Потім озирнувся по коридору, просунув голову аж всередину й пошепки запитав у Андрія:
— Ви грамотні?..
— Трохи, — сказав Андрій.
— Що це тут написано? — простяг він Андрієві папірець з чисто дитячою довірливістю.
Андрій подивився в папірець — там стояло його власне ім’я й прізвище. Тоді, нагнувшись до самого віконечка, щоб не зрадити хлопцевої довірливості, таємниче й суворо прошепотів:
— «Чумак Андрій» тут написано…
[…] — Чумак! — сказав Андрій серйозно й голосно. — Цебто я!
— Ви?! — хлоп’я зовсім розгубилося, аж забуло, що йому далі робити, нарешті пролепетало:
— Зберіться на допрос… Без вещей…
[…] І от вони «бистро» помандрували.
[…] Пішли в невідоме.
Частина друга
I
[…] Вони підіймаються крутими, яскраво освітленими сходами попід гамаками в годину по півночі — попереду Андрій із закладеними за спину руками, а за ним його «архангел» — малесенький оперативник. Андрій іде тяжкою, повільною ходою, дивлячись під ноги на широкі гранітові плити сходів, і маленький оперативник не насмілюється його підганяти, хоч навколо в самій атмосфері відчувається великий поспіх і нервозний божевільний темп.
[…] Раз по раз їх обганяють мовчазні пари, женучи вчвал, — сіра, згорблена постать попереду з закладеними за спину руками і зіпрілий оперативник позаду.
[…] Коли вони обходили віндову клітку на третьому поверсі, Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті… 1932 рік… Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ…
[…] Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище!» І вони пішли вище.
[…] Нарешті вони зійшли. На п’ятому поверсі оперативник сказав «просто!» — вони перейшли вестибюль навскоси і звернули в коридор вліво.
— Оберніться! — сказав маленький оперативник жалісно, коли вони дійшли до середини довжелезного коридора й зупинилися біля якихось дверей з трьохзначним числом номера над ними. Андрій, намагаючись зберігати максимальний спокій, обернувся до стіни, а оперативник постукав у двері.
[…] У великій кімнаті по-парадному чисто й просторо, багато свіжого повітря і тонкий запах папіроси. Крім стола, в кімнаті ще пара дубових стільців при стіні і один стілець біля дверей, але ці скромні меблі не заповнюють порожнечі.
[…] Перед ним був зовсім зелений юнак, досить симпатичний і добродушний з вигляду. Сірі втомлені очі його трохи глузливо посміхалися, а обличчя було досить наївне і бліде. Пасемко русявого чуба спадає на брову. Він в цивільній одежі, в сніжно-білій решетилівській сорочці, схопленій повище ліктів гумками. В роті тримає папіросу і пересовує її з кутка в куток, намагаючись одвести тонюньку цівку диму від очей. Дивиться на Андрія, вивчаючи його обличчя і всю постать і витримуючи довжелезну павзу.
— Ну-с… — промовив юнак нарешті спокійно й досить іронічно. — Так оце ви й є отакий Чумак? Ну і що ж ви скажете? […]
— Е-е, та ви, бачу, не в курсі справи. А чи, може, мені вас перехвалили. Мені сказали, що ви є відважна й прямолінійна людина і «свій парень в доску», з яким легко буде вести справу. […] Юнак нахмурився й змінив тон. — Отже, я є ваш слідчий. Називаюсь Сергєєв. Прошу любить і жалувать. А ви називаєтесь Чумак. Ваша голова, громадянине Чумак, в моїх руках. Ви зрозуміли?
[…] Андрій з хоробливою цікавістю думав, чи знають вони про нього що-небудь важливе, чи ні… […]
— Ну, от, ви, я бачу, веселої вдачі. Це добре. […]
Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо, і цей суворий тон до юнака таки не пасував, було в ньому щось награне ніби, неправдиве.
— Слухайте, — промовив Андрій мирно, — Мене самого це цікавить, і я сподіваюся, що ви мені все виясните. Це якесь дике непорозуміння, якщо судити з того обвинувачення, яке мені пред’явлено…
«Чи знають вони щось, чи ні?»
[…] — Розколешся, брат, — ніби зумисне потрапляючи в хід Андрієвих думок, нагнічував свою суворість слідчий і почав карбувати кожне слово, підсилюючи те карбування ребром долоні по столу: — Ви кажете «непорозуміння»? Так слухайте ж! По-перше — тут ніяких непорозумінь не буває. А по-друге — я вам дійсно все виясню, згодом. Та тільки спершу ви будете виясняти, а я буду слухати. І ви виясните! Але найперше ви мусите уяснити собі й твердо запам’ятати такі речі:
1. Про вас нам все абсолютно відомо. Все абсолютно! Це раз.
2. Ви знаходитесь в органах НКВД, а по-простому — в «єжовських рукавицях». Ви знаєте, що таке «єжовські рукавиці»? Ні? Нічого, взнаєте.
3. Ви тут згниєте, і це залежатиме від мене, якщо ми з вами не поладимо. Значить, це залежатиме від вас самих.
4. Ми є милостиві навіть до ворогів, якщо вони розкаюються щиросердно, і безпощадні до всіх непокірних.
5. Чи ви знаєте тезу Максима Горького про те, що «Коли ворог не здається, його знищують!» Запам’ятайте її.
6. Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас — і не тільки вас персонально, а всіх там — тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне. В СССР людей вистачить!
7. З цієї тюрми нікому немає виходу. Це єдина тюрма (наша, совєтська тюрма) у всьому світі, з якої немає виходу. Ви це мусите запам’ятати, якщо хочете упиратись і намагатись обдурити наше пролетарське правосуддя.
І нарешті —
8. У нас рука не тремтить. Ви тут скажете все. Не скажете стоя, то скажете лежа. Не скажете при пам’яті, то скажете без пам’яті. А скажете! Тут ще не було таких, щоб, ставши в позу героя, витримували до кінця. Ви тут не герой і навіть не людина, а всього лише дірка від бублика.
Ви зрозуміли? Ось на перший раз такі речі ви мусите собі чітко уяснити. Ну, я занадто от з вами розбалакую, і ви це мусите належно оцінити. Тут це не положено. Тут говорить хто інший, а ми слухаємо. Далі ані я, ані будь-хто розбалакувати з вами не буде. А тепер до діла.
Отже, і що ж ви нам скажете, г а?! — закінчив слідчий з поганою ноткою в голосі.
Андрій бачив, що починається комедія.
[…] — Наскільки я зрозумів з пред’явленого обвинувачення, мені закидається п. п. 2, 6, 8, 10 і 11 статті 54-ї. Так от, це все неправда.
— А що є правда?
— Правдою є, що це все якась брехня, божевільна фантазія. Чи не здається вам, що тих пунктів забагато як на один раз.
Слідчий подумав, а потім:
— Тут тебе, зрештою, не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі тут начеплю. Ясно? Ти ворог — і це основне.
[…] В Андрія заклекотало всередині, і в той же час думка забилась злорадно:
«Ага, не знаючи правди, їм потрібна гора брехні!? Добре! Позмагаємось же!» Нахмурившись і дивлячись слідчому в очі, Андрій промовив презирливо:
— «Ворог народу», «контрреволюція», «зрада» й «злочин» з погляду мого класу є все поняття трохи інші, аніж…
— Чхать я хотів на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут все й розкажеш… І не бійся ніяких перебільшень! Так треба.
— Гм… Цебто вам потрібні формальні підстави, щоб мене і всіх, на кого я скажу, засудити?
Слідчий презирливо:
— Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без твоєї сповіді. Подумаєш! Але йдеться про те, щоб тебе не засудити.
[…] — Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам потрібна! Чи тобі ще треба розжовувати? Правда про твоїх спільників і однодумців. Про всіх — про вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх і про все їхнє кодло, до дітей включно! І про вашу спільну діяльність.
[…] — Та правда, зрештою, ось тут написана, — ляпнув по течці рукою. — Я тільки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог до кінця, чи…
[…] Андрій дивиться на байдужого слідчого, що так меланхолійно листає папери, і починає розуміти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього. […]
Слідчий зовсім не кидався і, здається, й не збирався. Нудився біля столу. Задзеленчав телефон. Слідчий зняв рурку, послухав і сказав, позіхаючи: «Так» — і почепив рурку на своє місце. Незважаючи на позіхання слідчого, Андрій угадав, що те «так» стосується саме його.
І він не помилився. […]
— А-а, Чумак! — вигукнув він радісно, ніби побачив доброго свого знайомого, і зупинився перед Андрієм.
За першим увійшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими вигуками. Всі троє розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою.
Хлопці дивилися на Андрія, Андрій дивився на хлопців і не бачив у них нічого страшного, такі собі милі, добродушні хлопці. […]
П’ятеро здоровенних «футболістів» гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали:
— Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити?! Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!!! Враг народа!!!
[…] — Ну-с, ти будеш говорити?
Мовчанка.
— Гм… Нічого, заговориш.
[…] — Що ви від мене хочете? — прохрипів Андрій, підвівши очі на Великіна. Великій подивився в ті очі, скрутнув головою й про всяк випадок відійшов до столу.
[…] Андрій помовчав і заговорив тихо:
— Коли мій рід… боровся за революцію, проливаючи кров, він інакше мислив про законність і пролетарське правосуддя, й… про все…
II
[…] — Рід Чумаків є відважний. Скажіть, чи ви пішли в свій рід? Ви відважний?
Андрій:
— Ви хочете випробувати мою відвагу? Здається, маєте багато нагод.
— Я не про те… Ви от говорите про рід, про його мрії… так от, якщо ви відважний, то чи не могли б ви сказати, які ж ваші мрії, яке ваше кредо? Отак просто, як личить відважним людям… Пам’ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за діла. За конкретні діла. Ну?
[…] — Скажімо, як ви дивитесь на все?
— На що саме?
— На систему, на правопорядок, на уряд і партію, на… те, що ви тут бачили, нарешті?
— Гм… Я дивлюся так, як і всі, як дивляться мільйони на це.
[…] — Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо.
— ?!
— І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо.
Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка.
[…] — Та-ак. Отже, ви здаєте собі справу, що це жахлива контрреволюція. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навіть коли б не було більше нічого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на віки вічні.
[…] За решетом розвиднилось — там уже був ранок, і Андрій думав над тим, що його нарешті ось-ось уже звільнять і відведуть до камери. Чекав цієї хвилини жадібно. Він нічого так не хотів, як сну і забуття. Пірнути в сон, забутися, не знати нічого, не бачити, а там усе хай, як знає… За гратами пломеніло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нічні примари й всі жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок… Та встав Великін, опустив важку штору і закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кімнати повернулася ніч. Ніч з усіма її моторошними атрибутами… Надія в Андрієвому серці погасла так, як погасла ранкова зоря у вікні. І він зітхнув тоскно.
[…] — Ну-с, і що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш своїх мільйонів? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський?
[…] — Ти, сволоч, будеш говорити чи ні?!!
[…] Андрій зрозумів з нудьгою, що опір ні до чого, що сили його тануть і йому треба вибирати — або бути скаліченим і геть розчавленим швидко, або бути сліпим, але ще змагатися… Причому в останньому випадку ще лишалося одне невідоме — можливе щастя видряпатися з цієї прірви. Надія особливо живуча в тих, що загибають. Головне ж: він подумав про братів та про вимогу Великіна… Від самої згадки про запропоноване позорище — позорище зради задля власного спасіння — в ньому все затіпалось і заклекотіло й він з викликом підняв лице назустріч лампі: «На! Сліпи!.. Сліпи!»
Вимучений, безсилий, весь мокрий від поту, він уп’явся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому герці і… ламаючи свій той зір. З жахом відчував, що це світло може закінчитися для нього вічною тьмою. Хвилево «відступив» — мружився, намагався обернути свій зір всередину, не бачити лампи — дивитись і не бачити — забути за неї, але нічого з того не виходило. Тоді він витріщився з одчаєм, як тільки міг, на прокляту лампу, як на свого найлютішого ворога:
«Сліпи!.. Сліпи!»
Стояв, похитуючись.
[…] Настала мертва тиша.
[…] Мертва тиша. В Андрієвім мізку крутиться болючий вир думок, обертаючи сліпуче сяйво в веремію кольорів, — він дивиться на сяйво і навіть не намагається вже відводити очей. Не від страху, не наказ Великіна виконуючи, а від іншого… Він дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремію власної душі, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос — почуття радості й якоїсь сонцесяйної надії, і тут же почуття жахливого розпачу й туги, й несамовитої люті, і почуття непевності в собі, від якої холоне кров і наростає жах і тривога, і знову почуття радості, і знову відчай і нудьга смертельна…
Радість і надія від думки, що, якщо слідчі говорять про приналежність братів (його братів!) до контрреволюційної організації разом з ним, значить… значить, не вони його зрадили!!! Значить, вони не зрадили! Ні! […]
