III
[…] — І що ж ти надумав?
Андрій намагався уловити в тому голосі бодай якусь нотку зміни в свою користь (така наївна, дурна думка!) Нічого. […]
— Їсти хочеш? — питає Сергєєв.
Андрій мовчить. Він не знає, чи він хоче їсти. Ні, він не хоче їсти. Він хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але він мовчить, лише облизує шерхлі губи.
[…] Слідчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психології своїх жертв:
— Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не підеш до камери звідси доти, доки ми з тобою до чогось не договоримось, ажи?
Андрій мовчить тупо.
— Зідіотів? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили… До твого ідіотизму ще далеко, але ти таки зідіотієш, напевно, за це я тобі ручусь… А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, і не здохнеш з голоду, не втечеш…
[…] Почались тортури, яких Андрій не міг передбачити, не міг навіть уявити […]. За кожним ударом біль шарпає тіло й душу, обтинає йому нерви, мучить мізок… Але він не кричить. Закусив губи до крові й мовчить, лише водить божевільно очима. Він не в силі логічно думати, не в силі захищатись, не в силі протистояти тому болеві. Душа мечеться в побитому тілі, як пташка в клітці, марно шукаючи порятунку… Він тільки мукає за кожним ударом і все більше обливається потом… І в гарячковій уяві встають дивовижні картини, в які оформляється все, раніше чуте в коридорі, за герметично закритими дверима, все те скавуління, й мукання, й нявкання… Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрій божевільно схоплюється назустріч лінієчці, але його збивають з ніг, гатять під боки обцасами й знову саджають на стілець.
— Говори! Говори! Говори!.. — й часті удари по плечах.
В тім крикові був несамовитий наказ, якому обезволілі нерви ось-ось мали піддатися, не в силі протистояти більше.
— Говори!.. Говори!..
[…] — Говори!.. Хто був?! Хто в організації?! Говори!..
[…]
Тортури тривали довго, але без жодних наслідків для самої справи. Були лише наслідки для нещасного Андрія — він був зовсім близький справді до божевілля. Він уже не володів собою, лише обливався холодним потом, звивався всім тілом і за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, він викрикував якусь нісенітницю… Потім він перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слід. Коли вже Андрій перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава піна, а очі набрали маніакального виразу, коли він почав задихатись, конвульсійно шарпаючи кадиком, тоді Сергєєв облишив, вилаявся й кинув лінієчку на стіл. Сам він був блідий і спітнілий не згірше за Андрія.
— Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. — мурмотів злісно, шагаючи по кімнаті й нервово закурюючи цигарку. Він розгубився. Такого йому, далебі, в його практиці ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навіть не кричала по-людському.
— Диявол!
[…] — Ув’язнений Чумак! Ви обвинувачуєтесь по пунктах статті 54 Карного Кодексу УССР, п. п. 1, 2, 6, 8, 10, 11. Ви не заперечуєте?
Андрій напружив усю свою волю, зваживши, як єхидно ставляться запитання:
— Ні, я заперечую, — промовив тихо.
— Як це?! Що за єрунда? Ви заперечуєте, що вас обвинувачується по таких от пунктах?
— Ви не так ставите запитання …
[…] — Ти не вчи, як ставити запитання! […]
— Я заперечую обвинувачення по пунктах 1, 2, 6, 8, 10, 11.
[…] Після «ствердження», що Андрій належав до контрреволюційної організації й керував нею, почались домагання імен людей, імен учасників. Андрій мовчав, ігноруючи всі запитання категорично.
[…] — Говори! Будеш?! Говори, поки не пізно! Чорт безрогий! Говори!
[…] — Вони його не били, але вони придумали для нього щось гірше.
[…] — Ну? Будеш писати?! Підпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!?
[…] — Підписуй!.. Підписуй, ну? І я тебе відправлю спати! Ну! Чуєш, спати!.. Ну!?
Мовчанка.
[…] Андрій опиняється на підлозі. Знову його приводять до пам’яті й знову саджають на стілець, на ріжечок. Щоб привести до пам’яті, йому дають під ніс амоніак.
Так триває всю ніч.
На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як слідчий не добився свого. Натискай він з усієї сили на Андрієву зламану волю ще трішки, і, може, з того щось би й вийшло. Але слідчий був теж перемучений і його воля теж ослабла від такої божевільної комедії…
На дворі, за решетом, ледь-ледь сіріло…
Сказавши востаннє своє апатичне, безвольне «Ну?», слідчий натиснув на ґудзик і, чекаючи, поки прийде стрілок, написав записку. Потім віддав стрілкові, що зайшов, записку й звелів відвести Андрія до камери сорок дев’ятої.
Як він ішов, як він опинився в камері, Андрій не пам’ятав.
[…] Він вже не володів собою і рештками сил плакав, знаючи, що його ніхто не бачить…
«Брати мої! Брати ж мої!..»
IV
[…] В камері були всі ті ж, такі рідні, знайомі обличчя. Андрій за ними скучив. Йому здавалося, що він не бачив їх вже бозна відколи, тижні, а може, й цілі місяці. І було приємно, що він нарешті повернувся додому.
[…] — Розколовся?
Андрій похитав головою заперечливо. […] А Андрій для себе з нудьгою відзначив: «Майже роздавили, але… не зломили! Ще не зломили…»
[…]
V
Кожен знає, що таке конвейєр. Це досягнення модерної техніки, щоб масово й стандартно робити машини, черевики, одяг. Це основа безперервного виробничого процесу. […]
Є «малий конвейєр» і є «великий конвейєр». Як звичайно, «малого конвейєра» цілком вистачає, щоб розібрати до решти душу кожної пересічної людини. Але бувають люди, що виходять з цього конвейєра хоч майже й обернені фізично в ганчірку, але душа їхня вся лишається нерозібрана, тоді її пускають на «великий конвейєр». «Великий конвейєр» — це уділ особливо затятих і непокірних, сильних духом.
Андрій пішов на «великий конвейєр». А те, що було перед цим, — то був всього лише «конвейєр маленький».
Почалася для Андрія смуга, якої не можна назвати ніяким іменем, до якої не можна добрати ніякої назви.
[…]
«Великий конвейєр!» — ось це єдине визначення.
А поведінку людини, — затятої до божевілля людини, — пущеної на «великий конвейєр», теж не можна назвати ніяким словом.
[…] Низку днів і ночей (він не знає, скільки тих було днів і ночей!) для Андрія тягся безперервний кошмар.
[…] Він по черзі пройшов через усі ступені розбирання душі, до нього по черзі застосовувано всі методи, які здібен був вигадати диявольський геній епохи. Він сидів знову на кінчику стільця. Потім він сидів на гарматі [cнаряд (прим.)], куди його саджали так, як колись давно саджали запорожців на палю… Його водили на розстріл, інсценізуючи той розстріл… Йому плювали в лице… Набивали «біфштекси» на стегнах, що на мові «заплічних діл майстрів» називалося «робити шимпанзе»… його били залізним паліччям… Слідчі й різні оперативники проходили перед ним безкінечною черідкою й він навіть не знав, як кого на ймення, лише розрізняв їх по ступені жорстокості та геніальності в сатанинській винахідливості витончених тортур. Він не знав їхніх імен і навіть не пам’ятав їхніх облич як слід. Як не пам’ятав і багатьох методів, застосованих до нього в моменти непритомності. Але й саме те, що він пам’ятав!.. Одначе, що це може сказати для світу, для людей сторонніх?! Цього не можна описати словами, цього не можна зрозуміти людям щасливим, яких обійшов цей келех, цього не можна збагнути до самих глибин. Це треба пережити! Всі фарби бліді, а всі слова убогі, стерті людьми, як гумові галоші.
[…] Андрій уже зробився, як тінь, і ніхто з друзів не зміг би його впізнати. Навіть мати рідна.
[…] Андрій, як і кожен у цій тюрмі країни соціалізму, був позбавлений будь-яких, найелементарніших і всюди існуючих засобів оборони. […] Для людини, що потрапляє сюди, немає оборони. Це пилинка, списана геть з реєстру ще заживо і поставлена абсолютно поза законом. […] Єдиним засобом лишалась ніби голодівка, бо це нібито залежить від волі самого нещасного, від самого в’язня. Нібито. Андрій спробував вдатися до цього засобу, проголосивши голодівку. Але скоро — дуже скоро — відмовився. […]
Таким чином і цей єдиний, такий прославлений в історії всіх тюрем, засіб оборони тут був недійсним.
Андрій відмовився від цього засобу оборони й помалу погасав.
Конвейєр почав робити перебої. Занадто твердий горіх трапився, а слідчим не входило в плани так просто, в однім турі роздавити свою жертву на смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. […]
В камері нічого докладно не знали про те, що відбувається з Андрієм. Він нічого не розповідав. Мовчав.
[…] Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.
Та найдивнішим є, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині. І, мабуть, для того винайдено «конвейєр», щоб поставити все на своє місце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що сотворені по образу і подобію Божому? Тоді який же парадокс криється в тім, що за провідників Божої волі вибрано тих, які давно той образ і подобу втратили?!
А втім, тяжко Андрієві визначити, хто саме образ і подобу втратив і що в дійсності є на цім світі парадоксом.
Як і тяжко визначити, що таке в дійсності є «конвейєр» і яке його призначення універсальне.
VI
Однієї ночі Андрій «розколов» свого слідчого…
[…] — Дивлюсь я на вас, і мені вас жаль…
— Що? А-а… Що ж ти, барбос, агітувати задумав слідчого, га? — але то було промовлено без люті, а так собі, з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі.
— Ну-ну, давай далі.
— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очима на стелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ви самі себе роздавлюєте… Атож.. Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні… Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово… І мені вас жаль… Ви мені говорили про дівчину… Ви мені говорили про матір… Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас… Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу… Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя.
[…] Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так із награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався.
[…] Слідство зайшло в тупик. Андрій нічого не підписував, слідчі ні до чого не могли його змусити. Ставши зовсім кволим, настільки слабим, що до нього вже було ризиковано застосовувати радикальні засоби, Андрій спостерігав злорадно, що його мучителі опинилися в дурній ситуації. Убити його вони не можуть (бо не можна ж убити курку, яка має знести золоті яйця!), а розібрати його душу до решти теж не можуть. Вся їхня хвальковита всесильність виявилася насправді безсиллям, а їхній конвейєр виявився теж недосконалим, занадто грубим, для розбирання биків або іржавих тракторів. І Андрій злорадно мружив очі, ховаючи несамовиті іскорки в них. То нічого, що вони його так вимучили, то нічого. А от подивимось, чим те все скінчиться.
[…] Так тим часом ніхто ще не викладав карти на стіл. Конвейєр ішов далі. Облишивши паліччя, гарматні й всі інші геніальні винаходи, бо вони вже свою функцію виконали, скільки могли, тепер Андрія вирішили взяти «ізмором». Конвейєр пересунувся новою ділянкою — слідство зайшло в стадію «нукання», безкінечного сидіння на стільці, іспиту безсонням. Цілі ночі звечора до рана.
[…] Часом цей порядок порушувався.
[…] Це була найтяжча з усіх ночей конвейєра. Удар, який йому було зроблено натяками й який його змучена психіка помножила на все пережите, перевершив усі дотеперішні.
[…] Несподівано конвейєр став.
Конвейєр став. Зупинив його Андрій. Це сталося раптово й непередбачено.
[…] Андрій відчув, що його воля підпорядковується. Господи! Від цього стало страшно… Його воля… Його залізна воля — вже не його!..
[…] — Ви мене можете мучити. Ви мене можете порізати на шматки й з’їсти з сіллю чи без солі… Це ваша справа… Але хто дав право… ось цьому… зневажати честь моєї матері, мого батька?! Вони темні й неписьменні — це так… Вони прості й непомітні люди — це так… Але вони ті, іменем чиїм ви правите! Вони ті, іменем яких і кров’ю яких ви правите!
Щось було в Андрієві таке несамовите в усій його змученій, до краю виснаженій постаті, опанованій лихоманкою, в тих його безтямних словах…
[…] «Нарешті, все!..»
До кімнати увійшов один оперативник, лише один.
[…]
— Візьміть… — і по хвилі з притиском проговорив ні до кого й до всіх зразу, як присуд, що не підпадає апеляції: — Двадцять діб карцеру!
Андрій відпружено зітхнув і випустив з задубілої руки стілець.
VII
[…] Андрій усім своїм єством радів, що потрапив у карцер, та ще на такий довгий термін, і вважав це за благословення Боже. Це несподівана милість фортуни.
[…] Як можна збавити час в карцері? Відомо, що в суворій ізоляції люди божеволіють від нудьги, відомо, що з камер самотнього ув’язнення юнаки виходять лисі від тієї самої нудьги, від безділля, від відчаю самотності, від муки монотонності, коли час, здається, зупинився й не йде. А надто в отакім от карцері, в темряві, коли людина уподоблена до живцем похованого… Але як то смішно, як на Андріїв погляд! Як можна збожеволіти в карцері? Він зовсім не відчуває тягаря часу й не журиться тим, що впереді так багато днів і ночей, залитих темрявою, що його житло ізольоване від світу й закрите залізними дверима. Навпаки, саме цим він задоволений.
Він тільки турбується, щоб не прийшли й не забрали його звідси, не нарушили його спокою, не обірвали його дум, не відібрали від нього блаженного маріння, такого яскравого, такого барвистого, в якому життя втрачене, а тепер відтворене силою уяви, набуває особливого блиску й особливого звучання…
Спочатку це була нездиференційована вогненна веремія, хаос. Потім Андрій зринає з того хаосу і намагається його здиференціювати, думати про різні речі окремо, упорядкувати все, відчути й пережити все за порядком — життя у всіх його проявах…
[…] Раптом Андрієві приходить в голову, що, називаючи різних знайомих, слідчий весь час обминав деякі імена, які, здавалось, він мусив би називати в першу чергу. Так він обминав ім’я… Катерини. Чого він обминав ім’я Катерини?..
[…] Дні десь спливають, але Андрій не знає, скільки їх минуло. Він уже думає, що це буде тривати вічність, аже поки він не випариться звідси, не щезне якимось чудом, силою своєї уяви, своєї віри в прекрасне, своєї волі до життя й цвітіння, нарешті, втручанням якоїсь сили втраченого й до болю любленого світу, що однієї миті розсуне ці стіни, рятуючи свого фанатика, і вранці прийде варта змінятись, відкриє двері й побачить порожній цементовий ромб […]
