Частина третя
I
[…] Але про нього, мабуть, забули. Не кликали. І те сказати — в цім комбінаті проходить безкінечний потік людей, веремія, хаос, так що його могли й забути.
Та його не забули.
[…] Слідчий говорив доброю й інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо.
Андрій мовчав. Він дивився на свого нового слідчого з козацьким прізвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав, що цей Донець таки, мабуть, справді козацького, та ще й доброго роду.
[…] Щось в тому Донцеві було для Андрія загадкове. Всі його крики й страхання його не переконували. Гоштаплер? Ні. Тріпач? Ні. Кат?.. Рафінований кат?.. Можливо. Але, мабуть, ні. Найдивнішою була його посмішка.
[…] Дні минали. Тяжко, поволі, з мукою, але минали, подібні один до одного, як паркетні дощечки. Та кожен з них все-таки збагачував людей тяжким досвідом. Так, наприклад, в числі інших надбань Андрій по-справжньому збагнув, яка то велика й могутня річ в цій інституції — «вербовка». […]
II
[…] Одного дня їх — мешканців камери 49-ї — забрали з камери. Таємничо звеліли всім зібратися «з вещами» й вивели до льоху невідомо для чого, тим накрутивши нещасним людям нерви до крайньої межі. Тут люди просиділи півдня. Потім від них відокремили п’ятьох і лишили на місці, а решту забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них був й Андрій. Їх вивели з льоху й погнали швидким темпом («Давай-давай!») по темних і вогких коридорах підземелля. Біля якоїсь, герметично закритої, залізної брами їх вишикували по три й наказали триматися «там», де вони зараз опиняться, тихо, під страхом тяжкої кари. Після того відчинили браму — перед ними стояла автомашина, підведена задком щільно впритул до виходу. То була вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий колір і пописаною якимись літерами. Андрій умудрився прочитати своїм бистрим оком великий напис збоку по діагоналі — «ЦЕ РАБКООП Ч…» Точнісінько така машина, якими возять хліб!
Їх впускали в відчинені залізні дверцята по три й ті трійки щезали мовчки в мовчазному, темному череві «ЦЕРАБКООПУ». Прийшла черга до Андрієвої трійки. Андрій перший здерся по відкидній драбинці й ступив усередину. Це був вузюсінький коридорчик, обабіч якого були дверцята! Герметично закриті дверцята. Одні з них відчинив оперативник, що порядкував у коридорчику, й сказав — «Давай!» Андрій втиснувся в дверцята. То була манюсінька кабінка — такий собі залізний мішок на одну людину. Але їх туди впхали трьох.
[…] Машина йшла через місто. Вона йшла зовсім не божевільним темпом і зовсім не ревіла несамовито. Вона-бо везла «хліб» або, може, й «морозиво» і не мусила квапитися, щоб не розтрясти дорогоцінний крам. Андрій чув вухом, як в коридорчику човгав чобітьми наглядач. Він теж був усередині, і ніхто його не бачив. І ніяких рясних і жаских багнетів. Один-однісінький наглядач в коридорчику залізної «тюрми на колесах». Ну, скажіть, хіба це не геніальна епоха!? А в’язні — кожен намагався проглянути крізь залізну стінку кабіни «ЦЕРАБКООПУ» бодай думкою — вгадували, якою саме вулицею оце вони їдуть. Куди повертають.
[…] У великім подвір’ї вже було порожньо. […]
Це почалася нова, відмінна фаза в їхньому арештантському житті. Їх вели осяяним сонцем подвір’ям, порожнім і голим, як долоня, обставленим височенними грізними мурами тюремних блоків, обчеплених рядами залізних і дерев’яних щитів на вікнах, як ластів’ячими гніздами. Щити були фарбовані в чорний колір. Вражіння було грізне й таємниче. Блоки нагадували величезні, вогнетривкі скрині з рядами герметично закритих щухляд, в одну з яких їх от ведуть поховати від цього сліпучого сонця й від світу взагалі. […]
III
[…] Почався новий розділ їхньої епопеї — розділ «в трійнику».
Найперше Андрій почав пробувати стіни, налагоджуючи тюремний телеграф. Він прекрасно знав тюремну «п’ятихвістку» і тепер випробував щиколоткам мури, шукаючи контакту. […]
В цім трійнику було глухо й тихо, як у домовині. Ніякі звуки ззовні сюди не досягали й, якби не досадне потіння та задуха, то тут би було добре. Нерви людські відпочивали, бо не гриміли засуви, не бентежили душу стогони й крики, не лякала ніяка тупотнява опівночі, не гули машини з відкритими глушителями, не чути було нічого. Була тиша. Благословенна тиша. І цієї ночі багатьом, напевно, снилися спокійні й погожі сни. Хоч Андрія душив усю ніч волохатий і жаский кошмар: все те ж — безперервний конвейєр змагання загроженої душі й серця. Душа і серце продовжували все те ж життя — продовжували ходіння по муках, організовуючи шалений спротив. Ніякі змінені вже зовнішні обставини не могли тієї душі й того серця здемобілізузати й переключити на інші рейки. Аж доти, доки не буде все скінчено. Доки вони не загинуть або не вирвуться з цього «чортового колеса».
[…] Єдиною радістю були прогулянки. Це були справжні прогулянки. Щодня і по цілих п’ятнадцять хвилин! І не в дурній дощаній загорожі, а на тюремнім подвір’ї. В тім подвір’ї було винищено дерева й будь-які кущики і навіть виполото траву, але зате було синє небо над головою. Неба ті «опікуни» не могли ані виполоти, ані замазати, ані щитком затулити. З чотирьох сторін стояли понурі стіни блоків, обчіпляні щитками, біля дверей корпусу стояв наглядач в чорному і пильно спостерігав за всім, а вгорі було синє небо з хмарками. Люди ходили повільно черідкою по досить великому чотирикутнику й жадібно дихали, жадібно позирали на небо й не менш жадібно дивилися під ноги, в надії щось знайти — шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок заліза, а вухами дослухалися до навколишнього світу, власне, до понурих мурів, обчіпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомін і іноді чулися приглушені оклики. На них дивляться! Кожен відчував чиїсь очі на собі звідтіля, з-за щитків, і мимоволі випростовувався й підіймав лице вгору, ніби дивлячись в небо, — нехай впізнають. Може ж, там є хтось знайомий, рідний, близький.
Після прогулянок досадно було повертатися назад, але їх не питали. […]
IV
[…] Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чіткість.
[…] Опівночі Андрій прокинувся від чийогось скімлення й голосної команди старости:
— На праву руку обернись!
І вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрія. Так повторювалось за ніч кілька разів.
[…] Цікаві люди сиділи в камері ч. 12. Надзвичайна галерея типів. Це, власне, була та сама камера ч. 49, лише колосальних масштабів. Було що спостерігати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в 340 чоловік майже не було людей з нижчою освітою, за винятком вірмен та кількох селян. Переважно були люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх профілів, деякі з республіканськими іменами.
[…] В цій камері Андрій взнав про існування щонайменше мільйона контрреволюційних організацій в СССР, крім тих, що були вже йому відомі. Просто дивно, як та совєтська влада досі трималася й на чім вона трималася! А організації були такі, що однієї б вистачило ту владу повалити й розвіяти на порох. […]
V
Дні текли по-ярмарковому і, може, саме тому жваво. Так, ніби люди зумисне інсценізували той ярмарок та шарварок, інсценізували з усієї сили, щоб тільки ні про що інше не думати, про все забути, забити собі памороки…
[…] Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. В своїй половині телеграфом завідував Андрій.
[…] Андрій розпитував про новини й інформував своєю чергою про все, що знав. Передавав телеграми про наглі події. Часто біля нього збиралася ціла черга людей, які хотіли би поговорити з друзями, а не вміли орудувати «п’ятихвісткою», і Андрій виконував всі їхні замовлення.
[…] Одного дня вкидали до камери кримінального. Вкидали в повному розумінні цього слова, як колись вкидали християн на арену з левами — тільки християни, либонь, не мали такого переляку й не чинили такого шаленого опору. Це був хлопчисько років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Чотири дебелих тюремники тягли його на руках і намагалися пропхнути в двері, а він розчепірився немов йорж, упирався руками й ногами об одвірки, хапався за них конвульсійно й лаяв тюремників в чім світ та кричав охриплим голосом:
— Куди ви мене вкидаєте до троцькістів?! Куди ви мене вкидаєте до троцькістів, шкури лягаві! Пустіть! Пустіть!..
[…] Андрій у вирі камерної одіссеї почав був уже забувати за свою справу, за всі свої болі й тривоги.
[…] Андрій мав експансивну душу й вроджену здібність захоплюватися творчою працею, яка б вона не була.
[…]
VI
[…] Після обіду, як Андрій сидів і печально формував люльку з червоної пластмаси, любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і сказав: «На Чи». […] Зібравшись, — взявши торбиночку з пайкою в руки, — вийшов з своєї камери й сказав: «Чумак».
— Давай без вещей.
[…] Його приведено на другий поверх трійникового відділу і там заведено в якусь камеру. В камері було порожньо, лише стояв стіл, а за столом сидів його слідчий Донець. Він листав якусь товсту течку, пильно читаючи.
— Сідайте, — показав Донець на стілець біля столу.
Андрій сів «по формі».
[…] Андрієве око впало на папір розкритої течки, й серце йому тьохнуло. Щось видалось знайоме, почерк знайомий. Донець удавав, що не помічає, куди Андрій дивиться, а Андрій, теж маскуючись в байдужість, непомітно тягся очима до паперу. Він погано чув, що говорить слідчий, так йому закалатало серце.
[…] — Думайте і добре думайте. І пам’ятайте — чим ви будете упертіші, тим гірше буде для вас. Адьє… Гм, вам, здається, там добре сидиться і ніколи думати? — додав він іронічно, — ножики та люлечки робите… Ха-ха-ха… Ну, робіть, робіть… На свою біду…
І щез.
Увійшло двоє вартових і забрали Андрія. Останніх слів слідчого він так і не чув до пуття.
Ах, що б він дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те «Діло». Хоч ті аркуші самі! Ще раз роздивитися той підпис — «Катерина Бойко». […]
VIII
[…] Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту похмурий парубійко, напівселянського, напівміського блатняцького типу.
[…] Андрій звернув на нього увагу, гість помітив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя в фас.
Нічим він не був показний, був вовкуватий, цей парубійко, цурався навіть зустрічатися поглядом, одначе Андрій увесь час пильно придивлявся до нього, так, ніби відчував, що він досить міцно увійде в його арештантську епопею. Чим більше дивився, тим більше переконувався, що це селюк, затурканий селюк. Називався він Санько Печенізький, що прозрадив черговий корпусу увечері на перевірці.
На другий день після появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камері зчинилась велика буча. Всі посхоплювались від несамовитого крику й метушні. Когось били. Когось убивали. […] Андрій помітив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорієнтувавшись, Андрій взнав, що то убивають Санька за вкрадену пайку. […] Гримнувши на всі легені, […] але він все-таки визволив бідолашного хлопчину, що вже навіть не боронився, а, закривши засліплене кров’ю обличчя ліктями, літав у повітрі під ударами з одного боку на другий. Може, Андріїв авторитет, може, його сила, від якої «агресори» розліталися на всі боки, може, його голос, а може, все накупу так вплинуло, але мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрій віддав покривдженому свою пайку хліба й взяв Санька під свою опіку.
Так Андрій урятував Санькове життя, й Санько це належно оцінив. Він мовчки, без зайвих слів підкорився Андрієві й прив’язався до нього.
[…] При всьому тому на розмови Санько не давався. Тільки й узнав Андрій з кількох уривчастих фраз, що Санько — політичний. Раніш був кримінальний, був на Колимі. А тепер політичний. За терор. Ось він — справжній терорист!
[…] Ще з короткої репліки Андрій взнав, що Санько — син розкуркулених батьків, висланий разом з ними хлоп’ям на далеку Печору. І все. Вичувалося, що цей Санько має надзвичайну біографію, коли після розкуркулення й заслання опинився знову в Україні, та ще й в ролі терориста, але як його випитаєш, коли він такий вовкуватий і мовчазний, як камінь. Треба ключа сильнішого, ніж випадкове визволення від смерті. Такими ключами такі душі не відмикаються. […]
IX
Закипілі сльози стояли йому в серці каменем. І той камінь був розпечений, як залізо в батьківському горні, до білого. Може, тому Андрія посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в підвальній частині тюрми, біля виходу. Але йому не було холодно. […]
Сержант побурчав і відчинив дверцята «Чорного ворона». Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, ніде ні звуку в ній. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали.
[…] Минуло ще багато часу. Нарешті почулись голоси — жіночі! Ведуть до машини жінок. […] Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабінку… В дальшу… Напакували. Загудів мотор, і машина рушила. «Давай, давай!». То машина стояла, а то гарячково заспішила.
[…] — Тихо, — прошепотів Андрій. — Не бійтесь… — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації…
Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього:
— О, Боже!!! Ой, Боже!!! Андрію!? Андрієчку!.. Ти?! Господи!..
Це була Галя! Його рідна сестра Галя!..
Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. «Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!..Тихо… Боже ж мій, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо…» Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтіла й намагалася щось проштовхнути крізь горло:
— Катря… Катря… — і не могла проштовхнути далі слів крізь сльози.
— Що, що Катря?! — вхопив її Андрій за плече.
— Збожеволіла!.. Збожеволіла, Андрієчку!.. Її відправили до лікарні!.. Вона сиділа в горішній камері… Нас там багато… Ой, як нас багато!
Андрієві здалося, що машина з розгону врізалася в будинок й репнула з гуркотом.
«Катря!.. Збожеволіла!..» — Вона тут?! Теж тут?!
— Там, там… В божевільні…
[…] Галя шепотіла й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарешті знайшла й всунула Андрієві в руки манюсіньку гульку, як горошина завбільшки, — згорнену, скручену в гульку записочку. Андрій затис її міцно в тремтячій руці, відчуваючи, як вона його пече, та манюсінька записочка.
Жорстокий Андріїв план розсипався на порох. […]
Боже мій!!!
— І ти… «розкололась»? — запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову.
— Я нічого не знаю… Все так страшно, братіку! Ой, як страшно!.. Але я нічого, нічого, нічого ж не знаю… А ти?
— Ні! ні, Галю…
[…] — А про Миколу… Як ти думаєш про Миколу? Га?..
Галя мовчить, стискає мовчки Андрієву руку й плаче. Андрій питає знову, але Галя мовчить і тільки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити те, що їй пече мізок. При згадці про брата ніби чорна тінь підвелася над ними — над їхніми серцями, над Катериною… Галя мовчить. Така худюсінька, бідолашна його сестра Галя. Вона нічого не каже про Миколу, лиш каже інше: «Вмерла мати!»
Від туги й безкінечного та безнадійного ходіння по всіх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона взнала в тюрмі вже, принесли люди… З їхнього міста, знайомі. А забрали їх з Катериною скоро після того, як забрали Андрія. Спершу взяли Катерину. Потім прийшли по неї. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хаті. Одна…
Машина стала. Вони цілувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони підбадьорювали одне одного. Андрій просив передати якось Катерині такі слова…
Але ті слова лишилися несказані. Відчинилися дверцята: — «Виходь!»
[…] Витерши сльози, Галя помахала Андрієві рукою, пішла. Пішла, взята з обох боків «в шори» двома аргатами.
Андрія питали переполохані тюремники, чи він не знає цієї дівчини. Ідіоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали й він заперечив — заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Ні, він не знає цієї дівчини. Потім вони устійнили по супровідних записках тотожність прізвищ і зовсім переполохалися. Вони злодійкувато намагалися на свою руку якось полагодити цей свій «злочин», виявляючи зразок «революційної пильності», але Андрій знав, що вони лише ради нього пускають туману, до начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови декому з них, що до того допустилися.
Вивівши з «Чорного ворона», Андрія потримали трохи в вартівні під грізним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозуміти, щоб він не давав волі язикові з приводу того, що сталося, а тоді одвели й укинули в «брехалівку».
[…] В «брехалівці» Андрій прочитав записку. З мотивів конспірації вона була не заадресована нікому й не було вжито його ім’я взагалі. Там стояло всього чотири слова, написаних дрібнесенько-дрібнесенько на клаптику цигаркового паперу:
«Будь мужній! Тримайся! Любий!..»
І більше нічого. Коли він тримав той папірчик, його руки тремтіли.
«Будь мужній! Тримайся! Любий!»
