Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в «Ділі». Значить?.. Значить, ті папери, що спричинили таку страшну бурю в його душі й забрали стільки вогню і невиплаканих сліз, — то щось не те, аніж він собі уявив. В кожному разі вони напевно писані в божевіллі. Напевно. А що в тих паперах понаписувано — тепер навіть не цікаво й зовсім не важно. Там може бути понаписувано все, що завгодно, але те вже не має ніякого значення.
Андрій сидів на підлозі в тісній гущі людей і нічого не бачив, не цікавився. Був тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом і в той же час повитий спокоєм, пригрітий. Знову й знову позирав нишком на записочку й мимоволі печально посміхався:
«Будь мужній! Тримайся! Любий!»
Так. Оце вона. Це справжня його Катерина. Його друг, його вірний товариш. І як він міг так очманіти!
[…] Він думав про Катерину. Він схиляв перед нею свою голову, перед її стражданнями, перед її божевіллям, готовий нести найтяжчу покуту за свої гріхи перед нею. Думав про сестру, думав про матір… І, незважаючи на весь трагізм, а може, саме тому, до нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його затятість.
«Бідна, бідна, люба, дорога Катерина!»
[…] Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з «брехалівки».
Частина четверта
I
— Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знаменито!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда? Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом… От тепер все в порядку.
[…] — Починаймо!..
— Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить… І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті?
[…] — Ех, ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера… Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте… Бавтесь витівками… Але голос у вас все-таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, по тому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, — заглибився демонстративно, із значущою міною, — переглядав щось, перед тим як «починати». Андрій дивився на Донцеву міну й презирливо, з почуттям якоїсь радості кривив обличчя:
«Дивись, дивись! А тобі й в голову не приходить, що половина твоїх таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Що одна ваша провокація розшифрована! Розшифрована!
[…] Андрій стежить за ним. Дивиться на течку й думає, що прийде хвилина (а напевно ж прийде, рано чи пізно!), і він розриє ту «купу сміття», перегляне її і все побачить. Від цієї думки він хвилювався трохи. Ах, що б він дав, аби її всю проглянути! Та й щоб побачити, до чого вони змусили нещасну Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось…
[…] Андрія відправили назад до камери. Голова йому розсідалася від болю й від виру думок і почуттів, і найгострішим з них було почуття чогось паскудного. Ще не усвідомленого до кінця, але безмежно паскудного. […]
II
[…] На другий день Андрія забрав «Чорний ворон».
[…] Андрій відчував, що хоч він і сидить, але справа його десь рухається поза ним і поза його волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе відбутися без його участі і той чи той її фінал все-таки залежатиме від нього — від того, чи зламається він, чи не зламається. Хоч до того фіналу ще далеко, ой як далеко! Якщо підходити з міркою закону, то справа його взагалі ще не зрушила з місця. Адже він не написав ще жодного слова. Не підписав жодного рядка. Як і не прочитав жодного документа з свого діла, щоб мати привід на нього зреагувати. І в той же час справа його пішла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволіла Катря ось в цій самій тюрмі десь, якщо тут сидить його бідолашна сестра, то справа його пішла дуже далеко. Десь поза ним. І невідомо ще, скільки там взагалі сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справі й десь там божеволіють. Від цієї думки серце Андрієве обливається кров’ю і безсилий гнів стискає щелепи.
Він береже записочку від Катрі — таку малесеньку паперову гульку-горошинку, — і та горошинка стала для нього талісманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фінал справи залежатиме від нього, якщо він переможе цих варварів, то сила до того схована в цій горошині.
Там у ній написано… І це наказ, для Андрія обов’язковий. І це ж та запальна іскра, ім’я якій віра. Дружба. Свідоцтво її непорушності й непобідності.
[…]
III
Новий слідчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране ім’я. Мабуть, після пригоди з Донцем цей новий господар Андрієвої душі вирішив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли він вимовив своє ім’я, воно для Андрієвого вуха прозвучало занадто вже фальшиво.
[…] А Гордий проголосив, що відтепер Андрій в його руках і що він що схоче, те з ним і зробить. […]
Але все це були пустопорожні, так набридлі Андрієві фрази. Лише одно було нове — йому дали виключного дурня, який, при такому своєму апараті думання та при такому ентузіазмі, може його зовсім скалічити. «Метода» Гордого якщо й різнитиметься від усіх попередніх, то лиш радикальною простотою.
[…] Одначе щодо Гордого, то хвилеве вражіння про його розум таки було безпідставним.
[…] Лови Гордого кінчилися тим, що він страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум… Він пустив у діло свої кулаки… […]
І він лишив Андрія трішки живим.
[…] І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій «щиро признався», що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним.
[…] П’ять днів не чіпали Андрія. А на шостий викликали.
[…] І тут було завдано Андрієві удару. В самісіньке серце. Найбільшого й вирішального.
[…] Андрієву справу йому передано часово, й він радий буде з ним чемно й культурно принаймні обміркувати ситуацію. І, якщо він зможе прислужитися Андрієві бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисної й важливої праці на благо урядові й партії, він буде задоволений.
[…] Андрій не знає жодних матеріалів «діла». Він це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слідчим на столі. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час і то без жодної участі з боку Андрія. Там немає жодного його слова, жодної коми.
[…] Слідчий зітхнув:
— Присуньтесь поближче, — попросив він Андрія.
[…] Андрій впився очима в акуратно списаний аркуш. Він був списаний ліловим чорнилом, рівними рядками, бездоганною російською мовою… На ньому було написано щось стилем рапорта…
«Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р. В.»
За тим ішло:
«Цим вважаю за свій обов’язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16, серпня 1937 року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто…»
[…] Внизу був підпис: «Жгут».
[…] Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. […]
Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло.
[…] Андрій прийшов до пам’яті.
— Дайте. Дайте мені… ще глянути… — попросив він тихо.
[…] Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині… Це добре відзначила Андрієва свідомість — течка розкрита посередині… До цих сторінок Андрій приник очима… Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив… Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком:
«В справі громадянина Андрія Чумака».
Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок: «Мої добровільні свідчєння», а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:
«Катерина Бойко».
Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий… Це її почерк.
Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: «Була секретаркою Н-ського Райвідділу НКВД».
А вже в самім низу було написано:
«Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується».
«Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін».
«Начальник Відділу СПО Харківського ОО НКВД — майор Великін М.»
«Слідчий — майор Сергєєв Л.»
[…] Слідчий не знав, що Андрій не потребує «порятунку» й не потребує ніякого милосердя.
Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати.
[…]
«Подумайте».
І Андрій думав. Але думав не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть.
Вперше Андрій всерйоз думав про смерть. Душа спустошена так, ніби по ній пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихідна, нестерпна, безмежна туга.
Андрій уперто думав про самогубство. Це стало ідеєю-фікс, яка його переслідувала вдень і вночі. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливості в’язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачали його намір і поставили в такі умови, в яких він нічого не міг заподіяти собі. Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень і вночі. Андрій це помітив. Як помітив і те, що ті шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються…
[…] Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не були, а працюють собі, та що всі, що сидять у цій камері, це їхні «клієнти», тобто належать до відділу Великіна й підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що обіцяний «останній етап» може, скоро й несподівано прийти, бо не треба чекати нічийого повернення з відпустки, а ті всі муки будуть вже зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не накрутить. Тож ті муки будуть зовсім зайвими…
Так минуло кільканадцять днів. Потім Андрія викликав той самий тихий слідчий і спитав:
— Ну, як? Що ви надумали?..
— Надумую… — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію.
Слідчий подивився в Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав:
— Ви маєте вже дуже мало часу. Зробіть з цього правильний висновок…
Андрій мав щастя! Його не повернули вже до камери з шістьма обсерваторами, а відправили назад, на Холодну гору. Цим Андрій був так втішений, ніби хтось подарував йому свободу… Так, це була свобода. Свобода зробити нарешті так, як він хоче.
[…] Вранці до Андрія підійшов Санько:
— Андрію Яковичу! А може б, я оце вас поголив?
Діставши згоду, Санько намилив Андрієві щоки справжнім милом (десь доп’яв змилочок), потім вийняв із своєї кишені Андрієву пропащу залізячку й гарненько його тією залізячкою поголив. Заскаливши око, він її так гарно «підтягав» об підошву черевика…
Андрій почервонів, як дітвак, спійманий на шкоді, але нічого Санькові не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухості.
Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!
Андрій лишився жити. Лишився нести свій тяжкий хрест до кінця. Поки впаде.
Того проклятого односкладового слова й прикритої ним жахливої суті не вистачило, щоб зіпхнути його на той світ.
Але його цілком вистачило для того, щоб на цьому світі Андріїв хрест був безмірно тяжкий, такий тяжкий, що пригнув його геть до самої землі.
IV
В похмурих трійниках, над рядом смертних камер, в спеціально пристосованім закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрія. Це були Великін і Сергєєв. Закапелок цей для слідства зроблено не випадково над відділом смертників — він розрахований на окремий психологічний вплив. […]
Андрія посадили на табуретці. По формі. Довго дивились мовчки, вивчали Андрієве обличчя.
[…] Андрій не поворухнувся.
— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!
— Я хочу… Яхочу бачити прокурора. (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так.)
— Овва! Тай щож ти з ним робитимеш? Цілуватимешся, чи що?!
— Ні. Я йому напишу власноручно свій «протокол»… і підпишусь…
— Гм… — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?
— Правду…
— Йолоп! Ти хочеш знати «правду»! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш… А тим часом я тут твій прокурор і все… Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.
Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про прокурорську силу й функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від протоколу, що лежить на краєчку стола.
— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.
— А ще… На підставі закону, я хочу очних ставок.
[…]
Не вдалось! Андрій хотів викликати їх на те, щоб вони показали все «діло», але помилився. Йому страшенно хотілося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим підписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Він думав наївно, що вони впіймаються на гачок і, повіривши, що він уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївність! Ба, вони лише по частинах розставили те «діло», немов тенета, й ловлять його, Андрія. І ніколи вони його не покажуть, хоч «по закону» він і має право все бачити.
