[…] — Хіба ти не зрозумів, що всі шляхи тобі вже одрізані, що ти лежиш на всіх лопатках і що оця морока з тобою — то тільки ради пустої формальності. Розумний чоловік на твоєму місці взяв би й все підписав, одним махом. Бо чим більше упертості, тим гірше. І чим далі, то буде гірше.
[…] — Так підписуєш?
— Дайте мені очні ставки…
— Очні ставки тобі не потрібні…
[…] Андрій зовсім не збирається підписувати, але бере ручку, а тим часом читає:
«Протокол про закінчення слідства».
[…] — Чумака з вєщями!
Всі в камері були страшенно здивовані. Це вперше за весь час викликають просто, без піжмурок, без переклички «на Чи», «на Ри».
— Чумака з вєщями!
Андрій взяв свої «вєщі» — свою незмінну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу — все. Чумак зібрався з «вєщями».
Але минає година — не кличуть. Не беруть.
Минає дві — не беруть.
Вся камера заінтригована. Починає кружляти логічне припущення… Несамовите, але логічне: беруть вдень — значить, на волю! На волю!!! Підтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, — значить, «готують документи». Оформляють. Виписують гроші в бухгалтерії, адже ж Чумак мав там свої гроші конфісковані!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого… На волю!
Вже всі були певні, що таки на волю. Буває. В цій химерній країні все буває!…
Особливо ж віра в можливість виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось приніс підтвердження, що «таки да» зняли Єжова. Він на власні очі бачив, як раніше висів у кабінеті його слідчого портрет Єжова, і так само на власні очі бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет — бо зняли Єжова.
[…] Минали години, а Андрія не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.
[…] Очевидно, Андрій таки піде на волю. З завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не беруть. Якщо вночі не взяли — значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити й закінчують сьогодні.
Андрій, все такий же зажурений, щиро намагався запам’ятати безліч адрес, позаучував доручення, як вірші, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навіть пару шкарпеток — носи, аби лиш резинки передав, вони замітні, ще й з ініціалами, поназашивали записочок поза рубці — манюсіньких записочок, писаних на папері з обдертої цигарки. Андрій на все згоджувався.
[…] — Чумак!.. Давай з вещами!..
На цей раз двері не зачинилися, а стояли роззяплені — за ними чекав оперативник з папірцем у руці.
Ілюзія виклику на волю зринула з новою силою… Люди хапливо щось шепотіли Андрієві, тисли йому руки, поляпували пестливо по ногах, як він проходив поуз них у супроводі Санька. Всі махали руками на прощання, робили змовницькі знаки і, склавши власні руки докупи, стискали їх — одна рука мусила означати руку того, хто прощається, а друга Андрієву. Так він пройшов через усю камеру.
Біля дверей вони прощалися з Саньком. […]
В дверях Андрій помахав рукою всій камері ч. 12. Двері зачинилися. За дверима його чекали два оперативники з Раднаркомівської. А під тюремною брамою чекав його «Чорний ворон».
V
Заключний етап — це була остання спроба «розколоти» Андрія, поставити на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавулів, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругания й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в «дірку від бублика». Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»?! Чи це не найбільша контрреволюція. І от цю «людішку» заходилися знову з оскаженінням «колоти».
Почався вдруге «великий конвейєр». А диригували ним Великін, Сергєєв і нач. Н-ського району Сафигін. Коли привезли Андрія, його вже не вкинули ні в яку камеру і ні в яку «брехалівку», а посадили в якусь вузеньку шаховку, збиту з фанери. Такі шаховки були розташовані рядами попід стінами великого льоху, як в гардеробній.
[…] Він посидів у шаховці кілька годин, аж поки в нього не потерпли руки й ноги, й на придачу ті ноги ще й задубіли від холодної цементової підлоги. Потім його взяли й повели десь.
Повели на допит. Він зауважив, що в його льоху не було дверей — зняті геть.
Проходячи лабіринтом підвальних коридорів і якихось закапелків, він краєчком ока бачив ще багато таких камер з рядами шаховок і вартових, що по-песьому ходили навшпиньках… В тих камерах теж не було дверей. Це нова система… Ах, яка простота! Вже навіть не потрібно тюремних дверей!
Ні, таки Єжова зняли, напевно. Це треба б докласти 12-й камері!
[…] Стовкши немилосердно, вони Андрія відливали водою й садовили на стілець, і підносили протокол до самих очей, вкладали в півпритомну руку перо, вмочене в чорнило… Андрій роняв перо на підлогу — й «переконування» починалося знову…
[…] Коли Андрій був уже напівживий, його вкидали назад в шаховку і він там відхлипувався… Сидів на сідальці, упершись ногами в двері, а спиною в стінку. Сидів довго. Йому приносили їжу й воду, але він майже нічого не їв. В хвилини проблиску волі, чіпляючись за життя, він намагався змусити себе їсти, але скоро воля погасала… Все одно вже… Нехай… Чим швидше, тим краще… Та смерть забарилася, не йшла, по-звірячому живучий його організм змагався несамовито, не хотів здатись, до останньої краплини сил борюкався… В гарячковому стані Андрій сидів і думав про Катрю, й навіть не помічав, що по щоках йому течуть сльози… Але ніхто його не бачить в шаховці, нехай.
З шаховки його брали й знову тягли нагору… І знову півпритомного, а то й непритомного вкидали в шаховку.
[…]
По кількох ночах Андрій, крім того, що мав гарячку, вже кашляв кров’ю і зле володів розсудком. Над простою річчю йому доводилось думати з болючою, тяжкою напругою. От він думає над простим словом, але зміст йому недоступний, слово починає двоїтись, і кожен склад набирає самостійного якогось, химерного змісту.
Так, все йде до кінця. І він той кінець приймав. Лиш доки той кінець прийде, він би хотів, щоб здійснилось його пекуче бажання — останнє й єдине бажання — побачити на власні очі того, хто матиме оці його муки й його душу на своїй совісті. Побачити хоч мельком. Хоч наприкінці. Він хотів мати очну ставку.
Він повторював це бажання кілька разів, але слідчі тільки сміялися з того. […]
— Добре, добре. Ти протокол підпишеш ще до того. А очну ставку ти матимеш. Обов’язково. Але ти матимеш таку очну ставку, що вмреш на місці. Генеральну очну ставку! Убивчу!.. Матимеш, матимеш. І тоді ти скажеш, що ліпше б тобі не давали… Пойняв? А протокол підпишеш ще до того.
Але протокола Андрій так і не підписав. Конвейєр даремно так шалено крутився — він уже був безсилий щось вдіяти. Це була остання спроба видавити щось з Андрія й змусити його поставити свій підпис під смертним вироком на свою власну душу, на своє горде сумління, на свою честь. І та спроба скрахувала. Андрій, обернений очима до смерті, не чіплявся вже за життя й давав себе убивати, тим роззброюючи своїх мучителів. Доведений до останньої грані, за якою починається божевілля, він навіть допомагав слідчим, — коли його починали бити, він у нестямі несамовито товк головою об підлогу, аж мучителі замість бити, починали його тримати. Вони зрозуміли, що Андрій сам іде назустріч смерті. А також зрозуміли, що він таки ось-ось збожеволіє. Закусивши до крові губу, з піною на устах Андрій вже бився, як епілептик…
Кінець. Всі засоби розбирання людських душ вичерпалися. А ще ж він їм потрібен. Курка бо ще не знесла золоте яйце, якого від неї сподівалися.
Слідчі кляли Андрія на чому світ стоїть, бо почували себе безсилими перед людиною, яка вже сама шукає болю і рятунку в нім, яка вже не чіпляється за життя, якій уже нічого не потрібно. […]
VIII
Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в перший день, коли почував себе гегемоном, — коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем… Тепер він ішов на Голгофу…
Ах, коли б же хтось знав!.. Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було… Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:
Перед ним стояли три його рідних брати!
Три його рідних брати…
Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притис його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях…
— Ну, от… — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от…
Михайло засміявся, а Серьога закінчив:
— От тепер ми всі вкупі.
І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.
Їх усіх прирекли до розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу… А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.
Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим. Їх взяли не для того, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є — тільки засудити.
Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, — це ігнорацію й презирство.
Андрій погано слухав комедію, що розігравалася, як по нотах, — його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав Миколу:
— Миколо… А… Підпис?.. Твій підпис?.. А?
— Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.
Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця… їх усіх прирекли до розстрілу.
В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їхня — Галя. Галя Чумаківна… Ніхто з приречених не просив помилування.
Але «помилування» прийшло… Невідомо хто з волі подав апеляцію й т. зв. «верховний суд» вироку не затвердив через «неоформленість справи». Розстріл було замінено… двадцятилітньою каторгою.
Лиш не замінили нічим Катриного божевілля…
…Ось так скінчилася зустріч чотирьох братів рідних, ще й сестри їхньої — дітей старого Чумака, добрих,і вірних, і в рід свій залюблених, нащадків славного роду ковальського.
Ось так скінчилася зустріч і тих, що до того роду прив’язані серцем.
IX
Багато доріг пройшли вони, з багатьох рік пили вони, багато могил полишали вони, багатьох друзів розгубили вони в землі й по божевільнях, і багато ще їм іти, багато ще їм проб приготовила доля.
Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком… І вони йдуть… Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись, доти, доки її не перейдуть.
I в одного з них завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну, — незалежно від того, чи про це думав той, хто її творив.
