Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п’ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
— Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
— А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
— Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем’я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
— Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п’ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П’ята ген вгорі влучила в ріг.
— Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
— Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п’ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
— Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п’яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
— Ого-го! — ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. — От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, — п’ять куль.
— То да! — похвалив старий Сірко. — Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
— От хто справді спортив дерево!
— Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибі Блюхерові! — тішився старий Сірко. — Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло — то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, — треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі — ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка — дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об’їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
— Біго-о-м… Марш! — і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, — вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
— Подуріли!.. Зовсім подуріли разом з дідом. — Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. — Що то є молодість! — І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання — ця своєрідна Сіркова олімпіяда — не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, — того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!..”
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, — на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п’ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз’їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, — накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, — стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п’ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п’ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір’ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
— Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев’я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.
П’ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.
Розділ шостий. В пралісах Сіхоте-Аліня
На марші
День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мішки, торбинки і торбиночки — борошно, свічки, оселедці, хліб свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас, мед… Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки… Мати все приказувала Наталці:
— Ти ж дивись — те буде там, а те там…
— Добре, добре, мамо, — там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла!
Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, — навіщо то вона буде потрібна пантівникам.
Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:
— Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі — то вже так, а тут є кому…
Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір’ю то в погрібник, то в комору… Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви. Різали шкіру…
За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.
На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля Сіркової хати в’ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней — сірий, буланий, вороний і гнідий — пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до такої операції, їх спритно нав’ючували, пильнуючи, щоб було порівну.
А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.
Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них і журилась.
— Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж їхала):
— То їдьмо!
— Еге, їдьмо. А дома хто буде?..
— Чого це ти, бабо, заквоктала? — обізвався старий Сірко. — Нудно їй. Нічого, понудьгуєш — ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.
— Ніби я вас погано шаную… Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, дитино. І ти, синку (до Григорія)… — Ти не дивися на них, їж добре… Там, як поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б не їли.
Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень… Пили наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, сите м’ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м’ясом, з квасолею. А на закуску солодке — мед і солодку брусничну…
Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.
На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.
— Ну, з Богом!
Весело попрощались з матір’ю.
Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір’я рушив похід.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє нав’ючених коней — сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до літунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою: вона несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней — буланий і гнідий. Всі йдуть черідкою.
А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові — той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому Сіркові.
Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.
А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно було…
Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою.
В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.
— Буде ясний, гарячий день, — обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.
Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно — не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом — проводжала. Григорієві спало на думку подібне — з дитинства знане: …ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”
І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.
А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала.
— Це, щоб ти знав, тутешній соловей, — пояснив Грицько, ідучи попереду. — А знаєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”
Григорій засміявся:
— Ай справді!
Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?..” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання.
Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей” і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.
Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.
— Ти тямиш щось у собаках? — спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.
— В путніх дещо тямлю.
— В яких це путніх?
— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах…
Грицько посміхнувся:
— Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
— Ні. Це якісь страховища — арештантів водити.
— Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше — таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути — там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, — але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі — Заливай та Рушай — то якутські лайки. А оцей рудий — це Нерпа — гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за “штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці — навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна.
Без них ми — ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь — вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! — покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді.
— Це Наталчин дружок!
