Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнім гадючам, гайнула в траву і щезла в кам’яних розсипах з блискавичною швидкістю.
— Марш-марш! дітки…
Старий Сірко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли становиками вздовж, спускались впоперек і переходили паді, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик…
І не було тим нетрам кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої.
Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Далі. Все далі і все на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, — раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкало десь за первісним пралісом. І такий він був темний та вогкий, що навіть паута в нім не було. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!..
Кілька разів переходили марі, — люди й коні йшли обережно перше провіреною стежкою, майже слід в слід, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок — і клопоту не обберешся, якщо не втопишся раніше, аніж тебе вирятують.
Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Йшли, далебі, навпростець. А хідня навпростець — дуже важка тут. Перемагаючії великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу і довести туди, куди треба.
По якімсь часі натрапили на нову, добру стежку і, перепочивши, пішли, як раніше. Швидким, бадьорим темпом…
До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. Їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.
Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити — отой клятий гнус, та й комарі, — то понапинали ще й накомарники — такі наметики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе і так лежачи, невидні, гомоніли.
Глянути збоку — чудно: горить вогонь, лежать собаки і гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі куреники.
Діалог під на комaрниками
Тут, власне, і відбувалися справжні хрестини Григорієві, і то в такий оригінальний спосіб. Дідів голос з-під накомарника:
— Наталко! А де ти діла вухналі, дочко? Либонь же ти їх ховала…
Наталчин голос:
— Ні, то ж Грицько, тату.
— Ага!!. — це Грицьків голос з-під куреника, тріумфуючи; — От тепер угадай, котрий з нас! Сірків голос:
— Котрий, дочко?
— Та… — і із смішинкою: — “Інженер” же, чи що. Під Григорієвим куреником здивоване:
— О!?.
Сірків голос:
— Що ти верзеш там, мала?..
— Хіба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: “І н ж е н е р”, мов…
Сірків голос ніяково:
— А-а-а… — а далі, розсердившись та й посміхаючись воднораз: — От дурна сорока…
Під Григорієвим куреником сміх.
Дід:
— Чого ти смієшся, сину? Що дід такий дурний? Таке, бач, трапилось…
Наталка сердито:
— То він, тату, сміється од радості, що потрапив в такі великі пани.
— Ні… — озвався Григорій серйозно: — Я сміюся… Сміюся я, батьку, що ви таки, мабуть, угадали…
— Як то!?!
— А так… Я таки справді інженер. — О!!. — аж виліз дід з-під куреника. — А ви кажете — дід дурний! Го-го!.. — але не бачачи нікого зі співбесідників і заатакований гнусом, заліз під куреник знову: — А ви кажете, дід дурний.. (Не знати чому саме, але старий Сірко радів надзвичайно). — Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то пак… І по якій же ти, сину, часті?..
Павза.
— Авіаконструктор, — нарешті почулося з-під Григорієвого куреника, не то з зітханням, не то з нерішучістю. “Чи сказать, чи не сказать?”
Незрозуміле і несподіване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара.
Нарешті Наталчин голос, вагаючись, але не в силі перемогти зацікавлення і здивовання тим чудним словом:
— А що то таке — авіа… Як-як пак?.. Ага — кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! — а сама десь далебі аж почервоніла, що така “дурна”.
— Так, — підбадьорив Григорій і пояснив: — Авіаконструктор — інженер, що вигадує і будує літаки.
— Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! — захвилювався Гриць. — То ти й літати вмієш!?.
— Вмію, Грицю. — Павза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з самого себе: — Ось бач аж куди залетів…
Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє.. Щоб урвати розмову, дід виголосив як резолюцію:
— Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотів раз дід збрехати — і не вдалось! — всі засміялись. — Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так і зватимем — інженером. Добре?
Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба самого Григорія, але його не питали, — він мусів підкоритись для загального добра, “інакше буде плутанина”.
— Інженер… інженер… — повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не забути. — Заливай!!. — їй, певно, хотілось пожартувати а чи ввести в курс справи вірного свого друга, але роздумалась. — Ні, нехай завтра… То, брат, для тебе тяжка річ, — промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.
А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць, і зажмуривши очі, дослухався до ноток в тім голосі. “Кепкує дівчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор”… — І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що “язик можна звихнути”. А ще посміхався на думку: “А що якби це дівчисько та отак узяв і переніс в той інший світ, — в світ лабораторій, наукових кабінетів, в грохітняву заводу… в рев моторів… в мерехтіння пропелерів… в шум тисяч літаків у повітрі… Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і замчати у небо за хмари… за хмари…”
В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні відокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: “Дзі-і-інь… Дззі-і-нь…” Ближче, ближче. Вже в’ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає тривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: “Дззі-і-і…”
І враз пропелер встромлюється в шкіру!.. Сатана! Де вона знаходить дірку в новісінькім накомарнику!?!
Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, — вискочили з-під накомарників:
— Інженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.
Ось так, власне, відбувалися христини. Відтоді Григорія здебільша звано “інженером” і тільки зрідка Григорієм.
Надь Голуба
Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по становиках, прийшли, нарешті, на Голубу.
Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда — комора не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали, ніби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем, мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу, але де-не-де лисіли плями — галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки, схили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш, де-не-де по траві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги.
Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на стовпчиках і конов’язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда.
— Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома?
У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг кинувся навтьоки.
— Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!..
Але харза не стала “стривати”, мчала, як помело. Собаки з лящанням подались навздогін, та харзу мов вітром піддало — метнулась на дерево і подалась верхами. Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись назад.
Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня господа. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана підлога, широкий піл.
Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вікнах уже стояли квіти.
Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з в’юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак, в’юнки, І плакун, і ще, й ще — всі, які трапились, прибули гості.
Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби. Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали водою.
З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що кадовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний струмент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як от поперечна пилка, колій, відра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, — так тут лежали і ніхто їх не забрав. І вікна цілі — ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й не заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав.
Старий Сірко своєю чергою здивувався:
— А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон неписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч, — лежатиме місяць — ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, — переспить чи дощ перебуде та й піде. Було… Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін. Так же колись і на Україні було… Чи, мо’, й тепер?..
— Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.
— Он як! Дійшли науки, значить!
Затопили піч — перевірили, чи не завалилась де.
А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, а хлопці пішли десь “на широке” купатись.
А теє “широке” — велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же — хоч під Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала наввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі розходилась на всі брки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки. Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно.
— Оцей водоспад, знаєш, як зветься — спитав Грицько. — Ніколи не вгадаєш…
— Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем… який-небудь Анюй або Улахеза, якщо хрестили китайці, або ще водоспад імені Дерибаса, як по-новому.
— Ні, не так! Він зветься Дівчина. Чомусь усі мисливці так звуть. А гарно?
— Гарно.
А сам подумав: “Дійсно. Грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі… Ще б добавити: “дівчина Наталка”.
— Є така байка, — розповідав Грицько, — тілький хто її вигадав, не знати. От: була дівчина удегейка, красуня. мавочка. І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благала, щоб завернув. І ждала, і плакала… Та так і лишилась ждати далі. Та її став тоді на цім місці водоспад оцей. Дівчина тужить, все плаче… Так розповідають. Брешуть, звичайно?
Григорієві було шкода руйнувати прекрасну легенду, і він промовчав. Потім підтримав:
— Чому ж! Мабуть, правда.
Коли повернулись, обід був готовий. Дід із Наталкою теж після купання посвіжіли і в доброму настрої чекали їх.
— Сьогодні вже шабаш, — оголосив дід по обіді. — До завтра — свято. А завтра підемо на розглядини.
Хлопці ходили ще до річки вкосити трави і носили її оберемками, щоб вистачило коням на ніч.
Наталка блукала з Заливаєм і з біноклем, — все кудись видивлялась. То стояла в гущавині і дивилась, як хлопці косять, то цілу годину спостерігала вивірку, а то дивилась у воду, лігши на березі, — дивилася пильно туди в бінокль, ніби там хтозна й що побачила. В біноклі мерехтіла веселка. Заливай насторожено дивився теж у воду, лежачи поруч і нашорошивши вуха. Аж Наталка засміялась і турнула його в річку. Потім вони бігали разом наввипередки по урвищах, стрибали через каміння, ловили колонка, якого застукали на голім березі коло річки. Довго стрибали за ним. А він, як в’юн, рятувався героїчно. А вже як загнали його на дерево і він, почепившись на гладкому стовбурі метрів за два від землі, жалібно і перелякано дивився вниз у страшну Заливаєву пащу, як уже лишилося його тільки взяти, Наталка враз одкликала пса:
— Ходім! Нехай утікає. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як буде багатий.
На нічліг хлопці влаштували собі окрему квартиру під стіжком, бо ж “у хаті душно, інше діло стіжок”. Це мала бути їхня домівка.
Коні на ніч поставили біля конов’язя.
Пантовка
Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як “увесь звір, мовляв старий Сірко, уже заднював”, посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим пильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів наквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив:
— Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки. Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху.
Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не “слідити”.
Собак залишили вдома, поприв’язувавши. Їх не для цього полювання взято сюди.
Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали двійко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти рушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий Сірко зупинив копя в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов собі. Сірко промурмотів:
— Вражої мами, шляєшся тут, спав би…
Так проїхали кілометрів з вісім, здебільша мовчки. І приїхали на солонець.
Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що нічого тім нема, куди вів дивився (а дивився десь просто себе на широку ясно-зелену галявину), поїхали.
Солонець, як побачив Григорій, — це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите буйною травою, а як де — мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внкзу схил переходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась безконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони обсмалені, — чорні ожуги над чистою ясною зеленню.
