Інших дівчат — всіх, які були в цій залі — хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків — їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.
Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або краби… Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:
— От цирк!.. От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!..
Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп’янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору — і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м’яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…
Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси — личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб’єкти — все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з’їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…
В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…
Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було — то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…
Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.
— Маестро! фокстрот!! — гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.
Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: “Піди, Грицю”. Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от — його напав сміх.
— Ні, ні… — буркнув, стусонувши Григорія під столом.
А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його счима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.
Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись — одна радісно, вголос, друга — про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна — бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга — смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики — вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна — в хлоп’ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.
Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам’яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про “горіховий листочок”, вся та нужда на колесах…
Дівчата, говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:
Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, — рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…
Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише , в одної — смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої — очі горять хворобливим блиском.
Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:
— Вино! Двічі кав’яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!
Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…
Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь “вдома”. Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.
Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…
І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.
Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:
— Вечеряйте… — і додав: — Та не лупайте на мене так очима.
В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.
Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! — поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, — тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…
І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…
Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам’ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.
Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.
“Як здаватиметься вісім — замовлю вісім”, — думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:
“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.
Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, — стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:
— Стоп!
Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…
Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.
— Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?
Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.
Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно — ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.
В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, — в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера… “Шпали” на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!.. Двоносе…
Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима — ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився — ну-ну! — і заціпив щелепи:
— Хто став на дорозі!?! Галло!..
Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…
На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки — хай хміль вийде, — і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами…
Не ходи босий!
Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карпа Маркса, вже минули “ДеВеБанк”, як Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так відчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась та “химера”, — що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?.. Військовий ніби.
— А нагнись, Грицю, — хто там за нами йде наче? Гриць, спіткнувшись, нагнувся і глянув позад себе.
— Та ніби нікого. А що таке?
— Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так…
Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув… “Так… Іде назирці. Напевно за нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами…”
— Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.
— Та що таке?
— Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.
Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно, — то з кінотеатру висипала юрба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну вулицю.
— Тримай попри стіну!
І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали і стояли завмерши.
Повз них бігом пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними вухами. Як хорт…
Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і пішли шпарко.
До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею, потім базар, а потім ще з кілометр передмістям. Дохи заважали йти, — хлопці їх поскидали й тримали на руці. Рюкзаки — на плечах.
Пересікли навскіс велику площу з пам’ятником Леніну посередині. Ленін переймав їх, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи силою завернути.
Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур’янища, націлившись на ріг вулиці, що вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на шлях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм:
— Руки вгору!.. — блиснула сталь пістолета, наставленого сторч.
Григорій звів руки… Але, зводячи руки, несподівано піддав ногою так, що пістоль фуркнув десь через голову в сніг, а в ту ж мить Гриць зацідив невідомого з усього маху в ухо. Григорій не дав упасти — з лівої! А тоді турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись від смерти, — сторч у груди прямим ударом.
Невдалий Пінкертон хекнув, мелькнувши ногами в повітрі, полетів у темряву, з хряском ударився об паркан і звалився десь у сніг.
— Не ходи босий! — прошипів люто Гриць, ступнувши слідом.
— Стоп! — спинив Григорій. — То — чорнороб. Гайда!!.
І, підхопивши доху, що Григорій упустив, підіймавши руки, хлопці припустили, як дрібен дощик…
На станцію забігли з другого боку, просто на колії.
Саме вирушав товаровий ешелон — десь, ніби на південь. Скочили на ходу. Трапили в порожній вагон. Забрались у куток і сиділи, тяжко відсапуючись.
А вже як ешелон пройшов через міст на Уссурі і покотив шпарко, Гриць почав реготатись:
— Що воно було за халєра, га?! Чого воно хотіло?
— Чого хотіло?
— Еге ж.
— Напевно, хотіло пограбувати… Мабуть, бачило багато грошей… як гуляли і…
— От заробив бідняга!
Григорій мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому логічне пояснення, але нічого не виходило. Сам не знав, що думати. Може, він нечемно турнув того, що стояв на дверях?
Далебі так! В кожнім разі він його напевно перелякав.
Це він пам’ятає. Може, що ляпнув у хмелю? Так ні…
Напружував пам’ять, намагаючись пригадати, що то був за один, але не годен був щось до пуття згадати, як в дурному сні. Дуже він випив зайве.
А може, і справді хто думав пограбувати? А гляди — швидше всього. Все можливе. Одначе інстинктивно відчував, що щось не так, що за тим криється величезна небезпека, загроза.
А зрештою махнув рукою. “Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай брикає…” Розв’язали рюкзак і заходились вечеряти.
Потім посідали тісно в кутку і так задрімали. Товаровий ешелон йшов не зупиняючись.
На станції Лазо хлопці вилізли десь на світанку.
У Кім-Гі-Суна посідлали коні, швиденько поснідали, випили по чарці з того запасу, що накупили в Хабаровську, і рушили.
Поки перебували в цім світі цивілізації, почувались непевно, почувались в небезпеці, — нічна пригода набула таємничого значення, незрозумілого змісту. Квапилися швидше виїхати в інший, у свій світ.
І тільки коли повернули в хащі — свобідно зітхнули:
“Все!”. Вернувся добрий гумор, упевненість і душевний спокій.
Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!
Слухаючи, як шуміли кедрачі назустріч, як височенні кедри похитували коронами привітно, переповідаючії вічну свою казку а чи звітуючи за дні розлуки, Григорій відчув приплив буйної, дикунської радості, а воднораз, — непереможної сили, що вирувала в нім.
Го-го! Хтось там на нього насувається?! То ми ще подивимось. О, ми ще подивимось! Доки він тут — нема тії сили, щоб його звідси викурила, щоб взяла його живцем.
І не знаючи, як виладувати ту снагу і ту безвідчитну тваринячу радість від життєвої наснаги, хлопці пускали коні вчвал, стріляли в пні і стовбури і гоготіли, як азіати.
“Так, ми ще подивимось!”
* * *
Вдома Гриць розповідав Наталці про їхні парубоцькі походеньки. Про химерних розмальованих дівчат, про музики, про мащені фарбою губи, про дивацькі танки… Про весь той “цирк”.
Дівчина, що знічев’я перебирала ізюбрині лапки, готуючи їх до шиття унтів, і пильно розглядала їх — особливо ті чотири — ревичні, з того ізюбра, що дурів з пристрасті й загинув, — слухала братові теревені й була дуже сердита.
Навіть не тішилась з подарунків, що їх навезли хлопці.
