III
Основна частина корінного українського населення Далекосхідного краю — це хлібороби. Колись вони були ще й уссурійськими й приамурськими козаками; пізніше стали просто хліборобами. Значну роль у їхньому господарстві відігравало й відіграє бджільництво, тваринництво, садівництво й городництво.
Кліматичні умови Приамур’я, особливо надуссурійських земель, дуже сприятливі для всіх овочевих культур, відомих в Україні. Тут географічні широти такі ж, скажімо, як на Харківщині. Від Хабаровська до Владивостока приблизно ті ж координати, як і на терені від Харкова до Сочі. І підсоння цілковито подібне, коли б не було різкоконтинентальне. Та проте хоч тут зими й надто суворі, зате літо спокійніше, ніж у нас; коротше, але буйніше, так би мовити, щодо вегетації всієї флори, зокрема й сільськогосподарських культур. На Уссурії вирощують навіть кавуни й дині, добре тут родять і садки. Гірше — на Середньому Амурі. Кавунів тут не вирощують, бо холоднуваті ночі та й властивості ґрунту не відповідні. Позначається й близькість смуги вічної мерзлини. Дині, хоч і родять, але погані. Із садками на Амурі так само гірше у зв’язку із зимовою холоднечею. Проте є й сади на Амурі, але так звані сланкі. Дерева на зиму доводиться прикопувати землею; навесні їх підводять і вони цвітуть і дають плоди (яблуні та груші). Росте й дика яблуня (дерева, як дуби, а яблучка на них, як черешні, ще й висять китицями, мов на калині), але нікому не спаде на думку вивести шляхом щеплення окремий морозостійкий сорт яблук. Нетрі Приамур’я й Уссурійщини повні дикого винограду; до речі: досить непоганого й придатного до споживання. Його продають на станціях та базарах; роблять із нього вина, але культивувати новий, ліпший сорт, шляхом схрещення, досі ніхто не брався. У всякому випадку, крім дикого винограду, немає іншого.
Сприятливі умови для бджільництва. Раніше там було багато пасік. Немало їх і тепер. Пасічникують доволі культурно й мають великі доходи.
Хліборобські умовини
Городні культури — картопля, капуста, огірки, помідори, морква, редька тощо — дуже добре родять; то ж у підміських селах добре розвинене городництво на збут. Під час загального дозрівання овочів — все це на базарах дуже дешево, й села, віддалені від міст, не мають із городини особливого зиску (транспорт коштує дорожче, ніж за городину можна вторгувати), і доводиться все за безцінь здавати у кооперацію. Це в найкращому випадку, а взагалі воно гниє так, на пні.
Із збіжжя сіють переважно пшеницю (“сибірку”, безосту). На увагу мисливців: у пшеницях багато перепелів, але вони чомусь не “підпадьомкають”. Крім пшениці, сіють гречку, овес, зовсім не вирощують жита і ячменю. Землі Далекосхідного краю родючі й тільки іноді псують справу недоречні дощі, внаслідок яких урожай або гине зовсім, або маліє. Тоді хліборобам доводиться надолужувати за рахунок іншого. Через те, що саме хліборобство і взагалі сільське господарство залежне часто від кліматичних примх, не дає цілковитого забезпечення, люди вдались і вдаються до інших джерел прибутків: до мисливства, рибальства, лісорозробок, добування золота й до інших способів використання природних багатств цього краю. В нетрях там сила диких ягід (крім винограду), брусниці, журавлини, мохівки, багато горіхів — лісових та кедрових. їх беруть не тільки для власного вжитку, а й заготовляють на збут. Ліси Приамур’я, а особливо — Приуссурійщини ще й нині багаті звіром і цінним хутром.
Колись українці мали високий життєвий рівень. Так було до совєтів. Дуже потужні, як на погляд наддніпрянців, існували селянські господарства. Якось я розмовляв із розкуркуленим дідусем (лубенцем до 1877 року, а потім уже зеленоклинцем), і той мені розповідав, яке він мав господарство. Мав стільки коней, що не знав, котрого як кличуть. Землі на одному місці ніколи два роки підряд не орав, бо мав її доволі. Зимою виставляв по 30 — 35 возів, заробляючи на вивозі краму, збіжжя та матеріалів на золотокопальні, в Китай тощо.
Заможність вважалась не окремим явищем тут; вона для українців була типова. Худоби тримали багато, бо її легко було годувати за таких багатющих випасів та сіножатей, які має цей край.
Працьовиті українці навіть у роки недороду не знали по суті скрути в нашому розумінні.
Давай!.. Давай!..
Інша річ при совєтах. Сколективізоване далекосхідне село зазнало надзвичайно тяжких злиднів, навіть порівняно з великоукраїнським селом.
Найбільшим нещастям було за останнє десятиріччя те, що селян просто-таки не вистачало на всі кампанії. Низка важливих галузей і всіляких гігантських об’єктів потребувала робочої сили, крім тієї, що її давало НКВС через Бамлаги та Дальлаги. То ж її тягли із села на “строкове” постачання.
Перше — посівна кампанія вдома. Тоді на рибу — давай людей, на сплав лісу — давай, на мисливство — давай, на золото — давай, на лісозаготівлі в зимі — давай… давай… давай…
Деколи доходило до абсурду. Колгосп має, скажімо, сто працездатних, а для плану треба двісті. Наслідок — селяни покірно, як вони кажуть самі, “Ішачили” на різних державного значення роботах за копійки, а вдома хліб стояв немолочений до лютого, а то й до березня. Та й і свій хліб — державний, і за нього доводилось відповідати головою. Це було типове для Далекосхідного краю — молотьба в лютому й березні. А ще типовіше — величезні поля нескошеної, засипаної снігом пшениці або скошеної і зв’язаної, але так і покинутої в полукіпках на зиму для кіз та фазанів, бо молотити ніколи. Не даремно про цей край дотепно казали: молоко рубають сокирою, хліб і м’ясо ріжуть пилкою, а збіжжя молотять у лютому, якщо його не домолотили фазани, бурундуки, миші та дикі кози. Воно було б смішно з такої молотьби, коли б внаслідок цього українське населення тієї землі не потерпало так, як воно виходило.
У зв’язку з такою жахливою цілорічною експлуатацією село знесилювалося й зубожіло. Люди вважали за велике щастя потрапити на якусь легшу кампанію, не на ліс, а на мисливство. Адже тут було вигідніше.
Українці — це прекрасні ловці
Мисливство було найприбутковішим промислом для далекосхідних українців-хліборобів в добу колективізації. Та й раніше воно давало значний прибуток. Мисливці там добрі, бо здебільша проходили в цій галузі вишкіл змалку, не для розваги полюючи, а здобуваючи засоби існування. Так, із 4000 мисливців, законтрактованих у 1937 році на промисел лише в Амурській області, було 90 відсотків українців. Так само і в попередні роки свідчили цифри заготівель.
Українці вважалися найліпшими виконавцями контрактів. На цьому питанні варто зупинитися окремо, оскільки це розкриває мало досліджену рису нашого народу. Упродовж десятиріч мої земляки виявили себе як незрівнянні мисливці і стоять на рівні з туземними мисливцями (цебто тунгусами, гольдами тощо). Досить сказати, що знамениті тигролови, що приборкують живцем манньчжурського тигра й то майже голіруч — а їх було лише три родини, — це були українці. Прізвища однієї родини, — Козини, з якими я мав приємність бути близько знайомим. Це щось незрівнянне у своєму роді.
Крім того, цікава така подробиця. На пантовій базі у Владивостоці довелось здибати таке: довго існував лише один китайський спосіб консервування знаменитих пантів для універсальних ліків у тибетській медицині. Це була китайська монополія. Потім з’явився елементарний спосіб. Але найдосконалішим показав себе винайдений мисливцями так званий “хахлацький” спосіб. Це з уст інструктора бази, що сміючись розказував про те, як українські звіролови винайшли дивний, ні з чим не схожий спосіб консервування такої делікатної сировини. Вони, мовляв, “печуть” їх у звичайній печі, як хліб, і досягають ліпших наслідків, ніж китайці за кілька-столітньої практики в цій галузі. Оці українці — вони ж чудові пантівники, цебто мисливці за пантами.
Наслідки більшовицького режиму
Отже, матеріальний рівень українського населення за останні десятиріччя став доволі низький. Це через колективізацію. Відходить воно на всілякі промисли. Багато із села взагалі втікають на копальні золота й заліза та різні підприємства. Село розбігається. Аж мусили прив’язувати його законом про заборону виходу з колгоспів.
Ця колективізація розполохала село, змусовила багатьох виїхати в Маньчжурію, не кажучи вже про загнаних на той світ і в табори та в безкінечні злидні. Та попри все те українське село борюкається і живе, тільки, на жаль, стираються його національні ознаки; вірніше, далекосхідні українці дедалі більше втрачають своє національне обличчя, перетворюючись у “єдиний совєтський народ”.
IV
За царського режиму
За царату, під час боксерського повстання в Китаї, що перейшло і на Амур, основне вістря російської національної політики було звернуте проти китайців.
Українці ж тоді, хоч і не мали ніякої національної та політичної волі, але й не зазнавали ніяких утисків. їх просто русифікували у школі, в церкві і вдома; вони ж як могли протиставили себе, стихійно зберігаючи мову, звичаї, традиції. І зберігали їх аж до совєтів.
Совєтська теорія і практика
За совєтів вістря повернулося в інший бік, згідно з тезами і приписами так званої ленінсько-сталінської національної політики. Хоч офіційно, за конституцією, кожна нація має право на рідну школу, пресу тощо, совіти зробили все, щоб українців на Далекому Сході всього того позбавити.
Існування на берегах Тихого океану компактної маси українців просто намагались обійти, хоч та маса у своїй основі україномовна. Особливо міцно зберігають мову і традицію жінки, матері. А звідси й діти говорять такою мовою, як і мати. Я зустрічав безліч жінок, що й по сьогодні говорять так, як вони говорили десь на Поділлі чи на Полтавщині п’ятдесят років тому, ще дітьми й дівчатами. Чоловіки, ідучи в армію чи в школу, чи взагалі, псують мову, але вони говорять і не російською мовою. Далекосхідний край, крім окремих мов, має ще і загальну мову — жаргон. Совіти зробили все можливе, щоб українського питання на Далекому Сході взагалі не існувало.
Лицем до китайців…
Китайці мали свою школу, свою пресу, свій театр. Скільки українських грошей вгачено на всі ці національні жести “лицем до Китаю”, на всі ці латинізації китайської абетки, на газети, видавництва, олімпіади! Так само все це мали й корейці, доки їх не виселили до Казахстану, розв’язавши одним махом ціле корейське питання. Мали національну школу і все інше так само тунгуси, і гольди, і коряки, і чукчі — всі, всі…
Не мали нічого тільки українці. Проте були сили, які йшли наперекір і домагались таки для українців їм належного.
“Вітер з України”
В епоху Скрипника, а саме в 1932 — 33 роки, Буценко, що саме попав на Далекий Схід за гріхи (до цього він був на Україні секретарем ВУЦВИК’у), розпочав там українізацію на високу […], українізацію Далекосхідного краю з осередком в Хабаровську. В 14 районах з українським населенням проводилась українізація всього державного апарату, шкіл, преси… Це були, як тоді було модно казати, “райони суцільної українізації”. 14 районів — це майже всі основні райони Приамур’я й Уссурійського краю. Крім мережі шкіл, кожен район мав українську газету, бібліотеку. Була і загальнокрайова українська газета. Крайове українське видавництво (в формі окремого сектору в так званому “Дальгізі”, що мав їх чотири — російський, український, китайський і далекосхідні українці дедалі більше втрачають своє національне обличчя, перетворюючись у “єдиний совєтський народ”.
Схопилися за голову…
Хтозна, до чого воно дійшло б (у всякому разі я зустрічав корейця, митця іманської української газети, і цей кореєць — Кім-Гі-Сун — уже говорив українською мовою) — хтозна, до чого воно дійшло б, кажу, коли б у Москві не схопилися за голову…
Буценка геть зняли і згодом десь заслали у табори. Редакторів порозганяли, школи позакривали, вчителів згодом посадили до льохів НКВС як “агентів фашизму”, а для виправдання оголосили, що сам народ не хоче тієї української мови.
Розгромивши українізацію, московський уряд, одначе, всіляко підтримував приїзд туди всіляких бригад з України — хорів, театральних груп, окремих акторів, але це спеціально для армії. Крім того, її частини та деякі прикордонні залоги мали свої українські газети, де служили українці. Але це все тому, що армія та прикордонники складались переважно з українських вояків, що відбували тут службу за принципом більшовицького використання національностей; тож їм замилювали очі, щодо краси ленінської нацполітики, — служи, мовляв, далеко від батьківщини, але маєш рідну газету і все інше.
Українська пісня
Всі ці бригади виступали тільки перед вояцькою аудиторією, але бували випадки, коли такі виступи відбувалися й серед селян. Треба було бачити й чути як сприймали, з яким ентузіазмом відгукувалися далекосхідні наші земляки на такі концерти. Та їм щастило не часто. Через те село, та й українське населення міста, надолужувало на українських платівках до грамофону. Українська пісня в “грамзаписі” пройшла по всіх найглухіших закутках цих земель. І Литвиненко-Вольгемут та Петрусенко озвучують з одинаково великим успіхом і уссурійські нетрі й камчатські та коряцькі “закапелки” й чукотські снігові пустелі. І тих пісень українських понаучувались усі. Особливо “Розпрягайте, хлопці, коні”, — цю співають навіть тунгузи.
Одначе, коли б Москва могла відмежувати українське далекосхідне село і від цього, — вона відмежувала б. Це було ясно для кожного. Недарма, коли в 1934 році Довженко робив зйомки для свого “Аерограду” в Далекосхідному краю, він — Довженко, український кінорежисер, — не посмів навіть дрібницею виокремити українськість Далекого Сходу. Єдине, де він спромігся показати свою українську душу, та й пізнати Далекосхідну Україну, — це в номері хабаровського готелю. Тут уже він одвів серце разом із Фадєєвим, улаштувавши з ним турнір щодо знання української пісні. І виявилося, що Фадєєв, цей відомий російський письменник, уроджений зеленоклинець, знав тих пісень не менше від Довженка і навчався їх з дитинства на Зеленому Клині.
Наслідки більшовицького гніту
Проте “досягнення” совєтів для піднесення національної свідомості українців на Далекому Сході таки є. Всі оті нескінченні етапи з українцями, гнаними із заходу на схід і зі сходу на захід, відіграли свою роль. Не з іншого, то хоч із цього вони знають, хто вони і “чиї діти”.
Все підсовєтське життя підсилило притаманну взагалі для Далекосхідних українців тугу за рідним краєм. Одначе для цих наших земляків властиве прив’язання до нової батьківщини. Часто можна почути від них про те, щоб поїхати подивитися, як там в тій Україні, але з тим, щоб повернутися назад…
Українська колонізація за совєтів
Попри все своє ігнорування українського питання в Далекосхідному краю, совіти, одначе, продовжували й підсилювали заселення його українцями. Заохочували демобілізованих із армії українців осідати на Зеленому Клину, впливали на всіляких фахівців з усіх галузей, щоб тут працювали. Партійні кадри з України перекидали сюди порядком партмобілізації. Так само засилали й репресованих на так зване вільне заслання. Концтаборовикам, по скінченні термінів, також охоче дозволяли селитися і працювати в цьому краю, навіть заохочували до цього. Одночасно ж провадили і планове переселення селян з України на Далекий Схід. Та це не були оті переселенці часів царату, оті відважні перші піонери, добровольці, конкістадори. Це були примусові засланці. Сюди змушували перевозити навіть окремі колгоспи. Та під час колективізації в Україні в цей край кинулося добровільно багато селян, рятуючись од розкуркулювання. Та, гай-гай, тут вони потрапили в таку ж кашу і розпорошилися по всіх усюдах — по золотих копальнях, по різних містах. Навіть у Біробіджані з’явилось їх немало, у цій далекосхідній жидівській Палестині, де, до речі, більше українців, ніж жидів. Бо всі жиди геть розбіглися і тільки партійна й урядова верхівка, складена із самих жидів, репрезентувала ту жидівську расу.
“Дівоча армія”
В роки 1936 — 37 наїхало до Далекосхідного краю багато дівчат з України. Це було в час штучно викликаного руху так званих “хетагуровок”, спричиненого недостачею жіноцтва на цій благословенній землі… Армія, флот, концтабори — все це виходило, демобілізувалось, осідало — одні женихи. Треба було їх одружувати. То ж, туди й рушила ціла “дівоча армія”. Багато гарних дівчат понаїздило з України. Не знаю, чи всі вони повиходили заміж, чи, може, повтікали назад, додому, але було серед них багато наречених із вищою й середньою освітою, фахівців.
Шлях злиднів і сліз
Крім усього цього допливу й довозу українців у Далекосхідний край на постійне помешкання, було тут завсігди ще багато тимчасового, так би сказати, рухомого українського люду, що вічно виповнював поїзди, пароплави, стації та пустирі, — ці нескінченні потоки заробітчан, контрактованих з України на рибні промисли: у Примор’я, на Сахалін, Камчатку. […] Коли ж до цього заробітчанського пересування додати постійний рух етапних поїздів та нескінченні ряди концтаборів при будованій новій залізній дорозі, виповнених засудженими українцями, — то далекосхідну залізничну магістраль у ці роки можна сміливо назвати дорогою злиднів, розпачу і сліз українського народу.
Стійкість раси
Цікаве питання про стійкість українського корінного народу на Зеленому Клині щодо фізичної асиміляції. Я не збираюся тут висвітлювати його докладно, бо це потребує окремого дослідження, точніше окремої праці. Але деякі підмічені випадки підтверджують думку про абсолютну відпорність українського народу на асиміляцію з народами неслов’янського кореня. Скажімо, з тунгузцями, китайцями тощо. Так за шість років я не подибував і не чув ні про один випадок одруження тунгуза чи гольда, чи навіть корейця з українкою, а українця — з жінкою цих народностей. Розмова з хлопцями та дівчатами на цю тему викликають тільки регіт.
Щодо подружжя московок із іншими представниками, то це явище поширене. За весь час я знав лише два випадки подружжя українок із китайцями (власне, маньчжурами). Але це винятки, що лише підтверджують правило: українки відчувають фізичну відразу й погорду до китайця.
