Дивовижна родина
Розкажу дещо про одну мішану маньчжурсько-українську родину. В селі Сагібовому на Амурі жила родина, де чоловік був китаєць (маньчжурин), а жінка — молода й дуже гарна українка. Вийшла заміж за китайця “з лихої години”. Приїхала на Амур, утікаючи з України від колективізації, і потрапила знову в таку ж халепу. До того ж втратила батьків і всяку моральну та матеріальну підтримку. Вийшла, як вона сама каже, здуру, за китайця, а саме тому, що китайців не силували до колгоспів. Матеріально жили вони дуже добре. Чоловік кохав свою дружину і робив усе, щоб вона ні в чому не мала нестачі. Але з боку морального все уявлялося трагічно. Перше, що я побачив, зайшовши до хати, і що впало мені в око, це гарна дівчина, яка колихала в колисці немовля. Біля печі поралась ставна чепурна молодиця, про яку можна було зразу сказати, що це полтавка, та-кий-бо вона мала виразний тип полтавської жінки. Дівчинка біля колиски, років п’яти-шести, коли дитинка заплакала, раптом розгнівалась:
— Мамо, і чого це чортове китайча плаче! Говорила дівчинка добірною українською мовою, а колихала вона свою рідну сестричку. З її слів можна було пізнати, що вона під впливом материних настроїв…
— Звідкіля Ви, — спитав я жінку, — і чи давно Ви тут?
— Недавно, — відповіла, — з Опішнього… Там… Коло Полтави.
— З Опішнього? Це там є Нільське, Глинське, Куземине…
Жінка аж поставила гайлію і приголомшено витріщилась на мене.
— Так Ви так само звідтам? Ой, Боже! Розкажіть, як же там… — і жінка заплакала.
Я розказав, “як же там”. А потім спитав, чи скучає вона за рідною землею. А як вона зітхнула, спитав, чого б їй не поїхати туди та не глянути, не побувати там у гостях.
Жінка важко махнула рукою десь у вікно (там на дворі йшов її чоловік — високий, ставний, але маньчжур):
— Куди (…) поїдеш?.. Кому його покажеш?!
Це була ціла трагедія для нещасної жінки. Проте діти в них були гарні. І вчила вона старшу дочку рідної мови (…). Але як вірна дружина, як жінка не з тих розбещених вертихвосток, а вихована в чесній родині, вона покірно терпіла свою недолю. Жили вони мирно, ніколи не сварились, вона своє горе носила в собі. Коли були на самоті, то ще нічого, а на людях їй було соромно, либонь.
Мені стало шкода і його, і її, і дітей, особливо старшенької, що ЇЇ звали Ніна. Таке чепурне, миле, гарне дівча. Зовнішністю нічим не нагадувало, що в неї батько китаєць, хіба тільки тим, що шкіра на обличчі була ледь матова. Дівчинка ця була настроєна проти батька. Коли я спитав її, де батько, вона понуро покрутила головою і мовила: “нема…” “Та де ж? Далеко?.. А це ж хто?” — показав я у вікно. “Ц є — папа”? — Так зневажливо. Бо ж чує материне настановлення.
Українських дітей багато
Щодо подруж українок і українців із жидами, то в умовах далекосхідного села це взагалі виняток. Інша річ — подружжя з білорусами, росіянами та іншими слов’янами. Це явище доволі поширене. Таких мішанців родиться чимало. Але чистих українців все ж таки більше. Взагалі треба сказати, що дітлахів по далекосхідних українських селах дуже багато. Може, як ніде!
VI
Почуття окремішності
Хоч царський уряд і вважав Далекосхідний край нероздільно своїм, чи, як казав пізніше Ленін, “нашенським”, але він був таким лише формально. В суті ж, Далекий Схід не був російським.
Цей край окремий, відмінний, з постійним і то виразним відосереднім тяжінням до російської імперії. Недарма ж у традиції корінних далекосхідників збереглося і тримається міцно й досі підсвідоме, але вперте переконання, яке не дозволяє визнавати себе за Росією, а за окремий край. Хоч як прагнули всілякі Муравйови-Амурські перетворити його на справжню Росію, але з цього нічого не виходило. І не вийшло, як довели потім події 1917—20 років. Зумовлене це, найперше, національним складом населення далекосхідних земель. Це в усякому разі більша Україна, ніж будь-яка інша держава Москалі не утворили тут ні більшості!, ні масового активу. І тільки вища адміністрація складалася з росіян.
Ця національна відмінність, плюс територіальна відірваність від Росії (між Зеленим Клином і Москвою лежало чергою якихось 10 тисяч кілометрів пустель, нетрів і московських земель) — тривала впродовж цілих десятиліть. Отже, будь-які тісніші взаємини з Московією були зовсім виключені. Не вдіяли тут багато і прокладені згодом дві залізниці — КВЖД і Транссибірська. Вони здійснювали тільки адміністративний зв’язок, але ніяк не розв’язували питання цілковитого змосковлення людських мас цієї окремої землі. Значить, віддалення від Росії і слабі та неможливо розтягнуті комунікаційні шляхи не витворили економічного тяжіння населення Далекосхідного краю до московської метрополії. До революції, себто до організації знаменитого совєтського “кордону на замок”, населення Далекого Сходу мало тісніший економічний зв’язок із Китаєм, Японією, Америкою та Кореєю, ніж із Росією. Кордони тоді були, по суті, відкриті, пристані — так само. А природні гавані на всьому узбережжі частіше бачили в себе гостей із Америки та Японії, аніж із Росії. Населення не визнавало на суходолі кордону й ходило собі не тільки в куми до родичів в Маньчжурію та Китай, а й ходило з транспортами, з торговельними валками туди й назад.
Економічне відосереднє тяжіння
Китайці у Далекосхідному краї тримали основну торгівлю та обмін, а також вивіз із краю всякої сировини. Вони ж і постачали населення всім із Китаю, Маньчжурії та й із Англії і Америки — крамом та зброєю. Українські ловці і хлібороби старшого покоління розповідають, як живі свідки, про ці взаємини з близькими й далекими сусідами. На пристанях Далекого Сходу вантажили і вивантажували товари чужоземні купці, порядкував чужоземний капітал — американський, японський тощо.
У взаєминах із цими сусідами росло і розвивалось далекосхідне село, росло і розвивалось далекосхідне місто, народжувалось своє купецтво, підприємці, шукачі золота тощо.
Добробут залежав тут найменшою мірою від взаємин із Московією. Це економічне відосереднє тяжіння від Росії, ці постійні й тісні взаємини з сусідами тривали десятиліттями. І це позначилося й на психіці населення у ставленні до Москви як до чужини. Це було природне, неминуче, і цьому імперія не була в силі зарадити.
Ще й досі серед корінного населення не скажуть вам, що це тут Росія. Навпаки, вони вважають, що Росія десь там, Бог його зна й де. На запит: “Звідкіля ви сюди приїхали?”, кажуть: “З Росєї”. “Куди поїхав?” — “В Росєю”.
Далекосхідний зрив
Особливо ж яскраво виявились відосередні сили в 1917—20 роках, коли в хаосі розпаду російської імперії на Далекому Сході утворилася окрема Далекосхідна Народна Республіка. Але це не виринуло раптом. Це було вислідом довголітнього тяжіння до окремішності, до політичної і господарської незалежності. Тут існувало стихійне, однодушне прагнення всіх національностей відокремитись од Москви — геть за всяку ціну.
На денному порядку стала тоді справа виникнення окремої демократичної держави. Строкатість національного складу могла вилитися зразу тільки в таку форму. Пізніше, коли б не втручання зовнішніх сил, у цій молодій республіці, само собою, настало б питання чиєїсь національної зверхності; і за правом більшості, за виявленням великої активності, те право, безперечно, було б за українцями. Точніше, за уссурійським та амурським козацтвом. Без сумніву. Ця українська республіка постала б, очевидно, не в нашому розумінні, але в Зеленому Клині сприяли особливі умови.
Коли утворилася Далекосхідна Народна Республіка і встряла в боротьбу з московськими реакційними збройними силами та з чужоземними інтервентами, червона Москва була заслаба, щоб протиставитись утворенню самостійної, небільшовицької ДНР, а ще більше слаба, щоб допомогти їй у боротьбі. В ті часи Москві було не до того, вона взагалі забула на той час, що ще десь існує Далекий Схід. Та згодом червоні політики схаменулись і проголосили утворену народом ДНВ “буферною державою”, плодом, нібито совєтської ленінської стратегії.
Не встоялись
Отруйна нова ідеологія, облудні гасла, неперевершений агітаційний сприт і, нарешті, зброя та ЧК — зробили своє діло. Далекосхідна Народна Республіка, що вела героїчну боротьбу за незалежність, піддалася облудному більшовизмові. І так скінчилася епопея зриву Далекосхідного краю. Пішли в зубожіння імена Шевченка — коменданта уссурійських козаків, і дідугана Чорновола, ініціатора та голови першого Всеукраїнського Війська Народного З’їзду — українські імена героїв, що шаблею писали історію народних воєн. Ідуть у непам’ять імена Шевчука, Безрідного, Путрі (“Старика”) та інших визначних українців, борців за незалежність ДНР.
Ці вихідці з нашого народу уславились, розбиваючи таких генералів, як Семенов і Каппель. Та пізніше, по кількох роках, у відплату за “заслуги перед народом” вони самі десь безслідно загинули у льохах підступного ЧК.
Загроза існування
Настали більшовицькі злидні… Почалося від розгрому заможного села шляхом розкуркулення, розігнання уссурійських та амурських козаків, переселення з прикордоння усіх непевних сіл. Посилилася московсько-жидівська колонізація. Навіть виник цілий жидівський район. Пішло безапеляційне роззброєння всього населення (колись тут зброю мали всі, хто хотів і скільки хотів). Замовкло все, “благоденствуючи”…
* * *
Який той Зелений Клин буде надалі і як там поводитиметься і почуватиметься українське населення в майбутньому — це залежить від багатьох причин. Ми не хочемо бавитись у пророків. Ми лише думаємо, що, коли на Далекому Сході все залишатиметься в такому стані, як досі, то за яких пару десятиліть, внаслідок послідовної й нещадної русифікації, про українців у Далекосхідному краю самі ж українці розповідатимуть казки, так само, як і про уссурійських тигрів.
І тоді прийдуть московські балалаєчники й будуть складати биліни про руських конкістадорів, стародавніх переможців, що своїм потом і кров’ю утвердили російську імперію на Тихому океані.
