В одному царстві, в одному господарстві жив собі багатий мужик і не мав він відроду дітей. Почали вони удвох із жінкою Бога молити – і дав їм Бог сина. Як вродився він, охрестили його і дали йому ім’я Іван Богданець. Бог дав, і Богданцем назвали його. Не росте він по роках, а росте по годинах, так росте, як з води йде. За вісімнадцять годин, як за вісімнадцять років виріс.
– Тату мій любий! Що воно таке, що чужі батьки ходять по гостях і до них гості ходять, а ви нікуди не ходите і до вас ніхто. Хіба у вас рідні немає ніякої?
– Є, – говорить, – сину, у другім селі брат, та дуже вбогий, то я до нього й не хочу ходити.
– А, – каже, – тату! Над нами тільки один Бог багатий. Дайте мені хліба, я до нього сходжу сам.
Приходить він до нього:
– Здорові були, дядечку!
– Доброго здоров’я, Іване!
Його дядько був коваль.
– Дядьку, зробіть мені палицю, щоб мені підпиратися було добре.
Пішов у місто, купив сто пудів заліза.
– А нуте, дядечку, палицю робити!
– Що ж, – каже, – я залізо не можу підняти.
– Я його сам буду в горно і на ковадло класти. А ви тільки молотом обковуйте.
Зробили ту палицю. Богданець пішов надвір і кинув її вгору.
– Дивіться, дядьку, вгору. Хмара наступатиме, дрібний дощик накрапатиме, паличка летітиме – як грім гримітиме. Тоді мене збудите, бо я ляжу спати.
Якраз за добу дивиться дядько: хмара наступає, дрібний дощик накрапає, паличка летить – як грім гримить.
– Вставай, небоже, паличка твоя летить.
Він схопився, став, підставив плече, паличка ударилась йому об плече, навпіл перебилась.
– Легка, дядечку!
Пішов, ще сто пудів заліза приніс. Почали його докупи збивати, скували вдруге паличку. Він вийшов надвір і кинув знов угору.
– Дядечку, – каже, – дивіться вгору. За дві доби хмара наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме – як грім гримітиме.
А сам ліг спати.
Якраз через дві доби дивиться дядько: хмара наступає, дрібен дощик накрапає, паличка летить – як грім гримить.
– Вставай, небоже, паличка летить!
Він схопився, підставив коліно, паличка впала, зігнулась.
Пішов він знов у місто, купив ще сто пудів заліза. Приносить, і почали знову сковувати докупи.
Скували ту паличку втретє. Іван вийшов надвір, кинув її угору і каже дядькові:
– Тепер дивіться, вже через три доби хмара наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме – як грім гримітиме. Тоді мене збудите.
А через три доби дядько каже:
– Вставай, небоже, палка летить!
Іван встав, підставив долоню, вона впала на долоню – не погнулася, тільки трошечки з кінця подалась.
– Тепер, може, буде годитися. Добра буде.
Подякував дядькові.
– Тепер прощайте. Я перечув, що єсть за морем рак Вір і ніхто його не може звоювати.
Приходить до моря, ніяк не може через море перейти. Дивиться – лазить рак.
– Слухом чувати, превеликого богатиря Івана Богданця у вічі видати. То було чути, а тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі?
– Добрий молодець ніколи по неволі не ходить – все по волі. Що ти, раче, – говорить, – можеш мене переправити через море?
– Як не можу? Ще таких двох можу переправити!
Перевіз він його через море й питає:
– Куди ж це так тебе Бог несе?
– Я, – каже, – перечув, що єсть за морем такий рак Вір, що ніхто його не звоює.
– Боже тобі поможи! Йди ж, – каже. – Увійдеш у степ, будеш іти очеретом, він буде лежати з розкладеною головою, – у нього розкладна голова. Як знайдеш самий тулуб, – не буди!
Приходить він на той степ – стежечка. Він тією стежечкою йде – лежить рак.
Пройшов його, йде далі – уже його покинув за дві версти. Дивиться – лежить голова. Приходить – палкою торкнув у голову – голова схопилась та в тулуб.
А тоді до Івана:
– Дурню, нащо ти мене будиш? Я не таких богатирів та й зі світа позгублював! Ну, ходім же до мене в дім.
Входять вони до нього в дім, сідають за столи тисовії, скатерті шовковії, почали пити й гуляти.
– Ну, ходім тепер, – каже, – на тічок битися!
Прийшли на тічок. Поставив рак шість барилок з водного боку і з другого боку шість – в одних сильна вода, в других безсильна. Із цього боку, де Іван Богданець, – безсильна, а з того, де рак, – сильна.
– Напиймося, – каже рак, – перше води та тоді будемо битися.
Напився Іван безсильної, а рак Вір напився сильної.
– Бий ти!
– Ні, бий ти! Ти у своїм домі!
Як ударив рак – Івана Богданця загнав по коліна у землю. Як ударив Іван – загнав рака тільки по кісточки.
– Тепер, – каже, – дай, раче Віре, віддихатися.
Рак Вір заснув. А Іван Богданець не спить. Дивиться – лізе до нього рак той, що його перевозив.
– Візьми ці барилки, перекоти на той бік, а його барилки перекоти на свій бік, бо коло тебе – безсильна вода. То ти ту питимеш, а він буде пити безсильну.
Повставали вони й почали битися: вдарив рак Івана Богданця – вже й по кісточки не загнав. Як ударив Іван рака – по пояс загнав. Ударив рак другий раз Івана Богданця – по коліна загнав, ударив другий раз Іван Богданець рака – по шию загнав.
– Іване Богданче, даруй мене життям, – дам я тобі три штуки таких, що вони тобі пригодяться, тільки даруй мене життям.
– Добре, – каже, – давай!
Дав він йому бичка-самохідника, яблучко-по-котигорошко і цілющу й живущу воду з котиком. Забрав Іван всі три штуки, а рака Віра таки вбив. Прилазить до нього той рак, що його перевозив. Свиснув – стали з моря раки злазитися звідусіль.
– А що, – каже, – всі вже?
– Ще, – говорять, – нема одного старого, що за скелею сидить уже триста літ.
Прилазить і той, і вони почали собі царя коронувати, бо того вже вбили.
– Що ж ти, – питає, – раче, можеш мене назад перевезти?
– Не можу, – каже, – тепер уже в тебе багато сили. Нехай тебе той старий перевезе.
Пішов він до старого.
– А що ти, старий, можеш мене перевезти?
– Я ще, – каже, – таких три перевезу, як ти.
Сів він на рака і переїхав море. Приходить додому, дав матері бичка, яблучко і воду.
– Нате ж, – каже, – мамо, поставте це все у коморі, а я піду од вас. Як довго мене не буде, сідайте на бичка, пустіть яблучко і воду із собою візьміть. Де мої білі ноги походять, яблучко викачається, бичок виходить. Де я буду вбитий і закопаний, яблучко там стане, викопайте мене і знайдете маслачок з мене – одну кісточку покропіть цілющою і живущою водою – я оживу.
Відкланявся й пішов. Іде він в інше панство, в десяте царство. Дивиться – стоїть чоловік Крутивус посеред дороги, з одного боку шість вітряків і з другого шість. На цей бік поверне одним вусом – ці шість вітряків мелять, поверне на другий бік другим вусом – ті шість вітряків мелять.
– Здоров, – каже, – земляче!
– Здоров!
– Куди тебе Бог несе?
– Піду в добру путь.
– Пішов би й я, брате, з тобою, та боюсь, бо мене мій пан як дожене, то де дожене, там мене й вб’є.
– Ходи, – каже, – не бійся!
Перевернув Іван Богданець вітряк і поклав підпис: «Гляди, – каже. – Ішов Іван Богданець і взяв товариша із собою. І не доганяй, бо де доженеш, там і пропадеш!»
Ідуть у інше панство, в десяте царство.
Вернигора гори переставляє. Де долина, то він гору туди насуває.
– Здоров, – каже, – земляче!
– Доброго здоров’я!
– Куди Бог несе?
– Підемо, – каже, – у добру путь.
– Пішов би й я, браття, з вами, та боюся свого пана.
– Ходи! – каже.
Поклав на каплиці підпис: «Гляди, як будеш за нами гнатися, – де доженеш, там і пропадеш, бо йшов Іван Богданець і взяв собі товариша».
Ідуть – Вернидуб пересаджує дуби. Де густо дубів, там вириває, і насаджує їх там, де рідше.
– Здоров, – каже, – земляче!
– Доброго здоров’я!
– Куди Бог несе?
– Підемо у добру путь.
– Пішов би й я, браття, з вами, та боюся свого пана. Як дожене, то вб’є.
– Як же твого пана звуть?
– Пан Барановський.
От він поклав підпис: «Ішов Іван Богданець і взяв із собою товариша. Не женися, бо де доженеш, там і пропадеш!»
Ідуть в інше панство, десяте царство – аж три дороги. На дорозі стоїть стовп, і на стовпі підпис: «Цими дорогами хто йде – буде добре, а цією хто піде – буде ситий, та буде битий!»
Вони стали й думають: не підемо цією дорогою, де буде добре, а підемо тією, де будемо ситі, та будемо і биті.
Йдуть та й ідуть – стоїть дім триповерховий.
Входять у дім – стоять воли ситні.
Стали вони там ночувати. Переночували. Три пішли на полювання, а одного залишили за кухаря.
– Залишайся, – кажуть, – ти, що вусом вітряки крутиш.
Крутивус узяв ситного вола, вбив, шкуру зняв, наварив їсти. Сидить коло вікна й пісні співає. Дивиться він у вікно – летять чотири качки. Прилетіли, впали, перекинулися гарними дівчатами, поскидали із себе плаття.
– Ходім, сестриці, в лазню.
Пішли вони в лазню, а Крутивус і думає, як би то їх придержати, поки ті прийдуть. Пішов, приніс вітряк на плечах, підпер їх у лазні і сів сам на вітряку. Випарились – найстарша прибігає, торкнула двері.
– Сеструню, щось нас підперло!
– Не може нас ніхто підперти. Тільки є десь-не-десь Іван Богданець, той би з нами пожартував. Але ворон і кісток його сюди не занесе.
Розігнались вони, відчинили двері, вітряк перекинули і Крутивуса вітряком навернули. А вуса загнали у поміст по самий рот. Узяли плаття, одягли, повиїдали те, що він понаварював, і полетіли собі. Крутивус поки повиймав по одній волосині вуса, відкинув вітряк, приходить туди – все повиїдено. От він зарізав вола, наварив знов – аж вони йдуть.
– Що ти так довго порався з обідом?
– Так, – каже Крутивус, – брати, я опізнився. Схопилася велика буря. Як почали вітряки молоти та стали ламатися, я побіг та припинив їх.
І не признається, що царівни були, бо йому соромно, що не притримав їх.
Сіли вони, повечеряли. На другий день залишається вже другий, а ті йдуть на полювання.
– Залишайся, – кажуть, – ти, що гори пересуваєш.
Вернигора залишився, вола вбив, наварив, сів собі коло вікна й пісні співає. Дивиться він у вікно – летять чотири качки. Прилетіли, впали на поділ, перекинулися паннами і пішли в лазню. А він і думає: як би їх притримати, поки ті прийдуть. Пішов, узяв могилу, приніс і поставив під дверима. Підстарша прибігла до дверей і каже:
– Ох, сестриці, щось нас знову підперло.
– Ніхто не може з нами жартувати. Є десь-не-десь Іван Богданець, той тільки може пожартувати.
Прибігла, турнула, перекинула могилу і його землею навернула. Повибігали, плаття одягли, повиїдали, що було понаварювано, й полетіли. Виліз він із-під землі, вола вбив, заходився варити, а товариші йдуть з полювання.
– Що це ти так опізнився?
– Е, браття, той знає, а ви дізнаєтесь. Така мені пригода сталася. Взялися великі гори з малими сперечатися. Що великі зайняли місце, а малим нема куди рости. То я пішов, та деякі непотрібні порозсовував, щоб було маленьким куди рости.
На третій день залишається вже Вернидуб обідати варити. Вола вбив, оббілував, наварив і сидить коло вікна. Дивиться – прилітають чотири качки. Впали на поділ, перекинулися гарними дівчатами й пішли в лазню.
Він пішов, дуба вирвав, дубом підпер і сам сів на дубові. Вони попарились, прибігають до дверей – знову заперті.
– Хто це, сеструню, нас підпер?
– Є тут Іван Богданець, той може з нами пожартувати.
Підсередуща вибігла до дверей, двері звалила, дуба зломила і його дубом причавила. Вибігають, плаття одягли, повиїдали те, що він понаварював, і полетіли знов. Вернидуб убив вола, оббілував його, нарубав м’яса й почав варити їсти. Приходять його браття і питають:
– Як? Ти, Вернидубе, не упорався ще з обідом?
Каже той:
– Хто з вас знає, а хто ще дізнається.
Посміхаються ті.
– Та як?
– Та так: стала діброва шуміти, почали дуби битися. Що старі дуби багато місця позаймали, а молодим нема де гілля пускати. Я пішов та порозставляв їх.
Пообідали. На четвертий день Іван Богданець каже:
– Ідіть уже ви, браття, на полювання, а я сам залишуся.
Пішли. Він як звинувся – вола вбив. Оббілував його, м’яса нарубав, обід зварив, сидить собі коло вікна й пісні співає. Дивиться – летять чотири качки. Прилетіли й упали на подвір’я, перекинулися гарними дівчатами. Поскидали плаття й кажуть:
– Ходім, сестриці, у лазню.
Узяв свою паличку бойову, підпер двері плечима і сам палицею підперся. Стоїть.
Найменша випарилась, прибігла до дверей, торкнула й каже:
– Сеструні, щось нас підперло!
– Не може, – кажуть, – ніхто нас підперти, хіба Іван Богданець, але його кісток ворон сюди не занесе.
Розігнались – ударили, ні – не подається. Другий раз розігналися – не подається. Третій раз розігналися – не подається.
– А є ти, Іван Богданець? Відчини!
– А що, – каже, – як будете всім нам за жінки, то відчиню.
– Будемо, – кажуть, – вірними жінками, тільки відчини.
Він пустив. От вони одягли плаття, вийшли, сіли коло вікна й усякі пісні співають.
Посходилися браття і котрий котру підпирав, та йому за жінку стала.
От живуть вони добу, живуть другу, живуть і третю. А ті дівчата бездушного Костія дочки. Він дожидав, дожидав дочок – нема. Давай велике військо посилати морями. Дивляться царівни – аж великі полки йдуть морем. От вони й кажуть:
– Іване Богданче, послав бездушний Костій полки, війська великі, йдуть до нас морями.
Каже Іван Богданець Крутивусу:
– Йди до моря. Це для обережності.
Крутивус пішов. Приходить до моря – одним вусом повернув, море почало грати. Другим вусом повернув – так їх усіх море потопило.
Переночували. Дивляться – ще більш іде війська. Іван Богданець питає:
– Куди ж вони йдуть?
А брати йому:
– Більшими ярами.
От один і каже:
– Вернигоро, йди!
Той пішов. Впустив їх у яри. Як тільки вони увійшли, він гори стулив і подушив їх там.
Переночували. Дивляться – ще більш полків іде. Говорять:
– Іване Богданче, ще більш бездушний Костій полків посилає.
– А куди вони йдуть? – питає.
– Густими тернами, великими лісами.
– Де ти, Вернидубе?
– Ось-о, брате.
– Йди проти них.
Тільки що впустив їх у густі терни, у великі ліси, як почав ламати, як почав великі дуби валити – вибив їх усіх.
На четвертий день сидять гарні дівчата коло віконця й пісні співають. Тільки дивляться – йде вже сам бездушний Костій, війська вже немає.
Тепер Іван Богданець питає:
– А куди він іде?
– Просто, – кажуть, – дорогою.
– Тепер треба мені самому йти.
Пішов. Стрічає його бездушний Костій і каже:
– Здоров, Іване Богданче! Я, думаю, хто то моїх дочок тримає, аж то ти, поганче! А що? Будемо битися чи миритися?
– Ні, – каже Іван Богданець, – будемо битися.
Іван Богданець побив його так, що на ньому нема ні однієї цілої кістки. Коли живий, то тільки тому, що він бездушний. Бились, бились – убив той Івана Богданця, вигріб яму і закопав його там.
Ті повтікали. Костій дочок забрав і пішов собі додому. Тепер у тім місті, де Іван Богданець народився, мати його пригадала собі ті слова, що він казав, як ішов. Відчиняє комору й випускає бичка-самохідника. Сідає на бичка-самохідника, пускає яблучко-покотигорошко й бере в руки цілющої й живущої води. Куди яблучко котиться, туди вона на бичку їде. Де синові білі ноги походили, де він на полювання ходив, то там усюди яблучко викачалось. Прикотилося на те місце, де він був закопаний, і стало. Відкопує мати і знайшла з Івана тільки одну кісточку. Покропила цілющою водою – зцілився. Покропила живущою водою – ожив і каже:
– Ах, мамо, як я дуже довго спав!
– Синку мій, – каже вона, – ти був неживий!
– Та ще мені снилося, що мене Костій бездушний посік, порубав.
Одвів матір додому, а сам вернувся за тими дівчатами.
Приходить до бездушного Костія, а він пішов зі своєю жінкою в сад на прогулянку.
Входить до нього в дім і каже:
– Здорові, прегарні дівчата!
– А де ти, – кажуть, – узявся? Він же тебе посік, порубав!
– Ні, – каже, – то він не мене порубав, а сніп жита. Слухайте-но, спитайте його, де душа, що в ньому її немає.
– А як же ми його спитаємо?
– А що ж, – каже. – Скажіть йому так: «Тату наш любий, скажи нам, де твоя душа, нехай ми знаємо. Як ти куди підеш, то ми будемо до неї молитися, щоб ми не засмутилися чим».
Вони заперли його в скриню. Коли приходить Костій. От вони його й питають:
– А що ми, тату, вас хочемо просити…
– А що, мої дочки любі?
– Скажи нам, де твоя душа обертається, щоб ми знали. Як ти куди підеш, то ми будемо молитися до неї, щоб нам не так було смутно.
– Моя душа, дочки, у волові.
От він кудись одвернувся. А Іван Богданець і каже їм:
– Бреше він. Візьміть вола, уведіть, обмалюйте його, позолотіть роги, поприліплюйте до рогів свічки, позапалюйте і станьте на коліна та моліться до нього.
Зробили вони так. Тільки входить бездушний Костій і питається:
– Що це ви, дочки, робите?
– А молимося до твоєї душі.
– От, сказано, баба дурна. Де ж таки видали, щоб моя душа була у волові?
Вони в плач:
– То ви б нас, тату, й не обдурювали, ви б так і сказали.
– Моя душа, – каже, – у качурові.
Іван Богданець знов каже:
– Бреше він. Візьміть, обмалюйте того качура, обзолотіть і на покуті посадіть.
Взяли, обмалювали, посадили на покуті і моляться. Входить Костій бездушний.
– А що це ви робите?
– До твоєї душі молимося, тату.
– Баба дурна, сказано! Де ви бачили, щоб моя душа в качурові була?
Вони в плач.
– Та ви нам так і кажіть, тату, а не обдурюйте!
– А що ж, – каже, – дочки, моя душа далеко. Моя душа на морі. Там, на морі, острів, а на острові камінь, а коло каменя дуб, а на дубові гніздо, а в гнізді качка, у качці яйце і в тім яйці аж моя душа.
– Оце він правильно сказав. Випускайте, – каже, – мене.
Йде Іван Богданець, коли дивиться – хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Старий дід відчинив йому.
– Слухом чувати, богатиря Івана Богданця у вічі видати. То було тільки чувати, а то й у вічі видати. Куди тебе Бог несе?
– Піду на море. На морі острів, а на острові камінь і дуб, а на дубі гніздо, а в гнізді качка, в качці яйце, а в яйці душа бездушного Костія.
– Іди ж, – каже, – нехай тобі Бог помагає. Прийдеш до моря, пом’яни мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, у котрого я першу ніч ночував!»
Розпрощався він і пішов. Іде – хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Старий дід відчинив йому.
– Слухом чувати, превеликого богатиря Івана Богданця у вічі видати! Куди тебе Бог несе?
– Піду до моря. На морі острів, на острові камінь, коло каменя дуб, а на дубі гніздо, у гнізді качка, а в качці яйце і в яйці бездушного Костія душа.
– Тепер іди, нехай тобі Бог помагає. Та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, що я другу ніч у нього ночував».
Іде він, аж стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив, старий дід відчинив.
– Куди тебе Бог несе?
– Піду до моря. На морі острів, на острові камінь, коло каменя дуб. На дубі гніздо, а в гнізді качка, в качці яйце, а в тому яйці бездушного Костія душа.
– Іди ж, – каже старик, – та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, що я третю ніч у нього ночував».
Приходить до моря. Походив, походив і каже:
– Пом’яни, Господи, того старого, де я першу ніч ночував!
Як ударить мороз, замерзло море на дванадцять аршин, він перейшов. Приходить до дуба й бачить, що сидить качка, та не можна її дістати. Ото він і говорить:
– Пом’яни, Господи, того старого, де я другу ніч ночував!
Як ударить суша, сонце пече, аж сам він до землі падає. Побивалась та качка в гнізді, побивалася – жарко їй, не може витримати, почала додолу спускатися. Спустилася качка й зомліла. Він узяв її, роздер, яйце вийняв і пішов до моря обмивати. Почав обмивати і впустив у воду. Ходить понад морем і плаче.
– Пом’яни, Господи, того старого, що я третю ніч ночував.
Як схопиться вітер, як заграє море, як розбурхається, – викотило яйце на берег. Узяв він те яйце, у хусточку загорнув, заховав у кишеню.
– Пом’яни, Господи, того старого, де я першу ніч ночував.
Ударив мороз, замерзло море на дванадцять аршин, він і перейшов.
Приходить він до бездушного Костія, а той слабий лежить. Як ішов він, то казав дівчатам у печі жарити, поки він прийде.
– Здоров, бездушний Костію!
– Доброго здоров’я, Іване Богданче! Даруй мені життя. Дай мені хоч перед смертю душу в руках потримати.
– Дам, – каже.
Вийняв яйце та в піч – кидь! А воно – трісь! А Костій із стільця – брик… І неживий став.
Забрав він дівчат – приводить додому. Зібрав усю братію, і нехай кожний пізнає свою жінку.
І тепер вони собі живуть і хліб жують, постолом добро возять. Почали пити, почали гуляти. І я там був. Як почали гуляти, як почали з гармат стріляти, забили і мене в гармату, і як стрельнули, так аж тут я сів.
