Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:
— Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співатимуть.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідать у своїх синів правди: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:
— Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було?
— А що ж,— каже,— батечку? Була б із них добра комора, а якби попилять, то гарні дошки були б.
— Ну,—-каже,— синку, ти будеш хороший хазяїн. Тоді питає й меншого:
— Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?
Він і каже:
— Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав.
Князь почухав голову і замовк.
От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море:
— Пропадай же,— каже,— лучче сам, ледащо!
Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що у возах, тим і харчується. Та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курить. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив. От та риба од диму і впилась, приплила до берега і заснула. А по березі ходили мисливці. Ходили-ходили, а один побачив та й каже:
— Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять!
От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири і давай її рубать. Рубали-рубали, коли ж чують — кричить у ній усередині:
— Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте православної душі.
Вони з ляку як кинуться і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий — бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі,— і думає собі: «Як мені тепер у світі жить?»
А його старший брат зробивсь уже сам великим паном. Батько вмер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі. Позбирались судді, сенатори, присудили йому жениться, тому молодому князеві, і їде він шукать собі дружби, а за ним великий поїзд. Іде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:
— Піди спитай, що то за чоловік? Той приходить:
— Здоров!
— Здрастуй!
— Що,— каже,— ти таке?
— Я,— каже,— Іван Голик. А ви хто такії?
— Ми з такої й такої землі, ідемо шукати своєму князеві дружби.
— Піди ж ти скажи своєму князеві, що іде він свататься, да без мене не посватається.
Той вернувся до князя — так і так. Князь наказав слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, обполоскавсь, убравсь. Привели його до князя; він і каже князеві:
— Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Будете слухать, то будем на Русі, а не будете — пропадемо всі.
Князь сказав «добре» і звелів усім його слухать. Ідуть собі, коли це — мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:
— Ні,— каже,— підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстинкою.
Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже:
— Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я твоєму.
Їдуть далі, коли це іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Налітає комарський дивізійний генерал:
— Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напиться! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо: а не даси, так не будеш на Русі.
Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язать, щоб не вбить ні одного комара. Комарі нассались і полетіли.
Ідуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві:
— Купим оті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад.
— Нащо?
— Не питай нащо, а купим.
Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.
І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Ідуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в інше государство. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходить, стала князеві туга до серця приступать, і каже князь:
— А на ці палі, Іване Голику, чи не доведеться наші голови настромлювать?..
— Побачимо! — каже.
Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувать, а князя узяв з собою і повів у будинок. Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають. І в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя, і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до послідньої. Так сама менша більше всіх князеві під норов пішла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощаться, йти спать. От змій князеві й каже:
— Ну, котра дочка краща? Князь і каже:
— Менша мені найкраща, меншу буду сватать. Змій каже:
— Добре, тільки я дочки не оддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувать. Поробиш усе, так оддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляже.— І наказує йому: — У мене є на току триста скирд усякого хліба. Щоб він до світа був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От князь іде до свого поїзду почивать та й плаче. А Іван Голик побачив, що він плаче, та й пита:
— Чого ти, князю, плачеш?
— Як же мені не плакать? Оте і те загадав мені змій.
— Не плач,— каже,— князю, лягай спать, до світу все буде зроблене.
Як вийде Іван Голик на двір, як свисне на мишей! Де ті миші понабирались і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— Як мені не кликать вас? Загадав змій, що усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотить і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать тії миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступить ніде. Як узялися робити — іще і на світ не поблагословилось, а вони вже й кінчили. Пішли, Івана Голика збудили. Той прийшов — скирти як стояли, так і стоять, полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна. Вони як шатнулись, так ні однієї миші і не побачиш у соломі. Повилазили й кажуть:
— Ні, нема ніде, не бійся, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, одслужили. Прощай!
Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив.
Коли це князь іде шукать його. Найшов, дивується, що так зроблено усе, як змій казав; дякує Івану Голику і пішов до змія. І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукали у соломі зерна чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали — нема. І каже змій:
— Ну, добре, ходім; до вечора будем і гулять, а увечері знов роботу загадаю на завтра.
От догуляли до вечора, він і загадує:
— Сьогодні вранці менша дочка моя у морі купалась і впустила перстень у воду, шукала-шукала — не знайшла. Як знайдеш завтра та принесеш, поки сідать обідать, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець.
Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його й питає:
— А чого, князю, плачеш?
— Оттака й така,— каже,— напасть. Іван Голик і говорить:
— Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спать. Я завтра піду до моря, може, й дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море й забушувало. Тії дві щуки приплили до берега і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— Як мені вас не кликать? Змій сьогодні рано понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, так змій згубить мене зі світу.
Вони й поплили, і де вже не виплавали по морю, де вже не шукали. Нема! Поплили до своєї матері і кажуть, що отаке і таке горе. Мати й каже їм:
— Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще більше.— Та й викинула з себе перстень.
Вони приплили до Івана Голика і кажуть:
— От же тобі й наша одслуга. Насилу знайшли.
Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь знов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив.
— А що, перстень є?
— Є,— каже.— Отже, змій і сам іде.
— Нехай тепер іде!
Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.
— А що, перстень є?
— От він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, у кого ти взяв. Змій осміхнувся і каже:
— Добре! Ходім же обідать, бо в мене є гості і давно тебе дожидаємось.
Пішли. Князь входить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкаться. Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже:
— Котрої перстень? Менша почервоніла і каже:
— Мій.
— Коли твій, так візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи.
Всі засміялись, а менша подякувала.
І пішли усі обідать. За обідом, при гостях, змій і каже:
— Ну, князь, пообідавши, спочинем, а тоді приходь. У мене є лук у сто пуд. Як вистрілиш при всіх оцих гостях, так оддам дочку.
Пообідавши, пішли усі відпочивать, а князь скоріше до Івана Голика і говорить йому:
— Отепер пропали: така й така річ!
— Дурниця! — каже Іван Голик.— Як принесуть той лук, так ти подивись на його і скажи змію, що я цим луком не хочу соромиться і що в мене кожний слуга із нього вистрілить, та звели мене покликать. Я вистрілю так, що вже більше нікому не загадають стрілять.
Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинках із дочками й гуляє. Коли це — не скоро — змій виходить із гістьми, і за ним несуть лук. Князь як глянув — і злякався. Винесли той лук надвір, і всі повиходили. Князь кругом лука обійшов та й каже:
— Я цим луком не хочу й соромиться, а покличу кого-небудь із своїх слуг, то кожний з нього вистрілить.
Тут змії один на одного зглянулись і кажуть:
— Ану-ну, нехай спробує. Князь і закричав:
— Пошліть мені Івана Голика! Той приходить. Князь і каже:
— Візми оцей лук та вистріли.
Іван Голик лук підняв, стрілу заклав, як вистрілив, так шматок у двадцять пуд і одломивсь од лука.
Князь тоді, стоячи, й каже:
— От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили.
Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за халяву, а князь із зміївнами у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадать зробить. Порадились і пішли в будинок. Змій, увійшовши, щось шепнув меншій дочці на вухо. Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже:
— Сьогодні вже нерано; нехай завтра вранці. У мене є кінь за двадцятьма дверима, то як поїздиш на ньому, так віддам дочку.
От погуляли до вечора, порозходились спать; князь приходить і розказує Голику. Той, вислухавши, й каже князеві:
— А ти думаєш, нащо я взяв той шматок лука? Я вже знав, що то буде. Як же підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздить, щоб не осоромиться, як із луком, а нехай поїде мій слуга. А то не кінь буде, а його менша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу».
От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався зо всіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій устав і говорить:
— Ну, князю, ходімо надвір, бо скоро виведуть коня; будем дивиться, як вестимуть.
Повиходили усі, дивляться, аж ведуть коня двоє зміїв, і то з великою силою тримають — так їх обох на голові й носить. Привели перед рундук; князь обійшов кругом, подививсь і каже:
— Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромиться, так як учора луком, а покличу свого слугу, нехай він поїде.
Змій каже:
— Добре! Нехай поїде.
Князь позвав Івана Голика і приказує йому:
— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його, то аж під хмару, а звідти спустилась і вдарилась об землю так, що аж земля застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за халяви двадцятипудовий шматок лука і давай її чистить. Вона схопилась і понесла його всюди, а він її все б’є проміж вуха. От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситься:
— Іване Голику, не бий мене, загадуй мені що хочеш, усе для тебе зроблю.
— Мені,— каже,— нічого робити не треба, а тільки як приїду я до князя, то щоб ти коло його впала і ноги простягла.
Вона думала-думала:
— Ну, нічого,— каже,— з тобою робити.
І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги одкидала. Князь і говорить:
— Бачте, який сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їхав.
Змію соромно стало перед ним, та робить було нічого. Походили по саду і пішли обідать. Коли й менша дочка їх зустріла, давай здоровкаться. Князь дивиться на неї, так то хороша була, а тепер іще лучша стала. Посідали обідать, змій і каже:
— Ну, князю, уже ж після обід виведу я своїх дочок надвір. Як пізнаєш, де менша, так тоді і весілля будем гулять.
Після обіду змій повів своїх дочок одягать, а князь пішов до Івана Голика на пораду, що йому робить.
— А от що,— каже.
Зараз засвистав — комар і прилетів. Він йому розказав усю пригоду. Комар і каже:
— Ти нам став у пригоді, і я тобі стану. Як виведе змій їх надвір, то нехай князь дивиться — я буду літать над її головою. Нехай обійде їх кругом один раз — я буду літать, і другий раз обійде — я літатиму, а третій раз як буде обходить, то я сяду у неї на носі, і вона не втерпить мого кусання, махне правою рукою.
Сказавши це, комар полетів у будинок. Коли присилає змій за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і на них усе однакове, як лице, як коси, як плаття. Він на них дививсь-дививсь — ніяк не пізнає: зовсім не ті панночки стали, що були. От він у перший раз обійшов — не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це — літа над головою. Він уже й очей не спуска з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар на ніс у неї сів і давай кусать. Вона рукою — мах! А князь за неї:
— Оце моя!
І привів її до змія.
Змій — нікуди дітися:
— Коли пізнав,— каже,— свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гулять.
Почалось весілля. Повінчали їх увечері. Тут гуляли, із гармат стріляли і чого не робили? Уже от скоро спать вести. Тоді Іван Голик одізвав князя та й каже:
— Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхать, бо тут нам добра не мислять. Та ще слухай: прошу я тебе, не діймай жінці віри до семи років, хоч-то як вона до тебе леститься, а ти їй усієї правди не кажи, а то як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
Той каже:
— Добре, не буду діймати жінці віри.
От на другий день поодягались молоді і повиходили до зміїв. Тут князь давай просити батька, щоб їхать додому. Змій і каже:
— Як можна так скоро їхать?
— Уже ж як собі хочете, а я поїду сьогодні додому.
От, пообідавши, узяли молоді, сіли й поїхали. Ну, приїхали у своє царство. Тоді вже князь дякував Івану Голику за все разом і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так по всьому царству й діється. А князь сидить собі й гадки не має ні про що.
От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже:
— Що єсть лучше на світі, як мені оце дитя?
А княгиня, бачивши, що князь так розніживсь, давай його цілувать. Та розпитувать, згадавши, як він сватався, як він усі її батька накази виконував.
Князь і каже:
— Виконував би я досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я.
Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла.
А Іван Голик сидить собі дома, ні про що й не дбає, коли летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне тим зміївським рушником, так його надвоє й розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою ізніс дах у будинку і впав за сім верст від будинку. Тоді, упавши, і каже:
— Ах ти проклятий! Не надіявсь я на тебе, щоб ти признався! А іще просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підняв голову і сидить у лісі. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає — Іван Голик і вхопив. От і завелись биться. Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Бились-бились, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже:
— Годі нам биться, а вивернім дуба, і хто далі кине, того буде заєць.
Безногий каже:
— Добре!
От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг да як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже:
— Бери зайця і будь мені старшим братом.
От побратались, зробили возок, причепили мотузку і, як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз і поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна іде. Доїжджає до них і каже:
— Подай цим калікам оці гроші.
Вона хотіла виходить подать, а безногий і каже:
— Якби-то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали.
От вона узяла у фрейліни гроші і дає безногому. А він її й питає:
— Скажіть мені,— каже,— чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті?
Вона каже:
— Так мені бог дав!— та й зітхнула.
— Ні,— каже,— я знаю, чого ви такі жовті. Я,— каже,— міг би зробить, щоб ви не були такі.
Коли на цю розмову над’їжджає цар. Зараз і вхопивсь за те слово. От того безногого та безрукого із возком у будинок: роби що знаєш!
А він каже:
— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала.
Тоді батько до дочки. Вона й призналась:
— Так і так,— каже,— до мене літає змій і з мене кров тягне із грудей.
Побратими й питають:
— А коли він літає?
— Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. А як хто увійде, то під подушками ховається.
— Постій же,— каже безногий,— ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлись вони в сінечках. Коли ж щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: «Кахи!» Вони до неї, а зміяка й заховавсь під подушки. От царівна схопилась із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як упіймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься:
— Пустіть мене! Не буду ніколи літать і десятому закажу.
Безногий і каже:
— Ні, понеси нас туди, де цілюща вода, щоб у мене були ноги, а у брата руки.
Змій і каже:
— Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене.
От і вхопились за нього безрукий ногами, а безногий руками. Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці і каже:
— Оце цілюща вода!
Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього:
— Постій, брате. Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща вода.
Устромив, так поки було у воді, доти й одгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Давай його душить. Били його, били! Він і давай проситься:
— Не бийте, тут є недалеко і цілюща вода.
Повів до другої криниці. Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуваться стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив відти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили і звеліли, щоб більш не літав до царівни, а самі подякували один одному за те, що дружно жили, і розпрощались.
Іван Голик пішов знов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить — недалеко од дороги пасе свинар свині, свині пасе, а сам сидить на могилі. Він і подумав: «А піду отого свинаря розпитаю, як тут у їх діється?»
Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі і пізнає свого брата. А той дивиться і пізнає Івана Голика. Довго дивились один одному у вічі, ні той ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався і каже:
— Це ти, князю, свині пасеш!.. І вартий того!.. А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років!
Князь упав йому в ноги й каже:
— Іване Голику! Прости мене!
От Іван Голик підняв його під руки та й каже:
— Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи.
Князь став питать у Івана Голика, як він добув собі ноги, бо жінка йому показувала, як перерубала.
От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому усе своє життя. Ну, обнялись, поцілувались. Князь тоді й каже:
— Пора ж, брате, свині гнать додому, бо княгиня скоро чай питиме.
Іван Голик
— Так поженімо же вдвох. А князь каже:
— Та тут, брате, біда! Ота проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт — на воротях стане як укопана, і поки тричі… не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня із зміями чай на рундуці п’є, на це дивиться і сміється.
Іван Голик і каже:
— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш.
Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п’є княгиня чай на рундуці, і з нею сидить шість зміїв. Та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться да й каже:
— Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиню… цілувать. Той бідний нахилився, тричі поцілував, тоді свиня і пішла в двір рохкаючи. А княгиня каже:
— Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв.
От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і каже:
— Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пуд і смоли двадцять пуд та й принесеш до мене в сад.
А князь каже:
— Так не донесу. А Іван Голик:
— Та йди проси, може, ще й не дасть.
От князь пішов до ключника, став просить. Той довго на нього дивився, а далі й каже:
— Та робить нічого з вами, треба дати.
Одімкнув амбар. Іван Голик одважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли. А ключнику сказали, щоб нікому не казав.
Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пуд пугу. Тоді й ліг спати. А князь давно вже спить на соломі, коло хліва.
Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать:
—Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш знов князем. А ходім поженемо свині в поле.
Князь:
—Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла на рундук чаю пить, а мені треба гнати тоді, як вийде на рундук та сяде із зміями чай пить, щоб вона бачила, як я буду свиню цілувать.
Іван Голик і каже йому:
— Уже ж, як будем гнать, то ти не цілуй, а поцілую я. А князь каже:
— Добре!
От прийшла пора гнать. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт — свиня на воротях стала й стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить тую свиню, так і кістки розсипались. Тії змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобати, та доки, поки вона нездужала й по світу ходити. Оттоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жить із чоловіком. Живуть та постолом добро возять. Поїхали в ліс, вирубали ківш, то ще б казки було більш.
