Білоруська народна казка
У деякому царстві, в деякому державстві жив собі один багатий купець. Народився у нього один син. Ріс він не по роках, а по годинах, не по годинах, а по хвилинах. Подався вчитися і швидко пройшов навчання. Якось пішов на прогулянку і взяв з собою паличку. Як кинув тую паличку, вона як полетить у тридев’яте царство й попала Бабі Язі в ногу. Баба Яга й каже:
— Ой Іване Івановичу, не зі мною тобі жартувати: є Біле поле, на Білому йолі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарна панна, в головах стоїть кінь, з лика жар їсть! Ось із тією тобі жартувати!
Іван Іванович приходить додому й каже:
— Батьку мій рідний! Чув я, що є Біле поле, на Білому полі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарна панна, в головах кінь стоїть, з лика жар їсть! Я хочу з тією панною одружитися.
Батько йому й каже:
— Бери грошей, сідлай коня і їдь!
Узяв Іван гроші, осідлав коня і поїхав. їхав він цілий день, і огорнула його темна ніч. Ось побачив він хатку на курячій ніжці. Заходить він у хатку, там дідочок маленький, як клубочок.
— Добрий день, дідусю!
— А, добрий день, добрий день, Іване Івановичу — купецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
Їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно. Чи не знаєте ви, дідусю?
Ні,— каже,— не знаю; якщо знають, то слуги мої. Заночуй,— каже,— завтра побачимо!
Він переночував. Уранці встав цей дід. Устав та як свисне — і позліталися пташки, які є на світі, — і маленькі, і великі.
— Ось ви, слуги мої,— каже дід,— усюди літаєте — і по лісу, і по полю, всі шляхи-путівці знаєте, а чи не знаєте, де Біле поле?
— Ні,— відказують,— дідусю, не знаємо! Тоді він каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину! їдь далі, не можу сказати, де Біле поле, не знаю!
Іван сів на коня і поїхав. Знову день їхав. Огорнула його ніч. Ось він знову бачить — стоїть хатка на курячій ніжці. Він зайшов, а в тій хатці дідочок маленький, як клубочок.
Добрий день, дідусю!
Добрий день, Іване Івановичу! Куди шлях тримаєш?
їду, дідусю, на Біле поле. Чи не знаєте, дідусю, де Біле поле?
Ні, не знаю; якщо знають, то слуги мої. Заночуй, а завтра побачимо!
Уранці дід устав та як свисне — і позбігалися звірі! Всі, які є на світі зібралися — і маленькі, і великі.
— Ой, дідусю,— кажуть,— ні, не знаємо, де Біле поле!
Дідочок каже:
— їдь далі, Іване Івановичу,— не знають звірі, не відають!
Іван і поїхав. Знову цілий день їхав, огорнула його темна ніч. І бачить він — стоїть хатка на курячій ніжці. Заходить він у хатку, а в хатці сидить дідочок маленький, як клубочок.
Добрий день, дідусю!
Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
Ой, їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно, те Біле поле. Чи не знаєте ви, дідусю?
Ні, не знаю; якщо знає, то служниця моя. Ось заночуй,— каже,— завтра знатимемо все!
Заночував Іван Іванович. Назавтра дідусь вийшов, як свиснув — то набігла хмара; ніч темна — а то аж чорно стало. Тоді дід питає:
Служнице моя вірна, чи не знаєш ти, де Біле поле?
Чому ж,— каже,— не знаю: я зараз через нього йшла!
— Ну,— каже дідочок,— Іване Івановичу — купецький сину, ставай їй на крильця, вона тебе занесе на Біле поле. Тільки не кажи, що бачиш Біле поле. Вона тебе питатиме: «Що, Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?» Кажи, що бачиш!
Ось він став їй на крильця, вона його й понесла. Несла-несла, несла-несла, принесла до Білого поля.
— Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?
— Ні, не бачу! Вона ще пронесла трохи.
— Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?
— Ні,— каже,— не бачу! Пронесла ще трохи і питає втретє:
Іване Івановичу — купецький сину, чи бачиш Біле поле? Йому здалося, що він минув Біле поле, та й каже:
— Бачу!
Вона й спустила його. І спустила в такі моховиння, в болота, що ні самому пройти, ні коня провести. Ішов він, ішов, вибрався на Біле поле. Побачила його панна й каже:
Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину!
Добрий день, панно! — відказує Іван.
— Ой,— каже панна,— я давно на тебе чекала, ледь дочекалася!
— А я давно їду, ледве-ледве доїхав до тебе!
Вранці вона сідає на свого коня, що з лика жар їсть, і каже:
— Я поїду на прогулянку, а ти всюди ходи, тільки в одне місце не заглядай — в ту кімнату, що двері замазані, ликом зав’язані, туди не ходи!
Сама сіла на коня й поїхала. Кінь той поверх лісу піднявся і полетів. А він залишився ходити без неї і не пішов туди. Вона приїжджає ввечері. Назавтра вона знову каже:
— Ну, Іване Івановичу — купецький сину, гляди, не ходи туди, де тобі не дозволено. А я поїду на прогулянку.
Він день ходив, ходив і стерпів. Вона приїжджає ввечері.
— От добре, Іване Івановичу — купецький сину, витримав і другий день.
Назавтра вона знову каже:
— Ну, Іване Івановичу, я поїду на прогулянку, а ти гляди не ходи в ту кімнату!
І поїхала. Він ходив, ходив і раптом надвечір думає: «Що ж я всюди ходжу, ходжу, а не знаю, що в тій кімнаті?»
Він приходить туди, подивився, а там Кощій на ланцюгу прив’язаний!
Кощій побачив його та й каже: – А здоров, здоров, Іване Івановичу — купецький сину!
— Здоров,— відказує Іван.
Іване Івановичу, одв’яжи мене, я тобі подарую три смерті.
Іван зрадів: «Це ж я довго житиму на світі. Спущу!» Взяв одв’язав Кощія. Як одв’язав його, то він мерщій схопив панну.
— А ти,— каже Кощій,— Іване Івановичу — купецький сину, йди геть звідси, бо панна моя!
От Кощій заснув, а Іван Іванович посадив панну на свого коня і давай утікати. У Кощія були ще сокіл і соболь. Сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
Ти, коню, чого іржеш? А ти, соболе, чого виєш? А ти, соколе, чого свистиш?
А чому ж нам,— кажуть,— не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
Дарма,— каже Кощій,— доженемо, відберемо — буде наша!
Кощій сів на коня й догнав.
— Ось, Іване Івановичу, першу смерть тобі дарую,— каже,— їдь звідси, бо я тебе вб’ю!
Відібрав панну і поїхав. Та Іван Іванович назад вертається з конем. Ось Кощій знову заснув, а Іван Іванович за панну — і повіз. Тоді сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
Чого ви іржете, виєте, свистите?
Як же нам не іржати, не вити і не свистіти, коли нашої панни немає!
Дарма, доженемо, відберемо!
Сідає на цього коня й доганяє його. Догнав, відібрав.
— Ну, пам’ятай же,— каже,— Іване Івановичу — купецький сину, що я тобі вдруге смерть дарую. Більше не лізь до мене, бо я тебе вб’ю!
Одібрав панну і полетів. Іван Іванович знову вертається. Коли Кощій заснув, він узяв її і поїхав. Сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
Ти, коню, чого іржеш? Ти, соболе, чого виєш? Ти, соколе, чого свистиш?
А чому ж нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, доженемо, відберемо!
Кощій сів на коня й доганяє його. Догнав і одібрав панну.
— Ну,— каже,— пам’ятай, Іване Івановичу — купецький сину, що я тобі втретє смерть дарую, більше не лізь, бо вже вб’ю!
Схопив панну і полетів. Іван Іванович — купецький син за ним, геть коня загнав. Аж летить крук із своїми дітьми.
Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину!
Добрий день! — відповідає Іван.
Будь такий ласкавий,— каже крук,— знесилів я, довго летів і ще далеко летіти. Я за твою доброту, якщо знадобиться, і тобі удружу! Ти не зв’язуйся з Кощієм, бо вб’є тебе.
Іван і кинув йому коня. Крук під’їв і полетів. А Іван Іванович подався по панну. От знову Кощій заснув, а він узяв панну і повів. Знову сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
— Ти чого, коню, іржеш? А ти чого, соболе, виєш? А ти чого, соколе, свистиш?
Як же нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, доженемо, відберемо!
Сів Кощій на коня й доганяє їх. Панну ухопив, а Івана як ударив, той впав — убив Івана Івановича. Крук цей, де він був, летить сюди.
— Ой,— каже,— Іване Івановичу — купецький сину! Я ж тебе попереджав: не сунься туди, бо вб’є Кощій. Треба,— каже,— живої води діставати!
І полетів по живу воду. Приносить живу воду: полив цією водою Івана, той і ожив. Був гарний, а став ще вродливіший. І каже:
— Ой, як я довго проспав! А крук йому:
— Ну, Іване Івановичу — купецький сину! їдь до панни й спитай у неї, де Кощій такого коня дістав, що не можна від нього втекти.
Приходить Іван до панни, вона зраділа. Він і питає у неї про Кощієвого коня. Вона йому відповідає:
— Ось, Іване Івановичу — купецький сину: живе в тридев’ятому царстві Баба Яга, а в неї дев’ять кобил. То хто три дні їх пропасе, той матиме такого коня!
Він туди й пішов. Іде він через річку,— річка тече стрімко,— а біля річки тріпочеться рибина. Вона й просить:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, вкинь мене у воду: в лиху годину я тобі згоджуся.
Він укинув рибину у воду і пішов. Іде він, аж два вовки сваряться за одну кістку.
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, поділи між нами цю кістку!
Він узяв цю кістку і поділив. Вони з’їли кістку й побігли.
І він пішов. Ішов, ішов, іде лісом; ліс такий великий! Аж два шершні не поділять дупло.
— Ой,— кажуть,— Іване Івановичу — купецький сину! Поділи між нами дупло! Ми тобі в лиху годину згодимося!
Він тоді взяв залишив одного в цьому дуплі, а другого заніс у друге. А сам пішов. Приходить до Баби Яги, що в тридев’ятому царстві живе. Вона каже:
— А, Іване Івановичу — купецький сину, добрий день! Ну, чого ти до мене прийшов, коней пасти? Ось пропасеш три дні, візьмеш коника на вибір!
Уранці Баба Яга взяла пучок залізних прутів і пішла в стайню. А в неї жила дівчина. Вона й каже:
— Піди, Іване Івановичу, й послухай, де вона накаже коням ховатися!
Він і підслухав.
— Ховайтеся,— каже Баба Яга,— у річку, щоб він вас не знайшов, щоб до вечора додому не прийшов!
Ось виряджає його Баба Яга гнати в поле кобил. Дає йому сиру сонливого, хліба дрімливого. Ворота відчинила, коні як вихопилися — поверх лісу й полетіли, тільки він їх і бачив! Він і пішов. Ішов, ішов, аж захотілося йому їсти. Він з’їв хліб, ліг та й заснув. Як спати, то спати — до самого вечора. Прокинувся, нема коней, іде і плаче. Іде побіля річки, аж рибина вигулькнула!
Чого, Іване Івановичу — купецький сину, плачеш?
Ой,— каже,— коней розгубив!
Не журись,— каже,— не розгубив, стій і чекай!
А сама пірнула, вдарила хвостом — і вигнала коней із річки! Приганяє він додому коней.
— А тепер,— каже Баба Яга Івану Івановичу — купецькому сину,— пропасеш три дні, візьмеш коника на вибір!
Назавтра Баба Яга знову бере пучок залізних прутів під пахву і йде до коней у стайню. Дівчина знову каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину! Якщо хочеш коника добути, то йди послухай, де вона ховатися їм накаже!
Він пішов. Баба наказала, щоб ховатися на моховиннях, на болотах.
Знову баба дає йому сиру сонливого, хліба дрімливого й виряджає в поле:
— Ну, йди паси! Ворота відчинила, коні як
вихопилися, вище лісу полетіли. Тільки він їх і бачив! Потім він ішов, ішов, поки захотів їсти. З’їв хліб, сир, ліг і заснув. Як спати, то спати,— до самого вечора. Прокинувся — нема коней. Він іде й плаче. Аж біжить вовк.
Чого, Іване Івановичу — купецький сину, плачеш?
Ой,— каже,— коней своїх розгубив!
Пусте, стій попереду, зараз приженемо!
Вовк як заскиглив, як завив, як забігав по моховиннях, по болотах, коней і вигнав. Іван приганяє їх додому.
— А, Іване Івановичу, добрий день! Два дні пропас, третій як пропасеш, візьмеш коника на вибір!
Назавтра вона пучок залізних прутів під пахву й подалася до стайні. А дівчина знову йому каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, коли хочеш коника добути, то йди послухай, куди вона накаже їм ховатися!
Він пішов, аж вона їм наказує, щоб ховалися по дуплах, по осичняку.
Знову дає йому Баба Яга сиру сонливого, хліба дрімливого і виряджає пасти. Відчинила ворота, коні як вихопилися – поверх лісу полетіли. Тільки він їх і бачив. Пішов він. Ішов, ішов і захотів їсти. Ось він з’їв той сир, хліб з’їв, як ліг, то одразу й заснув. Прокинувся, аж уже сонце сідає. Він іде і плаче. Шершень летить і питає:
Іване Івановичу — купецький сину, чого ти плачеш? А він каже:
Як мені не плакати, коли я своїх коней розгубив!
А де вона наказала їм ховатися?
Та по лісу, в дуплах, по осичняку!
Шершень як загудів, як почав щипатися та кусатися -і вигнав їх.
Іван Іванович пригнав коней додому. А Баба Яга:
— А, Іване Івановичу — купецький сину, добрий день! Три дні пропас, візьми коника на вибір!
А сама пішла. Дівчина й каже йому:
— Дивись же ти, Іване Івановичу — купецький сину, стоїть у куточку в стайні малий плохенький жеребчик. Баба Яга з усіх добрих коней силу відбере та йому одному віддасть. А тебе вмовлятиме взяти доброго коня. А ти не слухай, бери маленького.
От він пішов у хлів, узяв жеребчика плохенького й веде. А Баба Яга побачила.
Ой,— каже,— Іване Івановичу! Навіщо ти узяв такого коня! Ти б узяв доброго коня, щоб сів і поїхав!
А він каже:
— Я узяв на вибір, як і домовлялися. Який мені полюбився, такого і взяв!
І повів того коня. Як вести, то вести, як вести, то вести,— огорнула його темна ніч. Він розклав невеличке багаття і заночував. Тоді жеребчик цей каже йому:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він його пустив. Кінь покачався, покачався і побіг. Вже й сонце зійшло, а коня нема. Іван Іванович зажурився. Аж біжить цей кінь, під ним земля дрижить, грудки землі копитами підкидає.
— Хазяїне мій вірний, бери,— каже,— веди мене, я ще тебе не повезу — у мене ще сила мала!
Іван і повів. Вів день. Надвечір висік вогника, розклав багаття і заночував. Коник проситься:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він його пустив. Кінь покачався, покачався і побіг. Назавтра вже сонце зійшло — нема коня! Іван сидить біля багаття і журиться. Коли біжить його кінь, аж земля дрижить, скиби землі копитами вивертає.
— Хазяїне мій вірний, бери мене, веди, я ще тебе не повезу — у мене ще сила мала!
Іван Іванович його і повів. Веде, веде — цілий день. Огорнула їх темна ніч. Він вогника висік, багаття розклав і заночував. Кінь каже:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він пустив коня. Кінь той покачався і побіг. Цілу ніч не
Ібуло; вже й сонце зійшло — нема, вже й ранок минає нема коня, вже й до полудня сонце підбилося — нема коня!
Тільки в полудень кінь біжить, аж земля дрижить, і цілими стогами землю копитами вивертає.
Ну,— каже,— ось тепер, хазяїне мій вірний, сідай на мене, поїдемо! Як ми приїдемо, буде панна нам рада. І просити в неї, щоб вона взяла тую хустку, що з Кощієм під вінцем стояла.
Іван Іванович приїхав, забрав панну і повіз. В Кощія кінь заіржав, сокіл засвистав, соболь завив. Кощій прокинувся: – Ти чого, коню, іржеш? А ти, соколе, чого виєш? А ти, соболе, чого свистиш?
— А чому нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
Дарма,— каже Кощій,— відберемо!
Ні, не відбереш!
Кощій сів і поїхав. Його кінь піднявся високо, а купецького сина ще вище!
— Піднімися вище мене й струсони Кощія на сиру землю, щоб він розбився,— каже купецького сина кінь.
Кінь Кощія так і зробив.
А Іван Іванович — купецький син з панною поїхали до батька і почали жити-поживати, добра наживати.
