— А проти великодня на утрені святий огонь сходить з неба. Патріарх входить у печеру до гробу господнього з пучком незасвічених свічок і молиться. Огонь спадає з неба, і самі свічі запалюються, — теревенив далі Копронідос.
— Дивні діла твої, господи, — сказав Єремія й перехрестився.
— А оце пальмові гілки, посвячені в єрусалимському храмі на вербу; це там такі ніби верби, — сказав Копронідос і подав одну гілку отцеві Палладієві. Отець Палладій узяв гілку, подивився, понюхав і поклав на столі. Після його понюхали гілку й другі ченці.
Отець Єремія знов важко зітхнув і глянув на образи.
Тим часом Мелетія принесла чай і поставила на столі, а до чаю подала пухкої паляниці на тарілці. Ченці побрали стакани й розговорились. Копронідос виніс до чаю пляшку рому.
Ченці спершу трохи церемонились, прикривали зверху долонями стакани, одмагались, вважаючи ром за гріх; але невпроханий Копронідос силою поналивав їм рому в чай. Отець Тарасій, випивши півстакана чаю, без сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан і сповнив його до крис. Мелетія наливала й приносила стакани безперестанку. Пунші за пуншами щезали, неначе ченці виливали їх у безодню.
Попиваючи пунші, ченці все судили цей гріховний мир та гудили “болярів” та скупих на приносини “боляринь”.
— Ще тільки й зосталось благочестя, що поміж купецтвом, — почав отець Ісакій, — благородні ходять у монастирі до церкви, тільки задля того, щоб послухати чудову півчу та подивитись на церемонію, а серце в їх — камінь; гроб одчинений— гортань їх.
— Паничі ходять до церкви, щоб моргать на паннів, а не молитись, — обізвався отец Тарасій з сміхом.
— Ой правда, правда! — знов обізвався Копронідос, ще й важко, але якось роблено зітхнув.
— Гріх твориться в храмі: не стоять на службі благообразно, осклабляються устами, — додав Єремія.
— А говіють — тільки в рот віють, — додав Тарасій і влив у рот трохи не півстакана пуншу, захлинувся й став кашляти, навіть чмихать.
— Кажуть, що в Петербурзі якийсь болярин завів нову віру; сам проповідує в своїх позлащенних чертогах, а болярині грають на органах чи на фортеп’яні та співають, та козлогласують. Ой, господи, спаси нас! — сказав Ісакій.
— Кажуть, що цар звелів тому єресіархові виїхати з Петербурга. А вій і каже: скажіть цареві, що виїду з города разом і воднораз, в одну годину, на чотирьох заставах. Ото цар звелів стерегти, застави, і з усіх чотирьох застав в одну й ту саму хвилину виїхав той єресіарх і поїхав за границю на теплі води, — промовив авторитетно отець Єремія.
— Ото, скажіть! Такі чуда, як і на Афоні, — обізвався Копронідос.
— Не так-бо було! То Пашков, великий багатир, завів нову віpy в Петербурзі. А ви, отче Єpeміє, мішаєте одне з другим. То колись були масони в Петербурзі, що накладали з чертами, — сказав іронічно отець Палладій, обертаючись до Єремії, як до непросвіченого простого селянина.
— Суєта настала на світі. Мир загруз і бабляється у гpіxax, як свиня в барлозі, — далі тяг свій плач отець Єремія.
— А! Враг його бери! Нам байдуже! — сказав отець Tapacій, виливаючи в рот пунш.
Після чаю та пуншів Мелетія застелила стіл скатертиною, принесла дві тарілки пирогів, поставила тарілки з шинкою, ковбасами, оселедцями, ікрою та сиром. За пирогами та закускою з’явились на столі пляшки з горілкою, наливкою та винами. Копронідос налив ченцям по чарці горілки. Ченці з смаком випили разом, неначе москалі бахнули з рушниць по команді.
— Прошу, святі отці, закушувати; от м’ясне, а от рибне. Це пиріжки з рибою, а оце з м’ясом: хто чого хоче. В нас, в грецьких монастирях, чорноризці їдять і м’ясо. А як у нас їдять у монастирях м’ясо, то й вам не rpіx, — сказав Копронідос, щоб надати сміливості братії.
— Який тут rpіx! — сказав отець Тарасій і кинувся на ковбаси. — “Не входяче в уста поганить чоловіка, а виходяче з уст”.
— Та воно-то так! Нігде правди діти, — обізвався отець Палладій і кинувся до шинки з жадобою, бо вже довго піснюкав у монастирі. Отець Ісакій та Єремія, одначе, кріпились і закушували горілку пирогами з рибою. Єремія тільки поглядав скоса на ковбаси. Після закуски Мелетія принесла на полумиску здорового начиненого коропа, а після коропа подала шматок печеного поросяти з начинкою; порося було сите, пахуче, з закарцюбленим хвостиком; вона ще й подала хрін до його мов на великдень. Отець Тарасій не ждав навіть, поки його попросить хазяїн, і кинувся на порося, як вовк на ягницю. Отець Палладій одкраяв і coбі добрий шматок. Ісакій та Єремія аж скривились і мовчки дивилися на ситеньку поросятину. Тепла пахуча пара од поросятини страшенно дратувала в їх апетит.
Ісакій понурився і аж здихнув важко.
— Отче Ісакію? — обізвався Тарасій. — Поки ти зітхатимеш, то ми усе порося укладемо в копи. Бери мерщій виделку та їж! — сказав він геть-то нецеремонно. Отець Ісакій і справді побачив, що Тарасій не жартує. Він ухопив на виделку здоровий шмат поросятини й нагріб півтарілки начинки.
— Ми в гостях, а в гостях у чужих людей все одно що в дорозі, а в дорозі і чорноризцеві можна їсти, що бог пошле, — сказав Ісакій, щоб заспокоїти своє сумління.
— Отче Єреміє! Розрішайте-бо! В грецьких монастирях розрішають собі м’ясо, і це не вважається за гріх, — благав Копронідос.
Отець Єремія кривився, морщився, довго дивився одним оком на образи, а другим на порося.
— Та вже прочитаєш дома правило в молитвах ввечері, то бог простить. Ми ж не в монастирі, а в гостях і в дорозі; “гріх у міх, а спасіння в торбу!”— заспокоював отець Тарасій.
Отець Єремія таки не втерпів: одшматував прездоровий шматок поросятини, похапцем нагріб начинки й почав уплітати на весь рот. В хаті стало тихо, тільки було чуть, як лущало порося в зубах та жмакали й плямкали жадобні роти.
— От так святі чорноризці! Грішний мир гудимо та судимо, а порося уплітаємо на всі заставки та горілочку попиваємо, — сміявся отець Тарасій. Порося так швидко зникло десь з полумиска, що й хазяїн не зоглядівся. Після поросяти пішла чарка за чаркою. Копронідос наливав чарки наперемінку то вином, то наливкою, то горілкою. Ченці не розбирали й лили в рот чарку за чаркою: вони хапались, щоб часом не замкнули на ніч монастирської брами.
— Де ж раба божа Мелетія? — спитав Тарасій, одкинувши голову на спинку стільця й одсапуючи, неначе після праці. Йому заманулось подивитись на чорні густі брови та карі очі тієї раби божої. Копронідос покликав Мелетію. Вона сіла проти Тарасія, промовила кілька слів, а потім замовкла й тільки крутила пальцем кругом пальця, неначе пряла. Тарасій витріщав на неї очі й осміхався, показуючи широкі зуби, неначе лопатні. Посидівши трохи, Мелетія встала й вийшла, хитаючись на ході, як годована качка.
“Ну, цей чорноризець ласий і до поросятини, і до чорних брів…” — подумав Копронідос і намотав собі на вус.
— Ой, час у монастир! — аж гукнув на всю світлицю отець Палладій. — Швидко замкнуть браму.
І він обперся ліктем об локітник канапи й насилу підвів своє важке сите тіло. Ченці наче по команді підвелися з місців, перехрестились до образів, подякували хазяїнові та хазяйці, накинули на голови клобуки, забряжчали чотками й хапком вийшли на вулицю. Копронідос ухопив шапку й вибіг випроводжати їх. Він боявся, що ченці не потраплять до брами, часом зіб’ються з дороги й заблудять.
Прийшли до монастиря, до брами в дзвіниці. Треба було виходити на високі сходи.
— Що це таке? Виходили з монастиря — сходи були як сходи, а теперечки стоїть неначе якась гора! — мимрив Палладій. — Як я вийду на цю гору?
— Ой, спаси нас, господи, і помилуй! Не вийду й я: такі великі східці! — сказав Ісакій і без сорому сів на сходах.
— Ой господи, спаси нас, грішних! Не вилізу й я! — сказав Єремія і, ступивши на сходи, спіткнувся та й сів.
Отець Тарасій якось виліз сам на сходи. Копронідос повиводив попід руки на сходи ченців.
— Як же ми тепер посходимо наниз звідсіль? Ще порозкочуємось, як онуки, по сходах, — бідкався отець Палладій.
Не встиг він цього промовить, як Єремія вже спіткнувся на крутих сходах.
— Ого! Отець карлюка вже внизу! Хоч маленький, але спішненький, — обізвався Тарасій.
Копронідос мусив брати кожного ченця під плечі й позводив їх з сходів, а потім повів по алеї, як поводатар водить сліпих старців.
— Як часом заманеться вам, чесні отці, печених єгипетських м’ясів та “говяд” або чого питного, то я вам носитиму в келії; прикрию чим-небудь та й принесу в хустці, — сказав Копронідос.
— Мені печене порося на вечері! — сказав Палладій.
— А мені питного чого… знаєте… спирту, рому, — обізвався Ісакій.
— Добре, добре! Моя Мелетія спече і порося, і індика, і чого схочете, тільки давайте гроші, — сказав Копронідос.
— Добрий ви і богобоящий чоловік, і до монастиря ревнивий, — сказав отець Палладій.
— Спаси вас, господи, і помилуй за добре діло! — обізвався Ісакій.
— І не введи нас в іскушення! — молився отець Єремія і хотів перехреститись, але рука його не слухалась і не достала до чола.
— Ой господи! Спаси і помилуй нас, грішних! Дивні діла твої, господи! В голові грають музики, гудуть цимбали та неначе б’ють у бубни, — мимрив отець Ісакій.
Отець Тарасій, коливаючись на ногах, збився з дороги, звернув з алеї на траву. На траві покотом спали прочани, чоловіки й баби. Тарасій, одбившись од поводатара, потрапив на сонних бабів та молодиць.
— Дивні діла твої, господи! Чи я в монастирі, чи на полі брані ходжу по трупах убієнних? — метикував отець Тарасій і наступив на сонну бабу. Баба прокинулась і ойкнула з переляку. Тарасій опам’ятався й повернув цабе на алею. Копронідос порозводив чорноризців по опрічних келіях і вертався додому.
— Заплутались трошки коропи в моїй мережі: час приступати до діла. Заплатять ченці мені і за поросята, і за індики, і за ром, і за пунші… Заплатять щедро, — промовив нишком Копронідос, почуваючи пахощі чернечих тисячок.
Другого дня Копронідос послав на базар Мелетію, звелів їй купити порося та годованого індика, а сам побіг у магазин і купив два покрівці на аналої. Перед пізньою службою божою він прийшов до церкви заздалегідь і, викликавши через послушника отця Палладія, подав йому чудові парчеві покрівці з білим полем, з чудовими дрібненькими квітками. І ченці, і послушники позбігались, щоб подивитись на щедрий дар богобоящого купця.
А після вечерні, того ж таки дня, Копронідос знов з’явився на монастирській алеї. Він ніс у руках уже інший дарунок, зав’язаний у червону велику хустку: печене порося з начинкою для отця Палладія та печеного індика для отця Тарасія. Другого дня знов заманячила на монастирській алеї чорна Копронідосова борода. Він знов ніс у руках здоровий узел.
Через зав’язані кінці хустки виглядала синя шовкова матерія з золотими дрібними квіточками. Тією матерією були прикриті здорові сулії з горілкою та пляшки з ромом та з наливкою: то був дар Копронідоса для отця Ісакія та Єремії, прилюбних до горілки. Копронідос став потайним чернечим агентом для приставки пляшок з усяким добром для чорноризців…
— Та й благочесний же та щедрий на жертви оцей купець-грек! — розмовляли поміж себе послушники та бідніші ієромонахи. — Усім серцем прилип до нашого, а не до іншого монастиря: трохи не що божого дня носить жертви в монастир; наче наш монастир прилюбив його до себе, як прилюблюють чарами дівчата парубків.
Але… ченці не знали, звідкіль ішла та прилюбність.
ІV
Минуло доволі часу. Копронідос став близьким чоловіком, навіть пристелем ченців. Він усе давав на монастир, як кажуть, для людського ока, дрібні жертви: то ладан, то смирну, то оливу; купив невеличку лампаду й почепив перед одним образом. Ченці запрошували Копронідоса до себе на чай та на закуску й побратались з ним. Копронідос запрошував ченців до себе й ставив для їх багатенькі опрічні трапези: і для “ядущих говяда, і для не ядущих”.
Раз Копродоніс запросив до себе самого отця Палладія. За чаєм він почав з ним таку розмову:
— Знаєте що, отче Палладію! От чорноризці мають покладні гроші й держать їх дурнісінько під спудом, в скринях. Гроші дурно лежать, дармують і не дають ніякої користі, ні навіть процентів. Це діло не практичне: треба робити так, щоб гроші плодили гроші.
— Воно й справді так… — обізвався Палладій. — Але де ж нам, чорноризцям, вести мирські грошові справи? Ми в монастирі, а не в мирі…
— То давайте гроші на позичку купцям! Гроші вернуться додому, ще й принесуть у скриню проценти. Хто має корови, той має молоко й телята; а у вас ніби корови недійні, ялівки, без молока й без телят… — сказав Копронідос.
— Гм… це правду ви кажете… непогане діло… — муркнув отець Палладій і задумався.
— А скільки процентів дали б купці, приміром? — спитав отець Палладій.
— Дали б сорок або принаймні тридцять на сто, а може, й більше, — сказав Копронідос, — це, бачте, залежиться од умови та й од купця.
— Непогане діло. Треба б собі і мебіль шовком оббить… і перські килими нові купити… бо почуваю, що в повітрі висить вже архімандрича митра над моєю головою… Та й дочкам треба б послати трохи, бо вони сім’янисті обидві і в їх дітей купа. Та треба грошей на наливки… та на вина… на вітання значних гостей, не таких, як Ісакій швець чи кравець… — сказав отець Палладій, і спокуса заворушилась в його голові.
— Авжеж! Як підете вгору високо, то й гроші повинні йти вгору.
— А чи знайдуться ж такі купці, багаті, чесні й певні позичники? Чи можна їм йняти віри? Гроші — ласа річ, а мир любить гроші. Люди люблять позичать і не люблять оддавать, — сказав отець Палладій.
— Знайдуться певні й благонадійні позичники. От хоч би й я! І я ладен платить вам тридцять п’ять процентів на рік! Дам вам вексель, завірю його в нотаріуса. А коли хочете, запишу в заставу для забезпечності й свій магазин. Банк не дасть вам таких процентів, — сказав Копронідос, — спробуйте на рік, а не сподобається вам, я верну вам капітал з процентами. А гроші вам здадуться. Дасть бог, швидко будете архімандритом… а потім і архієреєм…
