Копронідос зустрів його дуже непривітно…
— А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогодні строк платить проценти, — сказав отець Палладій.
— Який строк? Які проценти? — спитав Копронідос і витріщив свої здорові баньки, неначебто з дива.
— Та проценти за тисячі, що ви у мене позичили, — сказав Палладій.
— Я? Я в вас не позичив не тільки тисяч, а навіть рубля, — сказав Копронідос і витріщив, ніби з дива, свої чорні очі.
— Як-то так? А ось вексель, — сказав сердито Палладій.
— Я не давав ніякого векселя… Може, то хтось інший дав вам вексель. Я проживав у монастирях і добре знаю, що ченцям не можна ні давати ні брати ніяких векселів. Це ж смертельний гріх для чорноризців, бо й по закону ченці не мають права давати гроші на векселі.
— Але ж у нас в Росії є суди! Не забувайте про це! — аж крикнув Палладій.
— Знаю добре! І те знаю. що на суді чорноризець не дійде права, бо не має права ні брати, ні давать векселів, — сказав Копронідос, — та ще… знаєте… та, гм… зовиця, грекиня з Афін… — натякнув він і замовк. — Як дізнаються ігумен та митрополит, то… ви не будете ні ігуменом, ні архімандритом. А митрополит може ж дізнатися…
В отця Палладія тьохнуло серце і в душі похололо, і він зрозумів, що цей купець — пройдисвіт і дурисвіт. Чернець сидів, мов у тумані, і сам ледве розумів, де він знаходиться, з ким говорить. Йому тільки здалося, що золота митра, обсипана дорогими діамантами, знялась з його голови і, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.
— Візьміть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гілку: вона коштує більше, ніж тисячу, — сказав Копронідос і подав Палладієві гілку з хитрим осміхом.
Палладій гілки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у двері: в його заморочилась голова.
— Я думав, що маю діло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловіком і, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, — сказав Палладій у дверях.
Копронідос тільки поклонився низенько й не рушив з місця, щоб провести гостя.
— Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може, й каторжник, пройдисвіт! — лаявся Палладій через поріг. — Я вас у тюрму, на Сибір…
Копронідос ще раз поклонився Палладієві до пояса. Через два тижні прийшов до Копронідоса отець Єремія, раденький та веселенький. Десь узявся осміх на його розквашених губах. Карі очки аж бігали, аж блищали.
— Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! Червінчики! — сказав отець Єремія солоденьким тенорком і неначе смакував ті червінчики.
— Які червінчики? Які проценти, отче Єреміє? — спитав Копронідос і підняв товсті брови на середину свого вузенького лоба.
— О! А ви й забули, що сьогодні вам строк… ввечері, в десятій годині, саме в половині десятої, — почав Єремія.
— Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю, — сказав Копронідос.
— О! А про яку ж більше, як не про ту, що ви у мене позичали торік тисячу карбованців, — тяг далі отець Єремія.
— Вибачайте!.. Я в вас ніколи не позичав ні копійки, не то що тисячі. Це, мабуть, на вас у сні найшло бісовське навождіння. То, може, хто інший…
Єремія оступився на два ступені й перехрестивсь.
— Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? А ось же оце ваш вексель? Це ж ваша рука? — спитав Єремія.
— Гм… Чудо, та й годі! Ніякого векселя я ніколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселі не моєю рукою підписано… Це, певно, вам сатана накрутив вексель, підібрався під мою руку й дав його вам! — тоном безвинної дитини сказав грек.
— Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торік увечері, в десятій годині, в мене в келії… Пам’ятаєте, як ви мені принесли дарунок: матерії на рясу, дві пляшки рому, п’ять червінців…
— Свят, свят, свят! — сказав Копронідос і собі перехрестився. — Я вам ніколи не приносив ні матерії на рясу, ні рому, ні червінців. Відома річ, хто потаєнці носить чорноризцям червінці…
— З нами сили небесні: янголи, архангели, архістратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорніший од сатани, — говорив і хрестився Єремія і знов оступився далі на два ступені.
— Може, й сатана приносив вам ті подарунки… Може, й сатана гроші у вас позичав — для спокуси ченцеві, тільки не я, — сказав Копронідос.
Єремія зблід, як смерть, аж пополотнів, і дивився переляканими очима на Копронідоса. Він почутив, що в голові у його зашуміло, в вухах загуло, в очах потуманіло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронідос, схожий на ту мару з рогами, що він бачив не раз у сні колись і торік бачив уявки в своїй келії…
— Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог і розточаться вразі його! — молився й хрестився Єремія й дивився на Копронідоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронідос пробував на Афоні, пробував і в інших монастирях і добре знав душу і вдачу містиків-чорноризців…
“Ще ума тронеться або збожеволіє… Якийсь навіжений… Цей з тих, що бачать чортів. Треба повернути діло інакше”, — подумав Копронідос. Він приступив до Єремії й узяв його за руку.
— Отче Єреміє! То я пожартував; сідайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.
— Жартував?! Жартував?! Може… може… — ледве промовив Єремія, задихаючись і ледве одсапуючи. Його губи стали білі, як крейда. В очах виявлявся переляк і важка болість душі. Копронідос вийняв портмоне й викинув два червінці на стіл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах і полили їх ніби цілющою водою.
— От і червінці! А бачите, я жартував!
Єремія зирнув на червінці, і його думки прояснились. Копронідос почав балакать то про се, то про те, поки Єремія зовсім опам’ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремія вп’явся очима в червінці, мов п’явками, і неначе витягав з їх поглядом живущу та цілющу силу. Губи стали рум’яніші, як у живої людини, в очах засві— тилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвіявся й зник. Він підвів очі й став дивиться на Копронідоса.
“Чоловік… Копронідос… не сатана. Це мені, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мій розум, навело полуду на очі. Спаси нас, сине божий, і помилуй нас. грішних!” — почав нишком молитись Єремія. Чотки тихо зашелестіли в його руках.
Копронідос думав, що Єремія помолиться, пошелестить трохи чотками та й піде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але він помилився. Помовчавши й помолившись, Єремія не забув за червінці.
— Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Гріх вам буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволі, то час вам і приступить до діла:
заплатіть проценти, та ще й червінцями, а мою тисячу верніть мені зараз. Я не хочу більше позичать грошей людям, що так гріховно жартують. В святому письмі сказано: що взяв, те оддай! — промовив отець Єремія в моральнім тоні для напутіння цього грішного грека.
— Отче Єреміє! Чи ваша болість в серці спинилась? Нащо вам, калугерам, ті гроші? Гроші призначені самим богом нам, купцям, людям комерції, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам подобає спасаться та й за нас, грішних, молитись, а не гроші збирать та держать їх під спудом, в скринях. Гроші повинні обертаться, як земля обертається кругом сонця, — говорив далі Копронідос.
Він знав, що Єремія — чоловік з м’яким серцем, плохенький, полохливий, ще й до того містик, прилюбний до грошей.
— Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хліб їсти і про одежу дбати, про завтрашній день піклуваться.
— Але ж ви одопрічнились од людей, дали обітницю в монастирі. В святому письмі сказано: шукайте передніше од усього царствія небесного; не піклуйтесь земним, не дбайте про завтрашній день… — перебив його Копронідос.
— Гм! Не дбайте, не піклуйтесь… А гроші все-таки мені вертайте! Ось вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.
— Це було колись та минуло… А вашого векселя й суд не прийме, бо ченцям не можна брати й давать векселів. На це є закон. Ви в монастирі не повинні мать нічого свого. А вашу тисячу з процентами я краще пожертвую на монастир, нехай піде за спасіння од гріха вашого, а вам я грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дармолежівка, а ченці не ченці, а якісь лежні та дармоїди, ледарі або грошолюби. Ченці повинні тільки животіть на світі. А я чоловік мирський, трудящий; от мені так треба грошей. Мені треба жити, а не тільки животіти, як вам, ченцям, для одного бога.
— Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? — крикнув Єремія, і його неначе щось підкинуло вгору на стільці. Блідота вкрила його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.
— Не оддам. І справи нігде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для монастирів і ченців стане вам на заваді. Буде вам велика притичина в цій справі через закон для монастирів, — сказав Копронідос.
Копронідос довгенько мовчав, і отець Єремія мовчав.
— Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оці святощі: оцей камінець із Віфліємського вертепу і оцю ладанку з свяченим ладаном.
І Копронідос подав Єремії коробочку з камінцем та з ладанкою, котра навіть ніколи й не лежала в церкві.
— Цій коробочці й ціни нема. Дарую це тільки одному вам як святому мужеві, — сказав Копронідос.
Отець Єремія взяв у руку ту коробочку й довго дивився на камінець та на ладанку. Дві сльози цієї сільської простоти покотились по сухих щоках і впали на те східне шарлатанство, — на ту коробочку з апокрифічними святощами.
— Отче Єреміє! Йдіть вже у монастир! Швидко браму зачинять, — обізвався Копронідос.
Отець Єремія сидів, немов мертвий, і не ворухнувся. Рушіння неначе замерло в тілі; ноги заклякли й одубли.
Копронідос підвів його під руку й одвів до монастирської брами: він знав, що Єремія сам не втрапив би до монастиря. Страшна та ніч була для отця Єремії. Келійник сидів коло його цілу ніч і думав, що він тронувся ума. Вранці його однесли до лазарету в монастирі.
Отець Ісакій так само дістав од Копронідоса за свою тисячу карбованців коробочку з камінцем та з ладанкою. Ісакій був міцніший духом. Горе для його не було таке тяжке, як для Єремії. Він легше видержав ваготу несподіваного горя.
— Хоч добрі чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив і не носив таких гарних чобіт! — утішав сам себе отець Ісакій, виставивши з-під ряси обидві ноги й милуючись взорцями.
Настав час платить проценти отцеві Тарасієві. Копронідос почував, що тепер його самого бере тривога.
“З цим жарти небезпечні. Це не калугер, а справдешній москаль на вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушників скубе за коси так, що трохи голови не одірве та не викруте з в’язів, то вже певно, що мені голову зовсім зірве… або скалічить на смерть, а може, і вб’є, як телепне по голові кулачищем або дасть помордаса та поляпаса”, — думав Копронідос, сидячи в своїй кімнаті. Він зирнув очима по кімнаті, чи нема часом чого важкого та замашного й цупкого напохваті та на видноті. В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцімто взята з гефсіманського саду. Копронідос узяв камінь і пожбурив його на вулицю, на мостову, де він і був узятий. Коло порога в куточку стояла товста палиця з важким олив’яним держалном, котрою Копронідос колись по селах оборонявся од собак. Він виніс палицю в свою спочивальню й поклав під ліжко.
Але душа в Копронідоса все-таки бентежилась і тривожилась.
“Цей чернець стане мені на заваді… Ой, стане! Він і стільцем проломить мені голову. Страшно! А рука важка… кулаки, як довбні. Він п’є і зо мною, братається і з купцями, п’є і з міщанами, п’є з поліцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди поліцейських, своїх приятелів… Вхоплять… закинуть у тюрму. От отця Тарасія треба тікать… З ним непереливки… Та й роботи вже тут нема ніякої. Виловив в цьому монастирі усю вартнішу рибу; треба заздалегідь вибиратись під другий монастир. Зміню назвище на якогось там Діаболакі або Панбісакоса”.
І Копронідос, не гаючись, зараз вибрався з квартири й перебрався в житло під другий монастир.
Отець Тарасій задлявся трохи, але згадав про свої гроші й сорок за проценти й пішов до Копронідоса. Увійшов він у його квартиру, вона стояла пусткою. Хазяйка, простенька, але багатенька міщанка, мила шибки, а наймичка мила підлогу.
— А де ж Копронідос? А де це дляється Копронідос, що його нема вдома? — спитав він у хазяйки.
— Який Копронідос пішов та й десь дляється? — обізвалась хазяйка.
— А той грек, купець, що тут живе? — гукнув отець Тарасій.
— Не знаю, за такого й не чула. Жив тут грек, але він у мене записаний не Копронідос, а Кіпра. Так він і в своєму пашпорті записаний. Та він і не купець, а крамар. Він наче й чернець, бо торгував святощами; та він ще й до того чи доктор, чи фершал, бо все лічив од зубів якимись краплями та афонським зіллям; продавав ці зілля на точку, лічив і од пропасниці. В мене була пропасниця, трясла мене так, що трохи душі не витрясла. А він написав щось на папірці по-турецькому чи по-грецькому. Я з’їла той папірець натщесерце, і це лихо минулось. Тут до його приходили лічитись і благородні дами. Кажуть, давав їм якийсь елексир, чи що, і помагало. А крамничка в його і справді є на Подолі, але невеличка. Він продає нюхальну табаку і простий тютюн, табатирки та усякий дріб’язок, — сказала лепетлива міщанка.
— Де ж він дівся? — спитав отець Тарасій.
— Казав, що виїжджає на Афонську гору. Ви отець Тарасій? — спитала вона.
— Я, — сказав чернець.
— То це вам звелів він передати коробочку: там у коробочці якісь свячені камінці з Єрусалима та ладанка з Афонської гори, — сказала міщанка й швидесенько винесла з своєї кімнати коробочку й пляшечку з водою.
— А це й свята вода з Йордану, і цю пляшечку він звелів передати вам, — сказала вона й подала Тарасієві коробочку й пляшечку.
“Нещадимо глузує ота афонська шельма… Ну й глум! Але що з воза впало, те пропало!” — мигнула думка в отця Тарасія. Він гуркнув дверима так, що аж вікна задзвеніли, вийшов на вулицю, брязнув пляшкою об мостову й кинув через паркан у двір, у бур’ян, що ріс у дворі, коробочку з камінцями.
“Ну, маєш ти щастя, що втік! Я тобі скрутив би в’язи! Пам’ятав би ти отця Тарасія. Вбив би, як собаку хоч би й сам на Сибір пішов”.
