Вона вдарила по клавішах чудового рояля. Моцартова весела соната “Як сад весною у цвіту” розляглася по мертвих покоях і ніби стривожила мертвий спокій мертвих віковічних мумій у єгипетських катакомбах. Настусю аж злякали ті веселі та голосні акорди так, якби вони несподівано злякали ті мумії в їх віковіч-ному спокої. Вона аж кинулась, аж іздригнулась. Напружені нерви не видержали того гуркоту струн, тієї веселості мелодій. Вона неначе з переляку вхопила віко й гуркнула ним в досади, аж струни заразом загули. Вона сиділа, все держала ногу на педалі.
І довго струни гули, доки замерли, гудучи все тихіше та тихіше до останнього тихого шелесту. Настусі стало чогось одразу стра-шно. Кров кинулася в голову, і наглий страх ніби розливався по жилах, доходив до серця, пішов по всьому тілі. Вона сама здивувалась, чого вона боїться і чого їй стало так страшно. І гудіння струн було їй страшне, і чорні вікна стали страшні. Але страх швидко минув, як і нагло найшов на неї. І Настуся знов підвелась і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі. Несподівано акорди пишної сонати залунали в її душі й ви-кликали ніби чарами якісь інші акорди в серці, приємні, солодкі. Щось солодке помаленьку вливалось у серце й взрушило душу. До неї, ніби з дзеркала, виглянули чиїсь великі, гострі й милі очі, майнули малинові уста, захищені чорними м’якими вусами. Вона впіймала, ніби в світлі одлиску од дзеркала, чийсь молодий осміх, мигнули чиїсь чорні брови, червоні уста, чиїсь ясні очі… Вона ні-би заглянула в пишний рай.
“Це згадки моїх давніх симпатій, давні згадки з тих далеких теплих країв. Чи я ж любила щиро тоді ті гострі очі? Чи я ж кохала щиро ті м’які малинові уста, обтінені м’якими чорними пахучими вусами? Ні! Я тільки милувалась ними, тільки дурила й себе й їх, що люблю щиро, з щирим серцем. Я тільки колись милувалася двома студентами, неначе малими хлопчиками; я тільки в їх любила гострі карі очі, а не їх самих з тілом і душею”.
І несподівано перед нею став, ніби живий, Павлусь серед зали, міцний, дужий, пишний, неначе олімпійський бог, з красою Феба, з грацією парижанина, з такою красою, якої вона й досі нігде не бачила, яку тільки або у сні, або на картинах великих майстрів штучництва можна побачити.
Вона почутила пал кохання наглий, раптовий. Солодке почування неначе вдарило її ножем у серце. Вона швидше заходила по мертвому салоні, неначе забігала, заметушилась, Їй забажалось вглядіти його, побачить зараз, таки зараз! Вона була ладна бігти до його серед ночі, щоб тільки подивитись на його, намилуваться його високим білим чолом та високими бровами. Вона вже кинулась до капелюша й хотіла надіть на голову, але схаменулася.
“Тепер ніч, ніч глупа. Де він тепер? Що з ним? Його нема дома. Тепер саме його ясний день… Він десь, певно, саме оце тільки обідає, сидить за столом серед молодого товариства, раює серед своїх супряжичів декадентства, як каже папа. Годі мені бігти туди! Не личить… ніяк не личить. Тут не Париж”.
І вона швиргонула капелюш на крісло й опустила руки, довго стояла, стояла непорушне з блідим видом, з пригаслим поглядом.
— Мамо моя, рідна моя! — промовила вона, стуливши долоні перед портретом, неначе на молитві. — Я знаю, що ти бачиш мої муки з того світа; я певна, що ти спочуваєш мені й там. Покажи уявки своє спочування! Полегши мої муки! Я загину! Я вмру! Будь моїм медіумом і силою спіритизму покажи мені його зараз, зараз, зараз! Рятуй мене зараз, зараз! — шепотіла Настуся, неначе вередлива дитина.
А жага кохання росла, більшала. Серце ніби вмирало й нило. Мрії ворушились серед мертвої тиші завзятущо, настирливо, навратливо, неначе страшне русалчине лоскотання. Вона сподівалась якогось чуда, підступила, неначе медіум-спірит, до дверей і загомоніла:
— Вийди, мій милий! Нехай хоч тінь твоя вийде до мене! Нехай я гляну на тебе і вмру! Моя мамо! невже ти не зробиш для мене чуда? Покажи мені його хоч на одну мить!
Вона обернулась до дзеркала, де одбивався з кабінета портрет її батька. В одну мить у дзеркалі перед нею з’явився Павлусь, ні-би в тумані. Вона вгляділа його високе біле чоло з легенькими кучерями на висках, його високі брови. Він стояв, наче пишний Аполлон, і дивився на неї, неначе через туман. З розхристаних бі-лих міцних грудей текла широкою смугою червона кров, зараз ставала ніби парою й парувала, неначе опар з річки восени. Вона оступилась назад з переляку. Павлусь увесь ніби повився прозорим туманом, захитався. Дзеркало блиснуло навскоси, залисніло. І Павлусів пишний вид ніби одразу зайнявся, спахнув і згорів у одну мить, — і зник без сліду.
Настуся оступилась, заточилась, захиталась, упала на канапу навзнак і зомліла…
Вже сливе перед світом батько вернувся додому з гостей.
“Чом це не погасили й досі світла в залі?” — подумав він, вступаючи в прихожу, й заглянув через одчинені двері.
Він углядів Настусю, котра спала, сидячи на канапі. Її голова скотилась на залом спинки канапи, аж звісилась набік. Руки були розкидані, неначе в мертвої. Лице було бліде й лиснюче, неначе в морфіністки. Закруглене чоло з чорними пишними бровами, обрамоване чорними кісми, виразно виступало на пунцовому плисовому покритті канапи, ніби намальоване. Довгенький, трохи загострений чернігівський вид її дуже скидався на іспанський.
Батька не здивувало таке з’явище. Настуся не вперше засипала на канапі, неначе мала вередлива дитина.
“Мабуть, мене дожидала та й заснула сидячи” — подумав Самусь, оглядаючи Настусю.
— Іста мама! Така достоту була й та на двадцять четвертому або п’ятому році. Настусю! вставай лиш, серце, бо вже пізно: затого світатиме! Вставай-бо та лягай спати! — сказав він тихесенько, смикаючи її за руку та торсаючи за плече. — Це все твоя мати винна. Вона була ворогом задля тебе… Збила тебе з пантелику та з пуття.
Настусі саме в той час у сні привиділось, що з темних дверей її кімнатки виступила мати, напнута білою наміткою до самого долу, уся біла, з жовтим мертвим видом, але з живими карими пронизуватими очима. Вона приступила до неї з ворожим поглядом, простягла до неї сухі мертві руки, щоб задушити її.
— Я твій ворог! Я тебе запагубила, я тебе й задушу! — вчулося На-стусі, і вона кинулась, як несамовита, і прокинулась, уся трусячись.
— Настусю! ти вся трусишся! В тебе рука труситься. Щось трапилось. Де ти оце була? Чого ти тутечки накоїла? Ох, певно, цього лиха накоїв тобі отой нерозсудливий шелихвіст Павлусь Малинка.
— Добре, що ти, тату, розсудливий, — обізвалася Настуся, зовсім опам’ятавшись і схаменувшись. — Це в мене нерви розторсалися.
Вона почимчикувала до свого покоїка, налила ложку брому, що завсіди стояв у неї на столі напохваті, раптом влила в рот, роздяглася і впала на ліжко, мов кинутий з стіжка сніп на тік.
IV
Настав умовлений день першого поцілунка. Настуся ледве діж-дала тієї години й по обіді надвечір закуталась у пальто, завісила вид густим вуалем, гукнула на звощика й покатала на умовлене місце до Соломенки. Вона переїхала через широку пологу долину поточка Либеді й коло самої залізниці встала й пішла пішки.
“Ой, коли б швидше побачить його, бо в мене вже починає в голові туманіть! — думала Настуся. — Як я сиджу сама дома, мене бере нудьга, але мій розум якось буває ясніший; а як зійдуся з ним, побачу його, я ніби стаю божевільна од його очей. Ой, коли б швидше, коли б швидше! Вже в мене тяма туманіє, голова морочиться”.
За насипаним полотном залізниці стримів Соломенський шпиль. Стежка на Соломенку вилася попід мостом на насипі. Настуся почимчикувала тією стежкою й опинилась під мостом.
“Як тутечки під мостом оригінально! й навіть гарно! Я ще зроду не була під мостом. Які важкі залізні склепіння! Які товстющі попереплутувані залізні арки! Чисто так, як в “Орфеї в пеклі” в Оффенбаха! Гарно й поетично! “Орфей в пеклі” — під мостом! Як ново!”
По стежці під мостом вряди-годи сновигали робітники з фабрик та дуже вбогі міщанки з Соломенки з кошиками в руках.
“Тут мені безпечно. Ніякої тітки, ніякої дядини сюди й ворон кості не занесе. Я тут вольна од знайомих, неначе на вулицях у Гренаді або в Палермо”, — подумала Настуся й підтюпцем побігла через широкий Соломенський майдан угору попід бідними мі-щанськими, неначе кури, обскубленими хатами.
На Соломенськім шпилі вже заманячіли опрічні малесенькі халупки та землянки без дворів, без городів, неначе шпиль подекуди заріс здоровецькими грибами та опеньками. Поверх тих гри-бів та опеньків на самісінькому чолопочку шпиля манячіла та мріла в імлі чорна струнка постать.
— Він, він, мій коханий! — аж гукнула Настуся й попростувала на-впростець до його по крутій горі просто по траві, збочивши з стежки.
— Це ти, mа chere? Це ти, Настусю? — гукнув він з верха шпиля.
— Я, мій милий!
І вона одслонила серпанок і закрутила його кругом капелюша. Він збіг з шпиля до неї назустріч, подав їй руку й вивів на самісі-нький той Соломенський Монблан.
І вони обоє, молоді та гарні, опинились на самісінькім версі шпиля недалеко од лісу, неначе дві постаті пам’ятника, витесані з чорного мармуру й поставлені на чолопочку шпиля на пам’ятку про когось і чогось.
— От ми й на горі в імлі! От ми й на нашому Монблані! — сказав Павлусь, накинувши навіщось на ніс монокль, ніби він був напоготові виступить на сцену й грати роль в якійсь комедії або дра-мі.
Їй здавалося, що вона знов налагодилась грати в якісь чудернацькі ляльки, або перебиратись за казчану фантастичну царів-ну-жабу.
— Ні, мій коханий! Мені здається, що ми тепереньки на мрійній Юнгфрау, на самісінькому вершечку в мрійній імлі, в прозорих мріях небесного туману. Тутечки ми на всій нашій волі! Тутечки нема ні лихих доглядачок-тіточок та дядин, ні зависних приятельок кузинок. Я ніби тепер у небі, лечу на хмарах, сама неначе легка хмарка, — сказала Настуся.
— Як мені тут гарно! Як легко тутечки дихать! — обізвався Павлусь.
— Ой, як тутечки ново, гарно! Я, коли могла б, — летіла б усе вгору та вгору в ту сизу імлу з моїми мріями. Там повно мрій, неначе поетичних, ідеальних бджіл у пасіці.
— Неначе ідеальних поетичних мух у спасівку, — сказав він. — Ми теперечки далеко од людей!
— Я почуваю себе неначе на самому вершечку Олімпа на місці стародавніх богів. Нас тут ніхто не вглядить, — казала Настуся.
По розлогій долині Либеді низом од Дніпра потягло туманом. Легкий туман покотився хвилями. Біла імла впала потроху на су-протилежні київські гори й обкутала верхи церков та дзвіниць на горах. Верхи та бані неначе пірнули в хмари.
— От твоє бажання й справдилось! Сам давній Зевес закутує нас імлою, закутує й криє нашу любов од людських нечистих очей. Дивно й оригінально! Неначе допотопний час! — крикнув Павлусь.
— Ми будемо почувати допотопне кохання, Настусю! В мене вже стає допотопне серце. Ми усолодимось не тільки коханням усіх віків і народів: ми тут на горі почуватимемо любов велетнів, допотопних мастодонтів, мамонтів… Яка пак була велика сила кохання в тих велетнів, у тих здоровецьких животин.
— А справді! Яка то була силенна любов у велетнів, у тих животин, що були такі завбільшки, як сьогочасні кораблі! — крикнула Настуся.
— Наша любов буде теперечки вогка й мокра, як земля після потопа, — сказав Павлусь.
— І мені вже обридла суха любов, та гаряча, та палка. Я хочу вогкої, мокрої любові! Я бажаю вогких, мокрих мрій, як вогких та мокрих рож та жасміну після майських теплих дощів. Як солодко пахнуть ті майські вогкі квітки! — лепетала Настуся.
— Коли б пак нам хоч на одну хвилину почутить ту любов, котру почували велетні та ящурі й іхтіозаври!
— Але ми й почуватимемо те кохання. Ми вже тепереньки опинились на допотопній землі. Он глянь, моя мила! Чи то ж пак не іхтіозаври плавають по долині в тумані, піднявши, неначе лебеді, довгі шиї з туману, такі завбільшки, як чорні труби-димарі коло фабрик! То на горах не поліцейські доми з пожежними каланчами: то палеозаври та мастодонти примостилися на суходолі. Я вже почуваю, що вже стаю іхтіозавром, що в мене шия довшає, стає така завдовжки й заввишки, як труба в сахарні. А ти?..
— Я ще не почуваю цього.
Надворі було тихо й вогко. Потягло несподівано важким холодом. Насунулись хмари, посипалася крупа пополовині з холодним дощем, а потім наглий дощ запіжив, аж захлющав.
— От! мої бажання справдились! Наша любов стає вже мокра. Чи чуєш, як порощить, як зашелестіло, як піжить дощ та крупа? — сказав Павлусь.
— Чую. Це, певно, прелюдія до потопу абощо, — обізвалась Настуся, напинаючи зонтика.
— От ми й пробуємо тут під дощем любов амфібій. Це буде якесь дуже цікаве й смачне, надзвичайно поетичне кохання, краще й смачніше, ніж перший поцілунок Паоло й Ізабелли в Габріеля Д’Анунціо в якомусь старому палаці в Італії, — сказав Павлусь.
— Чи ти пак вже гаразд змокла? — спитав Павлусь.
— Трохи змокла, але не дуже.
— Вже й рожеві твої уста вкрилися ожеледицею? Час приступати до першого поцілунка! — крикнув Павлусь і вхопив її за шию та вп’явся п’явкою в її мокрі уста.
Але й мрійна ожеледиця не нахолодила її гарячих уст та його гарячої вдачі. Уста були гарячі, неначе розпечене залізо. В Настусі заморочилась і закрутилась голова, ніби туманом повилась.
— Яка солоднеча в твоїх устах! Яке щастя я п’ю й не можу напитись, неначе солодкої старої малаги, — крикнув Павлусь.
— Я п’ю з твоїх уст, неначе з сідра шампанське вино, — обізвалась Настуся, цілуючи його в мокрі очі, в мокрі брови.
— Я п’ю неначе з барила мрій, неначе з макітри гарячих почуваннів! — крикнув Павлусь.
— Які райські пахощі нашого серця я почуваю в цей час! Якийсь либонь весняний, либонь екзотичний солодкий дух ніби ллється на мене десь з отого гаю, чи з Соломенки, чи з хмар. Чую, пахне весною.
— Та тепер же по той бік екватора в південній Африці саме весна! В Капленді та в Трансваалі тепер саме цвітуть лілії, рожі, фіа-лки, жасмін та резеда. Це все одно задля нас, що це все цвіте бу-цімто і в нас тутечки.
— Яке щастя, яке диво чинить натура для нас! Я чую носом весняні пахощі з Капленда через екватор, дійсно неначе через тин. Чую, неначе ті фіалки та троянди цвітуть десь от тутечки поблизу в садку, а я нюхаю їх через тин, через тин Середземного моря — серця й уяви. Яке диво чинить нам наше серце, наша любов! — криконула Настуся.
— Для нас нема одлежності, нема дурного простору, як для дурних інших вмирущих! Наша любов без землі й без моря, без простору й далекої далечіні, — сказав Павлусь.
— Без дурної людської далечі й дурного простору! — гукнула Настуся.
— Наше кохання в небесному просторі, в небесній мрійній безодні, котрій і кінця нема, — крикнув Павлусь.
— Геть людські земляні ланцюги! Це кайдани для серця! Геть людські звичаї! Я почуваю повну волю од землі! Моя шия все довшає, неначе в іхтіозавра! Я товщаю, неначе допотопний велетень. Я все вищаю та вищаю, росту вгору! Я почуваю свободу од землі, од усього людського.
— І я нюхаю поетичний Капленд, нюхаю пахучу Африку самим серцем, — сказала Настуся.
— Нюхай, серце, і раюй, моя мила жабко, моя холодна черепахо!
— Нюхаю носом кохання й раюю, мій милий крокодиле, мій золотий іхтіозавре!
