В хату ввійшов Паляник. Василина знову почала проситись в його на буряки.
— Про мене, їдь,— сказав Паляник до Василини,— тільки заробляй гроші не на свої дівоцькі примхи, а на оплать податів. Он бачиш, скільки вас у мене! Їсти є кому, а робити — не гурт-то.
В Комарівці, як і скрізь по селах в тій країні, люди мали чималий дохід з садків. Паляник заробляв в інший рік доволі грошей на садовині. Люди не з охотою йшли до панів на заробітки, та ще до тих, що поступались невеликою платою. Але два роки перед тим садовина не родила. Своє поле не настачало доволі хліба на харч та на оплать податів. Паляникам доводилось шукати заробітків.
Василина кинулась до печі, всипала в миску сирого борщу, колупнула грудку недовареної каші й сіла коло стола обідати, хапаючись та запихаючись.
— Чи до роботи, чи до музик так хапаєшся? — спиталась у Василини мати.
— Та не хапайся, бо замурзаєшся або й вдавишся! — сказав батько. — Оті чортові музики зовсім вас збивають з пуття. Ти лиш, Василино, не дуже жартуй з хлопцями. Хто їх зна, які там люди наїжджають з інших сіл.
Василина їла й не чула, що говорив батько. На улиці знов вдарили в решето. Брязкотьола забряжчали. Василина покинула на стіл ложку, вхопила сапу й вискочила з хати.
— Тю на тебе, дівко! Ну чи не хитрі з біса пани? Знайшли для вас принаду й цяцьку! — сказав Паляник, осміхаючись.
Над зеленими густими садками в долині піднялась курява, неначе густий дим: то їхали фургони. Василина вибігла з хати, стала коло воріт і виглядала на улицю. З-за вугла вибіг Лейба, прудкий та тонкий, як цап, і побіг в один двір. Лейбина гостра борода стриміла клином вперед, неначе хотіла ввігнатись в тин. Козирок дивився на небо, а тонкий рябий халат летів ззаду, неначе гнався за Лейбою, метляючись на повітрі. Холоші були позатикані в халяви, і тонкі, неначе козині, ноги так швидко дріботіли по вулиці, ніби Лейба збирався плигнути через тин просто в двір. Лейба покричав, покричав у дворі, знов вискочив з двору через перелаз і побіг до других воріт закликати дівчат та хлопців. За Лейбою гнались собаки. Він махав позад себе палицею і ще гірше дражнив нею собак.
Слідком за жидом вискочили з-за вугла два фургони з музиками. Василина знов сіла на полудрабок поруч з дівчатами й поїхала на буряки.
На посесорських буряках народу було ще більше, ніж учора. З далеких небагатих сіл поприходили на роботу дівчата та хлопці на цілий тиждень. Декотрі ставали на роботу на панських харчах, а декотрі приносили з дому хліб, сухарі, сало, цибулю і тим поживком живились цілий тиждень до суботи.
Василина зайняла на полі постать, а кругом неї роєм вилися хлопці з сусідніх сіл. Чи переходила вона на другу постать, хлопці переходили слідком за нею. Чорні високі брови та веселі очі чарували всіх, як літнє синє небо та ясне сонечко. Але ніхто так не сподобався Василині, як один журавський хлопець, Василь Кравченко; то був високий, рівний станом парубок, з широким чолом, з чорними бровами, з карими очима. Кругом високого чола вилися короткі чорні кучері. Василь не оступався од Василини ні на один ступінь і все ставав рядом з нею. Настав вечір. Робітники прийшли до куреня вечеряти. Василь сів поруч з Василиною. Після вечері хлопці назбирали сухого хмизу й запалили багаття. Вже надворі почало смеркатись, а музики грали, дівчата танцювали. Вже погоничі позапрягали коні. Коні стояли, похнюпивши голови, а музики все грали, а дівчата все танцювали. Василині не хотілось їхати додому: весела челядь, танці, чорні Василеві брови — усе це чарувало молоду дівчину. Вже фургони рушили в Комарівку, а Василина з Василем все танцювала. Вона забула й за фургони, й за свою Комарівку.
Музики стали. Василина опам’яталась.
— Ой, лишенько моє! Як же оце я поїду додому! — крикнула Василина, дивлячись на фургони, за котрими далеко-далеко клубками вилась курява.
— Переночуєш в курені! Не з’їдять же тебе хлопці,— сказали дівчата.
Надворі стало зовсім поночі. Хлопці наклали здорову купу хмизу. Полум’я спалахнуло здоровими язиками. Курінь було видно, як вдень. Темна стіна лісу зазеленіла. Високий гіллястий дуб, котрий стояв коло самого багаття, був до середини облитий світом. Нижче гілля, з важкими зубчастими листками, блищало, неначе було вилите з зеленого скла. Хлопці та дівчата в білих сорочках сиділи коло вогню, облиті червоним світом. Вся голова в Василини була кругом заквітчана синіми волошками та білими соняшничками.
Василина була навдивовижу гарна з своїм білим матовим лицем, з високими бровами на чистому високому лобі, з вінком білих та синіх польових квіток на голові. Всі хлопці не зводили з неї очей, а Василина тільки бачила чорні Василеві кучері та повні червоні губи.
А ніч була дивна: тепла, темна та тиха. На небі, над чорним лісом, сяли зорі. По землі розливалось тепло й наливало Василинину душу молодими першими любощами, наче п’яними пахощами васильків та м’яти.
В курені люди вже давно спали міцним робітницьким сном, а Василина ще довго сиділа з Василем коло багаття, під зеленим дубом. Багаття згасло, тільки жевріла здорова купа жару. Василь обняв Василину і пригорнув її голову до свого лиця. В Василини зайняло дух. Вона аж мліла в теплі тихої ночі під ясними зорями.
Вже пізно Василь та Василина пішли в темний курінь і полягали спати покотом на соломі рядом з другими людьми.
А в селі Паляничиха ждала дочки на вечерю й не діждалась. Вже й фургони покотились проз двір, а Василини не було.
— Чи не зосталась оце капосна дівка ночувати в курені? — сказала Паляничиха до чоловіка.
— Мабуть, зосталась. Хіба ж там, мало народу зостається на ніч,— сказав Паляник.
— Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч.
— Що ж маємо робити. Бійся не бійся, а на заробітки треба посилати дітей,— сказав Паляник.
— Горе нам з тими заробітками,— сказала, зітхнувши, Паляничиха й пішла в хату спати.
Переночувавши в курені, Василина зосталась на цілий день на роботі. Знов настав пишний теплий майський вечір. Хлопці знов запалили багаття. Запалав огонь під лісом. Заграли музики. Пішли в танець дівчата з хлопцями. Фургони стояли напоготові. Василина не знала, що діяти: чи їхати додому, чи знов зоставатись на ніч в курені. Василь просив її переночувати хоч одну ніч;
— Боюсь, Василю, батька та матері. Нема де дітись, треба їхати додому,— сказала Василина.
— То прибувай же завтра на роботу! — гукнув вслід Василь.
Василина приїхала додому. Мати лаяла її, лаяла, та й годі сказала. Василина лягла спати край віконечка і довго-довго не спала. Вона чула, як в садках співали соловейки. Соловейки щебетали, хрущі гули, а Василині все здавалось, що десь під лісом грають скрипки та гуде решето; вона ніби бачила велике багаття, кругом його хлопців та дівчат, заквітчаних квітками. Музики грають, дівчата танцюють, а Василь Кравченко сидить під дубом та жде її — не діждеться.
“Господи! Коли ця ніч мине! Коли я знов його побачу?” — думала Василина, плачучи. А соловейки співали, аж сади розлягались, та дражнили молоду веселу дівчину. Василина спала ніч, як не спала, й раніше за усіх прокинулась пранці. Вона ледве діждалась того часу, як за двором загуркотіли фургони та заграли музики.
Знов поїхала Василина на буряки й знов заночувала на полі в курені. Весела челядь, танці, музики — все це було для неї неначе щоденне весілля. А гарний Василь Кравченко не оступався од неї цілий день, знов просидів з нею вечір під дубом, неначе на досвітках. З сусідніх сіл знов понаїздили молоді хлопці: один гарний, другий ще кращий, та всі вилися кругом Василини.
Вернулась Василина додому. Мати лаяла та й лаяти перестала.
Через два тижні економ оповістив, щоб робітники приходили до посесора за платою. В неділю по обіді Василина з хлопцями та дівчатами пішла в Журавку до пана за грішми.
II
В Журавці панський двір стояв край села над ставком. Просторний панський дім виступав однією половиною в широкий двір, а другою ховався в розкішний старий садок. Високий частокіл йшов од самих воріт до дому й одділяв широкий чистий двір од садка. На подвір’ї стояли рядками надвірні хати для челяді, возовня, стайня, льодовня, птичники і якісь невеличкі не то хатки, не то повітки, чисто обмазані білою глиною. Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком. В старому садку зеленіла соковита трава. Вишні, черешні, груші, сливи угорки, тернослив, терен та дерен — усе росло густими купами. Подекуди, на крутих горбах, було видно неначе здорові гнізда з густих вишень та терносливу. Коло самого дому, під вікнами, росли кущі жовтої акації, купи мальви. Густий рядок розкішних верб та акації, неначе товста зелена гірлянда, обхоплював панський двір та садок скрізь понад вулицею, поза великим током, поза довгими мурованими воловнями, кошарами та стайнями.
В тому домі жив посесор Станіслав Ястшембський. Його батько колись мав свої села, але жиди так заплутали пана, що він мусив продати села, ледве виплутався з довгів і вмер, зоставивши синові кілька тисяч карбованців. Син мусив по смерті батька взяти в посесію Журавку.
Станіслав Ястшембський змалку вчився в білоцерківській гімназії, але наука не давалась йому. Він насилу переліз в третій клас і ніяк не міг рушити далі, виріс під саму стелю, вивчився курити люльку, пити вино, грати в карти, чудово їздити верхи, й на тім скінчив курс своєї науки. Дома, на вакаціях, Стась ганявся за дівчатами по селу серед дня. Це був найвищий спеціальний клас Стасевої науки, якою він закінчив курс.
Раз в Білій Церкві вночі зібралась весела компанія молодих паничів-гімназистів і зайшла в винарню до жида. Стась звелів жидові принести з льоху два десятки пляшок вина. Жид виніс з льоху один десяток і поліз за другим. Стась зачинив двері й запер жида в льоху. Молода компанія пила всю ніч, а світом пішла гуляти по містечку, позривала всі вивіски з шинків і поприбивала на брамі гімназії, на дверях в директора і навіть на церковній брамі. Вранці всі люди здивувались, побачивши, що в гімназії йде “продажа распивочно и на вынос водки и вина”. Двадцять паничів другого дня вигнали з гімназії і між ними нашого Станіслава Ястшембського.
Кільки літ молодий Ястшембський пожив у свого батька, придивлявся до господарства, нібито вчився господарювати, але справді тільки байдики бив. Він їздив в гості до сусід, грав у карти, чудово танцював, з веселою компанією молодих сусід їздив часто на влови, любив хорти, а більше од усього баскі коні та гарних дівчат. Вільне, безробітне його життя текло, як медова річка. Ястшембський не любив книжок і не читав їх, та й в батька його не було книжок, окрім кількох, не дуже нових, романів. Зате він читав газети, його батько виписував кільки польських газеток. Старий Ястшембський любив слідкувати за політикою. Молодий Ястшембський нехтував українським народом і дуже любив розказувати анекдоти спеціально за дурних мужиків та молодиць, про дурну наймичку, котра по панському загаду зварила борщ з січеної соломи, а кашу з полови…
Старий Ястшембський до самої смерті розказував гостям, як його Стась пустував у школі, як запер жида в льоху, а на брамі гімназії почепив шинкову вивіску. Гості сміялись, а Стась чванився, неначе він і справді зробив дуже розумну річ.
— Якби мій Стась не пустував, то пішов би далеко,— часто говорила мати гостям, цілуючи Стася.— Ой Стасю, Стасю! Що за розумна ти в мене дитина, але дуже вже пустуєш ти, моя дитино! А чи пам’ятаєш, Стасюню, як ти був ще малим хлопцем та накинув на бабу Хіврю гнуздечку ще й хотів сісти на неї верхи? Що то за сміху було!
Стась реготався, гості реготались, і мама з татком, господи, як реготались!
Невважаючи на поганий вплив татка, і найбільше мами, в молодого Стася була добра душа й добрий розум. В його синіх ясних очах світилась душа добра, а на білому гарному лиці була розлита така симпатичність, що проти волі притягувала до його душу в кожного. Це була натура добра зроду, але зовсім попсована фамільними традиціями панства та панування над мужиком, над Україною, попсована розкішшю, збитками всякого добра, при чому ні праця, ні розумовий розвиток, ні наука, ні вищі європейські ідеї не були можливим ділом.
З такою просвітою в голові, з традиціями панства, Стась вийшов чваньковитим, гордим перед народом, перед усім, що звалось українським. Він ставив себе без міри вище за кожного українця, хоч би українець був вчена людина.
Серед дівчат та хлопців молодий Ястшембський поводився, як простий парубок. Сільське життя серед простих людей, женихання з дівчатами — все це поклало на йому, поверх панського шару, ще другий, мужицький шар, дуже простий. Побачивши його між селянами, можна було подумати, що то мужик вбрався в панську одежу. Груба мужицька лайка, грубі слова, а часом і стусани — все це так і сипалось од його на всі боки. Тільки ж він входив в покої між панів та паннів, на його знов сходив, ніби з неба, незвичайно делікатний тонкий дух.
Тим часом Стасева мама багато розвіяла грошей в Варшаві та за границею, а тато так грали в карти, такі справляли бали, що жиди одного дня наїхали в двір та й спродали землю й ліси. Тато і мати швидко померли, а молодий Ястшембський насилу вдержав в кишені кільки тисяч карбованців, і то заховавши їх дуже добре од жидів. Він мусив тепер повертати своїм розумом: взяв у одного дуже багатого польського графа в посесію село Журавку і став посесором. В його була одна думка: зібрати чимало грошей, покинути село, оженитись на грошах і виїхати до Києва або до Варшави, щоб вже нічогісінько не робити й до смерті знов бити байдики, граючи то в карти, то трошки в політику.
А тим часом настали нелегкі часи. Народ йшов на роботу до панів з великою неохотою, бо плата за роботу була мала, і тільки нужда гнала його на панську роботу… В урожайні роки пани крутились як мухи в окропі. Розкішні жита, пшениці, а часом і невикопані буряки залягали під снігом. Панам довелось або дорожче платити робітникам, або кланятись та просити, або пускатись на хитрощі… В народі прокинулась думка за волю… Молодий Ястшембський пішов на хитрощі: поїхали по селах фургони з музиками по дівчат та хлопців! Пани почали наймати на рік строкових за малу ціну в зимній час, користуючись народним голодом, та холодом, та всякою нуждою: стали на Україні звісні “порції”, маленька нова панщина [Селянська реформа 1861 р. фактично не ліквідувала панщини. Вона ще зберігалась для тимчасовозобов’язаних селян аж до 1882 р. — за користування землею селяни повинні були відбувати панщину протягом певної кількості днів].
Однієї неділі, вранці, у дворі пана Ястшембського стояла здорова купа дівчат, хлопців та молодих молодиць. Коло надвірної хати, де була канцелярія й каса, так само товпились дівчата та хлопці. Разом з ними прийшли за грішми й музики. На колодках, що лежали на подвір’ї, сиділи довгими рядками дівчата в білих сорочках, в керсетах, в квітках та стрічках. Дзвонили на “Достойно” [Під час вранішньої відправи у православній церкві співається молитва на честь богородиці, що починається словами “Достойно єсть…”. Виконання цієї молитви супроводжується церковним дзвоном]. Сонце грало на зелених садках, блищало на широкому ставку, грало маревом на широкому дворі. Рядки дівчачих голів, заквітчаних настурцями, маком та червоними зірками, цвіли, наче квітки в квітнику.
Пан Ястшембський ще не виходив з своїх покоїв: він пив чай і розмовляв з Лейбою. Лейба так само прийшов за грішми і зайшов до пана в покої. Він знав, що пани люблять побалакати і трохи пожартувати з жидками.
— Ну, Лейбо! Що ти мені доброго скажеш? — спитав посесор, вглядівши в прихожій Лейбу.
— День добрий панові! Прийшов за грішми,— сказав Лейба і, побачивши, що пан веселий та ласкавий, сміливо переступив через поріг і на ступінь приступив до стола, на котрому стояв самовар та чайний посуд.
— Може б, ти випив стакан чаю? Га? — спитав пан.
— Як ваша ласка, то й вип’ю. Чом же не випити,— сказав Лейба та ще на два ступені приступив ближче до стола. В його несподівано блиснула в голові думка сісти на порожній стілець коло пана і напитись з ним чаю. За цією думкою блиснула друга думка: зіпхнути пана з стільця, сісти, на його місці за столом, забрати собі його самовар, посуд, його дім, садок, ліси, поля, всю його землю…
Та думка вколола Лейбу в мозок, як розпечена шпилька. Він повів очима по хатах. Очі блиснули гордо, хижо й сміливо й зараз спали додолу. На одну хвилину Лейбина голова знов підвелася вгору так, що гостра й плисковата борідка ніби хотіла встромитись в стелю. І знов похилилась голова униз смирно й ласкаво, мов голова в ласкавого раба.
— Одарко! Налий Лейбі стакан чаю,— гукнув пан до кімнати, де Одарка прибирала постіль.
З кімнати вийшла молодиця, здорова, огрядна, повна та червона, як калина. її чималі брови чорніли, як шовк, а чорні очі горіли на білім, пухкім лиці. Повні щоки дрижали на ході, біла шия аж горіла добрим намистом. Молодиця палила стакан чаю і не подала, а сунула з огидою жидові в руки. Жид став серед хати і потроху сьорбав гарячий чай.
— Вельможний пане! Яку я гарну дівчину назнав в Комарівці. Ой-ой-ой! Такої гарної й на світі нема,— сказав жид.
— Невже нема! — сказав пан, сміючись.— Буде така завкрашки, як Одарка? — спитав пан, киваючи очима до Одарки.
— Ой-ой! Ще краща за Одарку. Там така гарна, така гарна, як сонце.
— Може, така гарна, як твоя Сура? — спитав пан.
— Може, й така,— сказав жид.
— Хіба ж твоя Сура така гарна, як сонце? — спитав пан, регочучись.
Лейбі трохи стало ніяково.
— Авжеж гарна, як жінка гарна для чоловіка,— сказав Лейба.
— А які очі в тієї дівчини? — спитав пан, сміючись.
— Ой! Там такі очі, такі очі! Такі ясні, як червінці! — сказав Лейба.
Пан зареготався.
— Ну, а брови гарні? — спитав пан.
— Ой-ой-ой! Ще й які гарні; такі круглі, як карбованці.
Пан приснув од сміху і захлинувся чаєм.
— Ой, бодай тебе собаки порвали! — насилу вимовив пан.— Ну, а губи гарні?
— Ще й які гарні! Там такі губи, такі губи, як золото, а коси такі чорні, неначе на голові лежить штука чорного сукна; вона зветься Василина й сьогодні прийде за грішми,— сказав Лейба,— вийдіть самі розплачуватись з людьми, то й побачите її.