Вже сонце зайшло, як Михалчевський вернувся додому. Мати сиділа під хатою на призьбі й ждала його.
— А що, сину, буде з цієї Василини? — спитала в його мати.
— Кажіть уже ви, мамо, що з неї буде. Але що б з неї, не було, я од неї не одкаснуся до самої смерті. Вона мене навіки причарувала своїми очима.
— А як така чарівниця щонеділі буде качатись п’яна на гатці на сміховище людям? — спитала тихо й сумно мати.
— Не буде вона, мамо, щонеділі валятись п’яна на шляху. Її затягають та поять бурлаки, бо в неї така краса, що якби вона мене не любила, я б, мамо, сам пив до смерті й її поїв, щоб тільки вона дивилась на мене своїми веселими очима та моргала високими бровами.
— Цур вам і з тими очима, й з тими бровами,— сказала мати.— І мені вона здалась людиною доброю, смирною й привітною. Її, може, справді бурлаки збивають з пуття. А ти, сину, все-таки підожди який там час. Вона ж не втече з Стеблева, а ти не вмреш-таки через її очі. А там побачимо.
Другої неділі, тільки що Василина пообідала з Марією, в хату всунувся Мина, а з Миною ще п’ять парубків. Василнна неначебто вийшла в сіни, але з сіней тихенько вискочила надвір та через город втекла до Михалчевської. Михалчевська була дуже рада, тричі поцілувала Василину, посадила за стіл, любенько побалакала, а перегодя повела її в гості до своїх знайомих в Круглик.
— Чи ти, дочко, була коли в Круглику? — спитала Михалчевська Василину.
— Ні, не була ніколи,— одказала Василина.
— Ти, дочко, розказувала за свій край та за свою Комарівку, що вона вся в садках. От побачиш Круглик, то пригадаєш собі й Комарівку,— сказала Михалчевська, накидаючи на шию хустку.
Михалчевська з сином та з Василиною пішли в Круглик до своїх знайомих, шляхтичів Мостицьких.
Куток Круглик стоїть вище од усього Стеблева на косогорі, котрий легко піднімається вище та вище вгору. Широкий косогор неначе луснув і запав посередині. Ввесь Круглик на косогорі до самого верху гори, вся довга западина серед Круглика — все потонуло в розкішних садках, в темні та ясні гілки, а сама середина яру неначе була закидана густими вербами.
Невважаючи на косогір, колись у тому довгому яру йшли рядком ставки. Ставки повисихали, і тепер зостались тільки левади — такі чудові, такі дивні, що на їх не можна й надивитись. Там, де колись були греблі, обсаджені вербами, тепер зосталися тільки рядки старих верб, пишних, чудових, неначе одна левада була одгороджена од другої чудовою зеленою стіною, підпертою знизу товстими колонами. По обидва боки ставків колись були посаджені верби над самою водою; тепер ті старі верби стоять попід горами довгими рядками над самими левадами і замість води спускають свої віти на пухку зелену, густу, як руно, траву. Через той довгий рядок левад стелеться маленька стежечка. Підеш серед гарячого літнього дня тією стежкою й неначе увійдеш в якісь дивні покої, дивніші й кращі од царських! Ідеш стежкою і неначе переступаєш з одного гарного залу в другий, ще кращий й дивніший. Зелені левади з чотирьох боків обставлені рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, і такі густі та рясні, що кожна верба була схожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадюки і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови. Переходиш через одну леваду, вступаєш, неначе через двері в стіні, в другу і знов бачиш перед собою розкішну залу, з чотирма зеленими стінами. Серед тієї зали вискочив з землі здоровий круглий кущ калини з червоними китицями ягід, неначе хто поставив і засвітив сеіред зали розкішний канделябр. Перейдеш ще кілька покоїв, ніби висланих чудовими м’якими килимами, і перед очима знов впоперек яру стоїть вербова зелена стіна, неначе хто обставив леваду розкішними ширмами. Молоді буйні верби вже поросли тут подекуди по леваді. Одна верба спустила тоненькі віти з дрібненьким листом до самої землі, і її матове листя неначе пилом припало. Друга верба розчахнулась однизу на два стовбури й погналась вгору двома зеленими гніздами з блискучим листом, неначе помазаним лаком…
По обидва боки левад, через високі стовбури верб, видно на косогорах густі садки. По один бік — густі старі груші вище й вище виганяються по косогорі, неначе густі хмари наступають згори; по другий бік левади — страшенна садова гущавина; там, за вербами, густі вишняки, сливи угорки злились докупи з широкими кущами бузини та калини. Хміль вхопився за стовбур високої верби, обмотав її, в’язкою впав на вишню, обплутав увесь верх, перескочив на бузину, обмотав її рясними низками й сховався десь у сливах та в калині. Сонце било в ту гущавину навскоси, освічувало її наскрізь, пронизувало її золотими нитками, перероблювало листя на зелене скло. Все зелене гніздо світилося наскрізь, пашіло вогнем, теплом. Червоні кетяги калини під вербами, не сказати б, горіли на сонці, як свічки.
I пo обидва боки тих левад, на крутих косогорах, скрізь видно розкішні старі садки. Садки неначе заглядають в долину через верхи верб, а ще вище од садків стоять на самих горах білі хати і неначе висять на зелених хмарах, пливуть проти синього неба, як на синьому морі! І всі рядки старих верб, і всі садки, як темні хмари, і вся розкіш густої трави на левадах — все залито гарячим, палким сонцем, все блищить та сяє; а з левад внизу видно ввесь Стеблів, всі фабрики, далекі голі гори під Корсунем, далекі старі ліси на покручених горах понад Россю до Богуслава…
Стара Михалчевська показувала Василині садки по обидва боки левад. Василині здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарівку, в садок свого батька.
В левадах під вербами скрізь були рублені криниці. Вода в криницях стояла врівні з травою. Стара Михалчевська сіла на цямринах однієї криниці спочити. З гори прибігла стежкою дівчина, набрала в відра води, Михалчевські й Василина напилися води, трохи одпочили і пішли далі по левадах, а потім повернули на гору й пішли садком. То був садок далекого родича Михалчевських, шляхтича Мостицького.
Стежка йшла через старий садок. Старі груші були високі, як дуби, і стояли так густо одна коло другої, як дерево в лісі. Широкі яблуні неначе полягали на землю важким гіллям.
— Ой господи, які тут гарні садки! — сказала Василина.
— Чи такі, дочко, і у вас в Комарівці, як тутечки в Круглику? — спитала Михалчевська Василину.
— Такі. Як побачила я ліс та оці садки, то мені аж легше стало на душі,— сказала Василина.
Стежечка вела просто до хати. На краю старого садка, на самій горі росли густі вишні та черешні. Коло хати було невеличке порожнє місце, вкрите зеленою соковитою травою. Мостицького хата була стара, але чимала, з маленьким ганком, з мальованими зеленими одвірками коло вікон та дверей. Під вікнами, по обидва боки ганку, росли кущі бузку та рож. Густі кущі мальви цвіли здоровими червоними та рожевими квітками. Хата стояла на горі чиста, біла, весела, з блискучими вікнами.
Михалчевська з Василиною ввійшли в сіни. До них вийшла з світлиці вже немолода Мостицька, з повним свіжим лицем, з хусткою на шиї, і попросила їх у світлицю. Світлиця була просторна. Стеля трохи ввігнулась посередині. Ввесь куток за столом був завішаний образами. За образами були затикані васильки.
Господиня попросила гостей сісти коло стола. В світлицю ввійшов старий Мостицький, з сивим волоссям на голові, з чорними довгими вусами. Він сів коло Михалчевського і почав з ним розмовляти за фабрицьку роботу, за своє малярство, за свій підряд в сусідньому селі, де він малював церкву.
Стара Мостицька винесла пляшку горілки, а її дочка, молода дівчина, винесла на тарілці паляницю. Гості й хазяїн випили по чарці й розговорились. Молода дочка Мостицького покликала Василину в садок рвати черешні; Василина ввійшла в садок, обійшла його кругом і не могла натішитись.
— Ходю по тобі, садочку, та не находюся, гуляю — не нагуляюся! — говорила Василина.
Вона вилізла на товсту черешню, а з неї перелізла на другу, нарвала черешень повну козубеньку й понесла в ганок. Господар і гості вийшли на ганок, посідали на лавках й балакали до самого вечора.
Вже надвечір Михалчевська з Василиною та сином вернулася додому й попросила Василину помогти їй готувати вечерю. Василина скинула з себе керсет, обв’язалась рушничком й несподівано чогось їй здалось, що вона дома…
Кров кинулась їй в лице. Вона глянула на Михалчевського й трохи не кинулась йому на шию: потім розтопила в печі, приставила в вогонь горщик, поралась коло припічка, неначе в себе дома. Вона бачила, що тихі Іванові очі не сходять з її лиця, ходять за нею слідком, за її руками, за її очима. І тихе домашнє життя, тихе щастя в сім’ї повіяло на Василину, неначе теплий пахучий весняний вітер з заходу.
А сонце ясно било в двоє вікон, пронизувало всю хату золотими пасмами та стрічками, обсипало червоним жаром зелений мисник, чисті фарфорові тарілки, грало якимись червоними чудними взірцями на білому чистому комині, на білій сорочці у Василини, на її пишному білому лиці.
Вечеря була готова. Василина поставила на стіл тарілки, подала вечерю. Після вечері вона кинулась до посуду, перемила й перетерла й розставила на миснику. Вже пізненько Іван провів Василину додому. Тихо, помалу йшли вони стежкою понад скелями над самою Россю, часто ставали, дивились на Рось, на далекий порон, що переганяли люди з одного берега на другий, на високу скелю, де біліла церква в акаціях, на червоне небо на заході, проти котрого чорніли, неначе вирізані, визубні на верхах панського садка.
Вряди-годи тією стежкою йшли молодиці та дівчата, зглядалися між собою й осміхалися, показуючи пальцями на Василину та Михалчевського. До пізнього вечора вони стояли над скелями, доки висипали густі зорі й заблищали на небі й у воді під чорними скелями.
— Приходь же до нас, Василино, знов у неділю та знов підемо в Круглик,— сказав Михалчевський до Василини, й з тими словами він обняв Василину й не міг одірвати своїх гарячих уст од її лиця.
Другої неділі Василина знов прийшла до Михалчевських. Стара Михалчевська знов повела її у гості в Круглик до своїх родичів. Поки стара Михалчевська гостювала та балакала з старими, Василина з дочкою Мостицького бігала по садках, ходила до дівчат на кутку, гуляла в лісі, котрий ріс на горах зараз за садками, рвала квітки та ягоди.
— Ой рідний мій краю! Садки мої, ліси мої! Як гляну на вас, як ходю у вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю,— говорила Василина, гуляючи у садках з дівчатами.
Минуло ще кілька неділь, Василина все приходила у неділю та в празники до Михалчевської, сиділа, у неї, помагала в роботі або ходила з нею у гості до сусід, до родичів й потроху почала забувати оранду. Бурлаки почали одхилятись од Василини і вже більше не зачіпали її.
Після Петра [Тобто після православного свята на честь апостолів Петра і Павла (29 червня за ст. стилем)] Василина одного дня вразила Марію однією звісткою.
— Чи ти пак знаєш, Маріє, що я цієї неділі повінчаюсь з Михалчевським,— сказала Василина.
— Невже? — крикнула Марія.— Чи вже ж ти, Василино, покинеш мене?
— Мушу покинути, моя голубко, бо перейду жити до Михалчевського,— сказала Василина.
Марія заплакала й задумалась.
— Як же я оце зостанусь, сама в хаті? Важко мені буде жити без тебе, Василино. Я полюбила тебе, як рідну сестру, й звикла жити з тобою. Отака моя доля! Все я сама та сама, як билинонька у полі.
У неділю після Петра Михалчевський повінчався з Василиною. На вбогому весіллі було мало гостей. Зійшлися близькі сусіди та родичі Михалчевського, погуляли та й розійшлися. Весілля було неначе удовине, не гучне. Зате ж Михалчевський та Василина були щасливі.
— Коли ти, серце, зросла в садках, то я обсаджу черешнями ввесь наш город, а берег засаджу червоною калиною, щоб мій садок нагадував тобі Комарівку,— говорив Михалчевський до Василини.
Іван справді обсадив навкруги свій город черешнями, насадив за хатою груш та яблунь, а в березі коло криниці посадив кущі калини. Садок пішов угору, верби буйно розрослися над водою, на калині показались червоні ягоди, а Василина вже мала сина й дочку.
Тихе життя у сім’ї з добрим ласкавим чоловіком, з доброю свекрухою, у чистій хаті, котра тонула у садочку та у вербах, неначе заколихали Василину в теплі та у добрі. Все минувше життя здавалось, для неї якимсь важким сном, що снився довго-довго, але минув, як тільки ранок, розігнав ніч. Тільки один страшний слід од минувшого зостався у її душі: то згуба її дитини. Той слід, як криваві плями на пальцях, за котрі розказують в казках, вона не могла ні змити, ні замолить, ні виплакать. Вона не говорила за той страшний гріх нікому, нікому, навіть чоловікові. Як тільки починалась весна, як починалося повіддя в Росі, як розвивалися садки, на Василину находив якийсь ляк од води й лісу, навіть страх од скель. Вона боялась в той час води і по заході сонця ні за що в світі не могла піти до річки або до криниці по воду. Василині здавалось, що з Росі або з криниці випливе її дитина зеленоокою русалкою й потягне її на дно або залоскоче на смерть.
Василина думала, що той страх колись минеться, колись таки забудеться, як забувається все на світі… Але раз вона запізнилась за Боровицею й верталась по заході сонця через панський садок… Вона йшла й навіть забула за свій страх, але тільки що спустилась по стежці у глибоку долину, де дзюрчала Боровиця, де густе дерево кидало на воду, на розсипане каміння чорну тінь, у неї у вухах задзвеніло й зашуміло. Страх напав на неї, неначе хто хапав її руками за плечі. Вона ступила на камінь. Вода бризнула й облила ногу. Василині здалося, що за ногу вхопилося дві маленькі холодні ручки…
Вона перескочила через річку й кинулась бігти через садок. Над самою Боровицею стояло два здорові камені, прикриті зверху третім. Там чорніла вузька печера, зовсім як двері у льох. В печері біліла вербова корчака, що весною була занесена водою. Василині здалось, що в печері стоїть біла дівчина, що вона заворушилась, от-от вийде з темної ями. Василина крикнула на ввесь садок і кинулась бігти на круту скелисту гору. Їй здалось, що під чорними скелями на дикому висячому винограді гойдаються маленькі діти, скакають додолу, скакають по камінні, хлюпаються у Боровиці. Василина вибігла сама не своя на гору й насилу добігла додому, обминаючи Рось як можна далі.
І як тільки надворі все цвіло, все зеленіло й пахло серед розкішного співу соловейків, Василину давила якась страшна кара, якийсь камінь лежав на її душі, доки не минав дивний час весни. Вона боялась русалок.
Ще довго збирались у Марії вечорниці, довго гуляла в неї вечорами фабрицька челядь. Але час йшов та йшов. Марія постарілась, й її хлопці почали забувати. І на її душі під старість, неначе на воді, виплив наверх давній важкий гріх. Вона зав’язалась чорною хусткою, вбралась у чорний керсет, попродала намиста й квітчасті хустки й почала щороку ходити у Київ на прощу. Щопразника, щонеділі вона ходила до церкви на службу й на вечерню, й все гаптувала рушники та підризники на церкву. Вона часто ходила по хатах з другими богомольними молодицями, просила на церкву то борошна, то полотна, то пашні,— чого тільки можна було, потім продавала й справляла з другими молодицями до церкви або ризи, або корогву, або ставила новий образ.
Через кілька літ, весною, як уже підросли у Василини діти, Михалчевський та Василина пішли у Комарівку до Василининого батька. Василина йшла знайомим шляхом і згадувала, неначе важкий сон, як вона колись йшла в Стеблів тим шляхом, тікаючи од батька, од матері. Тепер вона верталась тим шляхом щасливою. Другого дня засиніли далеко-далеко журавські садки, а ще вище, за ними, засиніли смугою на синьому небі комарівські садки та ліси. Василина впізнала ті далекі смуги рідних гір, рідних лісів і заплакала, мов дитина.
— Не знаю, чи застану я живими батька та матір: може, померли,— говорила Василина, ловлячи очима ліси та гори рідного села.
Вони ввійшли в Журавку. Перед ними на високому косогорі зеленів, як море, панський садок, а внизу білів панський дім. Василина почувала, що її здавило коло серця. Вона одвернула очі од того розкішного садка, од тих білих стін та здорових вікон.
— А хто у вас посесором? — спитала Василина у одного чоловіка.
— Жид Лейба,— сказав чоловік.
— Чи це той самий, що колись держав шинки у пана Ястшембського? — спитала Василина.
— Той самий. Теперечки він живе отам у панському дворі й держить посесію, а Ястшембського скрутив за довга та й випер з Журавки. Он у тих панських покоях тепер сам Лейба ще й шинк держить! — сказав чоловік.
Лейба й справді скрутив Ястшембського. Панна Броніслава не вийшла за його заміж. В неї були таки самі цікаві тітки, як і в Ястшембського; вони випитали в жидків, що у Ястшембського в кишені свистить дюдя, й повезли Броніславу назад з України на Волинь. В Ястшембського не стало грошей навіть на плату робітникам. Він позичив у свого шинкаря Лейби дві тисячі карбованців під заставу лісу. Тим часом недалечко од того лісу якийсь пан поставив сахарню. Лейба возив та возив посесорський ліс, доки набив добре кишеню. А тим часом проценти на довги росли. Ястшембський заплутався й мусив за довги оддати посесію жидові, хоч вона була записана на його ймення. Ястшембський мусив йти на службу за управителя до других панків, а Лейба сів у його посесії й завів шинк у домі, де колись Ястшембський справляв бали й для панни Броніслави, й для Василини.
— А зайдім у шинк до Лейби! — не втерпіла-таки Василина.
— То й зайдім та вип’ємо по чарці,— сказав Михалчевський.
Вони зайшли в знайомий Василині двір. Брама однією половиною теліпалась на стовпі, друга половина лежала на землі: огорожа розвалялась. Товар, свині й вівці блукали по розкішному садку. Дім стояв обколупаний, з побитими шибками. Василина вискочила по східцях й ввійшла в дім. У довгій залі, де колись стояли між вікнами здорові дзеркала, канапи та фортеп’ян, тепер стояли барила з горілкою. По хаті сновигали жиди й жиденята.
Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат виглядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.
— Цур їм, цим жидам! — сказав Михалчевський.— Кидаймо їх та ходім завидна у Комарівку.
— І справді цур їм,— сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.
Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.
Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісінької хати, тільки одним одна церква.
— От і Комарівка,— сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.
“Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?” — подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.
Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги. Все було по-давньому, неначе вона тільки вчора покинула рідний край. Василина з Іваном увійшли в хату і поздоровкались. Сім’я сиділа за столом і вечеряла. Василина впізнала батька, впізнала матір й не впізнала ні однієї сестри, ні одного брата. За столом сиділи рядками дівчата та парубки, чорняві, гарні, дорослі та здорові.
— Добривечір вам! — тихо сказала Василина.
— Доброго здоров’я,— обізвалась стара Паляничиха.
Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і дивились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.
Мати перша впізнала дочку.
— Василино, дочко моя, голубко моя! — крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.
— Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.
Батько й діти покидали ложки і разом повставали з лави. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.
