Другого дня Ястшембський ввійшов в залу й одчинив вікно в садок. Під вікном були витолочені всі квітки, а кущі оргинії лежали при землі поламані. По грядках на квітках було видно широкі сліди.
— Одарко! — гукнув він в пекарню.— Хто це витолочив квітки? Який це чорт понапускав товару в садок? Чи ти ба, що то на квітках!
— Може, вночі перескочила через тин товаряка. Це, мабуть, погоничі не зачинили звечора воріт. Оце лишенько моє! Та тут качалась, мабуть, і не одна товаряка! — бідкалась Одарка, заглядаючи через вікно в садок.
Ястшембський посипав чортами та бісами, як простий мужик. Досталося й Одарці, її батькові й матері, погоничам, наймичкам, з усім їх родом і кодлом. Ястшембський пішов по дворі, заглянув в хату для челяді, вилаяв в батька в матір усіх наймитів і, вернувшись до покоїв, звелів Василині подавати самовар.
Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих квітками. Василина глянула на його гарне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуса, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Неприбраний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.
— Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? — спитав ласкаво панич.
— Ні, не скучаю,— ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.
— Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила? — сказав панич.
Василина проти волі підняла віка й одслонила чудові круглі, веселі очі. Ястшембський вхопив її однією рукою за шию й поцілував в око.
— Які в тебе, Василино, очі! Які брови! Де ти взяла такі чудові карі очі?
— У комарівських садках знайшла,— сказала Василина й вже не пручалась.
— От тепер ти стала гарна дівчина: вже не брикаєшся. Як будеш мене любити, то я привезу тобі з Києва таких квіток та золотих стрічок, яких ти зроду не бачила. Чи любиш мене, га? — спитав панич в Василини, ласкаво заглядаючи їй в вічі.
Василина стояла перед ним, як дитина, з спущеними віками, з похиленою головою.
Ястшембський пригорнув Василину й поцілував в губи. М’які пахучі губи впекли її, неначе огонь…
III
Василина оговталась, привикла до села, привикла до двору й почувала, що полюбила панича.
Раз, в неділю, надвечір, Василина вийшла погуляти, пішла понад ставком й дійшла до млина. Через греблю йшов Василь Кравченко, накинувши чорну свиту на одно плече. Василина почала вже забувати за його. Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись.
Василь приступив до неї, поздоровкався й пішов поруч з нею. Вони перейшли через греблю, повернули поза млином й пішли попід вербами. По зеленому лузі вилася маленька течія, стікаючи з лотоків. Верби й лози росли над тихою течією по обидва боки й прикривали її густим гіллям.
Василь став над самою водою під вербою. Василина й собі стала. Вони й досі не промовили між собою ні одного слова.
— Василино, що ж буде з нашого кохання? Скільки раз я підходив під панський двір, виглядав тебе, а ти до мене ні разу не вийшла. Чи не дурно я топчу стежку до тебе? — сказав Василь.
Василина мовчала, спустивши очі додолу. Василеві здалося, що з неба впали найкращі зорі й десь погасли в хмарах.
— Василино, серце моє! Згадай, як ми кохались під тим кучерявим дубом.
Василина мовчала й думала. Її лице було невеселе. “Чого в його стало таке плисковате лице, чого він став не такий гарний, як був колись весною. Ні, вже я його зовсім перестала любити”,— думала Василина й все мовчала.
— Чого ж ти, Василино, мовчиш? Промов до мене хоч словечко, моє серце. Чи слати до тебе старостів, чи ні?
— Я й сама не знаю,— насилу промовила Василина.
— Може, ти полюбила кого, може, тебе з розуму зводить наш панич? — спитав Василь.
Перед Василиною, як з землі, виріс панич, високий, плечистий, з рум’яними щоками, з повною шиєю. Вона неначе почутила на своїх щоках м’які, як шовк, пахучі вуса, почула чудові гарячі уста й заплакала.
— Не плач, нерозсудлива дівчино! Покинь пана та вертайся додому. Ти не знаєш, що то за люди паничі. Коли не знаєш, то розпитай людей. Панич тебе зведе з розуму і прожене з свого дому, як прогнав вже не одну дурну дівчину.
— Ні, панич цього не зробить зо мною.
— А ти йому ймеш віри… Не суши мене, Василино; скажи мені щиру правду, чи слати до тебе старостів, чи ні?
Молода дівчина вгадала душею, як вгадують малі діти, що Василь каже правду, й злякалась. Вона зрозуміла, що настала така хвилина для неї, коли вона або повинна занапастити свій довгий вік, або спасти себе од якогось великого горя.
— Василино, серце моє, голубко моя! Скажи мені, що маєш на душі? Не муч мене. Чи любиш мене вірно, чи з мене смієшся?
— Нащо мені з тебе сміятись… коли я тебе вже не…
Василина не мала сили вимовити одного слова. Вона згадала чудові пишні вечори та ночі під лісом, під кучерявим дубом, згадала своє кохання, пахуче, як весною садки.
— Стережись, Василино! Колись згадаєш мої слова. Я ж тебе люблю й ладен за тебе душу оддати. Ти полюбила панича?
Василина мовчала й голову схилила на груди. В її душі неначе схопилась буря, неначе над вербами загримів грім, заблискала блискавка й насунулись чорні хмари. Їй здалось, що вона стоїть над шумом, на хисткій кладці: або йти й топитись, або вертатись назад.
— Ти полюбила панича? — крикнув не своїм голосом Василь.
Василина прокинулась, як од сну, й вся затрусилась. Для неї здалося, що вода клекоче під ногами, риє берег й от-от знесе її під кручу. Вона простягла руку, щоб ухопитись, й справді вхопилась за вербову гілку.
— Будь же ти тричі проклята на ввесь свій вік,— крикнув Василь, піднявши кулаки вгору над самою Василининою головою.
Василь скочив через вузьку річечку й пішов між вербами. Василина неначе прокинулась од страшного сну й кинулась вслід за ним. Червоний чобіт став на самий берег і пірнув у воду. Вона не мала сили перескочити через воду й спинилась на березі. Вона вся дрижала, неначе під нею пірнула хистка кладка й вона потопає в кипучій воді.
А Василь ішов і не обертався. Між зеленими вербами тільки білів його солом’яний бриль. Василина серцем почувала, що то втекло од неї щастя дівчини, жінки, матері, щастя української селянки, що вона ступила на якусь дуже небезпечну стежку.
Василя стало не видно; не чуть було й шелесту трави та вербового гілля. Надворі вже смеркалось. Між вербами стало тихо й поночі. Василині здалося, що вона десь заблудилась вночі в темному лісі, блукає між деревом й не може ніяк знайти стежки. Тиха вода лилася через її чобіт. Од млинових коліс почувся далекий шум. Василина почула той шум, почула, що їй холодно в ногу, й опам’яталась. Вона вийшла на шлях, пішла греблею, а важка дума, як камінь, давила її серце.
Василина вернулась у двір і вгляділа на ганку Ястшембського. Вона глянула на його лице й неначе ожила.
“Серце моє, ясний місяцю! — подумала Василина, дивлячись на його.— Як я тебе люблю! Я за тебе ладна оддати свою душу”.
Минула ніч. Вранці наймички й наймити повиходили на двір і побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стримить на палиці сніпок. Скрізь понад шляхом тин був розкиданий. Хтось на городі повиривав усю квасолю, гарбузи, повиносив на шлях й поскладав на здорові купи. Всі висадки були витолочені, неначе по їх качались коні, а морква, буряки валялись скрізь по шляху, по грядках. Під самими вікнами в Ястшембського лежала на клумбах повиривана з корінням оргинія.
Наймити ходили, мовчки, оглядали шкоду й тільки прицмокували. Повибігали наймички й наробили гвалту на ввесь город. Одарка проклинала всіх парубків, лаяла наймитів, ходила по спустошених грядках й тільки руки ламала. Ні один наймит не схотів знімати з воріт віхи, доки не прибігла Ярина й не скинула її.
На той гвалт вийшов Ястшембський. Одарка та Ярина розказали йому про шкоду на городі. Ястшембський позіхнув на ввесь рот, махнув рукою і сказав:
— А котра це з вас, молодиці, винна? Чи Одарка, чи Ярина?
— Василина, скажіть лучче,— обізвалась з злістю Одарка,— доки її не було в дворі, доти й лиха не було.
— Нічого, нічого. Діждемо літа, насадимо гарбузів. Буде чим вітати мірошника,— сказав Ястшембський до Одарки.
Одарка прикусила язика й замовкла.
Хто зробив шкоду, за те ніхто не дізнався. Про те знала одна Василина. Од того часу вона почала стерегтися Василя Кравченка.
Незабаром, восени, Ястшембський поїхав у Київ й навіз Василині гостинців: вінків на голову з рож, перемішаних з золотими та срібними квітками, поробленими з парчових стрічок, широких червоних та зелених стрічок, матерії на керсет з шовковими червоними квітками, ще й нові червоні чоботи. Василина жила в панському дворі, як у раї.
— Чи любиш тепер мене, Василино? — спитав її Ястшембський.
— Люблю більше, як батька, як матір, хоч би ви й не купували мені гостинців,— сказала Василина.
Настала зима. Випав великий сніг. Почалась надворі завірюха. Ястшембський нудився в своїх покоях, частенько їздив до сусід в гості, їздив з сусідами на влови, але все-таки його брала нудьга. Сільське життя давило його в зимній час, як лиха година.
Раз зимою сусіди паничі намоглися до Ястшембського на дикий бал.
— Пане Ястшембський! Наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! Попроси нас ще до своїх одалісок на дикий бал,— просили Ястшембського веселі паничі Хшановський, Прушинський та Мошицький.
— Добре, приїжджайте в суботу ввечері. Я не звелю нікого приймати. Розказуйте всім, що я виїхав до Києва,— сказав Ястшембський.
Настала субота. До Ястшембського поз’їздились молоді паничі. Приїхав Хшановський парою чудових коней в критих санках, приїхав Прушинський. Він по дорозі заїхав до Мошицького й взяв його з собою.
Настав вечір. Ястшембський звелів наймитові зачинити браму й ніяких гостей не пускати в двір, а якби ще хто приїхав, то звелів сказати, що панич поїхав до Києва й швидко не приїде.
Надворі пішов сніг, піднявся вітер. Метелиця засипала землю снігом, як піском. Вітер піднімався зверху, падав вниз й неначе лизав язиками по снігу, по хатах, по садках і заносив усе дрібним снігом.
А в покоях в Ястшембського було тепло, тихо та ясно. На стінах горіли канделябри, на столах палали лампи. На столі стояв блискучий самовар. Весь стіл був заставлений гарною посудою, паляничками, бубличками, кренделями, варенням, коробками тютюну, дорогих цигар. Стовп гарячого пару виривався з-під покришки самовара й бив вгору під саму стелю.
Чотири паничі в дуже вольних позах то сиділи, то лежали кругом стола, курили цигари, пили чай та закушували. Василина наливала чай. Вона була в стрічках, в розкішному вінку з червоних та жовтих рож з золотими осередками. Над самим лобом блищав рядок квіток з парчових золотих та срібних стьожок. Тонка біла сорочка була чудово вишита од плечей до самих ліктів. Шия гнулась од намиста й дукачів. Розкішні довгі стрічки вкривали її плечі й спину й спадали до пояса. Василина стала повніша на виду, стала біла та рум’яна. Чудові веселі очі горіли вогнем. Чорні брови, як шовкові шнурки, стали ще ясніші, ще чорніші на білому лобі.
По покоях вештались Одарка, Ярина та Олена, гарно зав’язані здоровими хустками, в нових юбках та в червоних чоботях. Одна подавала сухарці, друга накладала варення, третя никала з кутка в куток без жодного діла. Всі вони знали, що паничі люблять, щоб коло їх вештались гарні молодиці та дівчата.
Паничі голосно розмовляли, змагались, реготались, жартували з молодицями та курили цигари. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки.
— Василино! Поналивай нам ще по стаканові чаю,— сказав Ястшембський.
Василина приступила до столу, позакачувала рукави і почала наливати чай. На її невеличких пальцях заблищали срібні та мідні персні.
— Де ти, пане Ястшембський, достав собі таку паву? — спитав Хшановський в хазяїна.
— Не далі як у Комарівці,— обізвався з-за стола Ястшембський.
— Та й гарна ж ти, Василино,— сказав Хшановський, заглядаючи Василині в вічі,— ану, підведи очі вгору! А які в неї бровенята! Неначе хто намалював на папері! Чи ти знаєш, Василино, що ти гарна?
— Як для кого. Для вас, може, й гарна, а для кого іншого, то, може, й негарна,— сказала Василина сміливо, але вже без крику й без дикості.
— Ану, подивися на мене,— промовив по другу руку Василини Мошицький, панок, схожий на Хшановського, зовсім полинялий, хоч і молодий, з дівчачим, блідим та сухим лицем, з ріденькою гострою рудою борідкою.
Василина глянула на його й одвернулась. Мошицький був такий гидкий для неї, що вона аж іздригнулась. Українські селяни якраз в такій постаті бачать дідьків під греблею.
— Чого ж ти одвертаєшся од мене? Хіба я тобі не сподобний, чи що? — спитав її солоденьким жіноцьким голосом Мошицький і здушив її за лікоть.
Василина легенько одвела його руку набік.
— Ой лишенько! Через вас я розлила чай на скатерть,— сказала Василина дзвінким, як кришталь, голосом.
— Та й голосок же в тебе! Може, ти нам заспіваєш? — спитав пан Хшановський.
— Оце, не мала б чого робити, та співала,— сказала Василина.
— Я не дуже люблю їх співи,— обізвався Прушинський.-Одарко! Ходи, лишень, сюди ближче! Чого ти ховаєшся по закутках?..
Одарка наблизилась до столу.
— Чи ти вмієш танцювати? — спитав її Прушинський.— От я люблю, як дівчата й молодиці танцюють. Ану, Одарко, потанцюй, а я подивлюсь.
