— Не видумуй не знати чого! Скидай оті золоті квітки та стрічки та заходжуйся коло печі. Ти наймичка,— так і знай свою службу. Годі тобі танцювати в покоях під фортеп’ян,— сказала із злістю стара панна, завидуючи красі простої мужички.
— Не ви, пані, купували мені ці золоті квітки та стрічки, не для вас я їх і скину,— сказала Василина, стоячи коло порога.
Ястшембський закипів, як окріп. Юзефа од злості веретенилась. І в тітки, й у небожа піднялась бурею шляхетська гордість. Ястшембський насилу вдержався, щоб не вдарити Василину по щоці.
Василина повернулась, гуркнула дверима й вийшла у пекарню.
— Серце Стасю! Що це за наймичка в тебе! — крикнула Ядвіга.— Нащо так розпустив оцих наймичок?
Стась стояв і мовчав.
Одарка і Ярина поскидали з себе празникову одежу й повбирались у буденну. Вони заходились коло печі варити вечерю. Василина впала на лаву, сперлась на стіл ліктем і неначе вмерла. Її бліде лице стало неначе зроблене з воску.
Чад од диму, од наливки закрутив її голову. Недавні танці, у которих нею милувались всі паничі, милувався коханий Стась, ще вище підняли її думку вгору. Білий лоб з високими бровами й тепер гордо піднімався вгору, обрамований золотими квітками та рожами. Василині хотілось танцювати й танцювати, слухати музики й ще танцювати до втоми. А тут приїхали противні старі панни, знущаються над нею, нагадують їй, що вона далеко стоїть од коханого Стася, що вона не більше, як проста наймичка.
Незабаром Ядвіга й Юзефа ввійшли у пекарню й почали розпоряджатись, як у себе дома. Вони звеліли нарізати курей, зварити суп, спекти печеню, а потім, після вечері, зробити для їх обох ванну.
Молодиці порались коло печі, а Василина сиділа коло столу, наче горда панія, й з злістю поглядала на паннів. Старі панни скоса поглядали на її чудові очі. Очі блищали, як у вовчиці. Панни боялись зачіпати Василину..
Закиркали кури під ножем. Запалало в печі. Молодиці носили відрами воду, наливали в казани, гріли окропи та кляли старий паннів: їм прийшлось покинути покої, перейти до печі, брести по снігу до бочки з водою, гріти окропи на ванну старим відьмам.
Старі панни закидали небожів кабінет валізами та скриньками, завішали усякими сукнями та капелюшами. Вони позачісувались, поприбирались в гарні сукні, в квітки та стрічки й повиходили до паничів. Паничі сиділи за столом у залі й курили цигари, смутно поглядаючи на старих паннів. Пляшки, чарки, молоді гарні молодиці щезли, й перед паничами, неначе якимсь чудом, стриміли дві старі панни.
Ядвіга була стара та суха, як опеньок. Довгий сухий ніс стримів, наче притика у возі. Юзефа була ще гарна з лиця, повновида, з довгими повними щоками, з довгим тонким носом; повне воло висіло на всю шию. Врівні з ними Хшановський та Мошицький виглядали молодими паннами, у котрих повиростали навіщось ріденькі бороди.
Розмова не клеїлась. Панни кокетували, спідлоба поглядали на велику гарну постать Прушинського й все зачіпали його. Недавня оргія, котру почули старі панни носами, дуже роздратувала їх.
— Але пан Прушинський добре танцює,— сказала Ядвіга,— я не знала, що ви так умієте танцювати козачка.
— Ат… під веселий час… Чом же й не потанцювати,— ледве обізвався Прушинський.
Хшановський і Мошицький поспускали очі додолу, їм було дуже сором перед паннами. Вони були з луччих сімей і знали, що ці панни порозказують всім у цілому повіті за дикий бал. Одначе всі паничі були дуже звичайні й делікатні, як аглицькі джентльмени. Ніхто не подумав би, що вони за годину перед тим обходились з молодицями з замахами й мінами щирих українських парубків.
Тим часом подали чай. Паничі розговорились. Панни цокотіли, як сороки. Вони розказали, що зібрались їхати на ніч у Богуслав до костьолу, але збились з дороги й мусили заїхати до свого небожа. Після чаю подали вечерю. За вечерею дикий бал зовсім вийшов, як пара, з паничівських голів. Вони з диких паничів поставали зовсім свійськими, зовсім європейськими паничами, підносили потраву паннам, подавали тарілки, наливали вино. Юзефа дала собі слово запагубити навіки гарного Прушинського, а Ядвіга була ладна вдоволитись і тоненьким Хшановським.
Міцний дух од цигар, дух паничівський, дуже для них наркотичний, паничівська компанія — все це дуже роздражнювало старих паннів. Юзефа після вечері чіплялась до Прушинського, а стара Ядвіга до Хшановського. Вони обидві кокетували, вертілись, бігали по кімнатах, грали на фортеп’яні, але все те нічого не помагало. Паничі, після веселого дикого балу, дуже нудились, позіхали у вічі старим паннам, а далі пішли на другу половину спати.
Панни зістались самі в кабінеті свого небожа.
Ядвіга і Юзефа звеліли зробити собі ванну. Вони думали помолодшати од того за ніч і вранці таки доконати Прушинського та Хшановського.
Молодиці нагріли окропу, налили ванни. Старі панни причинили двері в кабінет, але коло дверей не було ні ключа коло замка, ні защіпки.
— Ой сестро! Чи ти бачиш! Коло дверей нема ні ключа, ні защіпки. А що, як паничі схотять підглядати у двері,— сказала Юзефа.
— Еге, та ще й двері одхилять,— сказала Ядвіга,— треба якось підперти двері.
Панни взяли стола й поставили під дверима, на столі поставили скриню, а на скрині стілець.
— От теперечки, сестро, зовсім безпечно! — сказала Юзефа.
— Ще не все! Треба заткнути дірочку у замкові. О, я знаю тих паничів,— сказала Ядвіга.
— Невже,— сказала Юзефа, плеснувши в долоні.
Ядвіга знайшла шматок вати, й обидві панни пообтикали кругом замок і забили дірочку.
Паничі хотіли їхати додому, щоб утекти од тіток Ястшембського, але надворі була така завірюха, що зовсім позамітала шляхи. Всі мусили зостатись на ніч.
— Ну, приніс же чорт моїх тіток,— сказав Ястшембський до паничів,— не вдалося погуляти.
— Та ще вони ж рознесуть по всьому повіті про наш дикий бал,— бідкався Хшановський.
— Хіба посватай будлі-котру, то мовчатимуть,— сказав Прушинський.
— А вже мені так достанеться од їх,— обізвався Ястшембський.— Вони мають претензію на опікунство надо мною й дуже люблять читати мені гидкі нотації.
Другого дня, чим світ, гості повтікали додому од пан-нів. Панни дурно купались у ванні до півночі.
— Стасю! — почала Ядвіга на самоті з небожем, за самоваром.— По смерті твоєї матері, а нашої покійної сестри, я й сестра для тебе все одно, що рідна твоя мати; що то за компанія, що то за бал був у тебе?
Стась мовчав і тільки колотив ложечкою чай. Він сподівався дістати од тіток двоє сіл після їх смерті.
— Що скажуть наші сусіди! Та тобі ж доведеться женитись! Тобі треба вважати на свою репутацію,— знов почала тітка.
— Моя дорога тьотю! Я ж не панна, а панич…— сказав Стась та й замовк.
— Так, серце Стасю! Але ж ті мужички, ті молодиці! Та Василина в золотих квітках! А чого мені наговорила Василина вчора! Чи ти чув?
Стась мовчав, як школяр перед директором.
Після чаю Стась мусив сто раз перецілувати у тіток руки ще й їхати з ними до костьолу. Після служби тітки зайшли до ксьондза й завели туди Стася. Стась скорчився, зморщився перед ксьондзом, як дуже покірна овечка, поцілував його у руку й мусив провадити дуже пісну церковну розмову, підбираючись під клерикальний тон своїх тіточок та пісний тон ксьондза.
“Але ж двоє сіл, двоє сіл! — думав Стась.— За це варто витерпіти од тіток усяку муку”.
IV
Чутка про дикий бал у панському дворі пішла по селу й нікого не здивувала, пішла й по близьких селах, дійшла й у Комарівку до Василининого батька. Паляник стривожився.
На різдво Василина одпросилась в Ястшембського у гості до батька.. Ястшембський пустив її, ще й заплатив вперед усі гроші за рік, наказавши вернутись того ж таки дня.
Василина прийшла до батька гарно вбрана. На ній була дорога юбка, дорога спідниця, чудова тонка сорочка з вишиваними рукавами, добре намисто з дукачами, квітки, стрічки, та все не прості, а дорогі. Василина стала чогось схожа на панну.
Привітавшись до батька, до матері, до сестер, вона поздоровила їх з святками й скинула свиту. Мати аж плеснула в долоні. Серед хати стояла Василина, як маківка. Дорогі квітчасті убори, стрічки та квітки так і засяли на всю хату.
— Чи це ти, Василино, посправляла собі одежу за свої гроші? — спитала мати.
— Ні, мамо, за свої гроші я купила собі тільки добре намисто. Це все справив панич,— сказала Василина.
— Гляди лиш, дочко, стережися,— сказав батько,— за журавського посесора ходить недобра слава. Він тобі недурно справляє таку дорогу одежу.
— Нехай справляє, коли гроші має. Хіба він тільки мені справляє? Він справляє й другим наймичкам,— сказала Василина.
— Мені розказували журавці за твого пана таке, що й не годиться казати,— говорив Паляник.— Ти, Василино, добре зробиш, як одійдеш од пана.
Василина затрусилась і зблідла.
— Чого ж мені од його одходити, коли мені в його добре,— тихо промовила Василина, опустивши очі додолу.
Мати подивилась на її панські білі руки й засмутилась.
— Кидай, Василино, пана та вертайся додому,— сказала мати,— обійдеться й без служби.
— А де ж я наймуся? У мене нема кожуха, нема й доброї свити,— сказала Василина.
— Заробиш на буряках, то й справиш собі кожуха,— сказала мати,— а до пана ми тебе більше не пустимо.
Василині одразу стала немила батькова хата, став немилий батько, немила мати. Вона ледве вдержала сльози.
Мати почастувала дочку, поставила на стіл полудень, внесла миску яблук. Василина ні до чого й не доторкнулась. Вона сиділа на лаві бліда, як стіна. Мати розпитувала її за пана, за його наймичок. Василина ледве обзивалась словом.
Надворі сутеніло. Василину брала журба. Її тягло в Журавку. Вона згадала чудове лице, чудові губи Ястшембського й не могла довше сидіти в батька. Мати говорила з нею, сестри розпитували, а її думка все літала коло милого.
Перед вечором Василина почала прощатись. Батько не хотів її пускати.
— Піду! — сказала Василина.— Посесор звелів мені вернутись сьогодні, він оддав гроші вперед за рік.
— Не йди, дочко. Щось недобре чує моя душа. Покинь службу та зоставайся дома,— говорила мати.
— Піду, мамо! — сказала Василина.
Василина почувала, що не може зостатись дома. Вона почутила, що кохання залило всю її душу, що вона не може прожити без Ястшембського ні одного дня.
Паляник глянув на гроші, що принесла Василина. Грошей було треба. Приходив час платити податі.
— Не йди, дочко,— сказав батько,— ти така молода, а про панича недобра слава йде.
— Я, тату, не дитина,— сказала Василина, надіваючи свиту.
— Та як же ти підеш проти ночі, та ще через ліс? — бідкалась мати.
— Перейду ліс завидна,— сказала Василина, хапаючись.
Якби батько силував Василину зістатись, вона б, здається, втекла з дому.
Вона швиденько попрощалась і побігла з двору. Мати тільки важко здихнула.
Василина не йшла, а бігла. Якби вона мала крила, вона б летіла. Надворі поночіло. Вона перейшла половину лісу, а надворі вже зовсім смеркалось. Темна зимня ніч впала на ліс. Дерево сумно чорніло на білому снігу. В лісі було тихо й сумно. Василина йшла, неначе нічого не бачила. Вона перейшла ліс, вийшла на поле, вкрите снігом, як білим полотном, й вгляділа далеко-далеко на горі світло в панських вікнах. Те світло неначе обігріло її й розвеселило.
“Серце моє! Не покину я тебе, хоч би мене силував батько, силувала мати тебе покинути. Вмру, а тебе не покину!” — думала Василина, дивлячись на світло, що ма-нячило серед широкого, білого, вкритого туманом степу.
А тим часом над головою Василини збирались чорні хмари.
Одного дня тітки прислали до Ястшембського лист й просили його до себе на вечір. В тому листі вони натякали, що на вечорі буде одна особа для його дуже інтересна: та особа була молода панна Броніслава Дембінська, небога одного близького сусіда, польського пана. Вона приїхала до дядька в гості з Волині на кілька місяців.
“Приберися, Стасю, чепурненько, бо панна гарна, молода й має більше двадцяти тисяч карбованців в київських банках”,— писали тітки.
Ястшембський причепурився й покатав до тіток.
В тіток зібралась чимала компанія. Вже пізненько приїхала й панна Броніслава. То була висока гарна панна за двадцять років, русява, біла, з рожевими щоками, делікатна, як дитина, весела й поважна, як щира аристократка. Вона була вся в чорному й тільки на тоненькій шиї червоніла вузька червона оксамитова стьожка. Вся русява голова була в розкішних локонах, а дві білі рожі, недбайливо кинуті між хмари локонів, надавали незвичайно делікатний колорит її білому лицю та червоним, як рожеві пуп’янки, губам. Чорна сукня міцно обхоплювала її повні плечі й зменшувала повну її постать.
