V
Минуло тижнів з п’ять. Літошевський прислав поштою на жінчине ймення сім сотень карбованців і звелів розпочинать в оселі роботу, ще й обіцяв незабаром прислати ще кільки сотень карбованців, бо справа їх артистичного товариства йшла дуже добре. Товариство мало скрізь великий поспіх по усіх чималих містах, як і не сподівалось.
Софія Леонівна зараз покликала на пораду Николаідоса. Він зараз без загайки побіг на місто, замовив у складах потрібну деревню та дошки, підрядив майстрів: теслів, столярів, та бляхарів, та вшивальників. Рядчик зараз приставив деревню й шалівки. В оселі, не дляючись та не гаячи часу, заходились коло будування. Софія Леонівна, як людина без усякої уяви і вподоби і як людина практична й статковита, змінила свої мрійні передніші заміри. Замість того, щоб ставить якісь непотрібні дачні кіоски-цяцьки, вона надумалась поставити в кінці квітника такий кіоск, щоб у йому помістилось двоє ліжок задля того, щоб там можна було влітку й ночувать. Порадившись з місцевим архітектором, цебто з теслею Савкою Удівченком, та з місцевим декоратором Берном, вона звеліла ставити в квітнику широченьку платформу, а на їй узкіше забудування, височеньке, на чотири вугли, з дверима спереду й вікном на причілку, з плискуватою покрівлею, обведеною навкруги штахетами.
Коло брами вкопали дві товсті ворітниці. Над ворітницями Берко поставив півкругом ніби покрівлю, високу й вузеньку. На цій арці, обшитій шалівками, він повироблював навкруги і визубні, і усякі зазубні, пустив двома разками саме посередині якісь химерні кружальця. Коло криниці Софія Леонівна звеліла накласти по обидва боки ніби стовпи з плисковатого каміння, а на їх покласти півкругом дуже випнуту дощану покрівлю. Коло хати майстри заклали чималу залу з верандою, поставили слупи, очепили зверху слупи ощепинами, поклали підвалини. Робота неначе горіла в руках безробітних в той час теслів та усяких майстрів.
Коло течії на мочарі, нанизу левади, Софія Леонівна поставила копачів, щоб викопали півкругом дряговину й задернували бережки дернинами. Вона, не вагаючись, навіть поступилась шматочком грядки огородини: мусила без жалю знищить краєчок грядки картоплі та цибулі, незважаючи на свою падковитість до хазяйства.
Через дві неділі Літошевський прислав ще п’ять сотень карбованців. Справа товариства й гастролів пішла так добре, як ніколи. Софія Леонівна, зроду спішна й загониста, звеліла приставить більше теслів і приспішити роботу. Укривальники вшивали куликами покрівлю, а теслі разом з ними закладали стіни та мостили підлогу. Софії Леонівні забажалось скінчить усю роботу до чоловікового повертання. Майстри хапались і якось таки увинулись: забудування було невелике й навіть дрібне; робота коло його незагайна. Ця тяганина тяглась недовго. Залу заразом і клинцювали, і зараз мазальниці й валькували. Вальки в спеку швидко протряхли, і майстри зараз заходились щикатурить й обілювать около. Маляр Берко похопивсь обмалювать браму й покрівлю над криницею та над пригребицею льоху. І за недовгий час уся оселя мала зовсім інший вигляд, ніж було передніше.
— От подивує Флегонт Петрович, як приїде! Певно, не впізнає своєї оселі, — говорила Софія Леонівна до Николаідоса.
— А як приїде, то я йому вранці зроблю несподівану овацію: встругну серенаду або щось таке на цей спосіб, — от побачите й поназдивитесь! — сказав з натяканням Николаідос.
Минуло ще кільки тижнів, і одного дня надвечір Николаідос привіз з вокзалу лист до Літошевської. Літошевський писав, що він скінчив свої гастролі, що їх товариство скінчило об’їзд, заробило дуже добре і він вже виїжджає додому.
І Софія Леонівна, і Николаідос чогось одразу ніби засмутились: перестали розмовлять, похнюпились і задумались. Ця несподівана звістка була їм обом неприємна. В Софії Леонівни аж у душі похололо. Николаідос вже оббувся в оселі, неначе то була вже його власність, оговтався в новій ролі коло чужої жінки. І йому здалось, що незабаром прибуде хтось і випхне його з оселі. Літошевській була непервинка ця зрада чоловікові. Але вона передніше зраджувала його, сказати б, випадком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чоловікових гастролів. Але любов до Николаідоса була глибша, щиріша й палкіша, ніж колись передніше. Софія Леонівна почувала, що от-от незабаром приїде чоловік і стане притичиною в її коханні, в частих одвідинах Николаідоса.
Через кільки день Флегонт Петрович приїхав денним поїздом і, найнявши візника Мошка, з нетерплячкою гнався додому. Захарчований утлий Мошко ледве плуганивсь на засуджених шкапах. Під’їхав артист до оселі, зирнув з горба на оселю й з дива витріщив очі: оселя мала чудернацький вигляд буддійської лаври на острові Цейлоні, де зберігається зуб Будди.
На кінці квітника стояв ніби широкий амвон у церкві або широчезна підставка під уликом. На тій підставці піднімався ніби височезний засік або недобудований вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все — неначе рамчатий улик з плисковатою покрівлею. Бляхар оббив башту зверху бляхою, а кругом плисковатої покрівлі були поставлені низькі штахети, помальовані зеленою фарбою з жовтими обідками зверху. Двері в те забудування скинулись на вічко в улику. На саму покрівлю того улика вились вузесенькі сходи, що ніби теліпались, причеплені з одного боку. Коло криниці сіріли ніби стовпи або ніби стіни, складені з необтесаного здорового плисковатого каміння, — і це все загалом дуже скинулось на циклопічні забудування, ще до троянської війни в царя Агамемнона в Аргосі. Над купами собачої бузини та болиголови од улиці бовваніла нова брама з високими ворітницями, з високою та широкою дугою зверху. Берко показав усю міць свого декоративного штучництва: повироблював визубні зверху, зазубні однизу, обтикав дошки трьома разками кружалець, неначе почепив на брамі три разки намиста. На біло-сизому полі кружальця червоніли й справді неначе три разки доброго намиста в дівки на шиї. Визубні були зелені, зазубні були жовтогарячі. Це усе було таке різке, таке яре, що недоброхіть кидалось в вічі, ніби аж кричало: дивіться усі! Як гарно! Ой як гарно! Аж очі вбирає в себе!
— Чого це вона понатулювала в оселі? — аж не видержав Літошевський і промовив ці слова голосно.
Візник оглянувсь і осміхнувсь. Очевидячки, й йому було чудне це усе забудування, котре вже підіймали на смішки та на глум міщани та євреї.
— Ще й начепляв Берко труб з бляшаними крокодилячими зубатими головами, що пороздявляли пащеки по чотири боки отієї індійської пагоди, — бубонів Літошевський ніби сам до себе.
— Еге, це Берко ставив оцей ніби єрусалимський Соломонів храм? — спитав він у візника.
Візник осміхнувсь, зирнув на браму, на рябо й пістряво помальовану покрівлю над криницею та над пригребицею льоху і сказав: “Ой вей мір! Як гарно! Що Берко вигадає й зробе, то все буде гарно та хороше! О, це мейстер неабиякий! Ото цяця! Ццц…A!”
Літошевський в’їхав у двір і тепер тільки побачив приставлену до дому залу з верандою на чотирьох стовпцях. Зала була вже оббілована, чепурненька, веселенька. Прозорі чималі шибки аж сяли на сонці. На ґанок повагом вийшла Софія Леонівна й удавала, що вона осміхається. Сумління в неї ані ворухнулось… Неначе усе в неї в душі було подавнішому, тільки оселя поновилась й очепурилась навдивовижу хороше.
— А що? Бач! Піди лишень у садок та подивись. Подивись і на левадку.
— Воно-то гарно поцяцьковано, тільки ота башта скинулась на якусь собачу халабуду, або на китайську пагоду, або на вавілонську башту. Але навіщо Берко поначіплював отих драконових щелепів і на тій башті, і над брамою та криницею, і над льохом! Ото вже вподоба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських дивовищ в його таки зроду не обійдеться.
— Та то я звеліла поначіплювать такі прикраси, бо воно усе якось гармонізує вкупі… бач… на східний зразець.
— Як бачу, — далеко куцому до зайця: далеко нашій оселі до дач у Гатчині та в Петергофі, як ти казала.
— От і далеко. Тобі, як бачу, скрізь в усьому недогода: нічим ніколи не догодиш тобі, — забубоніла вже роздратована Софія Леонівна і вже була ладна й лаятись і свариться.
— Та ні! То я так собі… Воно собі нічого! Оті різкі фарби та ніби разки намиста дуже підхожі до зеленого листя… до соняшників та гарбузиння… — мимрив він, почуваючи в душі, що йому, природженому естетові, це усе дуже й дуже не припадало до вподоби: але він знав, що нічого не вдіє, й змовчав.
Пішли вони вдвох чистою доріжкою наниз. На місці багна та дряговини лиснів ставочок під високими вербами в сукупних сусідських левадах і вилискував, ніби очко, обрямоване зеленим дерном навкруги.
— Оце гарно! Ой як хороше! Прехороше. І гарно, і користь буде: матимемо принаймні сажавку на рибу, — говорив Літошевський і милувавсь гарненьким ставочком та ободистим бережком. За це усе, за твоє пеклювання та падкування коло цього усього я тобі привіз ще три сотняги карбованців, придбаних на гастролях інших побічних оперних товариств. Ми скрізь мали великий поспіх. За це усе ми скличемо знайомих та встругнемо бенкет навдивовижу! Оця глушина аж густиме з дива цілий рік потім.
— Добре, добре! А нам і справді час би подякувать цим нашим тутешнім знайомим за їх приязнь та прихильність до нас, та ще щоб дяка була з шиком та пишнотою, не абияка, не злидарська.
Другого дня Літошевський своїм звичаєм спав довго. Після важкої довгої мандрівки він був дуже втомлений і спав, як убитий. Коли, вже сливе опівдні, чує він крізь сон, — грають музики. Йому приснилось, що він нібито в театрі: оркестр грає увертюру, завіса от-от одслониться, і йому нібито час вже виступать на сцену в якійсь невідомій ролі. На йому якесь дивовижне убрання давніх лицарських часів, якийсь шлик на голові з срібної луски, якийсь важкий панцир, залізний начільник, що спустився з чола й затуляє йому очі. Вже й завіса одслонюється. Він хоче рушить з місця й виступить, а вага того важкого убрання заважає йому. Він силкується, напружується, але почуває, що все його тіло обважніло, а ноги стали неначе залізні й не можуть поворухнуться. Йому ніяково, досадно. Хтось подає йому знак рукою, киває на його, обіруч махає й свариться кулаками. Йому важко дихати. А музика тне та й тне, неначе жде його виступу на сцену.
Він прокинувсь з острахом. До його чуття долітав гук музик десь неначе зверху, з височини, неначе музики грали десь на вербах. Двері раптом одчинились і в кімнату вбіг Николаідос, спохвату забувши навіть скинути картуза.
— Добридень вам! Чого це ви й досі викачуєтесь? Он чуєте, вже музики грають вам серенаду.
— Яку серенаду? Які музики? Де вони в дідька взялись у моїй садибі? Може, то захожі чехи, що скрізь блукають по селах? — лепетав Літошевський, протираючи засниділі та заспані очі.
Він схопивсь з ліжка, з нестямки накинув халат аж на голову й вибіг на ґанок. Спросоння в його тяма заморочилась, неначе закаламутилась. Дивиться він, — вгорі на башті і справді грають жидки з місцевого містечкового оркестру. На пекучому ясному сонці виразно манячіли їх бороди, лисніли труби, ворушились смички та лікті.
— От вам і серенада! Оці хирні музнки, певно, дуже спішні. Певно, випадком дізнались, що ви приїхали, та зараз шусть у двір! Та на вавілонську башту з органами! Це ж Софія Леонівна й будувала зумисне цю вавілонську башту задля тих вавілонських музик, що колись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й вигравали.
— Та це, мабуть, ви самі й намовили ті органи, — сказав Літошевський.
Софія Леонівна осміхалась, позирала на химерний верх башти, де музики аж вихали головами та лучками та маяли бородами, де метлялись їх довгополі каптани од завзяття та напруги.
— Ну, теперечки посилайте ж за сусідами, та оце поки в мене вольний час до поїзда, перекинемось кільки раз картами, — сказав Николаідос.
Незабаром винесли самовар під яблуню. Збіглись в одну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю вони засіли за карти в холодку, а музики ще довгенько шкварились на сонці та доти вигравали усякових дрібних польок та козачків, доки заслужили по чарці горілки. Само по собі, що заплатив музикам за ту несподівану серенаду не Николаідос, котрий сам і намовив музик, їдучи через місто, а заплатив, за серенаду собі, сам-таки Літошевський з свого повного капшука.
Через тиждень Літошевський оповістив у себе парадовий вечірок і запросив до себе на вечір у неділю багацько гостей. Зійшлись усі місцеві знайомі — доктори, батюшки з жінками, слідчий, становий; поприїжджали й сусідні українські дрібніші пани-дідичі, з котрими Літошевський побратався й приятелював, щоб полювать по їх лісах. Послав він запросини й до капельмейстера й до восьми артистів, що були родом з околиці й саме тоді пробували по селах, користуючись вольним часом. В неділю зібралась сила гостей. Прибуло зо три артисти, і, врешті, сама петербурзька капельмейстерша Чернявська сподобила своїми одвідинами Софію Леонівну. Прикатав і Николаідос з вокзалу. Гості розташувались з картами надворі на веранді, посідали на стільцях і по східцях, бо в покоях було так душно, неначе в грубах було натоплено жаркими дровами з дубини або з березини. Капельмейстерші дуже припали до вподоби покої, а найбільше од усього два кабінети, обставлені й обстелені перськими килимами на східний зразець. Але більше од усього їй припав до вподоби сам хазяїн… од котрого вона сливе не оступалась. Вона залицялась до його ще в Петербурзі, як співала в опері, а він виступав на дебюті.
На веранді, й під яблунею, і коло башти порозставляли столи задля карт. Музики повилазили на башту й витинали усяких вальсів та кадрилів. Під музику чай пили і в карти грали, і вечеряли. Бенкет був бучний на славу. Літошевський, розстаравшись грошей, понавозив багацько горілок, та лікерів, та вин. Гості спромоглись поспорожнювать увесь посуд, позапорожнюваний усякими напоями. Усім була догода в усьому. Були збитки і в наїдках, і в напоях. Пили усі напропали! Літошевський спорожнив кишені так, що йому ледве вистачило з заробітку на виїзд до Києва на свою артистичну службу.
Софія Леонівна не схотіла їхати з ним до Києва. Їй буцімбито не хотілось кидать дому й оселі на дядинин догляд, бо давніше, виїжджаючи з чоловіком на зиму в місто, вона щороку запрошувала до себе на зиму стару чоловікову дядину, бідну удову, і кидала дім, і коні, і наймита на її догляд. В Літошевської в той час була інша думка й гадка: їй забажалось продовжить свій роман з Николаідосом як можна далі.
Але в цьому їй не спосудилось. Трапилась така подія, що Николаідос мусив швидко покинуть службу. Його помічник, дуже зависний та непомирливий, виказав потаєнці начальникові за його нехтування службою через надто вже часті одвідини Літошевської. Николаідос побачив, що непереливки, напитав собі місце земського начальника на Басарабії й незабаром виїхав на нову службу. Цей наглий од’їзд коханця дуже вразив і засмутив Софію Леонівну. Зоставшись восени в самотині, вона дуже нудьгувала, хоч була й хазяйновита й навіть падковита до хазяйства. Зібравши хапком городину, поховавши усякі овощі в льох, вона запросила стару чоловікову убогу дядину за хазяйку в свою оселю, а сама з дітьми з нудьги хапком дременула до чоловіка в Київ… напитувати собі нового настоятеля на спорожніле місце коханця.
