Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.
— Степане Ивановичу! ти жартуєш… І ти ж належишся до категорії людей вчених, їй ж професор!
— Я професор божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив’язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!
— Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.
— Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об’явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, і земля нас держить.
— Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.
— Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам’ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки — наші жінки?
— Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова жінка не раз наминала йому боки.
— Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?
— Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.
— Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? — сказав Воздвиженський, сміючись. — Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.
— Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем’ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, — і передніше в українському плем’ї, а потім ідеї миру слов’янського… Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?
— Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов’яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! А слов’яни… Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!
Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв’язав його питання, котрі так довго турбували його душу.
— От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!
— І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? — сміявся Воздвиженський.
— А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезія!
Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.
— І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, — промовив Воздвиженський.
Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум’ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.
— Що це з тобою сталося?! — крикнув він.
— Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.
— Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.
— Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? — сказав їй на вухо Воздвиженський.
— А що? — спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очі.
— Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.
— Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?
— Адже бачиш! Читаю.
— А це що? — промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.
— Книжка! хіба не бачиш?
— А чого ж вона обсмалена?
— А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.
— Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?
— Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.
— Та нащо ж ви тут її смалили?
— Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! — сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.
— Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? — сказала Степанида, оглядаючи стіни.
— Нема, бо ти не почепила.
— Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба. Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи мені по правді, ти хочеш запагубить себе, чи що?
— Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!
— Та я так собі спитала… Завтра я поїду в лавру в пещери; їдь і ти зо мною, прошу тебе!
— Їдь сама! Чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?
— Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся богу.
— То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.
І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону богородиці.
— Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? — казав Дашкович. — А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в бога, хоч колись і моливсь богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.
В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.
— Здорова була, сестро! — сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.
— Здорова була, сестро! — обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.
— Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.
— Та мій не дуже-то вчений! Йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! — сказала Марта.
— І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті… Чогось змагались, порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку… Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.
Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.
— Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо ті вчені люди тепер часом і справді за розум заходять, — промовила Марта й попросила сестру сісти. — Борони боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…
— Якби пак проти когось! А то проти бога! — сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.
— Ох, мені лихо! — аж плеснула в долоні Марта Сидорівна.
— Чи молиться пак богу твій чоловік? Чи ходить до церкви? — питала Степанида Сидорівна.
— Щось не бачила, щоб він коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хіба напам’ять.
— Еге! напам’ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної ікони… Тільки, сестро, нікому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!
Сестри розпрощались і ніби навіть помирились, перелякані страшним лібералізмом своїх чоловіків.
Тільки що Воздвиженський переступив через поріг, як Марта глянула на його невеселими очима. Він одразу почутив кругом неї страшне полум’я, вже йому відоме.
— Скажи мені, на милость божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубі? Чи ви молоденькі, чи вам і досі в голові грає? Та в вас жінки, та в вас же купа дітей! Борони боже якої напастії Та тоді ж ми пропащі з дітьми.
Воздвиженський стояв і дивився на неї.
— Де це ти нагляділа таких пропащих людей? Слава богу, всі сидимо дома й хліб жуємо. Що це ти верзеш?
— Ти сам верзеш! Що ви палили в грубі з Дашковичем? — присікалась до його жінка.
— Українські пісні.
— Та не дури мене, бо я ще не зовсім дурна! Сухобрусів не було дурних ні в Києві, ні поза Києвом.
— Кажу тобі, що палили пісні! Дашкович щось собі забрав у голову…
— О! бач! Я ж кажу, що було щось: він забрав щось у голову, а ти й ні!
— А я ні.
— А перехрести лиш свого лоба! — промовила Марта.
— А то навіщо? Дідьків не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.
Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звідкіль воно повернуто. Хоч він сам і встоював дуже за патріархальність, одначе вже далеко одійшов од неї і хотів її накинуть на шию комусь іншому.
— Чого це такі думки прийшли тобі в голову? — спитав він у жінки.
— А того, що я завтра їду в лавру і в пещери і хочу, щоб і ти їхав зо мною на прощу та помолився.
— То й поїду, коли тобі того заманулось, бо самій тобі їхать не випадає: ніяково буде.
На другий день вранці Воздвиженський мусив їхать з жінкою до лазри, йти з нею в пещери. Він прикладався до всіх мощей, хрестився, бив поклони, підіймав очі вгору до бога, найняв кільком святим молебні, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра, спокійна. Через те пілігримство до лаври дуже пом’якішало її серце. А Воздвиженський, поїхавши до лаври без снідання і дуже виголодавшись, уплітав на всі застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись “Патерика” й “Житій”.
— От хто був людина богобояща! Наш небіжчик батько, — говорила ласкаво Марта Сидорівна, п’ючи чай з пухкою лаврською проскурою. — Скільки він попоходив до лаври, до пещер! Скільки раз їздив він і в Почаївську лавру! Як він молився, як він постив! На цілий Київ нема таких богобоящих людей, як Сухобруси!
— О! що нема, то це правда! Небіжчик наш батько був просто-таки святий! Я вірую, що він в раї! — промовив Воздвиженський ніби щиро й щиріше уплітав печеню, запиваючи чаєм.
