— А професори, а урядовці! А жінки їх! За що вони балакають! Як вони повбирані! Які в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присіла, ще й перехнябилась на один бік. Ой, сміх, та й годі! — сказала Ольга й засміялась. — Поїду завтра в інститут і за все дочиста розкажу!
— І мені не сподобалась їх компанія! — сказала Катерина.
— Ти тільки придивись, чого вони поначіплювали на себе. Які на їх прості квітки, які рябі сукні! А чого в їх нема на шиях! І шнурочки якісь, і стрічечки, й намиста! На наших інститутських зроду не побачиш нічого такого. Поїду завтра і за все дочисіа розкажу! Ото насміємося всмак! — сказала Ольга.
— Що хоч, сестро, кажи, а ті дві купчихи, то, їй-богу, неначе їх годували для різниць! Такі товстулі та червоні! Мабуть, вони їдять дуже багацько.
— Авжеж, тріскають багацько, бо в їх талії… Чи то ж талії! Ти тільки придивись, що то за талії! Я аж злякалась, як одна купчиха скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то наші руки не зійшлися б! — сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й показуючи, яка-то там страшна талія.
— Я зовсім не того ждала! А ти? — спитала Ольга. і — І я так, хоч і думала знайти дещо не підхоже до нашого інститутського. Але вважай, що вони не були в інституті…
— Як і наші матері, що й досі не вміють добре говорить по-французькій.
— Я сама вивчу свою матір, — сказала Катерина.
— І де вже! Трохи опізнилась, — додала Ольга, — так тільки трохи, може, їх обполіруємо.
— Ой! треба йти туди! — сказала Ольга, показуючи очима просто до дверей.
— А треба, ще трохи потанцюємо.
— І хочеться-таки тобі! — додала Ольга тоном трохи докірливим.
І обидві вони, побравшись за тонкі талії, пішли через покої, де грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залі кавалери, що так не припали до вподоби молодим інституткам. Той вечір знов облив холодною прозою життя обох інституток. Вечір здавався їм ще простішим і біднішим після недавньої гулянки в Шато.
VIII
Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользі, звався Павло Антонович Радюк. Він родився в Полтавщині, в селі Журбанях. його батько й мати були не дуже багаті, але заможні полтавські дідичі й жили в селі Журбанях, котрі були розкидані по степу і по невеличких ярках. Невеличкі хати, між котрими було багато мазанок, скрізь розбіглися, як овечки, і яро одрізнялись од зеленого степу чистими й білими стінами. На хатах покрівля була з татарського зілля й високої осоки, котрою були вшиті крокви на піваршина в товщину. Між білими хатами й зеленими вишниками високо вгору підіймались колодязні журавлі. Кругом Журбанів цілими рядками стояли невисокі вітряки, та все з шістьма й восьма крилами, котрі виразно малювались кружалами на синьому степовому небі. Зелений садок коло панського двора, вітряки й біла церква спиняли на собі очі серед рівного степу. Кругом Журбанів на всі боки слалось ніби степове безкрає море, а над степом розстелялось синє безкрає небо. Очі тонули на всі боки в сизій та зеленій далечі, котрій, здається, кінця нігде не було.
Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви, підля вигону. Будинок був невеликий і невисокий. Навкруги його була галерея попід стріхами, а в садок висгупав круглий ґанок, чи тераса, густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблювані клумби для квіток. Між клумбами і скрізь по садку вились чисіі доріжки, посилані жорствою й піском. Перед домом був широкий двір, такий широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу. Серед самого двора росла трава й степові квітки, наче в лузі. Косарі косили там сіно, як на сіножаті. На тому дворі далеко з другого боку стояли хаги для челяді й станя, за хатами були довгі кошари для овець, широкі загороди й повітки для товару. Все те добро Радюків батько взяв за своєю жінкою. Надеждою Степанівною Іскрою.
Старий Радюк, Антін Антонович, вийшов з людей небагатих. Він був син козака, і по смерті батька й матері йому достався батьківський хутір недалечке од Журбанів. Він служив в війську в гусарах, покинув службу і спочивав у своєму хуторі.
Вернувшись у свій хутір, Антін Антонович не думав жениться, бо й не було на кому жениться в цілій околиці. Кругом в хуторах і селах було дуже багацько паннів, але хуторянки не подобались йому. Він дуже багацько на своєму віку бачив усяких людей і не міг вподобать собі хоч і гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж він сам був ідолом для всіх сусідських паннів.
Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зріст, рівний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, він був гарний, як чорнобривець, і мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Сміливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, він мав надзвичайний дар розмови й оповідання. Він усе розказував українські народні анекдоти, смішні, повні жарту й юмору, знав їх без ліку, міг розказувать цілий вечір, другий вечір, тиждень і все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мішка. Пробуваючи на Україні по селах і хуторах, він наслухався їх од народу, між панами й духовними, між селянами й городянами, і знав їх більше, ніж Шехерезада знала казок. Він розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квіток поезії, чому позавидував би найкращий оповідач. Він умів так смішно розказувать, що всі реготались, аж за боки брались.
Вернувшись у хутір, він незабаром розворушив усю околицю й розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кілька десятків паннів і ні одного панича, його ждали, як бог зна кого. Всі сідали кругом його, роззявляли роти, сміялись і слухали його оповідання, доки він не договорювався до анекдотів, трохи сороміцьких. Тоді панни червоніли, втікали, а Радюк починав розказувать пресмішні оповідання про жінок та чоловіків, про циган, про москалів. На хуторянських вечорах Радюк поводився трохи по-сільській, мов на вечорницях, любив часом ущипнуть будлі-яку панну за палець або здавить за руку, часом грався з паннами горіхами в чіт та лишку, кидався насінням і гальками з хліба. Панни не сердились на його, бо всі любили його, і кожна мала надію вийти за його заміж. Де на вечорі не було Радюка, там було сумно й невесело. Тільки ж його вороний кінь влітав у браму і його чорнобриве лице з’являлось перед вікнами, всі гості ворушились, веселішали, а панни червоніли, побачивши його чорний гусарський вус і чудові, веселі, блискучі очі.
Радюк любив сусід таких, як сам: веселих і говорючих, і страх як не любив пічкурів і мовчунів! Він своїм цікавим язиком подавав прізвища усім сусідам: одного продражнив посмітюхою, другого печеною морквою, одну панію назвав макухою. Такі прізвища й зостались за ними в околиці. І невважаючи на те, сусіди не сердились на його, бо знали його як людину добру, хоч і цікаву на язик.
Саме тоді скінчила харківський інститут Надежда Степанівна Іскра й приїхала в Журбані. Кілька років минуло, як до неї присватувалось багацько женихів, але всі вони взяли гарбуза. Іскра була гарна, хоч трохи бліда й сухорлява. Лице її було щиро класичне, очі темні. Вона трохи вередувала, вибираючи женихів. За неї почали говорити в хуторах і судили та обносили її таки добре.
— Що там за цяця приїхала в Журбані з харківського інституту? — питали в Радюка хуторяни. — Чи вже ж пак ви не насмілитесь приступить до неї?
— А давай спробую приступить! — гукнув Радюк і, причепурившись, вбравшись в офіцерський мундир, він поїхав в Журбані подивиться на ту інститутську цяцю.
Приїхав Радюк і… зараз заполонив серце харківської інститутки! Забряжчав підківками, наговорив-наказав, насмішив старих своїми веселими оповіданнями і причарував серце молодої чорними очима й веселою розмовою.
Молода Іскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповіданнів, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смішками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюкові, а Радюк їй, і незабаром вона вийшла за його на великий смуток всім хуторянським паннам. Радюк покинув свій хутір і оселився в жінчиному домі, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.
Старі Іскри любили свого зятя, як сина, обнімали, цілували його, нудились за ним, як його довго не було в господі. Він розвеселив їх на старості літ, смішив своїми оповіданнями до самої смерті. Його жінка трохи аж сердилась, що всі так липли до чоловіка. Породивши кілька дітей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, ні з сього ні з того починала гримать на Радюка. На її білих висках почали світиться тонесенькі сині жилки; лице її стало бліде й змізерніло, а ніс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк ніколи не вважав на те і зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тоді підіймала очі, прислухалась і зараз-таки починала осміхаться. Цілий рік Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.
Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Він не спускав його з колін, няньчив його, як найпильніша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще підбивав його, підставляючи голову й лице.
— Ну, сину! пустуй по хаті! — казав Радюк синові, і син пустував, бігав, а батько тішився, любив цілі години дивиться на його пустування, садовив його собі на шию, бігав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякі анекдоти.
— Боже мій! Що ти витворяєш? Ти зовсім збавиш дитину! — починала гримать Радючка.
— Не бійся! Я твоїх інституток не зачіпаю; не зачіпай і ти мого гусарина! Правда так, гусарине? — казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.
— Правда так, гусарине! — промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.
— Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дітьми? — бідкалась жалібним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.
— Ож слухай сюди! Ото була собі така жінка, що ніколи доброго слова не сказала чоловікові. Що чоловік не скаже, то вона все робить навиворіт. Чоловік каже — образи, жінка каже, — луб’я! Він каже — ячмінь, вона каже — гречка. Ото сама жінка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарі та цибулю, сухарі та цибулю. Раз чоловік примітив, що жінка напекла свіжого хліба, спекла собі на обід курку й налила пляшку горілки. Бачить він те та й каже: “Гляди ж, жінко, хоч сьогодні не кидай мені в мішок свіжого хліба!” — “Ба вкину, трясця твоїй матері!” — “Та не кидай же хоч тієї печеної курки!” — “А тобі що до того? Вкину, вражий сину, тобі на злість!” — “Та хоч не кидай же пляшки з горілкою!” — “Ба вкину! Таки вкину! Сім болячок тобі на печінки!” — сказала жінка, ще й кулак об кулак ударила і все те вкинула чоловікові в мішок. “Та хоч не піддавай же на плечі!” — “А тобі що до того! Як схочу, то й піддам! Таки піддам тобі на злість!” — І вона вхопила мішок, піддала чоловікові на плечі й випхнула його з хати в потилицю.
Радючка потроху прислухувалась до того оповідання й потім забувала про свій гнів і починала сміятись.
Тим часом Павло підростав. Сама мати почала доглядать дітей, і виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсім ненатурально, як звичайно було в той час; вміли розмовлять по-французькій і по-руській і не вміли гаразд і слова сказать по-українській. Не так було легко для матері доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок ніяк не хотів стерпіть тих форм, в які хотіла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втікав потаєнці з світлиці до наймитів. Наймити казали йому казок, співали пісень. Він навчився од їх українських пісень, вивчився чудово говорить по-українській, на диво й на жаль матері, і часом цілий день сидів коло парубків, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветні. Мати загадувала няньці привести його, прибирала його, чепурила, зачісувала, а Павлик, вибравши годину, знов утікав до наймитів, бігав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобці в повітках, їв козельки, щавель і раз прибіг до батька й приніс пучок козельків і повне гніздо горобиних голоцюцьків.
— Тату! Ось я тобі гостинця приніс! — говорив хлопець до батька.
— Понеси, сину, того гостинця своїй матері.
— Коли я, тату, тобі приніс!
І Радюк брав сина на руки вкупі з горобиним гніздом і козельками, цілував його замурзані щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанці, зелені на колінцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тоді ввійшла в кімнату Надежда Степанівна.
— Боже мій! Що то вийде з того хлопця! — казала вона, здіймаючи руки й оглядаючи синка. — Боже мій! Що це в його в руках?
— Пташки! — казав син.
І ті пташки повипадали з гнізда на підлогу й цвірінькали, роззявляючи червоні дзьоби з жовтими заїдами.
— А це що в тебе?
— Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!
— Борони тебе боже! Не їж! — кричала мати, вириваючи козельки з його рук.
— Не бери руками, бо руки замажеш! Надінь рукавички! — казав Радюк, подаючи їй й справді рукавички.
— І що вийде з того хлопця!
— Гусарин вийде, як його батько! — промовив Радюк.
— А я, тату, знаю казку про півника й котика! Мене Панько навчив. “Був собі котик та півник. Вони жили собі в лісі в хатці, як рідні брати. Ото раз котик пішов в ліс та й каже півникові…”
Мати прислухалась і витріщала з дива очі: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.
— Розказуй, сину, далі! Ну, що він казав півникові?
— Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсім зіб’єш з пантелику дитину! — кричала жінка на Радюка. — Дай його сюди.
І вона брала Павлика, загадувала няньці надіть на його чисті штанці, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втікав до хлопців в надвірню, опрічню хату, переймав пісні й казки і ганяв з пастушками. Село, сільське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великі достатки не давали матері обставить сина гуверньорами й зовсім одлучить од народу, як то буває в наших багатших панів.
Павлик підбільшав, і його одвезли в київську гімназію. Там вже не було ні Журбанів, ні журбанських наймитів, ні пастухів. Там була інша сфера, інше життя. Великоруська мова панувала в школі. Павчик вернувся додому на вакації, стративши й самий слід Журбанів, слід української національності й мови.
— Хтось дуже добрий вигадав оту школу! — казала Надежда Степанівна, вітаючи синка. — Тепер гарно й подивиться на хлопця! І говорить як треба, і до пастухів не горнеться.
— Ти б одвезла його в інститут! — обізвавсь Радюк.
— А ти б хотів, щоб інститутки горобців дерли та вчились мужичих казок?
— Та хоч би й горобців лякали на городі, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попівна, вернувшись з київського пансіону, пішла на тік, побачила там граблі та й питається в молотників: “Що це таке чудне та смішне? Я й зроду такого дива не бачила”. — “От наступіть, панно, на зубці, то воно само скаже, як його звуть”, — каже молотник. Вона й наступила, а граблі як підведуться та лусь її в лоб! “А, прокляті граблі! Як мене здорово вдарили!” — крикнула вона. “А бачте, само сказало!” — казав молотник. Потім вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стіні висить сито. От вона й питається в наймички: “Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?” — каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носі! “Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!” Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попівна?
