— Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглі яблука? — промовив Масюк.
— Певно, якісь дуже ранні, коли поспіли разом з вишнями, — одказав Радюк.
— Сьогодні сам пообривав; набрав цілий кошик. Масюк вийшов і зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсім стиглих жовтих яблук. Він поставив кошик серед світлиці. Яблука посипались через край і розкотились по хаті. Нагинаючись, Масюк одслонив обидві поли халата, з-під котрих блиснули білі сорочки. Матері й дочці стало сором.
— Треба було б подать на тарілці, — несміливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарілку.
— Та піди-бо та причепурись хоч трошки! — гукнула на Масюка жінка. — Чи вже ж таки можна так ходить при людях!
— А мабуть, можна, бо мені в сіртуці мулько. Коли б тільки Ликерка не притарабанилась… ота повітова кума.
Чи він в таку годину сказав ті слова, чи що, як у дворі загуркотіло. Собаки забрехали. Всі в хаті кинулись до вікон. Під ґанок під’їжджала панія Висока, та сама Ликерія Петрівна, котрої так страхався Масюк. Простенький візок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квітками. Килим спустився аж на задні колеса, котрі немилосердно його шмульгали. Ликерія Петрівна обмотала голову білою вуаллю якось по-турецькій. Вона гордовито сиділа на візку і, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цікава панія Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попід її городом, таки не втерпіла: звеліла запрягти коні й покатала до Масюків.
— Їй же богу, Ликерка прикатала в гості, ще й у синіх окулярах! Дивись, жінко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на наші виводи, аж через нашу хату! — промовив Масюк, заглядаючи в вікно.
Тим часом панія Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову і, невважаючи на свої дуже немолоді літа, легесенько скакнула з візка, навіть не ставаючи на вісь, аж погонич оглянувся й засміявсь. Червоняста сукня Ликерина так і блиснула на сонці на весь двір.
В Масюковій світлиці всі заметушились, забігали.
— Та йди-бо та причепурись! Я ж тобі казала, що гості будуть! — крикнула Масючка на чоловіка, котрий стояв серед світлиці й очей не зводив з червонястої сукні панії Високої.
Масюк побіг протовпом в кімнату, аж поли летіли за ним слідком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потім побігли до кошика з яблуками й не добігли. Двері рипнули, і панія Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увійшла в світлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашіла вогнем на всю світлицю. Товсто намотаний на голові білий вуаль прикривав чіпок з ярими квітками. В такім оригінальнім уборі вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капітаном на Басарабії, на Дунаї й навіть за Дунаєм, панія Висока надивилась на волохів, на турків і позичила в їх трохи східної вподоби до дуже ясних кольорів в убранні. Дуже ярі кольори таки добре ґанджували її лице.
Висока йшла по світлиці тихо й пишно, розпустивши хвіст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панію і часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й сміялись з неї поза очі.
— Добридень вам, Олександре Остапівно! Правда, несподіваний гість? Чи не правда моя? — промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не під ноги, та й спіткнулась на кошик з яблуками.
— Доброго здоров’я, Ликеріє Петрівно! — промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.
— Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? — спитала Висока, докоряючи й не дивлячись ні на кого.
Масючка трохи насупила брови й нічого не одказала.
— О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як і після спаса, — весело промовив Радюк і з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галі, а третє поклав на тарілку і підніс Ликерії Петрівні. Вона зобидилась…
— Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.
Галя засміялась і зумисне почала їсти яблуко, потім взяла й друге. Панії Високій та річ зовсім не сподобалась. Вона сіла на канапі й почала розвірчувать голову з вуаля.
— Прошу покірно до снідання! — промовила хазяйка до Високої, і
— Дякую вам дуже, я вже снідала, — промовила Висока та все розвірчувалась та чепурилась.
Увійшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишні й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачісувавсь й увійшов у світлицю.
— Де це ви, Іване Корнійовичу, так довго були?
— Та це, правду сказать, все прибирався до вас, — промовив, жартуючи, Масюк.
— От і до мене! — кокетливо обізвалась Висока.
— Тільки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.
Панія Висока трохи прижмурила очі й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсім не позакручувані й висіли, неначе у якогось діда-пасічника.
— Негарно, не до ладу… — неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очі й скоса дивилась на Радюка.
Радюк був дуже радий приїзду Високої. В світлиці з’явилась чужа людина; стало трохи людніше. Йому так забажалось на самоті хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дівчину. Він сів коло Галі й почав тихо розмовляти з нею.
— А я записав ту гарну пісню, що ви співали в садочку, — промовив Радюк, — і вже вмію її. Я тієї пісні ніколи не забуду.
— Чи вже ж умієте? — спитала Галя; несміливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з місця і втекти.
— Вмію, бо вона в мене записана тут у книжечці, — промовив Радюк і аж двічі показав пальцем на ліву кишеню в сіртуці, котра якраз припадала проти серця.
Галине лице так і засяло, так і зацвіло. Вона повела очима слідком за пальцем, потім бистро глянула йому просто в вічі своїми чудовими карими очима й стріла його очі. Вона вперше так близько дивилась йому в очі. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так і запалила її серце. І жаль, і сміх, і сльози, й пісня так і обняли її душу.
А Радюк тихесенько почав співать, і не так співати, як промовлять ту пісню, що вона співала в вишнях:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полі!
І не дав мені бог
Ані щастя, ні долі.
— От вже й пісні співають! їй-богу, співають! — промовила панія Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сиділи молоді.
— Приставайте й ви до нас! — промовив до неї Радюк дуже весело.
— Куди вже мені тепер співать! Як була я з моїм небіжчиком капітаном на Дунаї, то от коли я співала! Було як стану на одному боці Дунаю та заспіваю пісні, то турки по другім боці було збігаються та слухають! Таки так, прокляті, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пісня так було й ллється понад Дунаєм, аж мій небіжчик капітан було мене спиняє.
Всі осміхнулись, бо не дуже йняли віри тому, хоч старі й знали, що Висока й справді мала колись дуже гарний голос і тепер часом співала з молодими з великою охотою.
— То ви, Ликеріє Петрівно, бачу, були й за границею? — спитав Радюк,
— Атож! була й за границею і таки надивилась на своєму віку на всяких людей. Яких тільки людей я ‘не бачила за Дунаєм! Бо по світі бувать не те, що в хуторі вік звікувать, — промовила Ликерія Петрівна і якось напиндючилась і закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.
— Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькій? — спитав Масюк, жартуючи.
— А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькій. Мій небіжчик “копитан” таки навчився по-турецькій і було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванській я вміла колись, та вже забула тепер; а поки жив мій капітан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тільки зоставив свою кавалерію та капітанські документи, що тепер лежать за… в мене в камоді.
— Та за образами! — промовив, сміючись, Масюк. — Хіба ж за образами їм не можна лежать?
— От і за образами! Бозна-чого наговорите ви, Іване Корнійовичу! Хіба ж я таки світу не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капітанські документи й хрести мого небіжчика.
Панія Висока хотіла піддержать свою репутацію капітанші й часто любила нагадувать сусідам ні з сього ні з того про чин та капітанські документи свого чоловіка. З тієї кавалерії і з тих документів сміялися-таки їй в вічі.
— От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерія Петрівна почнуть розказувать за ті далекі краї за границею, так є що послухать! — промовила Галя до Радюка.
Радюк попросив Високу розказать про Дунайські краї, почав її розпитувать, і Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабію, Молдавію, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацікавила всіх. І старі, й молоді слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, ніби цікаву книжку читала.
— Одначе слово по слову, а день іде, а час минає. Чи не час нам, жінко, обідати? — промовив Масюк.
— Про мене, в мене обід готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Ликерії Петрівни, бо я знаю, що ви любите пироги і вмієте їх готувать.
— І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.
— Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, — промовила Масючка.
— Перші на цілу губернію! — додав Масюк. Ликерія Петрівна аж засоромилась і чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.
Всі заворушились по світлиці. Ликерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жердочці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
— Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! — аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха пані Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з’явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.
— А що, чи напечете таких? — спитав Масюк в панії Високої.
— Може, й не напечу, — тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків, її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги…
Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусід.
— Чи не скучно вам жить на хуторі? — спитав він Галю.
— Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, — промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.
— Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.
— Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.
— В мене є такі книжки, що я можу зоставить вам і на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.
Галині груди легесенько піднялись угору; вона ледве встигла задушить в собі зітхання.
— От літом я ніколи не нуджусь, — додала Галя. — То коло хазяйства, то в садку, а найбільше коло квіток в горідчику, й нестямишся, як той час минає.
