Тим часом Дашкович, послухавши пісні, згадав свої Сегединці й розпочав розмову з Радюком про народ і українську народність. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одіб’є собі Радюка й не дасть і слова промовить до його. Степанида Сидорівна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всіх. Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті, та усе обертався до Ольги, неначе там більше нікого й не було.
— Коли в нас дівчат не пускають в наші університети, то нехай заводять опрічні, жіноцькі, — так скінчив свою розмову Радюк. — У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсідню темноту й неволю.
— Ой ні, Павле Антоновичу! — обізвалась Ольга. — Хоч нас не пускають в університети, так нам не дуже й треба того! В нас є інститути. Ми й не хочемо ваших університетів, бо інститут все одно, що жіночий університет.
— Як так, то нічого й клопотаться, — одрубав Радюк.
— Таки справді! — казала далі Ольга, обороняючи честь свого інституту. — Хоч ваш університет і вищий, я те знаю, але і в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекції ваші ж університетські професори…
— Та воно так! читають, але трохи інакше.
— Хоч і трохи інакше, а все не далеко од університетського. Нам й Турман казала, що ми в інституті все одно, що в університеті. В нас тільки не достачає медицини та юриспруденції, а решта зовсім, як у вас!
— А то хіба ж не значна річ, медицина та право? Чом би пак жінкам не бути медиками й юристами?
— Навіщо? — спитала Ольга, котрій в інституті й на думку не спадало, що є на світі багато сирот і бідних дівчат, котрі були б раді шматкові хліба.
— Сказати правду, я вперше оце чую, що інститут все одно, що й університет, — сказав Радюк.
— Атож! Ви так і думайте! Ми всі такої думки. Всі наші інститутки так думали, — сказала Ольга, — нам і Турман так казала.
Радюка дуже вразила така висока думка в інституток про свій інститут, що вважали це питання за непотрібне, бо розв’язували його аж геть-то просто й немудро!
— Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! — промовила Ольга, пригадуючи науку Турманші. Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки й ні за що не думать.
Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальників дожидає тієї книжки.
— Я дуже люблю ці книжки, але французькі романи багато цікавіші й кращі од цих. У нашої Турман була повнісінька шафа романів, та все золотообрізних! Хоч вона нам і забороняла читать їх, але ми вміли доставать з її шафки! — казала Ольга чваньковито. Радюк замовк і задумавсь.
— От якби ви достали нам французьких романів! — промовила Ольга до Радюка трохи згодом.
— Добре, достану.
— А я вас давно бачила! — промовила Ольга. — Тільки не знала, хто ви такий. Чи пам’ятаєте, як колись у Шато впав шар на публіку? Я тоді саме тікала по стільцях і якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тоді вас або чи не настоптала вам на ноги?
Ольга сміялась, і Радюк сміявся, згадуючи той випадок. Він був невимовне радий, що Ольга його примітила тоді й пам’ятала про його. Він догадувавсь, що Ольга вподобала його, і серце його дуже закидалось в молодих грудях.
І батько, і мати, і дочка — всі дуже ласкаво розпрощались з Радюком і просили не забувати їх і частіше одвідувать.
“Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, — думав Радюк, вертаючись додому, — буду я приносить для неї наукові книжки, то, може, трохи розів’ю її. Вона має добрий природний розум, тільки мало має наукової просвіти і вже аж надто носиться з своїм інститутом, мов старець з мальованою торбою”.
І Радюк думав, сидячи в своїй хаті, що було б дуже добре, якби його жінка була й гарна, до того ще й розумна і не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, ніж бали, танці та моди. Йому тепер здавалась будуща жінка якимсь товаришем студентом, розумним і просвіченим, котра стояла б з ним нарівні розумом, просвітою, а найбільше — поглядами й пересвідченнями.
“Вона буде такою! Вона має доволі розуму! А я її розів’ю, наведу її на розум! — так марив молодий хлопець в своїй тихій хатині. — Тепер підуть екзамени; мені буде ніколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А після екзаменів я буду давать їй легші критичні книжки на сьогочасні руські й заграничні повісті, потім принесу їй дещо наукове, поважніше. Я згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем і другом, рівним зо мною просвітою й любов’ю до рідного краю, до рідної мови”.
Так думав Радюк, никаючи по своїй хатині од кутка до кутка, і перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дівчина. Він і досі ніби чув її голос. Ті рідні, смутні й глибокі мелодії й тепер ще линули в його серці, бо їх співали чудові уста, за котрі він був би ладен оддати своє живоття.
Другого дня він побіг до магазину, достав один французький роман, ледве діждався вечора, вхопив той роман, узяв кілька українських пісень, заведених у ноти його ж рукою, і побіг до Дашковичів. Переступивши поріг, він почув у другій кімнаті знайомий хлопчачий голос й одразу впізнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мішаючи слова пополовині-з сміхом. В Радюка очі стали смутні. Він сливе вбіг у ту кімнату й побачив Кованька на софі поруч з Ольгою. Коло їх сиділа мати.
Радюк привітався до всіх і подав руку Ользі. Вона почервоніла.
— Я приніс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то і українські пісні! — промовив він і подав Ользі й роман, і пісні.
Радюкове око впало на стіл. На столі перед Ольгою лежала книжка якраз така завбільшки, як принесений роман. Він угадав, хто приніс той роман, і, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що він тільки що подав Ользі!
— Трошки опізнився, бра! — промовив до його Кованько й показав свої лопатні з-під губів, сміючись якось ніби зубами. Радюк почервонів, потім зблід, потім знов почервонів. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей і одвести їх думки од тієї книжки. Але вона нічого не вдіяла: Радюк сидів мовчки, а Кованько все показував свої широкі зуби, трохи жовті коло ясен.
В Радюковому кружку товаришів один Кованько не згоджувався з гадками й мріями інших. Він мав звичай трохи сміяться над усім, за що розмовляли молоді студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комічне, смішне, повернувши його на якийсь смішний бік. Він був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; він мав свій завод мила й лойовий свічок, мав свою крамницю.
Кованько з усіх сьогочасних ідей вхопився до самих практичних і матеріальних. Все, що було вище од практики, од користі, всі вищі ідеї він вважав за непотрібні, за пусті. Він зріс між середнім київським міщанством, де ще не втратилась народна мова й національність, але де не було тієї народної поезії, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пісні й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народності й усе трохи глузував над тенденціями Радюка й інших товаришів, бо не втямив їх.
Вся цікавість Степанидиного язика нічого не вдіяла.
Радюк сидів мовчки. Кованько силкувався його зачепить і все говорив ніби сердито, навіть з злістю.
— Чи не проповідував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних ідей? — спитав Кованько в Ольги, зачіпаючи Радюка.
— Ні, я не чула ніякого проповідування, — одказала Ольга й засміялась.
— Коли він вам не проповідував, то, певно, швидко почне проповідувать, щоб напутить вас. Я й знаю і вгадую, про що він буде проповідувать! А хочете, щоб я сказав?
— Про мене! хоч і скажіть, — промовила Ольга.
— Мені здається, лучче будлі-що проповідувать, ніж підіймать на сміх те, чого й сам добре не второпав, — сказав Радюк ніби до стіни або до дверей.
— Ну-бо! вставай і проповідуй! Ольга Василівна, мабуть, ніколи не чула в інституті таких апостолів.
— В нас, в інституті, ніяких апостолів не було! — одказала Ольга, сміючись.
Радюк ледве всидів. Він був сам не свій. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин і без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романів, що лежали рядком на столі, і взяла в руки той, що приніс Радюк. В Радюка ввесь смуток одійшов од серця, і надія знов засвітилась в його душі.
— Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповідувать. Він казатиме вам, що вам треба служить в канцелярії або вчиться в університеті й зайнять потім кафедру; що вам треба співать сільських пісень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лірі, котра повинна згодом стать на місце теперішніх фортеп’янів.
— О, вибачайте! Я нічого такого не чула од Павла Антоновича! — промовила Ольга.
— Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичні книжки, філософію Гегеля, потім буде три дні й три ночі поспіль товмачить про баштанника Ониська й його поезію, а потім буде намоторювать вас, щоб ви самі вивчились писать українські вірші.
Ольга й її мати сміялись.
— Я ніколи не писала віршів і, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? — сказала Ольга, сміючись.
Радюк ледве міг усидіть на стільці. Передніше, в кружку своїх товаришів, він не дуже вважав на Кованькові жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя і все обернути на жарт і на смішки, щоб тільки було з чого пореготаться. Але тепер, в домі поважного чоловіка й перед очима милої особи, йому ті жарти доходили до самого серця.
— Почекайте! Це ще й нічого б! Але потім Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку і взутись в червоні чоботи, бо він і сам одягається в свиту й кожух…
— Тобі й сорому нема! — тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру — Чи ви пак знаєте, що наші студенти тільки й думають, як вони житимуть в курінях на баштанах і як їх жінки носитимуть їм обіди з дому, як вони будуть орать однією рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторські дисертації…
— Бог зна що ви говорите! — сказала Степанида Сидорівна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерігала причину того кепкування…
— Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б і тобі намалював твій ідеал і твоє ідеальне життя на заводі, — сказав Радюк, — та нехай навпісля. А твій ідеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смішний.
Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всіх до зали. Тільки що вони всі ввійшли в залу, Ольга одчинила рояль і, ні на кого не вважаючи, сміливо й голосно заспівала українську пісню: “Ой, полину, полину — добувати талану!” Та пісня була одповіддю й протестом проти Кованькових жартів. Кованько зараз зрозумів це, бо замовк і задумавсь. Його великі губи закрили зуби, а повні й довгі щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив і повеселішав. Він зрозумів серцем, до чого стосувалась та пісня, про котру ніхто Ольги й не просив, про котру ніхто й не згадував.
Тим часом на голос пісні дочки вийшов з кабінету батько. Дашковичеве лице почало дуже старіться, і не так старітись, як в’янути й морхнуть од сидіння й безсонних ночів. Дашкович привітався до Радюка й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як розумнішого і більше нахильного до поважної розмови.
— Думаючи не раз про свій народ, я дійшов до такої гадки: щоб зрозуміть його світогляд і постерегти його будущі філософські принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрізаний од сім’ї інших народів, а доконче вкупі з іншими народами, котрі йому рідніші, котрі ближчі до нашого народу по прикметах плем’я, мови, віри і т. д., — так говорив Радюкові професор.
— А певно так! — ледве обізвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сиділа Ольга й Ковакько.
— І я тепер маю думку роздивиться на світогляд цілого слов’янського плем’я і потім вже приступить і до свого народу.
— І я так думаю, — притакував Радюк, хоч він в той час нічого того не думав і навіть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Він бачив, що Кованько сів близесенько коло Ольги, розказував щось смішне, бо й Ольга сміялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорію, радіючи, що знайшов вважливого слухача.
Радюк слухав, а його очі все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичеві. Його очі роздвоювались, бо він все дививсь і на професора, і на білу Ольжину шию, де блищало проти світла прозоре вушко, де малювався її чистий профіль проти світла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримітивши невважливість Радюка, перестав розмовлять.
Тільки що подали чай, як у залу одчинились двері і в світлицю увійшла Марта Сидорівна з дочкою. Вони обидві держали в руках якусь роботу й прийшли ніби на оденки, ненароком, по-сусідській. Але було не так: Марта Сидорівна, побачивши світло в вікнах зали, постерегла, що в Дашковичів є гості, і, взявши дочку, пішла з нею до сестри. Степанида Сидорівна зараз зрозуміла те, бо якось знехотя привіталась з сестрою й з небогою.
— Чи всі здорові? — спитала Марта.
— Як бачиш, усі! бо всі тут і сидимо. Хіба ти що чула? — одказала Степанида Сидорівна.
— Нічого не чула, але думаю: дай, піду побачусь!
— Спасибі, що не забуваєте нас, — одказала Степанида.
Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, і можна було примітить, що вона звернула ввагу на свій костюм, бо була убрана краще за Ольгу.
— Чи не думаєте куди на вечір? — спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навіть почепила дорогі золоті сережки.
— Думали зайти, та вже не підемо, тут зостанемось, — Додала Марта Сидорівна.
