— Ви, городяни, не тямите поезії села та народної поезії. В вас в місті є тільки поезія Житнього базару, усяких крамниць та поезія березових віників в лазні. Міщани, купці та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тільки “хохли, очіпки та хохлуші”, — сказав Радюк.
— Та поезія “березової каші”, цебто різок в усяких майстрів для своїх челядників, — сказав один молодий гість.
— Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, — обізвавсь один молодий студент, київський дідич-католик, Перетяткевич. — Де вже де, а в нас, на Західній Україні, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвіти, бо в нас здебільшого дідичі, хоч і українці родом, але звуть себе поляками, їх ідеали та мрії шугають не вдома, не на Україні, а десь інде, поза Україною. Ці дідичі та полупанки на Україкі та в Галичині не дадуть і шага на народну просвіту.
— Це правда, але просвітність повинна бути загальною для всіх. Ще двісті років передніше в Києві Феофан Прокопович устами свого “Псалмисти, сиріч дяка” сказав, що вчити треба всіх загалом, чи міщан, чи мужичків, бо просвіта повинна буть загальна й для всіх приступна. Тільки потім, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботні читання й для євреїв, — сказав Радюк.
— Та ці старомодні псалтирники й самі не підуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефні, некаширні, — сказав Кованько, не втерпівши з жартами, — вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.
— В містечках це може й буть, але в місті жиди трохи просвічені, то, певно, й підуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвіти, — сказав молодий Дунін-Левченко.
— Та вони й самі ставлять себе окроми, самі одрізняються од нас, а не ми од їх, — сказав Кованько.
— Але просвіта колись згодом порозгороджує ті загати та опрічні загороди й залучить їх до спільної праці в українському суспільстві, — сказав Радюк.
— Ти, як я бачу, ідеаліст аж прозорий, аж світишся наскрізь, неначе ті Платонові прозорі споконвічні ідеї, — сказав Кованько, — а я от стою коло реальної фабрицької праці, трусь коло усяких людей, то й не свічусь так наскрізь, як оце ти, Павле Антоновичу. Я людина досвідніша за тебе й знаю, що євреї та усякі панки, нібито поляки, з-за своїх мурів та загат звуть наш народ “бидлом” та “гоями”. Очевидячки, давня історія нічого не навчила їх і досі, — сказав Кованько.
— І це згодом згине й потроху вищезне з широкого просвітністю, — додав Радюк, — от тоді усе буде гаразд.
— А тим часом нам ще треба б попіклуваться етнографією, вивченням народу, бо ми його й досі гаразд не знаємо. Треба б завести історичний музей, бо тутечки ж в нас усей грунт навантажений і промкнутий історичною давниною, — додав молодий Дунін-Левченко, — сіуденти іншої віри продражнили нас “культурниками”. Нехай буде так: ми ще од часів Нестора були культурниками. А це зовсім-таки не вадить і нікому не заважає.
— Оце ти правду кажеш, — обізвавсь старий батько, — чого вже чого, а музея потрібно для Києва, — доконечно потрібно!
— Ще попросимо, щоб нам дозволили закласти народний театр, — сказав Радюк.
— Ого-го! Отут і я знадоблюсь! — крикнув Кованько. — Я дуже годенний до цього: і гратиму, й співатиму. Навіть винесу на сцену маковійове зілля, петрові батоги та миколайки. Ти, Павле Антоновичу, знов засвітивсь наскрізь, ніби ефір.
— Ти, Кованьку, таки й справді нерозсудлива людина: ти перебаранчаєш нам побалакать та поміркувати за наші справи, — сказав Радюк, — це виходить достоту так, як колись в давню давнину печорські ченці було наскладають собі вдень на якусь потрібку деревні на горі, а веселі, але вельми капосні чорти візьмуть та й поскидають вночі те колоддя з гори на берег Дніпра. Ми хочемо виносить деревню на гору для будування, а ти налагодивсь в жарти скидать вниз ту деревню.
Старий Дунін-Левченко зирнув на двері, чи не стоїть там його жінка, щоб часом не почула такого страшного лібералізму, бо вона дуже поважала маковійове зілля, багато більше, ніж народну мову, навіть народну поезію, хоч і пускала ще в горниці народну пісню, та й то більше народну музику без слів, більше усякі “Chansons sans paroles” (Пісні без слів (франц.)., народні-таки пісні, тільки навіщось без слів, бо дуже любила композиції на народні мотиви.
— Як розстараємось грошей, то закладемо в Києві музей, бо йому тут, в Києві, місце, — сказав один студент.
Молоді хлопці почали розвивать свої плани з великим завзяттям. То був час після знесення панщини, коли почннались трохи вольніші часи, коли вперше з-за границі були пущені нові наукові книжки, і філософські, і найбільше по натуральній історії, дуже цікаві, а що перше за все, — нові, нечувані й небачені.
Український журнал “Основа” зачепив національні питання, нагадав про занедбану українську літературу та мову. Нові й цікаві європейські наукові книжки розворушили в молодих нові думки та гадки. “Основа” ворухнула ідею народної просвіти.
Молоді паничі ще довго змагались, ділячи між собою читання в недільних школах та міркуючи, до кого б обернуться за підмогою. Нарешті, стали на тому, що Радюк та молодий Дунін-Левченко будуть од себе розпочинать та добувати дозволу на цю справу офіціальними стежками.
Радюк встав і почав прощатись. Він не схотів ждать вечері, щоб його молода жінка не нудилась дома в самотині. Попрощавшись з усіма, він не подав Кованькові руки й навіть не глянув на його, виходячи з покоїв; В серці в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й навіть злостування.
Час був тоді й справді сприяючий просвітньому потягові молодих українців, їм було дозволено завести недільні та вечірні школи для убогих городян, а про народний театр їм одповіли, що коли цього ще нема навіть в Англії, то і в нас воно не повинно буть. Знайшлось чимало охочих до читання лекцій для народу. І в Києві з’явились недільні школи. Заходились коло етнографії. Але це тяглось недовго…
Незабаром настав інший і гірший час. Усі ці добрі починання й заміри недоброхіть мусили зникнуть. За Радюка та Дуніна-Левченка, як ніби за небезпечних людей, знов затріщали по місті, неначе задзвонили в дзвони на ґвалт, їх знов почали обносити та обмовлять по київських салонах, що вони ладні запагубить когось і щось, що вони загалом люди небезпечні, необачні. Вишивані сорочки та смушеві шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тією національною покривкою бачили щось страшне, зовсім не ті просвітні й культурні потяги та заміри, що крились нею.
Раз Радюк йшов попід одним домом і в одчинені вікна почув, як осудливі панії потріпували його імення, судили й ганили його за напрямок. Він вернувсь додому і, не довго думаючи, зібравсь і переїхав на службу на Кавказ, де його принаймні ніхто не знав і не потріпував його доброї слави. Молодого Дуніна-Левченка теж вхопили на язики по салонах незгірше самого Радюка, що й він буцімто ладен накоїть якогось лиха. Напосілись і на старого його батька за те, що він нібито розпустив сина, потурав йому.
Добре не втямлені просвітні свіжіші європейські ідеї, прикриті смушевими шапками, злякали київських бюрократів та псалтирниць, мабуть, так, як налякали європейських псалтирників Галілейові гадки, що земля не стоїть, а крутиться кругом сонця.
XVII
Катерина Воздвиженська довго не виходила заміж. До неї ніхто й не присватувавсь. Воздвиженський затягав до себе своїх земляків, обіцяв їм протекцію, обіцяв велике придане, і всі знали, що в його є багато грошей і всякого добра, але ні один з їх не квапивсь свататься. Всі вже думали, що вона зостанеться панною. Марта Сидорівна вже бідкалась, бо в неї вже підбільшали й менші дочки. Воздвиженський вже хотів просити для неї будлі-де місця класної дами в інституті, до чого вона вже зовсім була придатна… Коли це несподівано Катерина вийшла заміж! В Кованька згоріли свічкарні, і він трохи не збанкротував. Він задумав поправить свою справу жінчиним приданим, пішов до Воздвиженських і посватав Катерину. Ні Катерина, ні Кованько не вірили в свою любов, одначе охоче пішли обоє під вінець. Марта Сидорівна й Воздвиженський були дуже раді, що видали її заміж. Як молоді стояли під вінцем, то всі люди казали, що ніколи ще не бачили такої недоладної пари. Катерина все кривилась, перетягувала рот набік, а Кованько навіть під вінцем осміхався, поглядаючи скоса на свою молоду. І під вінцем він показував свої великі зуби з жовтими плямами. В себе на весіллі він ледве промовив до Катерини кілька слів, а Катерина все поглядала на його злими очима, все навскоси перетягувала свій рот, неначе наважувалась от-от вилаять свого чоловіка за те, що він жениться тільки на її приданому. Всі гості стиха сміялись, всі шепотіли одно одному на вухо. Катерина водила очима по гостях і все те вгадувала. Вона була зла на гостей і була ладна повипихать їх усіх з зали. Всі вгадували, що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весілля. Кованько взяв в придане мурований на два етажі дім, хоч і без чопів для води в домі, в льоху та в стані. Він швидко забагатів.
А професор Дашкович все сидів та сидів в своїм кабінеті. Він розпочав велике писання про філософію Японії, Китаю й Індії, наче філософія китайського Конфуція й Лао-Дзи була цікавішою для його од рідного краю, од України. Він закопався в науку, увійшов в неї попід руки, як печерський Іван многострадальний ввійшов в землю, і вже був готовий з головою ввійти в неї і вмерти навіки для України й свого народу.
Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях, Дашкович звелів зробить залізну плиту на його могилу й поїхав в Сегединці, щоб сповнить останню повинність сина. Він приїхав в Сегединці й звелів їхати просто до того місця, де був батьківський дім. Як же він здивувався, не знайшовши й сліду батьківського дому, неначе він після смерті старого й собі провалився крізь землю!
— Чи тут жив ваш покійний священик? — спитав він у якогось чоловіка.
— Тут, — сказав чоловік.
— А де ж його дім?
— А отам стояв колись, то оце його недавно розваляли, бо він і сам заваливсь.
Дашкович встав з воза і пішов шукать в огороді сліду батьківського дому. Він ледве знайшов в кропиві та в чорнобилі купу цегли, де колись стояла батьківська піч. З-під його ніг пурхнула курка з гнізда. Він побачив її гніздо, повне яєць. Він ступив на цеглу, звідтіль майнула зелена ящірка й пошилась поміж калачиками й шпоришем. На місці дому розрісся листатий лопух, на лопусі позасновували листя павуки. Поміж цеглою грілись на сонці ящірки. Все заросло, все заснувалось непереможною силою живої природи й довгого часу. Нігде не було видно й сліду комори, загороди, клуні, повіток, неначе на тому місці ніхто ніколи не жив і не селився. Тільки купа глини й цегли до котрого часу назначала місце, де колись жила сім’я Дашковича, де він зріс. Все було застелено зеленим килимом дикої природи.
Дашковичеві стало шкода рідного кубла, де він зріс, де він бігав дрібними ногами. Він зітхнув і задумався. Сповнивши, що було треба, він вертався з важкою думою в голові з кладовища з молодим священиком, котрий вже збудував новий дім і на новому місці. Дашковичеве старе вухо вразила мелодія української пісні. Він почув і аж затрусивсь. Пісня дійшла до самого дна душі, де ще лежали дитячі згадки. Він почутив, що його серце оживає, і все мииувше життя на селі, в рідній сім’ї, між своїм народом, життя в пишних Сегединцях так і встало перед його душею. Він слухав пісню й прислухавсь. Його вухо силкувалось вловить милі, дорогі слова рідної пісні, повної поезії. В його навіть знов з’явилась думка записать ті слова. Голос все наближався та наближавсь, а старе серце все оживало та оживало… Коли це за тином він почув другу, іншу пісню. Коло садка йшов парубчак і затяг солдатської пісні. Пісня була така гидка, така сороміцька, така погана! Мова пісні була великорусько-солдатська й така покалічена, так перемішана з українською, що Дашкович аж зітхнув.
Дашкович, повечерявши в молодого священика, ліг спать і довго не міг заснути од тяжких нових дум. Тільки що він задрімав, як його вразила страшна картина, котру він неначе бачив своїми живими очима. Він бачив, неначе його батьківський дім стояв у садку й несподівано почав входить у землю і ввійшов зовсім, так що й сліду його не стало; потім почала входить в землю церква. Він бачив, як вона ввійшла по вікна, як було ще видно бані, потім хрести, потім вона зовсім пірнула в якусь безодню. Озираючись на всі боки, він побачив, що ціла гора з другою церквою, з хатами, з садками, з людьми рушилась з місця й почала входить в землю. Дашкович хотів крикнуть, та од переляку в його не стало голосу. Гора все входила та входила й зовсім потонула під землею. За тією горою потонула друга гора з хатами й людьми, за нею третя рушилась з лісами, а там все село почало валитись, входить в землю. Обидва ставки розлились і залили все те місце, де були колись Сегединці. Дашкович побачив одно безкрає чорне море, без кінця, без берегів. Він тільки стояв на купі цегли з рідного дому й оглядавсь навкруги. Вода підливала ту цеглу, одривала її; потроху земля одвалювалась, і він почав тонуть. Вода підходила вже йому до пояса, до плечей, до рота й полилася в рот.
Дашкович почав кричать крізь сон. Його збудили, кров кинулась йому в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Він насилу одійшов і опам’ятавсь.
“Чудний і страшний сон! — думав Дашкович. — Це не сон, а мої тривожні думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і… втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав їм симпатій до рідного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…”
Од ляку й тривоги старий нервовий заниділий Дашкович аж заслаб і мусив пролежать кілька день в Сегединцях, а потім згодом, трохи подужчавши, вернувсь додому в Київ.
