Воздвиженський вперше догадавсь, що його жінка має не тихенький голосок, не дівочий, медовий, а здоровий, енергічний голос і велику силу характеру. Він хотів зломить її.
— Чого ти кричиш на мене? — гуркнув він басом.
— Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав мені його до рук? Чи я знаю, що ти маєш і скільки маєш?
— Нащо тобі моє жалування?
— На те, що я твоя жінка, а ти мій чоловік. Я повинна знаїи, що ти заробляєш і що маєш.Я й досі за твої гроші й одежини собі не справила, гостинця собі не купила! Я не бачила й які твої гроші, а ми живемо на мої гроші, що наймаємо нижній етаж.
— Чого ти до мене причепилась! Я тобі не буду ні в чому давать одвіта!
— Ба будеш! ба мусиш! — промовила вона так твердо, наступаючи до його, що він мусив оступиться назад. Від побачив, що не переможе її словами й криком.
— Йди спать! — промовив він спокійніше. — Завтра буде доволі часу. Наговоримось, коли схочеш.
— Спать я піду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої гроші давай мені до схованки, бо я господиня в домі, я хазяйную; мені треба розміркувать, скільки стратить.
— Еге! то ти собі понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..
— Не видумуй! Я маю розуму більш за тебе! Я знаю, що пошить і без чого можна обійтись.
— Ну, Марто Сидорівно! візьми лучче гітару та заспівай мені “Сизого голубочка” або “Соловейка”!
Ці слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабінету і пішла до своєї кімнати. А Воздвиженський довго ходив по хаті та все думав, як то трудно постерегти жіночу вдачу. “А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покірненька, богомільна, як купчиха, буде грати та романтичні пісні співать”.
Вже перед світом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що він дуже помилився в характері своєї жінки, не виходила з його голови навіть у сні. Вперше тільки після вінчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цікаво побачить, яка-то вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворі сіріло осіннє небо, закрите важкими темними хмарами, сірів рідкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар і поставила на столі. Двері з Мартиної спальні одчинились, і вона вийшла в широкій сукні й білій блузі. Чорна густа коса обкручувала голову по-сільській і була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокійне, але люте, як і вчора. Великі очі дивились сміливо й неласкаве, великі брові не підіймались вгору і нависли на очі. Ямочка між бровами не розгладжувалась. Вона сміливо підступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплі чаю перескочили через криси і полились на мисочку. В руці не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; він боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з таківських: вона говорила, й говорила багато, а як більше сердилась, то більше давала волі своєму язикові. Голос її був твердий, неласкавий, він все переходив на самі нижчі тони,
— Чи ти й досі на мене сердишся після вчорашнього?
— Нема мені часу сердиться, — промовила вона рівним твердим голосом.
В другій кімнаті писнула дитина. Марта побігла туди й забавила дитину. Звідтіль вона побігла до пекарні, переговорила з куховаркою, вислала її на Житній базар. З пекарні вернулась знов до стола й налила на ході чоловікові другий стакан чаю, не присідаючи до стола. Потім вона покликала горничну й звеліла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах і командувала слугами, мов той воєвода військом. Під її оком, під рукою все приймало чистоту, все було в домі на своєму місці. Порядок виникав, де тільки ступала її нога кілька ступенів. Вона не присідала до стола й не пила чаю.
Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабінет. Безладдя в кабінеті пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номері. Все лежало не на своєму місці. Книжки валялись на постелі й на подушках; одна подушка валялась на землі.
— Не зачіпай лишень там нічого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперів.
— Як же не зачіпать, коли тут гидко глянуть.
— Нехай буде гидко! Що тобі до того! І не прибирай там, і не зачіпай! Ото яка чепуруха вдалась.
Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираіи книжки, складать їх докупи на стіл. Воздвиженський вбіг до кабінету.
— Не зачіпай, кажу тобі! В мене все лежить на своєму місці. Ти мені. помішаєш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабінету.
Упоравшись, вона сіла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався і йшов на лекцію, запихаючи в кишеню свої жовті лекції, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як і завжди вона робила, коли він куди виходив. В його на шиї не було галстука, а з-під жилетки виглядав шматок білої сорочки.
— Подивись лишень на себе в дзеркало та тоді вже вийдеш з дому, — сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав’язав шию.
Воздвиженський пішов на лекцію. На лекції з його думки не виходило гнівне й люте жінчине лице.
“Так оце та смиренна, богомільна купецька дочка! — вертілось у його на умі. — Так оце та Марта, що виросла під впливом “Печорського патерика” й чудовної Братської ікони богородиці?”
Того дня лекція його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нісенітницю, що сам аж за боки бравсь од сміху, переписуючи її начисто.
Воздвиженський вернувся додому на обід не зовсім спокійний. Він все назирав над жінкою за обідом. Вона більш мовчала, ніж говорила, і обзивалась дуже знехотя. Настав час вечірнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стіл. Вона не сідала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, ніби за ділом. Воздвиженський примічав, що не все вчорашнє скінчилось і що жінка має собі щось на умі.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарні, заколихавши дитину, Марта ввійшла в кабінет мужа. Хода її була тверда, очі сміливі. Воздвиженський стривоживсь.
— Степане Івановичу! дай мені грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринці у сестри я одна була у старомодному чіпкові й старій сукні, тоді як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованців.
— Ет, вигадала! Носитимеш і по старій моді.
— Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батьківське поносила, що мала. Степане Івановичу! не видумуй казна-чого та давай гроші, бо треба!
— А як я не дам! — сказав Воздвиженський трохи сердито.
— А як мені треба? — одказала йому Марта ще сердитіше й голосніше. — Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйстві зайва крихточка не пропадає.
— То добре робиш! Коли б у тебе і на моди не пропадала зайва крихточка…
Марта зблідла. Очі її з блискучих стали матові. Вона випросталась на весь свій високий зріст.
— То ти хочеш, щоб я одягалась на батьківські гроші? То ти хочеш, щоб твоя жінка ходила, як та обірвана циганка! То ти хочеш, щоб я була сміховищем для людей!
Її голос перервався. Од великого гніву їй захоплювало дух в горлі. Матові очі знов стали блискучі й сипали іскрами, губи зблідли. В очах, в лиці світилась така енергія, проти котрої насмілився б йти тільки тон, хто не зумів би того прочитать на її лиці.
У Воздвиженського самі ноги подалися назад. За кожним словом вона підступала до його ближче, а він все оступався назад до стола.
— Ти мені не віриш! Хіба я не хазяйка в домі? Хіба я не маю права стратить на те, що мені треба?
І з тими словами вона вийшла з кабінету й побігли в спальню. Мабуть, в самім повітрі розійшлась од неї сила й енергія, бо дитина без ніякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.
Воздвиженський стояв і довго думав, потім одімкнув камоду, витяг гроші й одніс жінці.
— На тобі на твої капелюші! — промовив він і оддав їй гроші.
“От і вибрав богомолку!” — думав Воздвиженський, одходячи в свій кабінет.
Другого дня вранці, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столі, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стакані. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пішла до магазинів, набрала собі на нову сукню доброго шовку, купила гарний білий капелюш, зроблений по моді, з рожевими букетами; купила собі модний чіпок з жовтими розкішними квітками, котрі дуже приставали до її чорних кіс і темних очей. Між тими рожами були пришпилені золоті колоски пшениці.
Вертаючись додому. Марта не втерпіла; забігла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидві вони убирались перед дзеркалом, приміряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, і було дуже гарне, і до лиця їм обом. Степаниді так сподобався чіпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чіпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чіпок, Степанида прожогом полетіла в кабінет до свого чоловіка. Вона так само докоряла йому недавно, після вечоринки, що всі купчихи були убрані по моді і що вона одна аж почервоніла перед ними в своєму допотопному чіпку.
Дашкович сидів коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбігла в кабінет. За нею ввійшла Марта з лицем гетьмана, що оце тільки що взяв ворожий город і розбив вороже військо.
— А що! чи бачиш, як у людей буває! — говорила Степанида, тикаючи Дашковичеві то тією, то другою рукою з поначіплюваними квітками.. — А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостанніша між людьми! Дивись!
— Дивлюсь і бачу! — промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Він зрозумів, і нащо вона принесла все те, і чого вона бажала.
— Ти тільки подивись, які колоски, які рожі! — казала Степанида й розгортувала перед його очима золоті колоски, котрі аж шелестіли.
— Бачу! бачу колоски й рожі, жовті й червоні.
— Тямиш ти! — і з тим словом Степанида наділа перед дзеркалом той убір, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.
— А що? бачиш?
— Бачу! — обізвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жінку, котра з золотими колосками на голові чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невісту “Пісні над піснями”.
— Ой ви, дочки Єви! — сказав Дашкович, зітхнувши й обертаючи очі на Канта. Невідомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
— Щоб мені купив зараз такі золоті колоски! Чуєш? Давай гроші, та ще й зараз, бо не видержу!
І філософ мусив кидать Канта; він довго й не сперечавсь, потерся, пом’явся та й мусив діставать гроші. Жінка побігла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотів читати Канта, але в його в очах манячили золоті колоски, а під тими колосками чорні коси, а під кісьми чорні брови й очі жінчині. Він спробував писать лекції і замість Канта втирив — Степанида, засміявся сам до себе іа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловіка. Вона сховала всі свої закупки, не похвалившись навіть перед ним.
— Хоч покажи, чого накупила, — сказав до неї Воздвиженський.
— Нехай іншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать мені, що купуєш, розказувать мені, що робиш, — одказала йому Марта Сидорівна, вештаючнсь по хаті й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподівався од неї ласки й сякої-такої дяки.
— Марто Сидорівно! я оце думаю покликать до себе сьогодні ректора, інспектора, деяких архімандритів і професорів.
— Ти думаєш, а я не думаю, — тихо обізвалась Марта.
— Чом же ти не думаєш?
— Тим не думаю, що сьогодні й сама не маю часу, і слуги не гулящі. Нехай лишень передніше впораються.
