Прийшли ми додому, поскидали торби та драні удяганки. Жінка регочеться та все просе Дрімайла показати, як він кривив рота під монастирем. Дрімайло смішив жінку та передражнював старців, як вони зумисне роззявляли рота навскоси, ще й трясли головою, наче вони мерзли десь на лютому морозі та хапали дрижаки.
— А що, сусідо! правда, наші торби та горби дали добрий заробіток, — каже Дрімайло. — Еге, більший, ніж наше писарство в канцелярії.
— А мабуть, більший, бо ось я вже налічив більше карбованця грошей, ще й бубликів в’язок зо три та купу окрайців та пиріжків, — кажу я до Дрімайла.
Дрімайло полічив свої шаги та гривні та й каже:
— Одже ж і я вициганив горбом та кривим роток карбованця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-богу, непогано на перший раз! Як на мене, то кидаймо писарство та ходім під монастирі трусити торбами. Матимемо багато луччий засіб на прожиток, ніж од нашої служби в писарях.
— Як на мене, то й я ладен хоч і зараз пошитись в старці, залишивши оте писарювання, — кажу я до жінки.
— Ще що вигадай? Це гарно? Була я “чиновницею”, а то стану жінкою якогось торботруса. Ще Сухоребра Марта й продражне мене торботрускою. Хіба гарно, як сусіди почнуть потріпувати мене лобуркою? — обізвалась моя жінка.
— Хіба ж вони про це дізнаються? — промовив Дрімайло.
— А чому б пак і не дізнатись? — каже жінка. — Торбів не сховаєте ж в кишеню. Не можна торбами трусити крадькома, потай од сусід.
— Про це скажу, що мені сподобніше трусить торбами, ніж сидіти в канцелярії, нудити світом ще й хапати прізвища од нашого начальника, — кажу я до жінки. — Під монастирем мені вільна воля. Стою, доки схочу. Кругом мене благодать: і небо ясне, й повітря легке. Ніхто мене не зачіпає, ніхто з мене не прозивається, ніхто мені не настирається. Дзвони дзеленькають, ластівки щебечуть, голуби над головою пурхають; прочани неначе присвятились; звуть мене божим старчиком, а не кидають на мене паскудних прізвищ. Я гну під монастирями спину, але душа моя вільна під дрантям, не гнеться карлючкою. Їй-богу, хоч сердься, хоч ні, а піду на заробітки, на цю “Бесарабію”.
— Під монастирями з торбами я вільний козак. Зараз покину оту канцелярію, почіпляю торби та й піду на ці заробітки! — каже Дрімайло.
— То й я пристаю на це! І я до того торгу й пішки! — кажу я до жінки. — От завтра знов свято. Почіпляймо торби, та й гайда в Лавру! Якщо тільки нам спосудиться й там, то я зараз-таки покину писарювання, — кажу я до жінки.
Жінка вже спартолила пісний борщ з самісінької бутвини та сирівцю. Але напрохані свіжі пироги та бублики додали смаку тому борщеві. Попоїли ми з Дрімайлом всмак. Другого дня знов пішли з торбами під Ближні Печери й принесли додому ще кращий заробіток. Третього дня, в неділю, знов працювали попід монастирями. І робота неважка, бо торби легкі, — і заробіток непоганий, сливе вп’ятеро, а часом і вдесятеро більший, ніж в канцелярії.
IV
Ото змовились ми вдвох та й покинули службу в канцелярії. Дрімайло одначе не видержав довго: він перелітував з торбою під монастирями і напросив-таки чимало грошей, але восени, як почалась хурдига та смалкі вітри, він застудив собі скривленого рота й щелепи. В нього почали боліти зуби та стало судомить в ногах. Та й на вдачу він був легковажний — в його було на тиждень сім п’ятниць.
— Цур йому, пек йому цьому старцюванню! — каже вже Дрімайло до мене. — От ти так здатніший до того, бо, мабуть, ти й вродився лисицею. Вмієш і голівоньку набік схилить, й очки підсолодить, жалібно скиглити, і любенько вклонитись, і солоденько примовлять. Ти дійсно старцем вродився і вдався.
Покинув він торби, та взимку став в крамаря за прикажчика. А я од того часу та й досі трусю торбами, та й витрусив з торбів і цю хату, ще й грошей чимало. Тепер я так розледащів, що вже ні до якого діла й потягу не маю, не то що, — сказав Кміта.
— А все-таки, тату, я скажу, що вам час би й покинуть торби на старості літ. Борони боже, застудите собі голову в завірюху, та ще й вмрете.
— Як людині доводиться з голоду помирать, то мусить і на морозі дрижаки хапати, — сказав Кміта. — Чом ви, Ольго Семенівно, не підмощуєте собі горба, як виряджаєтесь під монастирі? Горб дає чималий заробіток, сліпі очі — ще більший, а скривлений рот — найбільший, бо дуже кидається всім у вічі, та практикувать його й важко, і небезпечно.
— Як оце напосілась лиха година, то, може, муситиму й горба підмостить, бо нігде в світі дітись, — сказала Галецька, важко зітхнувши. — Чи я ж коли думала, що мені доведеться простягати руку попід монастирями? Я була щаслива в свого панотця, і заміж добре вийшла, і жила щасливо в парі. А от теперечки мушу тинятись по світі з торбами.
Уляся якось раптом поставила недопитий стакан, неначе кинула його на мисочку, й задумалась. На її чималі карі очі неначе одразу впала імла; взір пішов неначе кудись далеко, і вона дивилась не на Галецьку й не на батька. Думки про свою долю, про свою прийдешність несамохіть заворушились в неї й полинули кудись далеко, зазирнули в далечінь, невідому й темну.
“А я ж то старцева дочка… Помре панотець, я зостанусь сама, як билина в полі. Що тоді мені доведеться діяти? що почать? Як жити й вік вікувать?”
І молоденька Уляся одразу ніби замерла на одному місці.
Думки про свою прийдешню долю вперше на віку заворушились в її молоденькій голові, неначе вона заглянула в якусь темну безодню, де не видко було й дна. Перед нею наче сизіла якась далечінь, де око сягає без краю й не досягає до краю.
— От ви й задумались, — обізвалась Галецька, — і я вгадаю — чого. Ви ще молоденькі і вам ще не час задумуваться над людським життям. Ваша доля ще повсякчас сміється до вас, і, дай боже, щоб вона сміялась до вас і довіку!
— Ви зросли в кращій обставі і, певно, при більших засобах, та от і довелось вам хліба просити. А я ж то? — сказала Уляся і знов якось ущухла, зщулилась і головку похилила.
— Не задумуйсь, дочко, заздалегідь! Тобі саме гулять та співати, та танець виводить, а не думи думать. Я вже передніше передумав їх за тебе. Недурно ж нас продражнили кмітами, — сказав Кміта, допиваючи чай.
Проз вікна майнула чиясь постать, висока на зріст та тонка, як очеретина, вся в чорному.
— Ой, лишечко! Це ж Мокрієвська сурганиться, певно, до нас! — сказала Уляся й скривилась.
— Це вона! Я встиг придивитись до неї й впізнав. Чого це вона сподобила нас своїми такими ранніми одвідинами? — сказав Кміта.
— Гм! Я трохи догадуюсь чого: в нас на шибці наліплена записка, що одна кімнатка наймається, — тихо обізвалась Уляся. — А я оце чула од сусіди, що її хазяйка проганяє з квартири, бо з нею хазяйці морока, та ще неабияка.
— Оце ж вона буде намагатись до нас на квартиру. Але я зроду-звіку не прийму її до себе! Ольго Семенівно! кажіть, будьте ласкаві, що ви вже зайняли ту порожню кімнатку, — просив Кміта.
Галецька змовчала. Їй ніяково було микатись в чужу справу та ще й казать неправду.
— Я скажу, що квартиру замовила моя тітка, — обізвалась Уляся. — Треба якось од неї одбріхуватись, бо це ж така причепа, що й сказати не можна. Матимемо з нею багато мороки та неприємності.
— Як жила вона в своєї тітки, — сказав Кміта, — то було викраде в неї ключі та й повипиває горілку з пляшок, де запірве. А як тітка почала ховати ключі, то вона вештається по кімнатах та де налапає пляшечку з одеколоном або з якимись духами, то й те повипиває. Її теперішня господиня жалілась мені, що в хаті од неї невидержка нікому. Оце десь тиняється по шинках, нап’ється, прийде додому пізно та й співає або кричить та галасує, мов навіжена, а далі часом плаче й голосить. А як вшелепається п’яна до хазяйки, то вже її трудно й з хати випровадить. Щось белькоче, регочеться, бо дуже весела на вдачу, хоче, щоб з нею сиділи та балакали, та її розважали. А потім просе горілки аж плаче, аж в руки цілує. Вже й північ мине, а вона все сидить та теревені точить. Тоді господиня візьме та й піддуре її: вдягається, буцім би то йде в гості або кудись по ділу, вимане її з хати та й запроваде в її покоїк.
— Але, кажуть, що вона дуже добра людина. Казала мені та хазяйка, що коли Мокрієвська твереза, то кращої людини трудно й пошукати, — сказала Уляся, а тим часом Мокрієвська перейшла двір і увійшла в присінок.
Рипнули двері й раптом одчинились, неначе їх рвонуло вітром, — і Мокрієвська одразу опинилась серед світлиці, неначе за нею хтось гнавсь на вулиці, а вона втікала й прожогом вскочила в світлицю.
— Добридень вам! З неділею будьте здорові! Певно, жива чиясь теща, тільки не моя, що я оце потрапила саме на чай. Налийте, серце Улясю, стаканчик хоч з вимочків, коли вже чай перестояв та прохолов. Наквокталась оце я під монастирями так, що в мене аж в пельці посохло, — теревенила Мокрієвська, подаючи руку Кміті та Улясі.
— Ольга Семенівна Галецька, капітанша! а це Лукія Наркисівна Мокрієвська, — сказала Уляся, рекомендуючи.
Мокрієвська зирнула на Галецьку, почала придивлятись до неї й неначе впізнавала та щось пригадувала собі. Галецька встала й подала їй руку. Бідній Галецькій було сором, що на їй стара латана спідниця. Вона миттю оступилась за стіл і сіла, щоб сховати те дрантя од цікавих очей Мокрієвської. Але в кмітливої Мокрієвської були надто гострі очки і вже примітили ті латки. Ці латки навели Мокрієвську на здогад, що вона вже десь бачила Галецьку.
Якби Галецька стріла на вулиці цю гостю, вона б зроду не впізнала її. Така вона була несхожа на ту жовту горбату загнибіду, що силою тягла її вчора в шинк. Серед світлички стояла височенька панія, тонка, рівна станом, ще гарна з лиця, з розкішними товстими чорними кісми, з чорними, наче намальованими бровами та пишними блискучими карими очима. Ворушкі очі блискали й миготіли; віка раз у раз кліпали. Але жовтуватий матовий вид, блідуваті, аж смажні уста наводили на думку, що ця людина або довго нездужала й тільки що встала з постелі, або має в собі якусь задавнену слабість, невигойну й смертельну. Мокрієвська придивилась до Галецької й впізнала її. Вона перестала лепетать й сіла на стілець. З Кмітою вона поводилась без церемонії, як з простим міщанином, але поважний вид в Галецької, її міна, її погляд, манери одразу кинулись в очі жвавій Мокрієвській. Мокрієвська на хвилину й сама стала якось ніби поважніша. Вона несамохіть пригадала, з якою нахабністю вчора чіплялась до Галецької біля шинку, і їй стало ніяково перед цією поважною людиною.
— Ви, Ольго Семенівно, вибачайте мені, що я вчора чіплялась до вас реп’яхом. Мені тепер, господи, як сором! Але я… Ет! Про себе мені нема чого й казати. Я людина вже пропаща навіки. Ви мені не подивуйте.
— Чого ж таки ви пропащі навіки? От і мені випало начепити торби та простягать руку під монастирями. Але я певна, що коли напитаю собі будлі-яку службу, то зараз і торби поскидаю. А тепер горенько мені! Нема чим навіть живитись, щоб животіти, а “поживку й черв’як шукає”, як приказують в примовці, — сказала Галецька.
— Ви що інше, а я що інше. Я вже, певно, ні до чого не придатна, — сказала Мокрієвська, похапцем хлепчучи простиглий чай та запихаючи рот паляницею.
— Не впадайте в тугу та в одчай! — обізвалась Уляся. — З таким тужливим поглядом на себе й справді можна собі притужить лихо, як притужують молодиці померших чоловіків, коли цьому правда.
— Я й сама вже стану затого марою. Нема кого приплакувати й притужувать. Ввесь рід од мене одцуравсь. Цураються мене й усі добрі люде, — сказала Мокрієвська, подаючи порожній стакан Улясі. — Налийте, серце, ще чаю, бо мене зага аж пече.
— То йдіть в монастир. В монастирі знайдете собі захист і тихе пристановище, — сказав Кміта.
— Ще що вигадайте! Це чисті смішки! Яка ж з мене вийде черниця? За це шкода й говорити! Нема в мене й хисту до цього, та й потягу не маю до чернецтва. Як на це пішло, то я ладна краще йти не в монастир, а під монастир або під шум, як кажуть на селі, — сказала Мокрієвська. — Знаєте, як на селі часом лаються баби: “а бодай ти під шум та під греблю пішла!” Мені й зостались тільки хіба шум та гребля.
— А як на мене, то я ладен йти під монастир, а не під шум. Під монастирем я роздобуду собі хліба, а в воді мені хіба жаба дасть молочка, — сказав Кміта.
— Ви що інше. Ваше життя склалось на інший спосіб. А мене неначе зумисне доля повела чудною стежкою, якимись тернами та чагарями, та й завела в пущі та нетрі. Тут і батько винен, і один жених винен, і другий жених винен, та й сама я винна. Винні люде, винна й моя вдача. Я була молода та недосвідна. Моє гаряче серце бажало кохання. Колись світ здававсь мені раєм, а усі люде добрими янголами. Я, нерозсудлива, йняла віри усім, як мала дитина. А от люде об’їли, обпили мене та й одкаснулись од мене. І з-під моїх ніг неначе хтось висмикнув кладку через шум. І я знаю, що загрузаю в якесь багно й потопаю, і вже ніхто мене не вирятує. І люде од мене одцурались, і я од усіх одцуралась, і нігде мені поради шукати. Ніхто мене не одрятує, хіба один бог, — говорила Мокрієвська й з тими словами одразу заплакала й спересердя та з одчаю наче кинула стакан на мисочку.
— То напитуймо місця в лазареті, чи в шпиталі, чи в якомусь приюті, чи будлі деінде, та й будемо служити й хліб матимемо, — промовила Галецька.
— На цю службу я ще б пристала. Мені тепер тільки б і ставати до помочі таким безприхильним стражденикам, як оце я.
— Дай, боже, собі напитать місце, то вже я дбатиму й за вас, — тихо обізвалась Галецька.
Мокрієвська втерла сльози й підвела голову.
— Дайте, серце Улясю, ще стакан чаю. В мене все неначе сохне коло серця, — промовила Мокрієвська й подала Улясі не порожній стакан через стіл.
— Та допийте ж передніше цей стакан! Ви ще не допили сливе півстакана, — сказала Уляся.
— О, чи ти ба! А я й не бачу, що я ще не допила. За дурними сльозами вже й світа не бачу, вже й не тямлю, що я говорю. Навіжена я стала, та й годі! — сказала Мокрієвська й чогось осміхнулась.
Галецькій стало невимовне жаль цієї безталанної людини, котра з такою красою, з такою веселою жвавою вдачею впала так низько, як падають останні волоцюги. По її товстих косах, по всій голові стриміло непричесане волосся, теліпалось понад шиєю, вилізало пасмами на вуха, злазило на чисте гладеньке бліде чоло. Уся її класичної краси голова була оповита волоссям, неначе павутинням. Комірчик на шиї та рукавички були побгані, нечисті, неначе вона наділа на себе якесь чорне заношене плаття. На чорній кофті по грудях лисніли руді плями та смуги. Галецька несамохіть задумалась, їй стало шкода цієї безталанної людини, що завчасу зів’яла й зблякла, неначе квітка, скошена саме в спеку.
— Чи це вже ви, Улясю, кінчаєте свої науки, чи ще вчитиметесь рік? — говорила Мокрієвська й хапком хлептала чай.
— Вже, хвалить бога, доплила до берега, — сказав Кміта.
— Вже скинула оте коричневе убрання й пошила собі нову сукню. Так вже мені остогидла ота форма! — сказала Уляся.
Мокрієвська одірвалась од стакана й миттю підвела голову. Через одчинені двері в кімнатці вона побачила почеплену на стіні новеньку Улясину суконьку, яснозелену з чорненькими та червоними дрібненькими квіточками.
