Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.
— Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і — часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
— Добридень, Хтодю! — каже Антін.
— Доброго здоров’я! — обзивається знехотя й понуро Хтодь.
— Чи твоя пак Секлета вдома? — питає Антін.
— А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? — обзивається понуро Хтодь.
— Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? — знову чепляється Антін.
— Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? — питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.
— А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? — каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. — От ти не знаєш, а я так знаю!
— А де? — питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
— Та отам в корчмі п’є з москалями, — ще тихіше шепоче Антін.
— Невже! — аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.
— І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.
Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.
— Ламай довшу! — шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві. — Бо добру баталію матимеш з солдатами.
— Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, — аж шипить ревнивий Хтодь.
— Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню! — підбиває Антін, мов той Вельзевул.
— Вб’ю, не помилую! — аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.
Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.
— Де моя Секлета? — кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.
— А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, — обзивається орандар.
— Куди пак вона пішла з москалями? — питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.
— З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, — каже єврей.
— А вона ж тут сьогодні пила? — допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.
— Її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, — каже єврей.
Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Орфея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки “поцілувати замок”, як кажуть селяни в приказці.
Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.
— Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? — кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.
— Коли? — обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.
— А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?
— Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму заглядала, — каже Секлета.
— Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, — оступається мати за Секлету.
— А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш.
— Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! — каже сердито Секлета.
Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.
— Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, — каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.
Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало, несамовитий, розлютований.
Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям, та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів. Між косарями був і Хтодь.
— Антоне, займай лишень постать попліч зо мною, то я тебе буду приганять! — гукає на Антона титар.
Антін брикає до титаря ногою: це в його знак одрікання.
— Коло киктяря (так зве Антін титаря) нечля мені ставати, та й незручно. Стану лиш я кого свого приятеля, коло Хтодя. Господи, як люблю я оцього Хтодя! А! що за гарна людина! Будь, Хтодю, за пригінчого коло мене, бо я таки добре ледащо, а ти господар на всю губу!
Хтодь скоса з злістю поглядає на Антона: він ще не забув його жарту з ним й, очевидячки, ще й досі злостує на його. Косарі осміхаються; вони ждуть, що Антін незабаром доконешно втне нову штуку Хтодеві. Довго косе Антін мовчки і врешті усього починає потроху зачіпать Хтодя.
— Господи, як я люблю тебе, Хтодю! Кращого од тебе чоловіка в цілому Стеблеві немає, — починає Антін в тоні криловської Лисиці, котра хвалила й вихваляла ворону, що держала в дзьобі шматок сиру.
Хтодь мовчить. Він ще не забув хворостини.
— Які в тебе, Хтодю, гарні губи! Хоч трохи й репнула верхня губа, зате ж спідня! золото! — дражниться Антін.
— Одчепись од моєї душі! — якось спромігся заговорити Хтодь.
— Та й гарне ж у тебе, Хтодю, личко!.. неначе решетом попечатане. Хто ж пак тобі його так попечатав? Чи дівчата, чи молодиці? Ото якби тебе убрать в очіпок, та зав язати червоною хусткою, та почепить на шию червоне намисто. Ото була б з тебе красуня! — зачіпає Антін Хтодя.
Косарі регочуться, уявляючи собі, який то Хтодь був би гарний в очіпку та в червоному намисті.
— А якби тебе вбрать у чорну запаску, та ще до неї додать червоні чоботи! — тягне далі Антін, пишучи язиком карикатуру.
— Одчепись од мене! Шкода, що не побив я тоді на тобі хворостини! А вона он там стримить і досі під стріхою та тебе жде, — каже Хтодь.
— Стримить і досі? То нехай влежується, то буде смачніша, як влежана груша, — каже Антін.
— Не потрощив я на тобі хворостини, то потрощу на цурпалки на твоїй спині оцю косу, — каже сердито Хтодь.
— Про мене, й потрощи, а завтра таки вийди на луки в очіпку та в запасці: буде мені так зручно плескати тебе мантачкою по запасці ззаду, — дражниться Антін.