Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх. Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.
— Ми не п’ємо горілки, — каже одна сміливіша й жвава панна, засоромившись і спустивши очі додолу.
Отець Костецький кидає на панну жарт — гальку з м’якушки.
— Еге пак! не п’ємо. При людях — не п’ємо, а якби за дверима у куточку — то й стук по одній, а може й по другій, — каже отець диякон.
Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець диякон.
Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась капітанша, стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.
— Еге, мамо! А ви ще й досі їсте? “Ком-ком — було б двом, а ви й самі спожили!” — каже він до капітанші, котра насилу доїдає свій шматок печені.
— Та в мене зубів у роті обмаль! Нема чим гаразд їсти, — обзивається капітанша й сміється, бо добре знає вдачу сусіда.
— А що ж то було б, якби в вас, мамо, були всі зуби цілі? Ого-го! — тягне далі жарт отець Костецький.
Запас його жартів невичерпний. Він розсіває їх на всі боки впротязі всього обіду, одповідаючи на ‘всякі питання, вмикаючись у розмову гостей. Щохвилини тільки й чути за столом регіт. А тим часом сам о. Костецький ані осміхнеться! Сміх, регіт були неначе зовсім йому невідомі, бо він сміявся не ротом, а словами, котрі сипались з рота, замість реготу. Здається, вередлива натура сама вчинила з ним жарт, однявши од його саму здатність до реготу та сміху. Сміх його перейшов на гумор, втілився в його влучному сатиричному слові, захолов на кінчику його язика й не дійшов до органа, виявляючого примітне для людського ока й вуха сміх та регіт. В його спокійних очах навіть не грала ні одна іскорка затаєного в душі сміху, бо ніхто й не чув, щоб він будлі-коли голосно сміявся або ще й реготавсь. На обличчі о. Костецький завсігди й незмінне був ніби поважний та спокійний. Жарти його немногословні, а уривчасті, часто лаконічні, але гострі і влучні по короткості й згорнутості. Часом скаже він слово або фразу — і неначе молотком приб’є, мов коваль стукне по ковалді молотком: стук раз, два! — та й готово, тільки іскри бризнуть на всі боки на людей.
От вже пообідали. Всі встають з-за столів і хрестяться до образів. Отець Костецький хреститься й дякує хазяїнові й хазяйці. При тому вія кидає бомбу-жарт — самокритику й на самого себе: “Спасибі господеві милосердному, що ми, дармоїди, обпили та об’їли вас, господарю. Дай боже і на будущий рік цього ж таки діждати. А ви, хлопці-молодці, кажіть: “Дай боже!” —Обертається отець Костецький до паничів з закінчувальними словами берези, що обертається до колядників тоді, як вони скінчать усю колядку.
Паничі підхоплюють той кінець, мов справдешні колядники, і кричать: “Дай, боже!” Жарти о. Костецького неначе наелектризували й їх і поохотили до жартів: ти, мов, жартуєш, а ми й собі!
Один бадьористий, сміливий панич вихвачується:
— Зате ж, отче дияконе, і ми колись приїдемо до вас та й вас обіп’ємо та об’їмо.
— Еге… тільки в мене, на превеликий жаль, дочки нема… — кидає отець Костецький кулю-жарт на сміливого панича. — Хіба присватуйтесь до моєї тещі… тоді стане шкурка за вичинку, ще й з процентами.
Паничі регочуться, але вони понурились — їм трохи ніяково; кожний це почуває в душі, але… наче сам з себе сміється. Користуючись правом молодих женихів, вони часто люблять зловживати, експлуатуючи гостолюбство селюків-батьків, котрі мають дорослих дочок. Жарти отця Костецького протягуються безперестану й після обіду. Він сипле їх, неначе пашню з мішка сіє сівач на ріллі, мішок за мішком.
Гості купляться, скупчуються кругом його, як бджоли кругом матки, щоб слухати його веселі, хоч часом і ущипливі жарти. Надвечір отець Костецький збирається додому. Він розпрощується з усіма, і його проводить многолічний кортеж на ґанок і до воза.
Ввесь вік не вичерпувались жарти цього типічного гумориста. Огонь вигадливого та бистроумного гумору не згасав у йому до самої смерті. Давно це діялось; як кажуть в приказці: “Ще тоді, як баба дівкою була”. Я пригадую тільки декотрі летючі жарти отця Костецького. Багацько їх потонуло в тумані давньої минувшості.
Кажуть, як отець Костецький важко занедужав і став почувати, що смерть стоїть за плечима, то й у той важкий момент викинув жарт. Жінка хотіла запросить до недужого доктора.
— Нічого вже мені й доктори не поможуть, — сказав перед смертю отець Костецький. — Мабуть, мені вже час на лоно Авраамове кози пасти.
В моїй пам’яті виникає неначе в ясному сяєві образ ще одного типічного штукаря на словах, образ найсимпатичніший. То був Василій Єл. В молодих літах він служив урядовцем, вже й не пам’ятаю, чи в Каневі, чи в Києві. Це був тип штукаря веселого та реготуна. Неначе живий стоїть він і теперечки перед моїми очима; і тепер неначе бачу його круглувате повне лице, його ясно-сині, як бірюза, очі, рожеві повні звивчасті й виразні уста, з-під котрих блищать густі рівні, неначе підрізані, білі зуби; і тепер неначе бачу його круглу чималу голову, обсипану русявими каштановими кучерями, його невисоку постать, трохи повну, ніби налиту. Василь Єл. один з тих типічних людей, котрих ніколи не забудеш. Багацько майне людей перед очима в житті, але багацько їх майне так, як ті хмарки на синьому небі пройдуть, майнуть, і не згадаєш їх образу, і навіки зникнуть їх обличчя з твоєї пам’яті. Але часом набіжить на синє небо одна хмарка, вхопить на себе промінь сходячого сонця, прикраситься, вбереться в розкішні кольори, в золото, в пурпур, в веселі рожеві фарби. Побачиш те диво, і на довгий час воно западе в пам’ять. Бувають і між людьми такі особи, що ні плинучий час, ні негода життя не видеруть з пам’яті їх образу. Пригадаєш одно його ймення, і той чоловік устає перед тобою, хоч говори з ним, мов з живим.
Василь Єл. неначе був созданий з веселості та сміху. Чи бачиш було його в гостях, чи в його вдома, тільки було й чуєш його сміх вперемішку з розмовою. Як він було сміється, то закидає голову трохи назад; ясно-сині очі аж сяють радісним блиском; білі зуби блищать, мов два рядки перлів. Слова ллються вперемішку з сміхом. Його груди, його плечі дрижать; золоті кучері дрижать; здається, дрижить кожний мускул його свіжого, неначе бризкаючого здоров’ям лиця; дрижить кожна жилка, кожний нерв його нервового веселого організму. Сміх його нервовий, заразливий. Він вас замечує, електризує. Як було слухаєш його смішну розмову, веселі оповідання й анекдоти, то ніякою силою не можна було вдержатись од сміху. Здається, і мертвий засміявся б од його сміху, як кажуть в приказці. Його жарт здебільшого легкий, не глибокий, не гегелівський, не вщипливий, нікого не зобижаючий.
Він нікого просто в вічі не зачіпав своїми жартами. Гіркість та полинь не були властиві його добрій вдачі, не гармонізували з його веселим сміхом. Він рідко колов будлі-кого з знайомих сатиричним жалом навіть позаочі, але все-таки вмів обсміяти когось, та ще й добре обсміять.
Він був великий майстер все показати в смішному образі, у всьому знайти щось смішне, повернути чоловіка не показним, а смішним боком, влучно прикмітить той непоказний бік, а ще влучніше обмалювать, передати на словах усе в смішному комічному тояі. Розказуючи про свою розмову, про стрічу з селянами, євреями, панами й усякими панками, з батюшками та дяками, розповідаючи про яку-небудь притичину або оказію з собою або з ким іншим, він все показував і передавав в смішному образі, в комічній формі, хоч і не карикатурно. Карикатура була зовсім чужа для його граціозного гумору, для його делікатного сміху, що бризкали, мов фонтан.
Василь Єл. був оригінальним виявцем людського сміху та веселості, якого мені не доводилось бачить ніколи в житті. Щось радісне, живе, як саме живоття, бадьористе було розлите в цілій вдачі натури цього чоловіка, м’якого на вдачу, однаково доброго й ласкавого до всіх. Коли тільки він уходив у кімнату, переступав поріг, на його рум’яному лиці, на кучерях неначе світився промінь сонця, неначе природа зумисне поклала на йому опрічний напечаток. Самий сміх його та регіт був дзвінкий, гучний, сріблистий та дрібний. Сміється він, неначе горошком сипле, неначе срібний дзвоник дзвенить. Василь Єл. неначе був посланий між людей, щоб звеселяти та втішать їх серед тривоги та клопоту життя. Його веселий сміх неначе здоровив усіх, розливав свіжість, неначе веселий каскад або шум потоку, що розливає свіжість у розпеченому повітрі в гарячу літню спеку. Його заразливий сміх звеселяв, як несподівано промкнувшийся з марцевих хмар промінь весняного сонця, що бризнув золотими бризками на чорну понуру смутну землю, обернув у золото чорні кручі та провалля, обернув у срібло смуги побережнього піску, а каламутну воду в річках — в чистий кришталь.
Неначе на радість, на втіху людям послані такі симпатичні веселі люде! Ой греки, греки! не зазнали ви веселого сміху, заметливого реготу, коли ваша багата фантазія не утворила бога сміху та реготу. Ви утворили Олімп з богами, пишний, дивний! Нема й не буде в світі нічого однакового з його красою, з його пишністю. Але його пишність — то пишність тіла, а не духу. Є біла пляма на вашому дивному малюнку. Єсть порожня продухвина за столом ваших богів, бенкетувавших на вашому Олімпі. І якби я жив в ваші часи, я б посадив в ту порожню дірку за столом богів корсунського отця диякона та Василя Єл., а рядом з ними жегому пекельним огнем тещу, котра переважила й затінила б навіть саму Медузу. Отець диякон кидав би на вас, греки, та ваших богів такі перуни-жарти, од котрих Олімп луснув би вздовж і впоперек, а його теща піднесла б олімпійцям під ніс такої міцної роменської табаки, од котрої несмертельні повтікали б у Тартар, або, од нігде дітись, перейшли б на київську Лису гору. Ви, греки та римляни, натворили богів печі, богів гною, трохи не натворили богів макогона та рогача, богинь сковороди та макітри і заспали бога сміху та реготу. І справді, що таке осміх фавнів та сатирів? Це захоловший дурненький осміх нерозумної натури, осміх лісу, гаю при ясному сонці тінями й сутіяками в долинах, блиском на горбах та на горах; це дурнуватий цапиний звірячий осміх хатньої пещеної мазаної собачки, котру полоскочуть під вушком або ласкаво погладять по спинці. Гріх вам буде на тім світі, греки, за таке проступство в обобличенні, в обтіленні в чаруючих прегарних формах сил людського духу.
Одначе. мої воли замість соб повернули цабе й звернули з битого шляху. Коли б вони часом ще не наробили патолочі й не попались десь в спашу.
Несподівано, сказати б в одну годину, веселому реготунові Василеві Єлис-ву спало на думку прийняти священний сан: він висвятився на священика й зайняв парафію в Канівщині недалечко од Стеблева. Вийшла, дисгармонія, зовсім-таки оригінальна. Своєї вдачі Василь Єлис. не міг змінити й перетворить вдруге, як не можна змінити законів натури по своєму смаку, по своїй вподобі. Священна поважність була йому зовсім не до лиця. Поважна міна була для його така важка, як у літню спеку кожух. І він, приносячи себе недоброхіть на важку жертву в обов’язкові торжественні часи, приборкавши й затаївши свою жваву веселу вдачу, в звичайному житті все-таки зостався тим самим веселим реготуном. З літами він став повнішати, і його повні плечі, його груди по-давньому дрижали од сміху, дрижала од реготу закинута на плечі кучерява голова. Він не міг не сповняти свого призначення весело оповідать, веселіше сміятись і ще веселіше обсміювати кого, як тільки траплялось обсміять.
І досі в моїй пам’яті зосталося одно його оповідання про своє змагання з місцевим дідичем, паном П. Дім Василія Єлис. був вже дуже старий і знадвору був більше схожий на єврейський заїзд в містечку або на корчму, ніж на порядне чепурне житло духовної особи. За часів панщини дідич був повинен ставити й лагодить доми й забудування для духовенства. Але дідич П. був католик і зовсім не вважав на спустошення та зруйнування житла й хазяйського забудування. Василій Єл. вже кілька раз жалівся на пана тодішньому київському вікарієві, епіскопові Аполлінарієві. Вікарій посилав кілька раз укази через консисторію, але ті укази нічого не вдіяли. Коли це якось несподівано влітку в час свого об’їзду єпархії звернув наїздом зумисне в парафію отця Василія Єл. Дім його вразив епіскопа: він розгнівався, бо був дуже опришкуватий та палкий, та ще й до того дуже простий і лайливий. Часом при об’їзді єпархії він без церемонії лаяв попів та протопопів при людях, навіть при дітях і школярах.
Єпіскоп звелів запросить дідича. Дідич прийшов у світлицю отця Василія Єл. На канапі сидів вікарій і навіть не попросив пана сісти. Пан уклонився і все стояв коло порога й терся та м’явся.
— Ты почему не строишь дома для причта? — почав архієрей говорити до пана з великим гнівом та криком. — Разве я не писал тебе приказа? Гляди ж мені! Я зараз їду в Богуслав і буду там ночувать у монастирі. Доганяй мене й достав мені обліч на забудування й поруку, що доми для причта зараз неодкладно будуть збудовані! Чуєш І Гляди ж мені! — крикнув вікарій до пана.
Дідич, впіймавши такого облизня, зблід. Він переступив з ноги на ногу, пом’явся, постояв та й вийшов, ледве потрапивши в двері од сорому й обиди. Форма обходіння з ним на “ти”, самий грубий тон вдивили його, мов сніг серед літа, і зачепили його амбіцію й гонор.
— Ото мій пан, — розказував о. Василій Єл., — вислухавши такий загад, сів в екіпаж та й покатив мерщій додому. Приїжджає він у свій двір, зліз з екіпажа та з горя й до дверей дому не дійшов. Дочалапав він до ґанку та й сів на лавці. Ой-ой-ой! все ойкає він та важко дише, поклавши руки на коліна. Пан був з дрібних дідичів, сам лаяв мужиків ще гірше. Але він був вже літній чоловік.
— Грицьку! — каже дідич до погонича. — Скажи ти мені, будь ласка, що то таке архієрей?
— А хіба ж я знаю! Архієрей, та й годії — обзивається Грицько.
— Чи має він яке право казати мені — ти? Чи ти знаєш, що він тикав на мене, ніби на якогось свого наймита? Чи має пак він на те право?
— А бог його зна! Коли казав, то, певно, має право, як-от, приміром, ви кажете мені, — обзивається Грицько.
Дідич П. був вже старий удівець і не мав дітей. Очевидячки, йому не було з ким душу одвести. Він і одводив душу з Грицьком як людиною православної віри, котра, як здавалося йому, повинна за це все добре знати.
— Я пан з діда-прадіда, з пра-прадіда. Може, двісті, може й, триста год, може, тисячу год на мій рід ніхто не тикав. А це хтось приїхав, держить мене коло порога, неначе лакея, неначе наважився мене зобидити, навіть не попросив мене сісти, ще й каже на мене — ти! Чи воно пак митрополит?
— Мабуть, ні; бо то таки що митрополит, то таки митрополит, — каже Грицько.
— Він, мабуть, чи не старший од самого губернатора, коли тикав на мене, як оце я на тебе, — каже пан до Грицька.
