Сидить пан на ґанку та все стогне: ох-ох-ох! Встав він з лавки, вхопився обома руками за живіт та й поніс його в покої. Мабуть, архієрейське кривдне слово потрапило не в серце, а влучило в живіт та там і застрягло, — докладав та вигадував о. Василій Єлис. — А писати бомагу та бігти в Богуслав було доконче треба, та ще й зараз. Пан П. знав за це добре. Він взявся за перо, насилу стулив бомагу й перед вечером одвіз її в Богуслав до того архієрея. Не гаячи часу, дідич зараз взявся за будування дома для о. Василія Єл., бо добре втямив, що з Москвою жартувать небезпечно.
Зате ж пан П. не загаявся оддячити й о. Василеві Єл. По вірі й по духові поляк, але по крові й по вдачі син України, та ще на вдачу й сам штукар, він незабаром встругнув штуку й от. Василеві Єлис-ву.
— Раз якось сиджу я в своїй новій хаті, — розказував от. Василій Єл., — коли чую, десь катеринка грає, грає та й грає, але десь далеко, ніби за селом, за цариною. Прислухаюся — катеринка грає якось чудно, якраз так, як двері в моїй коморі запищать високим дишкантом та й з’їжджають помаленьку на баса, а на кінці ніби крикнуть, ще й з притиском. “Одже ж, — думаю, — занесло з-за границі якогось німця з катеринкою аж у наше село. Вийду я на ґанок та з нудьги послухаю тієї катеринки й на заграницю подивлюсь”. Виходжу я на ґанок, слухаю, аж то свиня кувікає. Коли дивлюсь, проз мій двір помалесеньку везуть на возі мою рябу свиню льоху, неначе молоду з перезвою. Коло воза йдуть панські наймити. Посадили мою льоху на задні ноги, наче собаку, а попід передні ноги спиною прив’язали до крижовниці. Верещить свиня, репетує, аж рило вгору до неба задерла, зовсім неначе собака скиглить. Стою я на ґанку та регочусь. Льоха аж кричала, кувікала та вже й з голосу спала: не кувікає, а якось мекає, мов коза, та скиглить, як собака.
— Подякуйте своєму панові од мене за комедію! — кажу я до панських наймитів. — Ще зроду не доводилось мені бачить, як свиня сидить на возі на задніх ногах! За це варто й гроші заплатить.
Дідич П. мстився над отцем Василієм Єл. за архієрея. Впіймавши його свиню на своєму лану, він звелів наймитам з пишнотою та церемонією провезти її проз ворожий двір отця Василія Єл., прив’язавши її на возі в комічній, зовсім не свинячій позі. Воно пак і невелика біда, як свиня трохи обшмульгає ноги та ракотиці або й скалічіє. Давні штукарі на широку ногу Потоцькі, Каньовські й інші вчиняли штуки дивовижніші навіть з живими людьми. Панові наймити провезли свиню проз двір от. Василія та й одвезли знов у панський двір.
— Ото посилаю я до пана свого наймита з викупом за свиню, — розказував от. Василій Єл.
— Я так спроста свині не оддам, — одказав пан наймитові. — Льоха наробила на моєму лану багацько шкоди. Це справа хазяйська. Нехай батюшка пише до мене прошення за свою свиню. Адже ж мусив я через його писати бомагу, аж чуб у мене став мокрий.
— Коли так, то про мене, нехай пан з’їсть мою свиню, бо з неї шинки будуть ситі й добрі, підуть за спаш. Скажи панові, що бомаги писати я не буду, бо од тих бомаг в консисторію і в мене стає чуб мокрий. Піди та так і скажи панові, — кажу я до свого наймита.
Коли на другий день дивлюсь, біжить, моя ряба льоха в мій двір, біжить, аж підскакує: рада, що вирвалась з неволі.
— А що! проїздилась в екіпажі за прогуляння на панських буряках! — кажу я сам до себе. — Ото ж знай: де два б’ються, третій не микайся, бо третьому найгірше достанеться.
Чи дійсно так було діло з усіма його смішними дрібницями, напевно сказати не можу. Цей факт був відомий тоді в цілій околиці: про це тоді скрізь балакали. В кожному разі веселий о. Василій Єл. вмів чудово передавати в смішних словах події цього випадку. Оповідання, сказати б, переціджувались через його темперамент, були перелиті через призму його творчості й виходили на світ у веселій веселчаній прикрасі. І все те оповідання було заправлене дзвінким безперестанку сміхом в веселій направі душі, од чого оповідання виходило вдвоє цікавішим.
Пригадую ще одно оповідання о. Василія Єл. про те, як той самий архієрей ревізував церкву в одному селі й як стикнувся з старосвітською матушкою.
Маршрутом для об’їзду вікарія був призначений для його обід у показаний час у домі священика одного села. Але вікарій приїхав у село раніше показаного в маршруті часу. Мабуть, він був вже голодний, бо був дуже роздражнений і сердитий. Зайшов він у церкву, оглядів усе і всім був невдоволений. Все здавалось йому недоладу й негарно. Архієрей почав по своєму звичаю голосно на всю церкву лаяти батюшку.
— І церкву нечисто держиш, і на стінах скрізь павутиння, й іконостас задимлений. І дзвони в тебе побиті й торохтять, наче розбиті горшки. І церква стара, і ти сам старий. Став нову церкву, а то зніму з тебе рясу, — сердився та галасував архієрей.
— Грошей нема, ваше преосвященство, — насмілився боязко бовкнути батюшка, ледве зводячи од страху дух.
Архієрей не любив, щоб сперечаться, виправдуватись та щось говорити тоді, як він репетував. Найлучче було б в той час мовчать та кланятись. Батюшка не потрапив на політику архієрея.
— Что? — криконув архієрей. — Денег нет? Продай хату, продай жінку, продай діти, продай воли й корови, а мені щоб церква була. Чуєш? — сказав наважливо й сердито архієрей.
В батюшки в душі похололо. Молодиці, батющині сусіди само по собі чули в церкві, як архієрей гнівався на батюшку, і, вертаючись додому, забігли до матушки й усе дочиста розказали матушці про страшну нахвалку архієрея.
Архієрей, оглядівши церкву, поїхав до батюшки на обід. На нещастя й обід був неготовий, а вікарій був голодний.
— А что ж обед? — питав архієрей у батюшки.
— Зараз буде, ваше преосвященство, — казав батюшка й вийшов у пекарню.
— Чи вже готовий обід? Бога ради, застеляй стіл, бо архієрей намагається та вельми сердиться, — казав батюшка до своєї матушки.
Матушка була з зубатих. Закачавши рукави, вона парила парка з молодицями коло печі. Обід був ще не готовий. Матушка була сердита й роздратована. Вона хапалась, своїми руками соваючись до горшків, як до ворогів, попекла руки, а тут іще архієрей кинув на неї гірку обиду. Вона була сердита на два зводи, бо притичина була не од неї, а од зміни в маршруті часу обіду.
— Скажи, нехай підожде! А чого так зарані приїхав? — крикнула матушка.
— Бійся бога! Аджеж архієреєві не можна так казать! — промовив стиха батюшка, затаївши голос до шепотіння.
— А не хочеш говорити, то, про мене, мовчи! Нехай голодний отам сидить, — аж шипіла матушка.
Батюшка пішов до архієрея й доклав йому, що обід ще не готовий, але незабаром буде готовий, вже докипає. Архієрей сідає на канапі й з терпеливістю жде. Пождавши трохи, він знов посилає господаря до пекарні. Обід все-таки був не готовий. Матушка вешталась, крутилася, як муха в окропі, і сердилась, аж сопла. Доклавши архієреєві, що обід ще не зовсім готовий, батюшка вернувся в пекарню, сів на лаві й з одчаєм в душі тільки дивився на куховарську тяганину та біганину молодиць.
В архієрея терпець увірвався: він сам пішов у пекарню.
Одчиняє він двері в пекарню. В перспективі картини він углядів батюшку на лаві. Матушка, червона на виду, як жар, поралась з рогачем коло печі. На передньому плані стояла помийниця, повнісінька помий вщерть.
— От і одразу видно, що не хазяйка! — почав архієрей, стоячи на порозі: і помийниця повнісінька помий, а ти й не догадалась винести її домашнім відомим звірятам. І обід у тебе не готовий, і мух повна хата, що й рота страшно роззявить.
Це зовсім роздратувало старосвітську матушку. Вона трохи не зверетенилась.
— То затуляйте рота, коли в нас мух повно. Хіба мухи бджоли? Хіба ми їх плодимо, чи що? Самі винні, що обід не готовий, бо їздите не тоді, коли треба, не в свій час. Ваше місце в церкві, а не в пекарні. Були в нас архієреї, але ми ще не бачили таких, щоб у піч зазирали та в горшки заглядали. Оттак пак! продай жінку, продай діти та став церкву! Хіба жінка товаряка чи вівця? Так-то й продати жінку. А хто мене купить та ще й з дітьми? Хіба який чернець з Лаври або з монастиря Михайлівського? Це справді аж чудно! Неначе наважились, щоб нас з світу звести! — І матушка пустила язик, як млин, на всі застави.
— І кажу правду в вічі, — тягла далі матушка. На мені ряси нема, то й з мене ряси не здіймуть, бо я в спідниці ходжу, а не в рясі.
Вікарій тільки очі витріщив на таку матушку. Він стямкував одразу, що матушці вже відомо все, все до словечка те, що він казав у церкві. Він помаленьку причинив двері й вернувся в світлицю.
Приїде Василій Єл. до кого в гості, він приносить з собою веселість, стає предметом уваги всіх, а найбільше тоді, коли між гістьми трапиться дві-три особи веселі й говорючі, здатні піддержати його штукарську творчість. Тоді він розходжується; тоді його штукарство бризкає фонтаном, шумує неперестаючим каскадом і грає, як старий питний мед. Оповідання пливе за оповіданням: то про сусід панів, то про мужиків, то про євреїв, з котрими йому доводилося стикаться або мати якесь діло. Усе це були не відомі заїжджені анекдоти, а живі оповідання, зачерпнуті його кмітливою допитливою творчістю просто з плинучого життя. А кміта він напродиво був гарний і здатний.
Раз один дідич з маленького сусіднього присілка, вже немолодий панич, поїхав за границю й навіть був у Англії. Цей панич привіз з собою перейняті там англійські норови, набравшись англійського потягу до спорту. Ради оригінальності він почав удавати з себе справжнього англійського спортсмена.
— Нап’яв панок на себе якесь куце кепі з задертим вгору до неба козирком, — розказував отець Василій Єл., — надів циганську червону кущеньку куртку до пояса, натяг узесенькі штанці тілового кольору, взувся в ботфорти з довгими халявами та й ганяє по полях та по хуторах. Йому все, мабуть, здавалось, що він ще не в Перепечинцях, а в Лондоні або десь коло Йорка. Побачили селяни таке диво та й питають в мене: що то сталося з перепечинським паном? Доки не їздив за границю на теплі води, доти й ходив у одежі, як люде ходять, пробачайте — в штанях; а це як повернувся з теплих вод, то неначе з ним щось сталося: їздить верхи, вибачайте, без штанів, та світить грішним тілом, мов той циган. Чи то воно так ходять там на теплих водах, чи що?
— Придивіться, — кажу, — люде добрі, лучче! — розказував о. Василій Єл. — То на йому таки штани, тільки якісь чудернацькі, німецькі, вузесенькі.
А пан і справді в тій червоній курточці по пояс був схожий на “козу-дерезу, півбока луплену”, — розказував о. Василій Єл.
В ті часи почали заводитись в сільських батюшок фортеп’яни. Отець Василій Єл. любив музику, і йому забажалось вивчити свою дочку грати на фортеп’яні. Купив він десь старий клавікорд, і дочка вивчилась грати. На вечерах у отця Василія Єл. часто танцювала молоднеча під шипучу музику того клавікорда. О. Василій Єл. було дивиться, дивиться на той безконечник танців та й каже:
— У цих паничів та паннів один рай у серці, а другий у п’ятах. Оце дивлюся я на їх ноги, а в їх п’яти тільки мель-мель! якраз так, як кулаки в млиновому колесі; дриґають та й дриґають ногами, неначе коло їх стоїть коваль з розпеченими обценьками та й щипає їх за п’яти. Якби яка катеринка йшла до самого Києва та грала, то вони слідком за катеринкою танцювали б до самісінького Києва і хіба коло святої лаврської брами схаменулись би.
На сороковім году живоття отцеві Василієві Єл. трапилось велике горе: померла його жінка, котру він любив, як свою душу. Одрізавши її розкішну русу косу, він звелів заплести її, вплести в неї разки червоного намиста, котре носила небіжка, і поклав косу в невеличку скриньку, засклену з усіх боків, як дорогий спадок про свою подругу. Поставивши скляну скриньку в кутку під образами на столику, о. Василій Єл. цілі години стояв, дивлячись на ту русу косу та червоне намисто, на той останній слід замершого живоття, як на легенький одлиск погасаючої смерком вечірньої зорі.
От. Василій Єл. зажурився, засумував, але… ненадовго. Довгий тяжкий смуток не міг пустить глибоко в його душу свого отрутного коріння, бо не був придатний закоренитись в його жвавій веселій натурі. Знов почулось його веселе: хи-хи-хи! Знов він став веселий і звеселяв усіх. Тільки з плином часу лице його стало через міру повнішать, стало, як кажуть, ширше ніж довше. Щоки стали повні та червоні. Шия десь щезла, неначе пірнула в плечі. Творчість його гумору почала вже спадати, неначе згасала. Він іще жартував і сміявся безперестану, але веселі оповідання й жарти вже втратили пахощі, вже видихались і не викликали реготу, а тільки будили сміх. От. Василій Єл. почав часами ніби задумуватись і… одного літнього гарячого ранку вмер нагло, напрасною смертю од паралічу, гуляючи в зятя по дворі.
Пригадую ще одного штукаря такого самого типу, як о. Василій Єл. Він був родом з самого Києва й походив з середньої київської буржуазії. Він так само вмів смішить усіх, але тільки декотрі його жарти мали на собі напечаток народного гумору. Він перемішував їх з салоновими каламбурами, хоч і ті каламбури доводили всіх до сміху. Цікава річ: як тільки він оженився, в йому зовсім неначе висохло те джерело штукарства. Його гумор зовсім погас, як свічка, несподівано загашена одним дмухом вітру. Чи супружеські ланцюги мали такий чудний вплив на його штукарську творчість, чи, може, він узяв у придане київську тещу, огнем жегому, що була з одного кодла з корсунською, про це історія нічого не каже. Не сидіти цьому штукареві за столом богів на Олімпі.
Ми обмежуємось коротенькою психологічною характеристикою дуже відомих мені й знайомих штукарів. Пригадати в дріб’язках усі їх жарти й гумористику нема ніякої можливості. Бо їх розмова була вся безперестанку поцяцькована жартами та приказками. То була не розмова, а якийсь неперестаючий фейєрверк усяких огнів, іскряний, сиплячий блискучими іскрами, то ллючий хвилями та квітчастими смугами, то бризкаючий багатим фонтаном усякого кольору бризок. Розмова тих штукарів завсігди була жвава, весела, несилувана, не закована в форми салонової силуваності, не стиснута ніякими панськими умовними формами. Душа виявлялась такою, яка вона була в своїй вдачі, якою її сотворила природа, в усій її простоті і непочатості, як виливається пісня соловейка, щебетання ластівки, як виливалась пісня народна в душі чорнобривої дівчини або прибитого соціальним горем, але все-таки веселого, незламаного духом, гордовитого й вольного веселого козака-запорожця.
