З молодицями та бабами Антін Радивиловський жартує на інший спосіб. От, наприклад, йдуть молодиці вулицею. Антін зустрічається з ними й обертається до найкращої та наймолодшої.
— Добридень тобі, моє серденько! А чом ти до мене не вийшла вчора ввечері?
— А чого б то я до тебе виходила? — питає молодиця.
— А ти й забулась, чого? Ти ж моя коханка! — ніби чепляється Антін до молодиці.
— Одчепися ти од моєї душі! Я ж чоловіка маю, — сердито одказує молодиця.
— Тільки б і лиха, що чоловік. Бач, яка ти добра! Я тобі й спідницю справив, а ти мене цураєшся.
— Яку спідницю? Оцю, що на мені? — вже з жартом каже молодиця, показуючи на свою дешеву збляклу стару, трохи не драну спідницю.
— І цю справив, і ту червону в квітках, що в тебе схована в скрині: обидві мої, а ти оце чогось перестала мене любити, — каже, дуріючи, Антін.
— Та в мене червоної спідниці й заводу нема! — каже з сміхом молодиця. — І одколи я заміжня, в мене й не було червоної спідниці. Оце причепилась причепа! Не думай, що я така нетяма, щоб позабувала, які на колір були в мене спідниці.
— То зелена ж! і то моя. Ой боже мій, боже! тільки десять карбованців дурнісінько запагубив! — каже Антін і при тому важко зітхає, аж сопе, мов ковальський міх.
— Купи мені спідницю, то я й носитиму, — обзивається молодиця.
— Купив вже дві, куплю й третю, як любитимеш мене, моє серденько, — каже Антін.
Іде Антін через місто, цебто через ярмарковий майдан, зустрічає гурт молодиць і знов націлюється на нову жертву своїх жартів та дурощів, само по собі на найкращу.
— Будь здорова, чорнобрива, цокотушко моя, щебетушко моя, моя ти перепілочко, моя ти ластівочко! — щебече Антін дрібно-дрібно солоденьким голоском. — А ти вже й не здоровкаєшся зо мною, й не дивишся на мене?
— Та я тебе, сказати по правді, і не примітила, — каже молодиця.
— Бач, яка ти! Любилися, кохалися, як риба з водою, а теперечки ти вже мене й не примічаєш. Або з горя піду в Росі втоплюся, або повішусь: оттут серед базару заб’ю кілка та й повішусь, — каже Антін і важко зітхає, аж сопе. На його виду майнув одчайдушний виявок журби, неначе йому тільки зосталось обмотати вірьовкою шию та й повіситься десь на бантині в стайні.
— Та про мене й повісся! плакати не буду, — каже молодиця й регочеться на ввесь майдан.
— А як я буду перед смертю дриґать ногами, то може й заплачеш. Я знаю, що всі молодиці збіжаться до мене та будуть сльозами вмиватись, як я буду перед смертю ногами дриґотіть. Ох! — важко зітхає Антін, роззявивши рота, мов вершу.
Усі стеблівські молодиці знали цей підступ та спосіб Антонових навісних жартів і нітрошки не зобижались. Але часом Антін помилявся й обертався з такими жартами до молодиць з чужих близьких сіл. Молодиці бачили Антона вперше й не знали про такі його жарти. Жарти виходили й справді смішні, бо молодиці опинялись в смішному або в ніяковому становищі, їм і справді було якось ніяково перед людьми.
Зустрічає якось раз Антін дуже гарну молоденьку молодицю в ярмаркову неділю на гатці коло порона. Вона була з близького містечка Шендерівки. Порон був ще по той бік Росі, і чоловіки тягли за кодолу, стоячи між двома стовпами, й гнали порон до гатки.
— Добридень тобі, серце! — обертається Антін до молодиці прилюдно з таким інтимним привітом.
— Доброго здоров’я! — обзивається молодиця й з дива витріщає очі на Антона.
— Чи це ти мене не впізнала? — питає Антін.
— Ні, — каже молодиця поважним тоном. — Бо я бачу вас вперше на віку.
— Ой! — зітхає Антін. — Ой господи! Бач, який тепер світ настав! А ці червоні чоботи, що я тобі справив, і досі носиш… а мене вже й забула.
— Коли ж ти мені купував червоні чоботи? — питає молодиця, і її великі очі з превеликого дива стали ще більші.
— А хіба ж ти вже й забула? А тоді, як я до тебе ходив щовечора на вечорниці, — каже Антін з поважною міною.
Молодиця вирячила очі на Антона, як корова на нові ворота. Вона, очевидячки, силкується пригадать дівоцькі залицяння з своєї недавньої молодості й, само по собі, не знаходить таких гріхів у своїй пам’яті.
— Що це ти брешеш! Ці червоні чоботи справив мені чоловік, а не ти, — каже молодиця.
— Та вже ж пак чоловік. При людях, бач, треба ж казать, нібито чоловік справив. — каже Антін.
— Оце причепилась якась причепа серед шляху, та ще й серед людей. Може, ще скажеш, що й це червоне намисто, що на мені, ти купив? — вже сердито каже молодиця.
— Атож пак хто! Авжеж я! — каже вже поважно Антін, ще й трохи підняв угору голос, буцімто з претензією.
— Коли ж ти мені його справляв? — питає сердито молодиця.
— А тоді ж таки, як ми любилися з тобою, — каже Антін.
— Бий тебе сила божа! Я ж тебе вперше бачу на своєму віку. Та я ж не стеблівська! — каже молодиця, вже зовсім зобижена.
— А хіба ж я не знаю, що ти з Шендерівки? — каже Антін.
Стоявші навкруги їх стеблівські молодиці та чоловіки осміхаються, бо їх забавляють Антонові жарти. Вони неначе ждуть, що то з того вийде, який буде кінець. Ці жарти ще більше забавляють самого Антона.
— Ой господи, господи! який тепер світ настав, — каже Антін жалібним голосом. — Вже й забула. А чи давно ж те діялось? А пам’ятаєш, як ти вибігала до мене з Шендерівки за три верстви за лісок у той ярок, що коло лісу? Ти з Шендерівки у ярок, а я з Стеблева за три верстви до тебе у лісок… та все щовечора, щовечора; ще й мене було випереджаєш… я прийду, а ти вже мене ждеш, — верзе Антін.
В стовпищі на гатці й під яткою в тіні, де між стовпами була накручена кодола, піднімається регіт. Антін стоїть і ледве вдержує поважну міну. Шендерівська молодиця починає не на жарти сердитись.
— Ще що скажи! Це якась напасть мені з цим чоловіком. Довго пам’ятатиму цей ярмарок! — кричить вже молодиця.
Одначе молодиця вже починає прикмічать, що люде кругом неї весело регочуться, здогадом вгадує вона щось комічне в тому чеплянні та удаваній нахабності, та ще й при людях, і догадується, що тут затаївся якийсь жарт або якісь смішки.
— Та не йми йому віри, молодице! — обзивається один чоловік з натовпу. — То він жартує. Це в його така вдача, така манорія. Він усе так жартує з усіма, кого зустріне: чи старого, чи молодого.
Молодиця й сама починає сміятись, що дала себе піддурить. Вона пригадує всі смішні подробиці своєї розмови з Антоном, повертає очі, щоб подивиться на ту прояву, але Антонів і слід вже щез: шукай вітра в полі!
Само по собі розуміється, Антін причеплювався з такими жартами до молодиць, як не було поблизу їх чоловіків.
— Ой Антоне! намне будлі-коли тобі чуба якийсь мужик, — казали Антонові, даючи йому перше й друге застереження. Але не тільки перше й друге, а навіть третє й четверте застерігання нічого не вдіяло, і Антін таки попався в біду.
Була ярмаркова неділя, цебто неділя, в котру ставав ярмарок у Стеблеві. Антін вертався з церкви. Йому треба було перевозиться через Рось пороном, бо наш дім стояв за Россю на горі. В ярмаркову неділю на пороні, й на обох гатках, і коло гаток під ятками, де була причеплена кодола між стовпами на перекладині під покрівлею, було дуже завізно. Люде возами то їхали на ярмарок, то, поторгувавши і скупивши все, чого було треба, верталися З ярмарку додому. На малому пороні не встигали швидко перевозить велику силу возів. Вози стовпились на обох гатках. Перевізшись на пороні через Рось, Антін примітив між натовпом на гатці одну молоденьку молодичку з села й почав чеплятись до неї з своїми звичними жартами.
— Добридень тобі, моя полюбовнице, моя коханко! Чи це ти пак мене й не впізнаєш?
Молодиця витріщила на Антона здивовані очі.
— Я тебе не знаю і зроду й не бачила, — каже молодиця.
— Бач яка! А ти хіба вже й забулась, як мене любила?
— Та я й не стеблівська, а виграївська! — каже молодиця.
— Та виграївська ж! Оце б таки забув, що ти виграївська. А хіба ж ти вже й забула, як ми любилися та кохались? А пам’ятаєш, як ти виходила до мене з Виграєва щовечора за лісок у ярок до млина коло Росі, а я до тебе виходив з Стеблева у ярок до млина? — починає плести Антін свою звичну нісенітницю.
Коли це несподівано з-за возів виходе чоловік тієї молодички, дуже молодий. Очевидячки, він недавно оженився. Він усе чув.
— А це, жінко, що таке? Який це твій полюбовник? То ти така! А ти ж божилась, а ти ж присягалась, що нікого не любила. То ти така! Га! А я цього й не знав! То ти така! — кидається ревнивий чоловік з криком та галасом до ні в чому неповинної молодиці.
— Оце якась напасть мені! Та я оцього парубка вперше на віку й бачу! — каже молодиця з слізьми в очах.
Антін стоїть і забавляється своїм жартом.
— Брешеш ти, сяка-така!.. До тебе парубок не чеплявся б дурно! А ти ж божилась мені, а ти ж присягалась, що нікого не любила! То ти мене дурила? — вже кричить опришкуватий несамовитий од злості виграївець.
Молодиця починає плакати. Чоловік обертається до Антона вже без жартів.
— А ти, вражий сину, чого чепляєшся до моєї жінки?
Виграївець хапається однією рукою за свою шапку. То був знак, що в його аж руки сверблять, щоб битись. Антін ще не дометикувався до того, щоб говорити про дівчат по-італіянській, але на червоному виду та в страшних лютих чорних очах виграївця він прочитав страшне чужоземське слово — wendetta (помста). Він втямив умить, що треба втікати.
— Потривай же ти, чортова супостать! Я ж тобі скручу в’язи! — вже не каже, а неначе шипить чоловік, став блідий як смерть; очі в його стали неначе дурні або п’яні. Він знов б’є себе долонею по шапці. Шапка з’їхала трохи не на саму потилицю. То був знак: смерть Антонові! уб’ю! замордую!
