Історична драма на чотири дії й на п’ять картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
- Іван Остапович Виговський, український гетьман, 45 років.
- Олена Виговська, його жінка, гетьманша, дочка шляхтича Богдана Стеткевича, новогрудського каштеляна, й князівни Соло-мирецької, його першої жінки.
- Данило Виговський, брат в первих гетьмана, 40 років.
- Катерина, його жінка, старша дочка гетьмана Богдана Хмельницького, середніх літ, говорюча, весела й розумна.
- Олена, менша дочка Богдана Хмельницького, жінка черкаського полковника Івана Нечая.
- Ганна Хмельницька, гетьманша, третя жінка Богдана Хмельницького, з роду Золотаренків, 40 років; поважна, хазяйновита, держиться простих давніх звичаїв.
- Остап Золотаренко, небіж гетьманші Ганни Хмельницької, козацький сотник 32 років.
- Князь Богдан Соломирецький, дядько гетьманші Ви-говської по матері, син православного князя Василя; сам католик і прихильник Польщі; старий сивий удівець.
- Зінаїда Соломирецька, його дочка, молода дівчина, дуже гарна з лиця.
- Маруся Стеткевичева, жінка гетьманшиного брата Юрія Стеткевича, приятелька гетьманші Виговської. Христина Стеткевичівна, її дочка, молоденька дівчина, жвава, неслухняна й свавольна; приятелька князівни Зінаїди Соломирецької.
- Юрій Хмельницький, менший син Богдана Хмельницького, хлопець 16 років, вередливий, неслухняний й опришкуватий.
- Князь Любецький, далекий родич Стеткевичів, католик, служив у польському війську, панич 45 годів, лисий, пристаркуватий, високий і кандибастий, сватає князівну Зінаїду.
- Охрім Крутив’яз, наймит старої гетьманші Ганни Хмельницької.
- Орися, горнична старої гетьманші.
- Пан Казімір Беньовський, королівський посланець з Варшави, 50 років, жвавий, хитрий, облесливий і говорючий.
- Павло Тетеря, полковник козацький, котрий потім одружився з удовою Катериною, старшою Богдановою дочкою, й був потім гетьманом.
- Конюший князя Соломирецького, старий шляхтич.
- Козацька старшина: полковник Тетеря, Тиміш Носач, генеральний обозний, Іван Золотаренко й інші.
- Двірські дами й родички гетьманші Виговської: Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська; пажі, козаки, хор дівчат, козак вістовик, козаки вивідчики, 1-й шпигун, 2-й шпигун, селяни.
Дія драми діється 1657 року в Чигирині; остання дія — через три роки.
ДІЯ ПЕРША
Дія діється в Чигирині в домі небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. На сцені просторна світлиця, багато й гарно убрана по-старосвітському. Попід стінами ослони з спинками, застелені червоним оксамитом та сукном. В одному кутку довгий стіл, застелений дорогою скатертю. На столі на срібному полумиску хліб та сіль. Рядом з столом здорова канапа з спинкою, застелена квітчастим перським килимом. Коло стола довгі й круглі дзиґлики й стільці, оббиті червоним сукном. Коло образів і коло дзеркал скрізь по стінах понавішувані вишивані рушники. На стінах полиці з срібним посудом, висять рушниці та шаблі. Через усю світлицю простелений квітчастий килим до одних дверей. В світлиці двоє дверей.
ВИХІД 1
Удова гетьманша Ганна Хмельницька в намітці, в парчевому жупані, в намисті з червінчиків в три разки; четвертий разок з золотих, наче розтягнутих крапель. На разках золотий з діамантами хрест, подарунок Богданів.
Ганна Хмельницька. Минула моя слава! Полинуло моє щастя десь за синє море, мов ластівка в теплі краї. Була й я гетьманшею й господинею в цих покоях; а от сьогодні прибуде гетьманша Виговська, буде жить у цих пишних Богданових світлицях, буде тут походжати по цих дорогих килимах, буде усім правувать… А я, безталанна, муситиму кориться. Небіжчик Богдан був добрий для мене, слухав мене, поважав, звелів перед смертю, щоб я жила в цьому палаці, просив, щоб я доглядала сина його Юрася. А Виговський вмостився сам в цей палац, ще й свою молоду гетьманшу звелів тут вмостить, а мене випхнув, дав мені для прожиття отой закуток (показує на одні двері), дав на кінці палацу дві кімнатки та одну кімнатку для Юрася, Богданового сина мизинця. Ох, горе моє, недоля мояі А колись я тут гетьманувала! Мала своїх гайдуків, пажів, свого писаря. (Ходить швидко, говорить гордо). Гетьман Богдан раз сподобив мене обідати з послами, ще й дав мені право видавати й підписувать універсали монастирям… А тепер… От Виговський звелів мені впорядкувать світлиці для своєї гетьманші, зострічать її… ніби якусь королівну. Шляхтянка, пак, має рідню між князями Любецькими, Четвертинськими, Соломирецькими… Ох! (Зітхає важко). Оришко! Оришко!
ВИХІД 2
Ганна Хмельницька й горнична Оришка.
Оришка (входить). Зараз, ласкава гетьманше!
Ганна Хмельницька. Оришко! Незабаром прибуде молода гетьманша. Я тебе приставлю до молодої гетьманші за служницю, будеш її услуговувать, бо ти проворна, зугарна й угариста, то й увинешся коло панії.
Оришка. Ой боже мій! їй же богу, боюся! Кажуть, нова гетьманша з великих панів: вже й не знаю, чи королівна, чи царівна, чи князівна. Кажуть, що вона їде з Києва до Чигирина в золотій кареті, а за нею їде такий поїзд, що вона сама вже буде в Чигирині, а хвіст того поїзда тільки що виїжджатиме з Черкас. Та ще кажуть, що їдуть усі польські князі, чи королі, чи вже й не знаю хто. Невже цьому правда?
Ганна Хмельницька. Цур дурної навісної! А поклич мені Охріма. (Оришка виходить).
ВИХІД З
Ганна Хмельницька й Охрім.
Охрім (входить). Добридень, паніматко гетьманше!
Ганна Хмельницька. Доброго здоров’я, Охрі-ме! Чи причепурив, чи поприбирав в дворі та в садку? Гляди лишень, щоб скрізь було гарно й чепурно. Незабаром прибуде поїзд з молодою гетьманшею. Та й за двором улицю замети, отам коло криниці, де на Маковія воду святять щороку.
Охрім. Ще й улицю? Неначе на Маковія, як святять зілля.
Ганна Хмельницька. Ну, ну! не варнягай та мерщій йди й замітай, бо я сама вийду от зараз та все огляджу.
Охрім. А чи то правда, гетьманше, що люде кажуть, нібито з молодою гетьманшею їде велика сила польських панів, а за ними йде велика сила війська, та все польські шляхтичі й татари, та ще й чорні орапи; та нібито вони везуть з собою в кареті якусь хранцузьку відьму, чи мару, а в тієї хранцузької відьми, буцімто, одні зуби в роті, а другі зуби на лобі. Військо, кажуть, таке, що як іде, то аж земля стугонить. А та хранцузька відьма, чи мара, як тільки свисне та заклацає усіма зубами, то напустить на наше козацьке військо ману, і воно так одразу й попадає та й поляже покотом. А тоді польські пани знов вернуться до нас і заведуть на Україні нову панщину та шляхетчину.
Ганна Хмельницька. Нехай би верзла отаке Оришка чи якась стара баба… Адже ж ти Охрім?
Охрім. Крутив’яз Охрім, паніматко гетьманшо.
Ганна Хмельницька. А мені здалось, що це стоїть коло мене Оришка… А поклич сюди сотника Остапа Золотаренка, мого небожа.
Охрім. Зараз, ясновельможна! (Виходить).
ВИХІД 4
Ганна Хмельницька й Остап Золотаренко.
Остап (входе й кланяється). День добрий, тітко! З сьогоднішнім днем будьте здорові! (Цілує Ганну в руку; вона цілує його в голову).
Ганна Хмельницька. Спасибі, небоже! Будь і ти здоровий. Оце я тебе покликала, щоб спитать, де мені зострічати нову гетьманшу з хлібом та з сіллю? Чи тут в світлиці, чи деінде; чи на ґанку, чи в світлиці в дверях, як стрічають молодих після вінчання, чи, може, ще гетьман звелить мені зострічать ЇЇ аж за брамою. Чи не казав пак тобі про це гетьман?
Остап. Сказав би, та й сам не знаю. Мені гетьман про це й не скаже. Не Золотаренки в його запобігли ласки, а Виговські. Наїхала тих Виговських до Чигирина ціла метка, неначе ввесь Вигів з Волині переперло сюди в Чигирин. На гобаку поліном кинь, а в шляхтича влучиш.
Ганна Хмельницька. А мені ж треба знати, де й як зострічать нову гетьманшу. Виговський вигадує якісь пишні церемонії для Олени Стеткевичівни. Велика, бач, пані; значного шляхетського роду, має рідню на Литві між князями. Вона ж дочка новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича й князівни Соломирецької.
Остап. Кажуть, що їде до нас якесь велике цабе.
Ганна Хмельницька. Гетьман звелів мені й моїм пасербицям стрічать гетьманшу, але де й як, цього гаразд не розтовмачив: бігає, метушиться, мов навісний.
Остап. Треба спитать у полковника Данила Вигов-ського. Він же в гетьмана, мов права рука! А от і він!
ВИХІД 5
Ганна Хмельницька, Остап Золотаренко й Данило Виговський.
Данило Виговський. А я, мамо, оце до вас. Добридень вам, мамо! Чи готова, Остапе, твоя сотня? Ти з своєю сотнею поїдеш з гетьманом за місто назустріч гетьманші.
Остап. Вже готовісінька. Хоч і зараз рушать з міста.
Данило Виговський. Просить вас гетьман (кланяється Ганні), щоб ви, гетьманшо, були ласкаві, стріли молоду гетьманшу з хлібом-сіллю та привітали її та її ясновельможних родичок, котрі їдуть вкупі з нею.
Ганна Хмельницька. Та треба ж вийти назустріч і привітать. (Зітхає). А де ж казав Іван Остапович зострічати гетьманшу? Чи тут в світлиці, чи на ґанку, чи, може, й за двором?
Данило Виговський. От про цю церемонію нічого напевно не скажу вам, бо я й сам невідомий тому.
Ганна Хмельницька. Як за двором, то я на це не згодна. Багато вже буде честі для нової гетьманші. (Одходе набік).
Остап. Та й для шляхти, що з нею наїде, буде надто багацько пошани.
Данило Виговський. А хоч би й для шляхти!
Остап. Шляхта не варта такої пошани. Це вже справді пішлося козакам, як з Петрового дня, щоб козаки панькались з шляхтою, неначе колись з польськими панами.
Данило Виговський. Остапе! Це ж наїде з гетьманшею не польська шляхта, а нашої ж віри українська, котрої й небіжчик Богдан не вигнав з України і котру таки шанував.
Остап. Гм… вона-то й своя, але за нею волочиться хвіст польських князів та панів.
Данило Виговський. А як і волочиться, то що ж?
Остап. Нехай краще не волочиться. Я вже постерігаю, до чого воно йдеться.
Данило Виговський. А до чого ж воно йдеться?
Остап. А до того, що пани хотять втиснуться знов на Україну, покласти на наш віз хвостика, а потім лапку, а потім зовсім сісти та й зіпхнути козаків з воза, а хлопів запрягти в ярмо, та до панщини! Я це трохи постерігаю.
Данило Виговський. Я цього не думаю, а думаю, що наші козаки, старшина, усі повинні бути шляхтою, як і шляхта польська.
Остап. А то навіщо? Усі повинні буть однакові! І козаки, і селюки — усі повинні бути шляхтою, коли вже в вас пішла на шляхту поведенція теперечки.
Данило Виговський. О, цього не буде! Не повинно бутиі Ми, старшина, ми тільки повинні мати опрічні од селюків вищі привілеї, мати право на маєтності.
Остап. Вибачай, полковнику! Цього ніколи не буде. Цього не повинно буть.
Данило Виговський. Ба повинно буть! (З криком).
Остап. Ба не буде! Не повинно бути! (З гнівом).
Ганна Хмельницька. Та годі вам! Годі! Оце заходились.
Остап. Ось де наше право й право козаків! (Висмикує з піхви шаблю).
Ганна Хмельницька. Одже ще полаються, а може, й поб’ються отут! Та годі вже вам, годі! Остапе! Бійся бога!
ВИХІД 6
Ті самі й гетьман Виговський.
Виговський (несподівано входе в двері; біжить до Остапа й Данила, стає між ними й розставляє руки). Те-те-те! Чули ми цієї вже од вас і вчора, і позавчора, і позапозавчора. Те-те-те! Співайте ще іншої.
Ганна Хмельницька. Опам’ятайтесь. Годі вам змагаться!
Остап (махає шаблею). Накладу своєю головою, а не попущу шляхті та панам верховодить! Ми тут на Україні всі однакові. Всі рівня! Всі або шляхта, або сірома! Так постановив небіжчик Богдан.
Данило Виговський. Сірома — шляхта! Оце так гарна шляхта! Хи-хи-хи! (Регочеться).
Виговський. Те-те-те! От таке ми чули од вас і вчора, і позавчора, і цього тижня, і того тижня. Ну-ну! Годі вже вам, годі сперечатися та войдуватись! Накричались доволі, то й буде! Цитьте! Усе буде гаразд. Усе буде добре. Втихомиртесь!
Остап. Ніколи не мовчатиму, вийду на вулицю та серед улиці кричатиму проти панства…
Виговський. Те-те-те! Молодий ти, то й піднімає тебе на крикливці. От мене та й вас, шановна гетьманше, то вже крикливці не беруть.
Ганна Хмельницька. Куди вже мені до крикливців. Мені аби лихо тихо, то я й мовчатиму. Нехай крикливці нападають на будлі-кого іншого.
Виговський. Розумну людину гарно й слухати. А ви втихомиртесь. Усе буде гаразд.
Остап (тихо). Та й хитра ж оця людина! На всі боки він на лице, а вивороту нігде й нема! Але я постерігаю в його той виворіт.
Виговський. Вгамуйтеся! Помиріться. Годі вже вам! Буде з вас того змагання! Нащо нам ті хатні сварки та змагання? (Бере однією рукою за руку Данила, другою — за руку Остапа й складає їх докупи; вони обидва одвертаються один од одного, хоч подають руки).
Данило Виговський. Та вже нехай буде так, як гетьман каже.
Виговський. От і згода! От і мир! Нічого в світі не люблю я так, як мирноту та спокій! Чи правду я кажу, паніматко? (Обертається до Ганни Хмельницької).
Ганна Хмельницька. А бог його святий знає.
Виговський. А я оце до вас, гетьманше! Ще раз прохаю вас сердечно. (Цілує Ганну Хмельницьку в руку). Стріньте молоду гетьманшу, як господиня, як посаджена мати, з хлібом-сіллю та з пошаною, бо вона, може чули, з шляхетського, навіть сенаторського й князівського роду, має родичів князів і родається з ними.
Ганна Хмельницька. Де ж мені її зострічати? Чи в дворі, чи тут у світлиці?
Виговський. О ні, ні, ні, паніматко! Тутечки, осьдечки в світлиці зостріньте її з хлібом-сіллю. У дворі стріне її наш брат Данило. А ти, сотнику, зараз забирай свою сотню та їдь зо мною назустріч моїй дорогій гетьманші за Чигирин.
Остап. Добре, гетьмане! Моя сотня вже готова.
ВИХІД 7
Ті ж самі й вістовик-козак.
Вістовик (вбігає раптом). Ясновельможний гетьмане! Вже гетьманшин поїзд виїхав з лісу й спускається з горба. Я оце просто з дзвіниці, звідкіль зирив за всім. (Виходить).
Гетьман Виговський. Брате Даниле! Ходім мерщій, хутчій, швидше! А де ж, гетьманше, Богданові дочки? Де Катерина Виговська? Де Олена Нечаева? Де ж це дівся Юрась? Нехай ідуть сюди. Та станьте рядочком. Ви, мамо, посередині, а дочки по одну й по другу руку. Отак-о! Та привітайте гетьманшу ласкавенько, промовте якесь привітання й поздоровління, бо з гетьманшею їдуть високі гості; зараз прибуде й її дядько, князь Соломирець-кий, та ще й з своєю прегарною дочкою, князівною Зі-наїдою.
Остап і Данило Виговський хапком виходять.
ВИХІД 8
Ганна Хмельницька, Виговський, Богданові дочки: Катерина Виговська й Олена Нечаева.
Катерина Виговська (входить). Добридень! Добридень вам, мамо! (Цілує мачуху в руку). Добридень і вам, пане гетьмане!
Ганна Хмельницька й Виговський. Доброго здоров’я!
Олена Нечаева. Добридень, моя дорога мамо! З сьогоднішнім днем будьте здоровенькі! (Цілує мачуху в руку).
Ганна Хмельницька. Спасибі! Будь і ти здорова.
Виговський. От і добре, що ви прийшли. А де ж Юрась? Треба ж, щоб доконечно й він тут був на церемонії. Та причепуріть його трохи.
Катерина Виговська. Добре-добре, пане гетьмане! Вже ми доглянемо його.
Виговський. Прощавайте! Господи, споспішай і спострічай! Дай боже час добрий!
Ганна Хмельницька, Катерина й Олена. Прощайте! Господи, спострічай! (Гетьман Виговський виходить).
ВИХІД 9
Ганна Хмельницька, Катерина, Олена, потім Юрась Хмельницький.
Ганна Хмельницька. Сідайте! Сідай, Катерино! Присядь, Олено! (Усі сідають).
Катерина. їдуть до нас високі гості.
Олена. Та ще й з високою пихою. Все шляхта, та князі, та князівни… Я не знатиму, на яку й ступить перед такими гістьми.
Ганна Хмельницька. Будемо ступать на обидві, як і повсякдень ступаємо. Там-то диво князі та князівни! Бачили ми, як за вашого небіжчика тата Богдана ті князі давали драла з України, аж курява підіймалась слідком за ними.
Катерина. А це вони потрошку знов силкуються вшелепаться на Україну, бо нова гетьманша з шляхти.
Олена. Та ше й не з простої, а гоноровитої. Кажуть, нібито вона доводиться родичкою і князям, і сенаторам.
Ганна Хмельницька. Та доводиться ж родичкою і князям Любеньким, і князям Соломиоепьким, Доу-цьким, і Гооським, і Огінським. й іншим. Має вона оідню між варшавськими сенаторами. Князь Соломиоецький, той, що їде з нею до гетьмана в гості, доводиться молодій гетьманші рідним дядьком по матері. Кажуть, що цей князь вже став католиком, а його дочка, молода князівна Зінаї-да, вже спольщилась трохи.
Катерина. Я чула, що молода князівна Зінаїда дуже гарна з лиця.
Ганна Хмельницька. Кажуть, що така гаона хоч з лиця води напийся, і сже до неї присватується якийсь немолодий князь.
Олена. Не князь-бо, мамо, а сенатор.
Ганна Хмельницька. Нехай буде й сенатор. Але цей сенатор чи князь вже пристаркуватий, дуже багата людина, має великі маєтності на Литві та на Поліссі.
Катерина. Може, й він пришелепається до нас в Чигирин?
Ганна Хмельницька. Мабуть, присурганиться.
Юрась (вбігає). Що це таке? Що це таке?
Ганна Хмельницька. А що там таке, Юрасю?
Юрась. Що це таке? Що це таке? (Бігає сюди й туди, од кутка до кутка).
Ганна Хмельницька (встає й іде до Юрася). Та тпо там таке трапилось?
Юрась (перекривляє). Еге! Що там таке трапилось? Сидять отутечки та базікають. Он підіть лиш подивіться самі, то й побачите.
Ганна Хмельницька. Та на що ж подивиться? Куди йти?
Юрась. А туди ж о! Хіба ж ви не знаєте?
Ганна Хмельницька. А почім же я знаю?
Юрась. А де тепер мої коні стоять? Га?
Ганна Хмельницька. А де ж вони стоять? В стані.
Юрась. Еге! В гарній стані. (Кричить перед самим Ганниним лицем). В хліві! Он де! Мої коні поставили в хліві, а гетьманові стоять вже в стані мого тата. Он що! Я цього не стеоплю. Я ТУТ хазяїн, а не Іван Остапович Виговський! Що ие таке? Що це таке? Я питаю в вас, шо це далі буде? Га? Я тут хазяїн і гетьман! Навіщо Іван Остапович взяв мою булаву? Мене обібрала козацька рада за гетьмана, а не Виговського.
Ганна Хмельницька. Та тебе ж, серце, тебе. Але постривай лиш! Тобі треба ще вчиться, треба ще їхать до Києва та вчитись в академії, а потім, як вивчишся, то й будеш гетьманувать.
Десь далеченько чуть здалеки музики й гуркіт поїзда. Усі кидаються до вікон і заглядають в шибки.
Ганна Хмельницька. Певно, поїзд недалеко, бо чуть музики.
Катерина. Он вже виїжджає з гаю, спускається в місто в возвозі.
Олена. Та й довгий же поїзд! Попереду їде французька ніби золота лиснюча карета.
Ганна Хмельницька. Ото ж їде гетьманша. Вона їздить завсіди в батьківській французькій кареті.
Катерина. А за каретою ще каляси! Та коні все повбирані; над хомутами червоні широкі пояси мають на вітрі.
Олена. А за каретою в калясах їдуть якісь панії.
Ганна Хмельницька. Ото ж, певно, гетьманщині двірські панії та родички: Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська.
Катерина. Кажуть, що вона везе з собою й якогось славного кравця Васильківського, та ще й кухаря з Варшави.
Ганна Хмельницька. Везе кравця, бо вона вбирається по-заграничному, як убираються в Парижі двірські французької короліви.
Олена. Ото буде на що подивиться. Побачимо усякого заграничного дива.
Музики наближаються, чуть їх вже голосніше та голосніше.
Ганна Хмельницька (бере з стола тарілку з хлібом, застелену рушником, вишиваним заполоччю та золотом, і стає серед світлиці). Катерино! Олено! Ставайте-бо побіч мене, а ти, Юрасю, ставай окроме, трохи одда-леки.
ВИХІД 10
Ті ж самі й поїжджани.
Одчиняються двері. Входить гетьман Виговський і веде під руку гетьманшу Олену. Олена убрана по французькій моді XVII в. в сукню з довгим шлейфом, в зубчастий високий комір; в не” на голові білий парик. Яа гетьманшею йдуть дами, її родички: Павловська, Рудницька, Подаоицька. Лговська, за ними Маруся, жінка гетьманшиного брата, Юрія Стеткевича, і її дочка Христина, Данило Виговський, Остап, козацькі полковники й сотники, за ними натовпились козаки, позаду слуги, Охрім Крутир’яз, Оришка. Музики грають марш.
Ганна Хмельницька (виступає назустріч Виговській). По нашому давньому звичаю зострічаємо тебе, гетьманше, з хлібом-сіллю. Пошли боже тобі на новому місці щастя, та здоров’я, та вік довгий! Даруй господи, щоб ви з Іваном Остаповичем гетьманували довго-довго й не зазнали на своєму віку ніякого горя, щоб ваше нове життя було ясне та красне, як погожі літні дні. (Подає гетьманші хліб. Гетьманша бере хліб).
Ганна Хмельницька. Поцілуй же, гетьманше, наш хліб по нашому тутешньому звичаю, а то ми подумаємо, що ти цураєшся нашого хліба-солі.
Виговська. Спасибі вам. Вибачайте мені, бо я не знаю простих сільських тутешніх звичаїв: я не козацького роду. (Цілує хліб. Катерина Виговська бере од неї хліб і кладе на стіл).
Ганна Хмельницька. Тепер вітаю тебе в новій господі од щирого серця. (Кладе обидві руки на плечі Ви-говській; Виговська й собі кладе руки на Ганнині плечі; обидві тричі цілуються, потім одна одну цілує в праве плече). Оце старша дочка мого небіжчика Богдана, Катерина Виговська, з котрою ти вже знайома, як я чула од неї. (Гетьманша так само цілується з Катериною).
Ганна Хмельницька. А це менша дочка мого Богдана, Олена Нечаева. (Гетьманша цілується з Оленою).
Ганна Хмельницька. А це Юрась, менший Богданів син.
Юрась. Не Юрась-бо, мамо, а Юрій. (Цілує Вигов-ську в руку. Виговська цілується з ним).
Виговський (до гетьманші). Прошу сідати в нашій господі! (До Ганни). А це знайомі й родички моєї молодої гетьманші. А оце невістка моєї гетьманші, жінка її брата Юрія Стеткевича, Маруся; це її молоденька дочка Христина.
Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кланяються їм і вітаються з ними.
Ганна Хмельницька. Прошу сідати, наші дорогі гості! (Виговська сідає на першому місці на канапі; паж несе її шлейф).
Виговський (до старшини). Сідайте, прошу вас!
Старшина сідає по другий бік. Коло порога і в одчинених дверях товпляться козаки й слуги. Декотрі заглядають в одчинені двері.
Ганна Хмельницька. Як же тобі, гетьманше, показавсь наш Чигирин?
Виговська. Після Києва та Варшави він мені здається дуже простим.
Ганна Хмельницька. Та певно, далеко Чигири-нові до Києва та Варшави,
Виговська. Та козаків тих так багато в Чигирині! На яку вулицю не поверни, скрізь манячать козаки та козаки!..
Ганна Хмельницька. Бо це козацьке місто.
Натовп розступається. В світлицю входить польський посланець Беньовський.
ВИХІД 11
Ті ж самі й Беньовський.
Виговський. Моя дорога! Пан Казімір, посланець од польського найяснішого монарха, пробуваючи в цей час у Чигирині, хоче заповіститься тобі (гетьманша встає) й поздоровить тебе з приїздом.
Беньовський (підлесливим голосом). Найвищий, найзавершеніший Розум, котрого ми нарікаєм) богом, цар над небом і землею, колись сотворив першого чоловіка Адама й його першу жінку Єву. Найвищий Розум, “аль-бо” бог, увів першого чоловіка й його супружницю в пишний рай, зумисне для цієї прегарної пари насаджений. Ви, ясновельможна гетьманше, з ясновельможним гетьманом у Чигирині та в Суботові, як Адам і Єва в раї. Вітаю ж вас, ясна паніє з високого ооду, і бажаю вам щастя в цьому новому раї на пишній Україні. (Цілує гетьманшу в плече, потім у руку). Ясновельможна гетьманше! Поздоровляю вас з вашим високим титулом! Ви тепер, мов короліва на Україні, як наша коооліва в Польщі.
Виговська. Спасибі! Спасибі! Прошу ж сідати в нас! (Сама сідає). Я бажаю часто бачити вас в Чигирині в нас у гостях, хоч ви й далеченько од нас живете.
Беньовський (сідає). Ох, не близький світ! Тепер пробуваю на Поділлі коло Бара, в своїй маєтності, але я живу в Варшаві або на Волині, як каштелян волинський. Але ради миру між двома народами я ладен орлом шугати щодня з Варшави до Чигирина.
Виговська (до Беньовського). Як ТУТ усе по-старо-світському в палацах небіжчика гетьмана Богдана: на стінах рушники, на стелі й на дверях намальовані янголи, Авраам, Фараонова дочка, неначе в церкві. От у палаці небіжчика мого панотця і в палацах князя Соломирецького на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, неначе в Парижі в Луврк
Беньовський. Це, бачте, ясновельможна, по козацькому, по старосвітському звичаю.
Гетьман Виговський (до Ганни Хмельницької). Мамо! Прошу вас привітать гостей старим медом, од котрого усякові хмари зсовуються з чола! Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу, моїх вельмишановних гостей.
Ганна Хмельницька на часок виходить, потім знов входить. За нею козак виносить на блюді срібний бутель меду й поналивані медом срібні пугарі. Виговський подає перший кубок гетьманші, а сам бере другий кубок. Виговська встає, бере кубок у руки. Усі гості зараз устають і беруть пугарі.
Виговський. Вип’ємо за здоров’я моєї дорогої ясновельможної. (П’є).
Беньовський. За здоров’я гетьманші! Даруй боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед — П’ЯНР чоло, як його звуть козаки. Віват!
Усі. Віват, віват!
Одчиняються двері, входить князівна Зінаїда в пишному європейському убранні, з золотою діадемою на чолі, обсипаною перлами, а слідком за нею йде старий князь Соломирецький.
ВИХІД 12
Ті ж самі, князь Соломирецький і князівна Зінаїда.
Виговський. Наливайте медом кубки! Вип’ємо за зтооов’я князя Соломирецького! За здоров’я князівни Зінчїди! Віват!
Беньовський. По-лицарській вип’ємо за чорні очки та за тонкі брівки славної князівни Зінаїди! Віват! Тричі віват!
Усі. Віват! віват! віват!
П’ють. Виговська встає з місця, йде назустріч Соломиоецькому й Зінаїді, цілує в руку князя, потім обнімає князівну й цілується з нею.
Соломирецький. Поздоровляю тебе, кохана небого, на твоєму новому господарстві. Вибачай, що ми трохи опізнились в дорозі й не догнали твого поїзда, але не ми винні.
Зінаїда. Ніхто в світі не бажає тобі стільки щастя й долі, скільки бажаю я, моя дорога сестро! (Цілується з гетьманшею). Поздоровляю тебе на гетьманстві!
Виговська. Спасибі вам, мій дорогий дядечку, і тобі, моя дорога сестро!
Остап (придивляється до Зінаїди. Тихо). Одже ж не дурно слава про Зінаїдину красу пішла по всіх усюдах. Ой, яка ж вона пишна!
Христина (обнімає Зінаіду). Яка я рада, що ти прибула до Чигирина! Мені веселіше буде з тобою в Чигирині. Будемо вдвох гуляти, бігать по садку та пісень виспівувати. Знайдемо собі забавку та розвагу.
Беньовський. О, знайдете. (Поглядає скоса на Остапа). Тільки стережіться ви, панни, степових орлів: вони небезпечні для красунь. Ой, стережіться!
Христина. Авжеж пак! Ми з Зінаїдою зовсім в безпечності.
Беньовський. Моя гарна панянко! Не зарікайся заздалегідь. За своє серце не можна заздалегідь зарікаться.
Христина. А я зарікаюсь. А ти, серце Зінаїдо?
Зінаїда (глянувши на Остапа). Я? Я?..
Христина. Та ти ж, а не я.
Зінаїда (тихо). Ох, який пишний цей сотник! Гарний, як намальований! (Голосно). Я так само зарікаюсь, вельможний пане Беньовський.
Беньовський. Глядіть лишень, щоб потім не каялись. Адже ж наїхали колись з Адамом Кисілем до Богдана шляхтянки панії й панни, та й… гм… степові орли позаманювали горлиць на степи,— не тільки паннів, але й заміжніх паній.
Христина. Ми не горлиці. Хіба ж в нас є крила?
Виговський. “Ой дівчина-горлиця — до козака горнеться…”— співають в пісні. Мабуть, горлиці, коли про дівчат так співають у пісні.
Остап. “А козак, як орел; як побачив, то і вмер”. (Поглядає на Зінаіду; тихо). Боже мій! яка вона пишна. Неначе серед людей отут несподівано впала зоря з неба й осяяла цю світлицю і звеселила моє серце.
Беньовський. Хоч і поиємно й гарно нам у вас, але нам треба й честь знати. Чи правду я кажу, ясновельможний гетьмане? Я теперечки не посланець од ясновельможного нашого короля, а тільки гість. Падаю до ніжок ясновельможної гетьманші й прощаюсь з усім товариством. (Кланяється до обох гетьманш і до всіх загалом).
Виговська (вставши). Не навіки ж, пане Беньовський; не на довгий час! Ви ж в нас ще довгенько пробудете в Чигирині.
Беньовський виходить. Виговський випроводжає його до дверей.
Виговський. Час і мені дати спокій моїй дорогій гетьманші. Та в мене й діло є з вельможним паном Беньовським. А ти, молодий сотнику (до Остапа), зостанься та розважай молодих паннів.
Виходить. За ним виходить натовп козаків, що стояв коло порога.
ВИХІД 13
Ті ж самі без Беньовського й Виговського.
Христина (встає). Ой, як же я засиділась! Аж ноги потерпли. Коли б побігати або походить трохи. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Починає ходить по світлиці, приспівує).
Двірські панії. Овва! Христино! Схаменись! Це гарно!
Маруся Стеткевичева (говорить помаленьку й запикується). Отак вона все. Пустує та й пустує чи вдома, чи в гостях — все одно. В’юнка, як в’юн! Так тобі, мм… між пальцями й вислизне. Не слухає ні мене, ні батька. Я ж кажу… А! І в кого ти вдалася?
Христина. Я, мамо, вдалась в Христину Стеткеви-чівну, а не в вас.
Ганна Хмельницька. Та нехай пустує! Бігає та гоається, бо ще молоденька.
Христина (бере Зінаїду за руку). Ой. не люблю посиденьок на одному місці! Вставай, Зінаїдо, та трохи походимо по світлицях або ходім в садок. Моне вже бере нудьга. (Зінаїда встає). Тра-ла-ла! Тра-ла-ла!
Остап. Князівно! Ти чогось смутна та невесела: мабуть, тобі не сподобався наш Чигирин.
Зінаїда (оступається од його гоодо. Тихо). Які пишні, але страшні очі в нього сотника. Чогось я боюсь його чопних очей. (Голосно). Я, сотнику, ні смутна, ні весела. (Оступається од Остапа ще далі. Остап приступає до неї).
Остап. Ти, князівно, неначе боїшся нас, козаків; чогось все оступаєшся од нас.
Виговська. Пане сотнику! То вона вперше бачить козаків. Ти не подивуй її.
Остап. Мабуть, тобі, князівно, здається, що ти попалась в полон до татарської орди в Крим.
Зінаїда. Я татарської орди зроду не бачила, тільки чула про неї. Я, сотнику, зросла між іншим товариством. В нас на Литві люде… якось трохи ніби інакші.
Ганна Хмельницька. Поживеш, князівно, з нами, оговтаєшся, призвичаїшся, то й до нас звикнеш.
Зінаїда. Тут якісь інші люде. Все тут якось не по-нашому. (Тихо). Що це зо мною починається? Цей сотник неначе навів на мене чари: і боюсь його, і не можу одвести од його очей. В його очі неначе горять. (Сідає поруч з Виговською, обнімає її й схиляє голову на її плече).
Виговська. Ти, сестро, втомилася в дорозі?
Зінаїда. Ні, моя дорога сестро! Я приїхала на нове місце; скрізь бачу нових людей; заїхала з Полісся в якийсь інший, чужий для мене край, і чогось… несподівано на мене находить ніби смуток. Чогось я згадала несподівано наш палац на Поліссі, згадала свою небіжку матір, неначе побачила її отут перед собою, і мене несподівано взяв жаль, аж коло серця стисло. Чогось смуток найшов на мене.
Ганна Хмельницька. Може, це з пристріту або з очей… Це буває: на тебе одну дивились усі, зирнули усякі очі, а з людських очей… усяково буває.
Подарицька. Що правда, то правда. І зо мною це траплялось. Як хто на мене пильно та довго дивиться, то зо мною стає ніби пристріт.
Лговська й Павловська. І зо мною буває так само. Я боюся пильних гострих очей! На князівну всі зиркали очима і, певно, наврочили її.
Виговська (до Зінаїди). Буває й з пристріту. Але заспокойся, моя дорога сестро. Навіщо ти думаєш в такий веселий для мене день за все сумне та невеселе.
Остап. Думай, князівно, про що веселіше, бо в твоїх очах блищать вже сльози.
Христина (бере за руку Зінаїду). Вставай лиш, Зінаїдо, та підемо подивимось на Богданові світлиці, на його дорогі скарби: на пістолі, на турецькі та дамасські шаблі та на срібний й золотий посуд. Я вже їх раз тут бачила. Там так собі й осипані коралами та діамантами. (Зінаїда встає).
Остап. Ходім, князівно, я поведу тебе по світлицях ІБогданових і покажу ті скарби.
Зінаїда (гордо оступається, до Остапа). Нехай гпотім колись! Ми не швидко од’їдемо.
Остап. Ти, мабуть, гордуєш нами, козаками? А ми людці нічого собі. Поживеш в нас у Чигирині, то й звикнеш до нас.
Зінаїда. Побачимо. Може, звикну, а може, й ні. (Важко зітхнувши). Цього я й сама не вгадаю в цей час.
Христина. От я одразу вже й звикла тут, і мені тут веселіше, ніж у мами вдома. Тра-ла-ла! (Ходить й приспівує на ході).
Стеткевичева Маруся. Я ж кажу, що так. Скрізь для неї гарно, а в мами погано. (До Виговської). Кажи вже ти, сестро, що-небудь їй, а я не буду… вже, гм. Ет!
Остап. Хвалю тебе, Христино, за весзлу твою вдачу. На тебе не найде ніколи ні сум, ні жаль. Еге так?
Христина. Нехай тільки найде на мене, то я йому дам одкоша! Тра-ла-ла! (Бігає й пустує, здіймає з стіни рушницю). Ану, спробую, чи добре стріляє ця рушниця? (Зінаїда й Стеткевичева однімають рушницю).
Остап. А ми, князівно, люде веселі й не гордовиті. Козакам нема часу нудиться, але сміятися та співать доводиться таки частенько.
Зінаїда (одходить од його). Не всі люде, сотнику, вдалися одні в других. Я в тебе не вдалася, а ти в мене не вдався. (Тихо). Але які ж в його пишні очі! Я таких і досі не бачила нігде. І в сні мені такі не снились. Ох, що ж то буде зо мною? Сумом та жалем починається моя любов до цього степового красуня в цьому козацькому Чигирині. Щось недобре віщує моє серце!
Христина (знов здіймає рушницю). Ой, спробую, як вона стріляє! (Зводить курок; рушниця вистрілює). Бах! як славно стріляє! Трах-тарарах!
Зінаїда. Ох! поганий задля мене знак в Чигирині!
Усі (встають і з переляком). Ой боже мій! ох лишенько!
Завіса спадає.
