ДІЯ ДРУГА
На сцені садок за палацом Богдана Хмельницького; ґанок коло палацу виступає в садок; за палацом гай і замкова гора; на горі твердиня з високими баштами. Дія діється в неділю.
ВИХІД 1
Князівна Зінаїда Соломирецька й Христина; убрані в голубі довгі з широкими викладчастими комірами літники, юбки; обидві в червоних черевиках, в високих на п’ядь білих кибалках, обвитих впоперек рядками дрібненьких квіточок та зібганих і поморщених вузеньких стьожечок.
Зінаїда (походжає по садку). Які тут чудові ліси й гори, садки й гаї! Пташки щебечуть, соловейки співають, квітки зацвіли. Який зелений рай! Я тут неначе в раї. Як мені весело! Яка радість в моєму серці! Я тутечки в гостях вольна, мов та пташка: співаю, бігаю, гуляю, коли сама схочу, не так, як у палаці мого тата, де я жила взаперті, все під доглядом, все тільки пряла та в костел воздушки й покрівці вишивала. (Біжить по стежці, рве квітки й закладає собі за вуха).
Христина (доганяє її). Ну та й швидко ж ти літаєш по садку, мов та зозуля в гаю шугає; і догнать тебе не дожену. Зінаїдо! я догадуюсь, чого це ти в Чигирині стала така весела, що оце аж підскакуєш.
Зінаїда. Ні, серце моє! ти про те й не знаєш, і не відаєш, і навіть не догадуєшся.
Христина. Ба догадуюсь! Ти тутечки стала така весела тим, що за тобою не ходить слідком одна персона… один… пан…
Зінаїда. Пан? Котрий це пан? Який же він з себе?
Христина. Високий та гнучкий, як чапля, кандиба-стий; голова довга та тонка, неначе в лошати; вуха стирчать, як у зайця, а ніс отакий-о! (Показує пальцями, розчепіривши їх і приставивши до носа).
Зінаїда. Я одразу вгадала. Це ж князь Любецький? Добре ти малюєш парсуни, неначе вчилась малярству в Римі.
Христина. Ой, гидкий він, ще й пронозуватий!
Зінаїда. Ой, яка я рада, що вже півтора місяця його не бачу. Пхе! Аж уся іздригнусь, як згадаю, як він було лиже мені руки слиняними мокрими губищами, неначе теля. Пхе! Пхе! Я аж гидую. Втекла б од тих губищ аж на край світу. (Біжить стежкою. Христина біжить за нею).
Христина. Чи не думає часом він тебе сватать?
Зінаїда. Ой гвалт! Рятуйте мене з душею й тілом. Пхе! Пхе! Ой, хоч не кажи цього, бо він і справді залицяється до мене.
Христина. Ото жених! (Регочеться).
Зінаїда. Правда, що жених! Вже Охрім Крутив’яз багато кращий за нього. Ой, яка я тут весела на волі в цих пишних Богдановйх садках, на волі, на всій своїй волі! Тут за мною ніхто й не зирить і не стереже мене. Я тутечки зовсім вольна.
ВИХІД 2
Зінаїда, Христйна й Юрась.
Юрась (виходить з латинською книжкою і, не примічаючи паннів, вчить лекцію напам’ять). Oratio Ciceronis pro Catilina. Quousque tandem, Catilina, abutere patien-tia nostra! Quousque tandem, Catilina, Catilina, Catilina… [Промова Цицерона до Катіліни. Доки ти будеш, Катіліно, зловживати нашим терпінням! Доки ти будеш, Катіліно, Катіліно, Катіліно… (лат.)] Ой, трудне ж завдав мені вчитель на лекцію, та ще й напам’ять. Quousque tandem,— quousque tandem… Quousque, quousque [Доки ти будеш, – Доки ти будеш… Як довго, як довго (лат.)].
Христина (вибігає з-за куща, висмикує книжку в його з рук, шпурляє). Отак його! Отак! (Топче книжку закаблуками).
Юрась. Що ти робиш? Оддай! Оддай мені книжку! Я люблю вчиться.
Зінаїда (виходить з-за куща). А стид, а сором, Христино! Навіщо ти ото мордуєш книжку?
Юрась. Мабуть, щоб не була дурна та вчилась краще.
Зінаїда. А хіба ж книжка винна?
Юрась. А певне винна книжка та вчитель, а не я. (Зінаїда й Христина регочуться). Я ніколи ні в чому не був винен.
Зінаїда. Бо тобі ж таки треба вчиться: ти ж колись будеш гетьманом.
Юрась. Я хочу вивчиться, бо буду гетьманом. Вчи й ти, Христино, Катіліну.
Христина (регочеться). А мені воно навіщо! Хіба я в ченці пострижусь, чи що? То ченці в Києві розмовляють латиною.
Юрась. Та й я не думаю йти в ченці.
Зінаїда. А хто знає. Може, й ти колись будеш ченцем: бо ти дуже любиш молиться богу та вчити латину.
Юрась. В ченці? Ще що вигадай! Сама йди в черниці. Я хочу женитись, а не постригаться в ченці.
Христина. От тобі на!
Зінаїда. Так зарані? Ти ще дуже молодий.
Христина. А кого ж ти думаєш сватать?
Юрась. Та вже ж не тебе, а когось іншого.
Христина. Чом же не мене? Хіба я не гарна? От дивись, які в мене гарні очі (кліпає очима); дивись, як я вмію моргати бровами (моргає на Юрася); а які в мене кучері пишні!
Юрась. Чванься, чванься, бо ти чваньковита та ще й прудка, як та коза. Я не хочу брать кози. Я хочу сватать тебе, Зінаїдо, бо ти гарна. Господи, яка гарна! Я тебе люблю, господи, як люблю! (Обнімає Зінаїду й хоче її поцілувать. Христина регочеться).
Зінаїда (виривається од його й тікає. Юрась доганяє її). Оце причепився! Шукай собі іншої, бо я за тебе не піду заміж.
Юрась. Чом не підеш?
Зінаїда. Тим, що не люблю тебе. Ти ще малий.
Юрась. Не любиш мене? Мене усі дівчата в Чигирині люблять та обнімають, а вона не хоче! Яка перебендя!
Зінаїда. А я не хочу, бо не люблю тебе. Не забувай, що я князівна.
Юрась. Овва! А я гетьманенко. А що?
Зінаїда. Коли б ти був гетьман, то я за тебе не пішла б, бо я шляхтянка й князівна. Я не козацького роду.
Христина. Йди лиш та сідай до книжки. (Піднімає з землі книжку й тикає її в руки Юрасеві). На та вчи! (Передражнює) Oratio, oratio, oratio, Catilina. На та белькочи, та тікай звідсіль.
Юрась (вириває книжку). Ну, потривайте ж! Я ж вам колись оддячу. Будете мене довго пам’ятать. Малий, негарний… Які красуні понаїжджали до Чигирина з Полісся!
Христина. Будемо пам’ятати аж до обіду, а після борщу вже й забудемо. (Юрась оглядається, свариться на неї книжкою, потім заходить за кущі, сідає за кущем, притаївшись, і підглядає: то вигляне, то знов заховається за кущі).
ВИХІД 3
Зінаїда й Христина. Далеко десь у садку чуть дівчачі співи; дівчата співають веснянки.
Христина. Десь у садку співають дівчата. Ой, як мені хочеться поспівать з ними веснянок та побігати.
Зінаїда. Овва! Нам не подобає співать та грати в якогось там хрещика з простими козачками.
Христина. Чом же ні? А я часто і співаю, і граю в садку з ними в усякі іграшки. Тут і багаті козачки грають з простими дівчатами і в хрещика, і в ящура. Мати моя сердиться, але я її не слухаю. Мені аби весело. Як тільки мене бере нудьга, то я зараз і майну до козацьких дівчат, та й граємо в садку.
Зінаїда. А я не гратиму, хоч оце й мені, господи, як хочеться і пограти, і поспівать, і побігати (приспівує). “А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле”. А побіжи, Христино, та гукни на дівчат, нехай тут грають та співають, а я подивлюся та послухаю.
Христина. Добре! Зараз покличу дівчат. (Приспівує). “А я тобі, моя мати, перекір нароблю: повну хату ще й кімнату паірубків наведу”. (Виходить).
ВИХІД 4
Зінаїда сама.
Зінаїда. Яка я сьогодні весела! І чого це я така весела, аж мені самій чудно? І співала б, і грала б, і все мені сміятись хочеться. Звідкіля це в цьому Чигирині така веселість найшла на мене? Якби я мала крила, то пташкою полинула б понад садками, понад лугами; пірнула б в те синє небо, та все щебетала б та щебетала. Але де б я сіла-впала? Куди б мене занесли крильця? Куди б я оце зирнула з височіні? (Задумавшись). Я б зирнула на його, на Остапа, заглянула б йому в карі орлині очі. Чи любить він мене? (Зітхнувши). Ох, це ж його очі налили вщерть радістю моє серце. Он.чого душа моя весела аж до краю. (Швиденько ходе по садку й приспівує). “Ой очі, очі, і ви, чорні брови! Чого ж ви припали мені до любові?” Але що ж з того, що я його покохала? Я, князівна Соломирецька, кого ж оце я полюбила? Козака, трохи не хлопа. Що це зо мною сталося? Боже мій, боже! Мені самій стає аж страшно… Може, моє серце й помилилось… Але ж ні… ні! Я душу свою оддала б за цього сотника, якби… якби… я тільки не була князівна. Ой боже мій, боже! навіщо мене доля завела в цей Чигирин?
ВИХІД 5
Зінаїда, Христина й дівчата, убрані в стрічки та квітки, в сині літники та високі кибалки, як звичайно вбираються в неділю.
Христина (веде перед, за нею виступає рядок дівчат з-за кущів, побравшись за руки. Ходять рядком, звиваючись, грають в кривого танця й співають. Зінаїда сідає на лавці й задумується).
А в кривого танця
Та нема ладу й кінця,
Ходжу, ходжу, та не виходжу,
Плету, плету, та не виплету.
Грайте, дівочки, грайте!
Пилу не збивайте,
Пилу не збивайте,
Суконь не каляйте.
Бо на вас суконьки,
Як біль, білесенькі, (двічі)
Як папір, тонесенькі.
Дівчата стають в кружок і крутяться; грають потім в “царівни”. Христина стає за царівну в середині кружка. Одна дівчина стає за кружком, удає царенка. Співають.
А в городищі царівна, царівна,
А за городищем царів син, царів син.
Приступи, царенку, близенько, близенько!
Поклонись царівні низенько, низенько!
Та візьми царівну за руку, за руку;
Виведи царівну до ряду, до ряду;
Другу бери із ряду, із ряду.
Дівчина, котра стояла за царенка, кланяється Христині, потім бере її за руку, виводить за кружок, становить до ряду, бере другу дівчину й становить серед кружка.
Христина. Зінаїдо! йди-бо та погуляй з нами! Дівчата. Князівно! ясновельможна князівно!
Одна з дівчат. Князівно, йди лиш гулять з нами та розвеселись трошки.
Зінаїда. Я не гуляю з простими дівчатами.
Тим часом Остап Золотаренко виходить з-за дерев, гуляє по садку. Вглядів дівчат та Зінаїду.
Одна з дівчат. Ой боже мій, як я злякалась!
Зінаїда (вхопившись рукою за серце). Ох-ох-ох! Як же ти мене злякав.
Христина (до дівчат). Чого це ви розсипались, неначе курчата од шуліки? Ставайте лишень знов до кривого танцю! (Бере за руку одну дівчину. Дівчата знов беруться за руки, ходять рядком і заходять за дерево в гущавину, співаючи пісні).
ВИХІД 6
Зінаїда й Остап Золотаренко.
Остап. Зінаїдо! чого ти неначе мене боїшся? Чого ти все од мене одхиляєшся й ніби тікаєш? Щотижня сливе бачився я з тобою, і все ти одвертаєшся тільки од мене, більше ні од кого, не хочеш до мене й слова промовити. Невже я такий страшний?
Зінаїда (заспокоївшись). Ні, сотнику! ти мені не страшний. Страшні мені усі козаки. Я до їх і досі не звикла й не оговталась з ними. Тут у Чигирині я й досі не призвичаїлась серед козацтва.
Остап. Чого ж вони тобі страшні? Ти ж не вчора й не позавчора прибула до Чигирина. Здається, час би вже й звикнуть тобі в Чигирині до козаків і призвичаїться.
Зінаїда. Мій панотець князь багато дечого страшного нарозказував за козаків, за гетьмана Богдана; і од того часу я чогось страхаюсь козаків. Чомусь вони мені несподобні.
Остап. Що ж він розказував про козаків?
Зінаїда. Розказував, як Богдан Хмельницький виганяв дідичів панів та князів з України, як козаки руйнували й палили панські оселі та палаци, як польські дідичі й шляхтичі та князі втікали в Польщу, перебирались по-таєнці за хлопів в свитки та в кожухи, ховались по лісах, по очеретах; розказував, що козаки оддавали хлопам панські лани та ліси. Ти ж знаєш, що й мій панотець втратив на Україні великі маєтності, землі й ліси, бо він став католиком, хоч родом українець. Він мусив утікать од Богдана з України на Литву, спасати своє й моє живоття од козаків. Сотнику! будь ласка, йди собі од мене! Мені й досі ці страхи аж у сні сняться й лякають мене.
Остап. Не піду я од тебе! Не оступлюсь звідсіль! Ти неначе чарами причарувала моє серце од того часу, коли я вперше тебе вглядів. Не бійся мене! Я козак, люблю битви так, як твої чорні очі; але я люблю битви не для слави, бо за неї мені байдуже, а для оборони рідного краю од лютих порогів. Сипались під моєю шаблею ворожі голови, як лист з дерева восени. Але не страхайся! Чого тобі бояться того, хто любить тебе, як вітер билину, як квітки росу, а ясні зорі темну ніч? Зінаїдо! я вгадую, що й ти мене любиш, та тільки не хочеш того виявить та й сказати.
Зінаїда (гордовито). Я князівна. Ти мені не рівня.
Остап. То що ж, що ти князівна. Князівно! для серця немає ні князівства, ні панства. Кохання — це все одно, що віковічність, щастя без краю, без границь, без пам’яті. Зінаїдо! в твоїх очах для мене все: і небо і сонце, і живоття й щастя, і ясні зорі й темні ночі. (Бере Зінаїду за руки). Чого ж ти мовчиш? Промов до мене хоч словечко!
Зінаїда (вириває в його руки й одходить). Сотнику! Не забувай, що я князівна, а ти… козак. Ти забув, що я католичка, хоч мій дід, князь Соломирецький, був благочестивої віри, як у вас кажуть. (Гордовито). Оступись од мене! Не муч мене! Не чаруй, козаче, мене своїми словами; не печи мого серця своїми очима. Тебе мати породила мені на смуток.
Остап (задумується). На смуток? Ти помиляєшся, князівно: на щастя, на наше щастя віковічне твоя мати тебе породила. В нас тепер на Україні нема ні шляхтичів, ні князів, ні панів, ні хлопів: ми усі рівні. Стань і ти мені рівнею, і ми обоє будемо щасливі до кінця нашого живоття. Твої очі гріють і ніби печуть мене і вдень, і вночі. Твоя тінь слідком за мною ходить, куди не ступить моя нога. Моя мила! Моє щастя! Знівечила ти мене, козака. (Обнімає й цілує Зінаїду).
Зінаїда (виривається з його рук). Оступись од мене! Я сказала тобі, що я князівна й католичка. Забудь про мене. (Одходить і потім біжить).
Остап (доганяє й хапає її за руку). Потривай, князівно! почекай! дай договорить до кінця. Без тебе мені світ не милий і живоття мені непотрібне. Прощай же навіки! Піду в степи, кинуся в битву з татарами й накладу головою. Дай надивиться в останній раз на твої очі. І прощай навіки, моя мила! (Швидко одходить).
Зінаїда (доганяє його). Остапе! серце моє! вернись, не кидай мене. Невже твої пишні кучері обмочаться в кров, і їх висушить та розвіє вітер по степу? Невже твої ясні очі виклюють орли? Ти ж для мене одно в світі щастя. Твої очі цілі ночі світять мені, як ті ясні зорі. Не покидай мене, світи мені й грій мене своїми очима, мій соколе ясний! (Остап обнімає Зінаїду). З тобою я ладна йти й на степи, і на край моря, на край світу! (Кладе голову Остапові на плече й плаче). Остапе! і я тепер рада, що на Україні усі стали рівні; я хочу бути тобі рівнею. Та й тато мій, може, згодом пристане до козаків хоч поневолі, щоб вернути втрачені маєтності.
Далеко чути співи. Юрась виглядає з-за кущів і каже: “Що це таке? Що це таке?” На сцену з-за дерева та кущів виходить Христина й веде рядок дівчат, котрий звивається поміж кущами в кривому танці, співаючи: “А в кривого танця та нема ладу й кінця”. Остап, вглядівши дівчат, одходить од Зінаїди і йде в гущавину садка.
ВИХІД 7
Зінаїда, Христина й дівчата. Дівчата то сідають, то стають гуртами; декотрі, побравшись за руки, крутяться.
Христина. Чого це ти, Зінаїдо, одбилася од гурту? Йди лиш та ще трохи погуляємо з дівчатами.
Зінаїда (сідає на лавці під деревом). Не до гулянки, не до співів мені тепер, Христино. Гуляй, співай собі. Покинь мене тут в самотині з моїми думами.
Христина. Зінаїдо! що це сталося з тобою? Ти плакала? В тебе очі смутні й заплакані? А де ж дівся сотник Остап? Ти чогось неначе та голубка підстрелена.
Зінаїда. Підстрелена, приборкана… Ти правду сказала. Не хочеться тепер мені ні гуляти, ні співать. Йди собі та гуляй з дівчатами, а я тут посиджу сама. Ой боже наш милий! Яке чудне дівоцьке життя! Півгодини перед-ніше я була весела, співала, а тепер я ладна й плакати.
Христина. Ой боже мій! що це скоїлось тутечки? Ти сидиш, неначе неприкаяна: така ти засмучена.
Зінаїда (встає). Ой стала я засмучена, засмучена. Правда твоя, серце Христино!
Христина. Та чого ж?
Зінаїда. І не питай. Я й сама невідома тому.
Христина. Тут був Остап з тобою. Де ж це він дівся?
Зінаїда. Не знаю. І не питай.
Христина. Чом не питать? Хіба ж ти мені не скажеш? А я ж тобі все дочиста за себе розказувала. І тепер тобі скажу щиру правду: я повела кривий танець далеченько в садок, думала, що Остап піде наслідці за мною; а потім я хотіла втекти од дівчат та стрінуться з ним буд-лі-де в садку в гущавині, щоб розмовлять з ним на самоті…
Зінаїда. Навіщо?
Христина. Скажу тобі щиру правду, як своїй приятельці: я його люблю, так кохаю, як нікого ще в світі не любила: ні мами, ні гетьманші тітки, ні тата, ні тебе, серце Зіню. Як зирне він на мене бистро очима, то на мене неначе блискавка впаде. А серце тільки стук, стук, стук: здається, от-от вискочить. Зіню моя люба та мила! що це діється зо мною, я й сама не відаю. (Обнімає Зінаіду й пригортається до неї).
Зінаїда (одпихає її). Геть од мене! (Одходить з гнівом). Йди собі звідсіль. Тікай з садка! Геть з-перед моїх очей.
Христина. Чого ж мені тікать? За мною ніхто не гониться. (Озирається). Хіба тут де засіли татари на засідки?
Зінаїда. Одчепись, кажу тобі!
Христина (приступає до Зінаїди). Чи це ти жартуєш? Але як ти чудно жартуєш сьогодні. (Придивляєть-ся до Зінаїди, заглядає в очі). Свят-свят-свят! Зіню! що тобі трапилось? Ой боже мій, яка ти стала чудернацька! Чи не…
Зінаїда. Чи не збожеволіла я? чому пак і ні… Я тепер божевільна.
Христина. Ти збожеволіла та знавісніла! (Тікає до дівчат, стає в ряд з ними). Дівчата! щось з князівною сталося. Чи не збожеволіла вона? Вона неначе стратила розум.
Дівчата. Божевільна! причинувата? Ой лишечко! Тікаймо од неї!
Зінаїда. Неправда. Я не збожеволіла! Я весела, я щаслива. Мені забажалось грати, співать.
Біжить до дівчат, стає в ряд і починає несамовито пісню: “А в кривого танця та нема ладу й кінця”. Несамовито й швидко біжить і тягне рядок за собою. З дому на ґанок виходять Виговська й Маруся Стеткевичева.
ВИХІД 8
Ті ж самі й Виговська і Маруся Стеткевичева.
Виговська. А це що? Христина й князівна грають та крутяться з дівчатами!
Зінаїда. А як мені весело, то чом же не гулять хоч би й з козачками. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Крутиться й приспівує).
Виговська. Ото все Христина, ота дзига! Вона всьому дає привід. Вона завела сюди й князівну.
Христина. От і Христина винна. Ще що вигадайте. Хіба Зінаїда маленька, чи що? Хіба вона сама не знайде сюди стежки?
Маруся Стеткевичева. Отак вона все! Лихо мені з тобою, Христино! Ніяк не вдержу тебе в руках! (До Виговської). Отак як бачиш, гм… мм… ясновельможна! Як той в’юн, порска; так і вислизне з рук. Нічого з нею не вдію, гм… м… не вдію. Хоч на мотузку її води за собою. Ет! Геть звідсіля! Йди в хату! (Штовхає Христину в плечі).
Христина. Сссс… Ой болить! Сссс… так болить, неначе… блоха вкусила. (Сичить).
Виговська (до дівчат). А ви чого тут у садку?
Одна з дівчат. А ми ж за небіжчика гетьмана Богдана все було гуляємо отут у садку. Ще було в неділю то й музики гетьман наймають.
Виговська (сходить по східцях з ганку в садок). Пішли геть з садка! Щоб мені більше не сміли тут вештаться й гулять! Чудна тут у їх поведенція.
Одна з дівчат. Оце диво, та й годі! Колись гуляли тут, а тепереньки то й не можна. (Усі тікають з садка).
ВИХІД 9
Ті ж самі без дівчат.
Виговська. Ото, певно, небіжчик гетьман порозпускав так отих козачок, отих хлопів та простих козаків. В мене цього не буде! Нехай хлоп знає своє місце, а козак своє, а шляхтич своє.
Христина. А ми своє. (Біжить по східцях на ганок, а з ганку знов у садок).
Виговська. От незабаром, може, наїдуть значні гості, ще й які значні, а може, й женихи з Литви.
Христина. Мамо! Привезіть мені з Литви хоч зо два значних женихів, тільки не з отакою носюрою. (Показує пальцями обох рук).
Маруся Стеткевичева. Отак вона все: їй все жарти та смішки. Вже й не знаю, в кого вона і вдалася. От Зінаїда, так покірливіша.
ВИХІД 10
Ті самі й Юрась.
Юрась (виходить з-за кущів). Еге! Зінаїда покірлива й тиха. Авжеж! Знайшли тиху. Коли б ви знали, що вона тут у садку витворяла з отим козаком…
Виговська. А що вона витворяла?
Юрась. Еге! А зо мною то й не схотіла. А що, Зінаїдо! Ага! От і розкажу. От і розкажу.
Зінаїда. Розкажи передніше за себе, а потім вже розказуй і за других, коли ти такий довгоязикий вдався.
Юрась. От і розкажу, от і розкажу! Бач, як усі на-сторочили вуха. А що, Зінаїдо! а що!
Виговська й Маруся. Та кажи ж мерщій!
Юрась. Еге! Коли ви кричите на мене, то й не скажу. Нехай кортить, от що. Чи ви пак знаєте, що Зінаїда з козаком…
Виговська. Та кажи-бо, Юрасю, не жартуй! Який козак? Гарний з лиця? такий, як ти?
Юрась. Авжеж пак! Такий, як я… В його морда така гарна, як у мого чобота; ніс довгелецький, отакий-о! (приставляє до носа розчепірені пальці), а губи, як кислиці.
Маруся Стеткевичева (глянувши на Виговську). Може, це вже приїхав князь Любецький?
Виговська. Як Любецький, то й хвалить бога. Це й добре; аби не хто інший.
Юрась. То-то й штука, що інший. А що робили? Передніше чогось лаялись, а потім обнімались, а потім цілувались, та так довго.
Христина. Ой боже мій!
Зінаїда. Чом же ти, гетьмановичу, не розказуєш і за себе?
Виговська. Та з ким же обнімалась?
Юрась. Та з сотником Остапом.
Виговська. Князівна з сотником?
Юрась. Атож!
Зінаїда. Ти зозла наговорюєш на мене, що я не схотіла з тобою цілуватись. Він чеплявся до мене, а я дала йому одкоша.
Виговська. Князівно… твоя князівська честь… Ти панна й князівна.
Зінаїда. Що я роблю, про те знає моє серце та бог.
Юрась. Та я третій, бо я засів он там в кущах і все чисто бачив з-за кущів на свої очі. Ще й Христина… гм…
Христина. Юрасю! Ти погана людина. Ти сам любиш Зінаїду й чеплявся до неї. Ти недобра людина.
Юрась. Не бреши-бо! Краща од тебе.
ВИХІД 11
Ті самі й князь Любецький та князь Соломирецький.
Соломирецький (виходить з палацу на ганок з Любецьким). Он де гуляє моя дорога князівна! А ми тебе шукали по всій оселі.
Любецький (убраний в польське військове убрання, збігає проворненько по східцях у садок). Падаю до біленьких ніжок ясновельможної князівни Зінаїди. (Бере її за руку обома руками й цілує в руку). От і я слідком за вами до Чигирина! “Понёваж” я маю швидкі ноги, як швидконогий давній Ахіллес, то й вислідкував вас і наздогнав. Я догнав би вас хоч на краю світу. Падаю до ніжок і цілую твої біленькі ручки, князівно! Як здоров’ячко?
Зінаїда. Як бачиш, князю! Слаба не була; все ворушусь,— гуляю по садку.
Любецький. Поезія! поезія! Ой, яка тут поезія в Чигирині в цьому садку. Овідій, Овідій, та й годі. А ти, князівно, тут, у садку в Чигирині, мов та поезія в поезії, мов сама Овідієва поезія на берегах Чорного моря.
Соломирецький. Прошу кидать цю поезію, та ходім, князю, в горниці. Ти мій наймиліший, найдорожчий гість в Чигирині.
Обнімає його. Усі йдуть з садка на ганок. Юрась позад усіх, дивлячись на Зінаїду.
Юрась. А що! Не схотіла любити мене, то на ж тобі оцю литовську карлючку! (Прикладає до носа розчепірені пальці обох рук і кривиться). А що! чи виграла, чи програла?
Завіса спадає.
