ДІЯ ТРЕТЯ
На сцені та сама світлиця, що й у першій дії. Серед світлиці стіл, застелений червоною скатертею; кругом стола стільці й ослони, позастелені килимами. Вечір.
ВИХІД 1
Гетьман Іван Виговський сам.
Виговський. Велике, але небезпечне діло задумала моя голова. Треба б повернуть колесо України на інший бік, не туди, куди повернув його старий Богдан. Недобре вчинив старий гетьман, що одірвав Україну од Польщі й оддав московському цареві, а свою українську шляхту й козацтво зрівняв з хлопами. Я люблю польську шляхту за її просвіченість. Треба нам, козакам, з нею ставать в спілку. Тим-то я задумав знов оддать Україну польському королеві. Але що то скаже на це козацька старшина? Що скаже чорнота,, народ? Знаю, що Москва не оступиться з України. Знаю, що знов поллється кров і затопить Україну кривавим дощем. Але де ж пак не лилася людська кров?.. А час іде, а час минає. Юрась вийде з академії й одбере од мене гетьманську булаву. Треба розпочинать цю справу, треба хапаться. Коваль клепле, доки тепле. Треба клепать, поки час мій не минув. За мою послугу для Польщі од короля поллється на мене золото річкою. Король дасть і наддасть мені усього, усякого добра. Тоді я зостанусь гетьманом або краще поставлю умову з Польщею, щоб я був великим князем на Русі, яким колись був князь Владимир. І може, слава Виговських засяє на ввесь світ. (Швидко ходить по сцені). Ох, думи мої, думи мої! Заворушились ви в моїй голові. Шугаєте ви, як блискавка громової ночі на небі, і надите ви мене чарами слави, багатства, розкоші й панства, до чого простягали руки тисячі й мільйони людей. Чому б пак і мені не простягти до цього добра своїх рук, коли тому настав добрий час? (Ходить мовчки). Але треба передніше випитать думки в старшини. Доконче треба зібрать передніше маленьку потайну хатню раду. Треба спочатку потихеньку, помаленьку облапать голови в старшини, та ще й значнішої, щоб досвідчиться за її думки й гадки, щоб часом і моя голова не покотилась по землі, як дитячий м’ячик. Але… або пан, або пропав! а вже я добуду свого і для себе, і для щастя усієї України. (Гордо підіймає голову).
ВИХІД 2
Виговський і посланець польський Беньовський.
Беньовський (входячи проворно. На ході). Мій привіт і щире пошанування ясновельможному гетьманові! (Обнімається двічі навхрест з Виговським, і обидва цілуються, а потім знов обнімаються навхрест і цілують один одного в плече). Жду й не діждуся ради, ясновельможний гетьмане!
Виговський. Мій коханий пане Беньовський! А от і діждався! Зараз зберемося на маленьку хатню раду. От незабаром і сама рада буде. А на раді, коханий друже, ти побідиш своїм словом, бо твій меч — то твоє слово. А я пересвідчений в тому, що цей твій меч буде побідний.
ВИХІД 3
Ті самі й козацька старшина.
В світлицю входять: Данило Виговський, переяславський полковник Павло Тетеря, Тиміш Носач — генеральний обозний, Остап Золотаренко і ще дехто з козацької старшини. Усі кланяються гетьманові Виговському й вітаються з Беньовським.
Виговський. От і добре, що ви зібрались. Прошу сідати та послухать поради. (Дехто з старшини сідає на стільцях, декотрі стоять). Од найяснішого польського короля прибув до нас з Варшави посланець пан Беньовський. (Беньовський кланяється старшині. Старшина встає й кланяється Беньовському). Прибув він до нас і в гості, і з деякою пропозицією до нас, гетьмана, і до вас, старшини. Просимо вас “бардзо слушне” вислухать його пропозицію, бо річ заходить “о бардзо значне діло” для усієї України.
Остап Золотаренко. Коли посол од короля має сказати козацькій старшині якусь пропозицію од самого короля, то це повинна б вислухать ціла козацька рада, козацька громада.
Виговський. Коли ваша воля й згода, то буде й така рада, але згодом, потім; а це, так сказати б, буде наша хатня, старшинська порада.
Остап Золотаренко (тихо). Це гетьман хоче вивідати й випитать наші думки й гадки.
Беньовський (ораторським тодішнім стародавнім тоном). Найвищий отець наш небесний, що сотворив небо й землю, ще в раї дав велику заповідь нашому праотцеві Адамові й нашій праматері Єві, а через їх і всім людям: заповідав любитися й жити в згоді. Ми всі діти нашого праотця, ми всі брати. В раї не було ні католика, ні благочестивого. І в нас колись був рай і на Україні, і в Польщі. Жили ми колись по-братерській і лиха не знали. Не знали ми ні змаганнів, ні сварок, “поневаж” ми колись побратались, як рівні з рівними, як вольні з вольними.
Павло Тетеря. Свята правда!
Остап Золотаренко. Це, певно, було тоді, як ваші ченці-єзуїти з наших панів поробили перевертнів на католиків, що стали згодом ворогами України.
Виговський. Годі вже, годі! Дайте домовить панові посланцеві промову до кінця.
Беньовський. От ви мені й заважаєте. Найвищий отець наш небесний звелів усім нам любитися й кохаться й дав нам кільканадцять заповідів, котрі і ми, поляки, і ви, козаки, взяли та й забули. Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне підвів нас, підбив на сварки на нашу погибіль. Вдаривши себе в перси, дізнаймось за свої давніші гріхи й простімо одні другим наші провини. Забудьмо за давні лайки та сварки і знов зійдімось докупи, і будемо жити, як жив наш праотець Адам в раї з нашою праматір’ю Євою. Забудьмо про діло гетьмана Богдана, вимажемо його з карток наших чорних літописів…
Остап. Що написано пером, не вивезеш і волом.
Беньовський. І нам без вас погано, і вам без нас недобре. І ми були винні, і ви не без гріхів та помилок…
Остап. Кожній свашці по ковбасці…
Беньовський. А як пристанете знов до Польщі, найясніший король дасть значній старшині право шляхетства. Будете польськими шляхтичами…
Остап. Чи не стане часом довша наша тінь од того шляхетства?
Беньовський. Найясніший король наш Ян-Казі-мір не пошкодує для козацької старшини маєтностів, сіл, лісів, полів, ставків, землі.
Остап Золотаренко. Певно, не своєї, а таки нашої землі…
Беньовський. Од нас іде світ науки. Ми не пошкодуємо для вас науки, заведемо на Україні школи, академії. А найясніший король дасть, ще й наддасть вам землі й хлопів.
Іван Виговський. Як поживемо, то закладемо два університети, в Києві і в Вінниці на Подолії. Король нам дозволить це.
Остап Золотаренко. Оце так добра річ! Але навіщо нам шляхта, пани та князі? Пан Беньовський хоче знов городить в нашому сукупному й суцільному городі поміж нашим суспільством тини та перетинки, котрі потроху порозгороджував гетьман Богдан. Мабуть, це задля того, щоб було в кого огірки красти, як в себе не вродять.
Виговський. Остапе! Твоя річ дуже вже терпка. М’ якіше, серце моє, м якіше, щоб не зобідився часом найясніший король, бо він же прочує за всю нашу розмову на раді до словечка.
Данило Виговський. Пан Беньовський правду каже.
Тиміш Носач. Ми повинні стати шляхтою. Про це нема що й казать.
Беньовський. Одже ж ви мені все перебиваєте. (Підіймає по-орат Орсько му голос). Найвищий отець наш небесний ще після всесвітнього потопу заповідав мир і згоду…
Остап (тихо). Знов починає од Адама. Коли б не так здалеки. (Голосно). Та мерщій-бо кажіть за діло!
Беньовський. Ще як ковчег Ноїв плавав по воді, що затопила увесь світ, ще тільки тоді, як високі вершечки найвищих гір Арарата…
Остап (тихо). Куди він пре того Арарата? (Голосно). Пане Беньовський, приступайте до діла, до речі!
Беньовський. Я посланий од короля до вас, як та голубка з Ноєвого ковчега, і приніс вам, козакам, масличну гілку миру й згоди з Польщею. Розривайте з Москвою й підхиляйтеся знов під міцну руку, найяснішого нашого отця й добродія, нашого короля.
Остап (вихвачує шаблю з піхви). Чи не отаку масличну гілку ви нам несете?
Павло Тетеря. Неправда! пан Беньовський каже правду: не меч, а мир і світ він приніс на Україну. Краще поєднаться з просвіченою Польщею, ніж з темною Москвою, з непросвіченими й навіть з декотрими неписьменними боярами. До Польщі! До Польщі!
Усі побічники й прихильники Виговського виймають шаблі.
Остап Золотаренко. Не буде цього ніколи! Нам Польща несподобна; не треба нам польських панів! (Махає шаблею). Не треба нам панщини!
Іван Виговський. От тобі й згода! (Стає поперед двох партій і кричить). Вкладіть шаблі в свої піхви! Згода, згода! Нехай буде мирнота і в моїй господі, і на Україні! (Облесливим голосом). Навіщо нам шаблі? Навіщо нам те проливання крові? Нехай буде мир в нас на землі, як на високому небі. Ще “ні сіло, ні впало”, як приказують, а ви вже хапаєтесь за шаблі.
Виговський (тихо до Беньовського, одійшовши набік). Зберу я на раду самих тільки прихильників Польщі та й постановимо умову з’єднання з Польщею без отих (показує на прихильників Москви). А тоді накличемо до помочі польського війська, та й… буде Україна польська.
ВИХІД 4
Ті самі й Охрім Крутив’яз.
Охрім (входячи). Ясновельможна гетьманша просить вас усіх зараз на вечерю, бо страва перестоїть. (Одходить набік і стає за старшиною).
Виговський. Скажи, що зараз прибудемо.
Охрім. Скажу, ясновельможний гетьмане! (Виходить).
Виговський. Годі вже, годі! Ходім на вечерю. Просимо на хліб, на сіль! (Усі виходять).
ВИХІД 5
Зінаїда Соломирецька сама.
Зінаїда (вбігає в світлицю). Я все чула! все чула, про що тут розмовляли й радились. Я все чула до словечка. Це гетьман задумав знов оддать Україну Польщі. Значні козаки хотять добути од Польщі шляхетства, маєтностів. Знов, знов на Україні запанує Польща, знов пани й князі вернуться на Україну; пани стануть панами, князі будуть князями, як колись передніше було. Козацька рівність зникне… Колись я була б цьому випадкові рада. А тепер… тепер це ж моє горе, це ж моя смерть! Може, тоді Остап був би мій. А тепер мене видадуть заміж, за кого схотять, хоч би й за цього гидкого, але багатющого князя Любе-цького… Нехай же тепер замре моя любов, погасне отой святий огонь в моєму серці. Я оддала б і своє князівство, і царство й панство, і всі маєтності за Остапа, за його один погляд. (Говорить крізь сльози). Але тепер і надії вже нема. Боже мій милий, боже єдиний! до тебе здіймаю руки! дай мені теперечки силу, щоб тільки його забути, щоб його милий вид зник без сліду з моєї душі на віки вічні!
ВИХІД 6
Зінаїда й Остап Золотаренко.
Остап (одчиняє вікно з садка й заглядає в світлицю; нишком). Зінаїдо! Князівно!
Зінаїда (оглядається і з переляку встає). Не ходи за мною, наче моя тінь! Не муч мене!
Остап. Буду ходити за тобою, як ходить за тобою твоя тінь, до кінця свого віку. Вийди сюди в садок хоч на часочок, хоч на хвилиночку!
Зінаїда. Не вийду!
Остап (тихенько одчиняє двері з садка й стає в дверях). Як ти не вийдеш, то я й сам увійду до тебе.
Зінаїда. Ой боже мій! Не входь сюди! за мною теперечки слідкують усі, де ступить моя нога хоч кільки ступенів. Юрась підглядів нас у садку й усе розказав князеві й гетьманші за нас. Мене стережуть отут усі, як ока в лобі.
Остап. Не бійся, моя мила! Усі сидять за столами, усі бенкетують: один я і не їм, і не п’ю, і все про тебе думаю. Вийди хоч на часину в садок до мене. Ніч темна, зорі не світять. Одна ти мені світиш, як та ясна вечірня зірка, в цю темну ніч. Вийди й освіти для мене і садок, і темну ніч, освіти мою сумну душу.
Зінаїда. Остапе! ти знаєш, що задумав гетьман? На Україні знов запанує Польща і знов буде шляхта, будуть князі, як і давніше було. От тепер забудь мене. Ти вирвав в садку з моєї душі слово кохання неначе якимись чарами. Я й сама незчулась, що я тоді сказала тобі. Забудь про ті мої слова. Я тоді й сама не стямилась, як з нестямки та з нетямучості промовила до тебе ті слова. Забудь мене!
Остап (переступає через поріг і входить в світлицю). Забуть ті твої слова? (Голосно). Тебе забути навіки?
Зінаїда. Ой, не говори так голосно! Почують, прибіжать сюди, тоді я пропаща. Мене князь замурує в палаці, як у тюрмі. Ми ж, князівни, невольниці. Мене замкнуть, неначе в тюрмі, на десять замків, запруть в монастирі, щоб загасити мою любов до тебе й розлучить нас навіки.
Остап. Мури розваляю, монастирі спалю, а до тебе доступлюсь. Ти будеш моя, хоч би тебе замкнули на десять замків за десятьма дверима. Я вирву тебе з людських рук. Хіба тільки од смерті я не одніму тебе. Мила моя! щастя моє! коли б ти знала, як горить в мене отут в серці. (Хоче її обняти).
Зінаїда (оступається). Остапе! ти знаєш, що тепер мій батько зроду-звіку не видасть мене за тебе. Я тобі сказала: не муч мене! Не ходи слідком за мною назирці, не топчи до мене стежки! Стежка до мене заростає терном. Виговський заведе на Україні давній уклад і лад, і тобі, козаче, буде занадто високо й далеко до князівни. Навіщо ж тобі надаремно триюдити й ятрить мої рани й мордувать мене? Тільки одного я тепер бажаю: тебе забути. А як трудно, як важко мені тебе забуть. Од сонця сховаюсь, од твоїх очей нігде не сховаюсь. І все ж таки мені треба тебе забуть. Не дратуй же мене надаремно, не муч мене!
Остап. Ти думаєш, що й мені легко тебе забути? Дай мені таке зілля, щоб тебе забуть одразу! Але я знаю, що такого зілля, такого квіту нема на всьому світі… Один квіт для мене ти, Зінаїдо. І я зірву цей квіт, хоч би він процвітав за степами, за морями. (Вихвачує шаблю). Не десять, а сто голів скотиться на землю за тебе, а ти все-таки будеш моя! Ріки крові розіллю, заллю кров’ю палац твого батька, запалю огнем, вкрию землю трупом моїх і твоїх ворогів, напою їх кров’ю хижих орлів, а ти все-таки будеш моя. Пам’ятай це, Зінаїдо! Прощай, але не навіки. (Одходить, хоче вийти).
Зінаїда (доганяє його). Остапе! Милий мій, соколику мій, мій лебедю білий! прощай навіки! Вже ж я тебе більше не побачу! (Плаче, схиливши голову на Остапове плече).
Остап (обнімає Зінаіду). Не плач, моя любко! Твої сльози крапають на моє серце не росою, а вогнем. Печеш ти мене і своїми очима, печеш ти мене і своїми слізьми. Не все діється мечем та шаблею; діється дещо й ласкавим словом. Я ще передніше просив свою тітку, стару гетьманшу, щоб вона побалакала про це діло з Виговською, піддобрилася до неї, щоб поохотить її встоювати за нас перед князем. А потім згодом я сам хотів піти просити його. Він же людина, а не камінь.
Зінаїда. Він людина, а не камінь, але він передніше од усього князь і трохи вже спольщений і гордовитий. Я знаю свого панотця; він свого слова, своїх думок не зломить, бо завзятущий, гордий, ще й упертий! “З цього пива не буде дива”.
Остап. Як з цього пива не буде дива, то моя шабля вп’ється кривавим пивом, стане п’яна, як ніч. А ти все-таки будеш моя.
За кулісами чути шум і крик: “Віват! віват, ясновельможний гетьмане! віват! віват, пане Беньовський!”.
Зінаїда. Тікай, серце! Тікай мерщій! Бенкет скінчився. Сюди найдуть зараз і вглядять мене з тобою.
Остап. Од вчинку Виговського почнеться кривавий бенкет, і бенкет довгий. Україна розділиться на два опрічні ворожі табори; брат піде на брата, а не на ворога. Де б ти не була з своїм татом, виглядай мене, князівно, в віконечко од ранку до вечора. Прибуду до тебе з іншими старостами та боярами, як теперечки князь не звелить пов’язати моїх старостів вишиваними рушниками.
За кулісами дужче й ближче чуть галас і крики: “Віват, віват, ясновельможний гетьмане!”.
Зінаїда. Буду сподіваться тебе в гості, виглядатиму тебе в вікно до смерті, а не піду заміж ні за кого. Тікай! Прощай, мій соколе ясний! Буду жити тільки цим сподіванням.
Остап (цілує Зінаїду). Прощай, але не навіки! Буду вряди-годи посилать до тебе листи.
Зінаїда. Навіки, навіки! Ой, чує моя душа, що навіки. Прощай! (Остап вискакує через вікно в садок).
Зінаїда (сама). Боже мій милий! Як мені важко на серці! Що мені діяти, що вчинить?
ВИХІД 7
Зінаїда і князь Соломирецький.
Соломирецький (входить). Ти тут, Зіню? А я після нашого бенкету шукаю оце тебе по всіх кімнатах. Що ти тут поробляєш?
Зінаїда (бере молитовник). Читала молитви до бога на самоті…
Соломирецький (заглядає в книжку через Зінаїдине плече й читає). “Модлітви до найсьвіентшей матки боскіей”. Молися, молися, моя дитино, щоб тебе господь навів на добру путь, щоб господь вернув нашій шляхті титули, а мені ті маєтності, що тут на Україні, та щоб бог навернув твоє серце до шановного Любецького.
Зінаїда (не одводить очей од книжки й мовчить. Соломирецький виходить).
ВИХІД 8
Гетьманша Виговська й Зінаїда.
Виговська входить. Зінаїда одводить очі од книжки, зирнула на гетьманшу й тихо промовляє: “Ще одна наглядачка! Наглядають за мною навкруги, з усіх закутків, неначе змовились та накупилися”.
Виговська. А ти, Зінаїдо, тут! А я тебе скрізь оце шукала, і в садок посилала тебе шукать…
Зінаїда. Навіщо?
Виговська. Бо давно бачилась з тобою.
Зінаїда. Невже давно?
Виговська. Що це ти робиш? Якусь книжку читаєш?
Зінаїда. Молюся “до найсьвіентшей матки боскіей”. Читаю молитви.
Виговська. Молись, молись, моє серце! Це спасенне діло. Нехай тебе бог та пречиста напутять і наведуть на добрий розум.
Зінаїда (тихо). Сама втекла колись од тата й по-таєнці повінчалась з Виговським, а других хоче навчати та напутювать. Це добра напутниця! (Голосно). Я знаю, що й тебе напутив господь; от ти й одружилась, з ким хотіла, хоч твій шляхетний рід не бажав видавать тебе заміж за незначного шляхтича, Івана Остаповича Вигов-ського.
Виговська. Зіню, серце! Ет! Кохання це не такий огонь, не таке вже полум’я, що горить і все палає. Це світло на вітрі: дмухне вітер, і світло погасне.
Зінаїда (схвачується з місця; тихо). Догадуюсь, куди вона гне. (Голосно). Кузино! ти не знаєш мого серця. В моєму серці неначе якась пташка заспівала дивної райської пісні, співає й не перестає. Я думала, кузино, що ти встоюватимеш за мене, оступатимешся за мною. А ги… Ет! (Виходить з гнівом з світлиці).
ВИХІД 9
Виговська й Ганна Хмельницька. Виговська сідає й задумується.
Ганна Хмельницька (входить). Добривечір тобі, моя дорога гетьманше!
Виговська. Доброго здоров’я, паніє гетьманше! Ох, як ти мене злякала.
Ганна Хмельницька. Чого це ти, гетьманше, так задумалась? (Сідає). А я оце, гетьманше, прийшла до тебе свахою. Нам, старим, тільки в свахи, коли вже наше минуло.
Виговська. Якою свахою? Кого ж це ти думаєш чи сватать, чи видавати заміж? Я нічого не втямлю.
Ганна Хмельницька. Та це ж я прийшла поговорити про свого родича, сотника Остапа Золотаренка.
Виговська. Кого ж він думає сватать? Чи не Христину часом?
Ганна Хмельницька. Якби Христину, то мені не треба було б і пороги оббивати в тебе.
Виговська. А як не Христину, то кого ж оце Остап думає сватать?
Ганна Хмельницька. Та князівну ж Зінаїду.
Виговська (схопившись з стільця). Князівну Зінаїду Соломирецьку?
Ганна Хмельницька. Чого ж це ти неначе перелякалась?
Виговська. Князівну Зінаїду? князівну Соломи-рецьку?
Ганна Хмельницька. Та вже ж князівну Зінаїду, твою сестру в первих.
Виговська (ходить по світлиці, підвівши голову вгору). Князівну Соломирецьку козак Остап?
Ганна Хмельницька. Не козак-бо, а сотник Остап.
Виговська. Та хоч би там і сотник, і полковник. Князівну Соломирецьку сватає сотник Остап Золотаренко! Гм! Батько жде до неї не таких сватів та женихів. Це диво!
Ганна Хмельницька. І дива тут нема ніякого, що молодий хлопець вподобав собі молоду дівчину й сватать її хоче. Це світова річ.
Виговська. Яка ж це світова річ? Чи то ж можна, щоб козак насмілився сватать князівну, та ще й Соломирецьку?
Ганна Хмельницька. Була вона колись князівна, та загула, як приказують люде. Через те я й прийшла поговорить і попросити тебе, гетьманше, щоб ти напутйла нас в цій справі й просила за Остапа в князя Соломире-цького…
Виговська. Я? просила старого Соломирецького? (Гордо). Ніколи цього не буде.
Ганна Хмельницька. А я прошу тебе, гетьманше, будь ласка, поговори з старим Соломирецьким про Остапа та про цю справу сватання.
Виговська (гордовито). Ніколи я цього не зроблю. Високі пороги в князів Соломирецьких для козака Остапа Золотаренка. Такий вчинок навіть не личить мені.
Ганна Хмельницька. Та вони стали вже низькі ті пороги, але ти, гетьманше, не хочеш цього примічать. Козаки вже постесували шаблями й обшмульгали червоними чобітками та срібними підківками високі шляхетські та князівські пороги. В нас на Україні теперечки нема ні шляхтичів, ні князів. Тепер в нас усі рівні.
Виговська. Гетьманше! говори, та й міру знай! (Ходить по світлиці).
Ганна Хмельницька (і собі ходить по світлиці). Та й ти, гетьманше, говори, та й міру знай. Чим же козаки гірші од шляхтичів та князів?
Виговська. Тим гірші, що вони козаки, а козаки це все одно що хлопи; а про князів вже й казать нема чого. Нечля їм рівняться з князями!
Ганна Хмельницька. Спасибі тобі, гетьманше, за таку честь і пошану до козаків. Мій Остап це ж угара козак! А в нас угаристий та сміливий козак може бути сьогодні сотник, завтра полковник, а потім колись згодом може стать і гетьманом на Україні. Ти не чтиш і не шануєш козаків.
Виговська. Про це сватання і не думайте, і в голові собі не покладайте. Кажу тобі заздалегідь, що князь не видасть дочки за Остапа, та й я йому цього не радитиму.
Ганна Хмельницька. Спасибі за таку честь! (Насмішкувато). Спасибі за гарбуз! Цього вже я од тебе не сподівалась. (Ходить по світлиці сердита). Наїхали з Виговським до Чигирина якісь задрипані шляхтичі, вигнані з України, трохи не старці та голодранці та й заходились тут каламутить, та коверзувать, та гордувати нами.
Виговська (приступає до Ганни Хмельницької, кладе їй руки на плечі). Не сердься, кохана гетьманше, бо я кажу правду! Вгамуйся, вгамуйся!
Ганна Хмельницька (передражнює Виговську, кладе їй на плечі руки). Вгамуйся й ти, гетьманше! Вгамуйся й не сердься, бо й я кажу правду.
Виговська (оступаючись, сердито). Шляхтичі й пани от-от незабаром знов запанують в Чигирині, а козакам на Україні ввірветься нитка.
Ганна Хмельницька. Недурно ж про тебе, гетьманше, пішла поголоска, що ти не любиш України, а прямуєш стежкою за гетьманом до Польщі.
Виговська (сердито). А хоч би й до Польщі? Яке кому діло до того!
Ганна Хмельницька. Коли вже пішлося на щиру правду, то я повинна сказати, що ти й не господиня в цій господі. Це палац мого небіжчика, гетьмана Богдана, й Юрасів, та й мій. А ви вшелепались сюди, ще й Суботів забрали, і Богданові пасіки й садки загарбали. Забрали ви й Богданів скарб, викопали в Гадячі під замком, і живете на Богданові гроші, ще й бенкети справляєте та наймаєте татар та німців, щоб вас стерегли. На небіжчиків кошт живете отутечки в його домі самі, ще й прийняли до себе на хліб князів.
Виговська. Ти проста людина й говориш нісенітницю. Богданове добро — це добро гетьманське, скарбове. А ти, гетьманше, людина проста, козачка й микаєшся не в свою справу. (Сердита ходить по світлиці).
Ганна Хмельницька (піднімає голос; стає проти Виговської). Як-то я проста? Мене знав і поважав польський король! До мене писала листи польська короліва. От що! Мене поважав, мене слухав сам старий Богдан. Я підписувала за його універсали монастирям на землі. (Ходить по світлиці). Я не раз і не два обідала, за покійного гетьмана, вкупі з чужоземськими посланцями.
Виговська. Ото велике диво! Писала короліва до тебе, та перестала, а до мене, може, ще й напише, бо я тепер дійсна гетьманша. (Ходить сердита по світлиці). Ой, не люблю я отих старосвітських людей!
ВИХІД 10
Ті самі та Катерина Виговська й Олена Нечаева.
Катерина (вбігаючи в одні двері). Що це за галас?
Олена Нечаева (вбігаючи в другі двері). Що це за гомін?
Катерина. Ой боже мій! Я думала, що пожежа в оселі.
Олена. Мені здалося, що тут змагаються й навіть…
Катерина (до Ганни Хмельницької). Мамо! Чого це ви галасуєте та бігаєте?
Олена (до Виговської). Чого це ти, гетьманше, так розпалилась, що з нестямки аж бігаєш?
Ганна Хмельницька (не слухаючи їх, кричить). Ой, не люблю я тих новосвітських людей. Забрали Богданові скарби, землі, садки й пасіки, самі продають садовину та мед, а мені коли б тобі хоч грушку прислали! Коли б тобі тикнули в руки щільничок меду хоч для звичайності! Це зовсім по-новосвітському. Не ждала я цього од вас, не сподівалась.
Катерина й Олена. Які грушки? Які щільники? За що це ви, мамо, кажете.
Виговська (до Ганни). Чого ти кричиш? Чого ти репетуєш в моїй господі?
Ганна Хмельницька. Репетую, бо маю право. Я тут в господі свого мужа, а ви з гетьманом в цій оселі приблуди, заволоки, приходьки.
Виговська. Куди ж пак, як потрібні нам ваші Зо-лотаренки.
Катерина. Нічогісінько не розберу: новосвітські люде, грушки, щільники, Золотаренки, приблуди. Диво, та й годі!
Олена. Що це за диво? Нічогісінько не втямлю!
Ганна Хмельницька. Великі пак дуки ваші Со-ломирецькі! Були вони колись князі, а тепер шага не вартий на Україні здрібнілий, та заниділий, та захуджений рід князів Соломирецьких. Ще б мали за честь, що Зінаїду сватає Золотаренко. Привезе вона йому в придане тільки своє князівство в порожній скрині.
Катерина й Олена. Ой господи!
Ганна Хмельницька. Вигадують витребеньки, та походеньки, та посиденьки справляють. Я вдосвіта вставала і встаю, хоч була така гетьманша, як і ти, а не привозила кравця з Варшави і не сиділа перед дзеркалом по три годині на день. Велика пак труднація видивляться в дзеркало по три годині! Понавозили заграничних кравців, за-граничних кухарів, бо наша страва для їх не смачна, не тривна. В усьому їм у нас недогода!
ВИХІД 11
Ті ж самі й гетьман Виговський.
Виговський. Що це за галас? Що тут скоїлось?
Виговська. Те скоїлося, що Хмельницька притарабанилась чогось в мої покої й наговорила, наказала мені три мішки усякої нісенітниці. От що! Я цього не стерплю! Я шляхетського роду й не звикла до такої тутешньої пове-денції.
Ганна Хмельницька. Неправда-бо твоя! Не я тобі наговорила, а ти мені наказала нісенітниці повну чумацьку паровицю, так що стане на свою обихідку, буде й на продаж; хоч вези на ярмарок та й продавай.
Виговський. Вгамуйтесь! заспокойтесь! (Облесливо). Чого вам сваритися та змагаться? (До Ганни). Хіба вам, ясновельможна гетьманше, в чому недогода, в чому недостача в мене? Хіба вам нема чого їсти, пити і в хороші походити? Як посварились, то й помиріться, щоб усе в домі йшло ладком та тишком. Я людина помирлива і люблю, щоб скрізь була мирнота, було тихо. (До Ганни). Заспокойтесь же, моя дорога гетьманше! вгамуйтесь! (Цілує Ганну в руку).
Ганна Хмельницька. Ти, гетьмане, добре знаєш мої норови; знаєш ти добре, що й я зроду помирлива й поділшлива і не заводіяка.
Виговський (цілує жінку в руку). Олесю! моя кохана Олесю! Не заводься!
Виговська. Вези мене в Суботів. Я в цих покоях не зостанусь ні на одну хвилину.
Виговський (до Виговської). Добре! добре, моє серце, тільки не сердься. (Виговська виходить в одні двері).
Катерина й Олена. Ми, мамо, держимо руку за гетьманшею, а не за вами. (Виходять за Виговською в ті самі двері).
Ганна Хмельницька. Он до чого я дожилася. (Виходить сердита в другі двері).
Виговський (розставивши руки). От тобі й на! Розійшлися на обидва боки, як доріжки в лісі. Та й мири ж жінок, як хочеш!
ВИХІД 12
Гетьман Виговський і князь Соломирецький.
Соломирецький. Що тут таке скоїлось? Хто це підняв галас та гвалт в цій світлиці? Чи не трапилось чого з моєю князівною?
Виговський. Ні, князю! Це посварилась та чогось полаялась стара гетьманша з молодою. Це баби підняли такий галас, сливе гвалт.
Соломирецький. За що ж це вони завелися?
Виговський. Мушу правду сказать: оце все скоїлось за твою дочку. І добре, і недобре мати дуже гарних дочок. Стара гетьманша, це я добре знаю, приходила до моєї Олесі сватать твою дочку за свого Остапа.
Соломирецький. Ага! про це вже я трохи догадувавсь, а тепер пересвідчився, що сотник Остап Золота-ренко втьопався в мою князівну.
Виговський. Од цього ж і сварка повстала між гетьманшами, а я попався в ту сварку, як муха в окріп. Тепер, князю, справдовуйся з ними вже сам, бо ти батько, а я принаймні хоч трохи сухий вихвачусь з води. Моя хата з краю — я нічого не знаю. (Виходить).
Соломирецький (сам). Хто вже хто, то тепер я попав, як муха в окріп… Крутить тепер історія, мов вітер, князями Соломирецькими. На всі боки крутяться вони тепер безщасні, як мухи в окропі. Ой високо ми літали, та низько впали! Ох! (Сідає).
ВИХІД 13
Князь Соломирецький і Остап Золотаренко.
Остап Золотаренко (переступає через поріг і стає коло дверей; тихо). Мушу поговорити з князем сам. (Голосно). Добривечір тобі, ясновельможний!
Соломирецький (обертаючись). Хто там? А! це ти, сотнику! Доброго здоров’я! Що ти мені, сотнику, маєш казати?
Остап. Чи можна вступить до тебе на одну хвилину?
Соломирецький. Голова моя ще п’яна після бенкету, але ще можу з тобою побалакать. Вступи в кімнату та мерщій кажи, що маєш на мислі та на думці.
Остап (наближається до князя). Маю, князю, до тебе діло, і діло велике.
Соломирецький. Догадуюсь. Кажи, а я мушу вислухать.
Остап. Князю! Твоя дочка Зінаїда гарна, як сонце. Я кохаю її од того часу, як побачив її.
Соломирецький. Це не диво. Як полюбив, то люби собі на здоров’я. Моя дочка доладна, як пава, і справді гарна на вроду. Сонце на небі для всіх красне. Хто ж не любить сонця? Князівна Зінаїда красуня на всю Україну й Польщу: не диво, що ти закохався в неї.
Остап. Я кохаю князівну так, що не можу жити без неї.
Соломирецький. “Фрашки!” І жив без неї, і надісь якось животітимеш на світі без неї.
Остап. Почуваю в серці, що далі й не животітиму без неї.
Соломирецький. Нісенітниця. “Фрашки! Глуп-ство!”, молодий козаче, нісенітниця! Підеш в битву й забудешся і за чорні очі, і за чорні брови. Ми тому відомі через досвід. Битва — це пиво, що п’янить і тверезить.
Остап. Ні, князю! Я почуваю, що не заглушити мені мого кохання ніякими битвами, не загасить його й ворожою кров’ю в битвах. Я почуваю, що це такий огонь, що спалить мене на попіл. Я прийшов спитаться в князя, чи дозволить князь мені до князівни Зінаїди старостів слати.
Соломирецький (схопившись з місця). Ти й справді маєш на думці сватать князівну Зінаїду?
Остап. Маю на думці, князю! Кажу це щиро, як щиро її кохаю.
Соломирецький. Ти? сотник Остап Золотаренко, думаєш сватать князівну Соломирецьку?
Остап. Та я ж, сотник Остап Золотаренко, а не хто інший.
Соломирецький (ходячи по світлиці). Козак Остап Золотаренко мій зять? Хи-хи-хи! Ти занадто загонистий і нахабний.
Остап. Не регочись, князю, й не жартуй, бо я до тебе прийшов по ділу, а не для жартів та смішків.
Соломирецький. Хи-хи-хи! (Смутно ламаючи руки). От до чого допровадила лиха доля князів Соломире-цьких! Ой доле моя, доле, яка ти немилосердна! Як ти химерно насміялась з мене! (Показуючи на Остапа). Це вона! це сама лиха доля потрапила каменем в мою сиву голову, запаморочену бенкетом, і прийшла в глупу ніч, щоб наглузуваться надо мною. Це вона нагло прийняла вид нахабного козака. (Падає на стілець і протирає чоло й очі долонею).
Остап. Не лиха доля твоя прийшла до тебе, а сотник Остап Золотаренко стоїть перед тобою й дожидає од тебе одповіді.
Соломирецький. Не буде тобі од мене ніякої одповіді. Зникни з моїх очей! Ти якась мара! Я бачив, як здоровий чорний ворон неначе шугнув в одчинене вікно… Зникни зараз!
Остап. Не зникну, доки не почую од тебе слова.
Соломирецький. Зникни з моїх очей!
Остап. Ти проганяєш мене з світлиці?
Соломирецький. Проганяю. (Кричить). Проганяю!
Остап. А я не піду. Я упертий, як козак, як русин, як кажуть в Польщі.
Соломирецький. 1 я упертий, як русин, бо й я ж так само русин, як і ти. Я син батька князя благочестивої віри.
Остап. А коли ти, князю, з нашого плем’я, то й видай за мене свою дочку.
Соломирецький. Вмру, а не видам. Накладу своєю головою, а не видам за тебе. “Не для тебе ця калина посаджена, не для тебе князівна зряджена”. Чи чув таку пісню? Вона проти тебе складена.
Остап. Для мене ця калина саджена, для мене князівна зряджена. Вмру, а її добуду, хоч би її стерегли не десять, а двадцять шляхтичів Виговських.
Соломирецький. Ану, спробуй!
Остап. Прибуду до тебе з сватами козаками та свашками рушницями й гарматами. Заспівають в мене на весіллі не дружки, а залущать, затріщать самопали, засвистять кулі, заревуть гармати. Не вином уп’юся, а вп’юся помстою.
Соломирецький. Ти говориш, мов п’яний. І ти справді п’яний і од вина, і од кохання. Високо, сотнику, літаєш. Гляди лишень, щоб не впав низько.
Остап (вихвачує шаблю з піхви й показує князеві). Ось, князю, моя свашка й світилка! Вона висватає мені князівну й посвітить мені на моїй стежці до вінця.
Соломирецький. Маємо й ми таких свашок та світилок. (Вихвачує шаблю з піхви). Ще не заіржавіли й наші шляхетські шаблі. Добувай од цієї свашки молоду князівну!
Остап. І добуду, коли хочеш!
Соломирецький. Ти молодий, палкий та загонистий, загнався без міри. Нісенітниця, сотнику! нісенітниця, не варта доброго слова.
Остап. Колись, князю, може, ми ще стикнемося з тобою. Прощай! (Виходить).
Соломирецький. Зник чорний ворон! Зник, навіщувавши мені багато лиха! До чого тепер допровадила мене доля? До якоїсь кручі, до якоїсь безодні. Тягне мене несамохіть та чорна безодня, як неублаганна смерть. Колись була наша воля й наша сила в передніші часи: наші мечі, наші шаблі брали, що хотіли, брали землі, загарбували ліси, села, а тепер усе пішло наперевёрт. Який страшний час настав на Україні! Ох, доле моя, лиха до мене! як ти мене страшно покарала. Будь ти тричі проклята! Я став сливе убогий. Хлопи не пускають мене в мої села, маєтності, звідкіля нас вигнали козаки, орють і сіють на наших полях, палять і руйнують наші палаци. Будь ти, лиха доле, тричі проклята! (Затуляє очі долонею й плаче, аж хлипає).
ВИХІД 14
Князь Соломирецький, Христина й Юрась Хмельницький.
Христина (вбігає у двері, слідком за нею гониться Юрась). Одже ж втечу! а ти не впіймаєш.
Юрась. Ба не втечеш! Одже ж таки впіймаю тебе та й поцілую.
Христина (бігає кругом світлиці). Ба не впіймаєш! Ба не поцілуєш! А зась тобі!
Юрась (ловить Христину). Ба поцілую! Ти мені не кажи: зась!
Соломирецький. “Ціхо ви, лайдаки”! Чого ви дурієте?
Христина (ховається за Соломирецького). Ой, обороніть мене, дідусю, од цього луципера! Ой-ой-ой!
Юрась. От я тобі покажу луципера.
Христина (бігає кругом князя; Юрась ловить її). Ой дідусю! ой голубчику! обороніть мене.
Соломирецький. “Ціхо” ви, дурні! Годі вам пустувать! Перестаньте! Не дурійте! Щасливий вік! Як би я бажав вернути літа свої дитячі веселі! Гей ви! Годі вам дуріть! Йдіть собі геть! Дайте мені покій! Йдіть і зараз мені покличте сюди Зінаїду! Зараз!
Христина скаче по стільцях. Юрась наздоганяє її на стільці в закутку.
Христина. Добре! Покличу. (Вибігає в двері. Юрась виходить за нею слідком).
Соломирецький. Влетіли дві ластівки в покої, політали та й вилинули.
ВИХІД 15
Князь Соломирецький і Зінаїда. Зінаїда входить і стає коло дверей.
Соломирецький. Зінаїдо! оце недавно приїздили до тебе старости сватать тебе… старости од дуже великого, дуже значного та багатого жениха. Чи ти чуєш, Зінаїдо?
Зінаїда (підвівши голову). Чую, тату.
Соломирецький. Чого ж ти така смутна, невесела? Старости приїздили великим поїздом, вартим жениха короленка: в позолочених каретах, убрані в парчеві золоті шати, в оксамити. Сватали тебе…
Зінаїда. Тату! Ти, мабуть, смієшся з мене й глузуєш.
Соломирецький. Сватали тебе, але я їх одіслав з гарбузом: сказав їм, що ти ще молода, що твоє серце ще спить, що твоє серце ще не прокинулось і досі! Чого ж ти мовчиш? Чи ти зареклася розмовлять зо мною, твоїм батьком?
Зінаїда. Ні, тату, не давала я такого зароку.
Соломирецький. Чого ж ти така смутна? Чом не гуляєш з Христиною та Юрасем? Де ділись твої смішки? чом зникли твої співи? Ти колись не така була… З якої це причини так сталось? Признайся щиро.
Зінаїда (помовчавши). Я й сама тому невідома.
Соломирецький. І сама не знаєш? А я знаю. Ти в Чигирині між козаками забулась про свою дитячу повинність до мене, твого отця; ти забулась про своє становище як князівни Соломирецької.
Зінаїда (біжить до князя, хапає його руку й цілує). Тату! Я не забулась про свою повинність до тебе! Я тебе тепер люблю, як і передніше любила. Ти ж мене виростив, випестив, виглядів, став мені за матір. Я люблю тебе, як і любила ще дитиною. Я ж ледве пам’ятаю свою маму. (Обнімає князя й плаче).
Соломирецький (поважно). І нікого більше не любиш, окрім мене? (Зінаїда оступається од князя й мовчить). Ти потайна стала. Ти не одного мене любиш. Любиш ти ще когось. Ти любиш? Ти закохалась? (Зінаїда мовчить). В кого ти закохалась? Мовчиш? А коли ти мовчиш, то я сам тобі скажу: ти любиш сотника Остапа Золотаренка. (Ходить неспокійно по світлиці). Ти його любиш? (Суворо). Ти його любиш?
Зінаїда. І не допитуйся! Я його покохала.
Соломирецький. І думаєш за його вийти заміж? (Зінаїда мовчить). “Вотще” твоя надія, всує. “Волілем” би, щоб ти заховалась лучче в монастирі, щоб ти накрилась чернечою мантією, ніж вийшла заміж за козака, за схизматика. Викинь цю думку з голови!
Зінаїда. Я й викинула це з голови, але з серця, мій тату, цього не можу викинуть. Серце не в нашій волі: любить, кого схоче…
Соломирецький. Схоче, схоче… Не повинно хотіть! Чуєш, князівно? Всує твоє бажання! Пам’ятай, що ти не козачка, а князівна. Не такі женихи прибудуть до тебе, як Остап Золотаренко! Не таких я сподіваюсь.
Зінаїда (обнімає князя й плаче). Тату мій милий, тату мій любий! Коли ж я люблю його так, як нікого в світі не любила! Я вмру без його, занидію, зачеврію без його і вмру. Без його мені світ немилий, люде немилі, і ти, мій тату, немилий! Ох!.. (Схаменулась).
Соломирецький (одпихає Зінаїду). Схаменись, навісна! І я тобі став немилий? Геть од мене! Ти говориш, мов несамовита! Що ти забрала собі в голову? Чи ти знавісніла, чи збожеволіла отут в Чигирині?
Зінаїда. І Христина каже, і дівчата кажуть, що я збожеволіла. Але я не збожеволіла. Я люблю його, як сонце, як своє живоття, і ні за кого не піду заміж.
Соломирецький. Ні за кого? Опам’ятайся, князівно! Що ти верзеш? Ні за кого? Тебе сватає князь Лю-бецький. Ото твій жених.
Зінаїда. Або за Остапа, або ні за кого.
Соломирецький. Нісенітниця! глум, жарти, “фрашки”!
Зінаїда. Ні, тату! не глум, не жарти!
Соломирецький. Жарти! Глум з нашого князівства, з нашого родовідного князівського древа, “приоздоб-леного” пишними вітами, преукрашеного пишними квітами. Як мене не послухаєш, то ти будеш не квіт на тому древі, а бур’ян, щириця, лопух під тим древом. А цього я не дозволю, не попущу, хоч би тебе ждала смерть. Чуєш?
Зінаїда. Тату мій милий! краще смерть!
Соломирецький. Не вигадуй! Викинь оті дурості з голови! (Швидко ходить по світлиці). Викинь! Чуєш? Задуши своє серце!
Зінаїда. Не можу, не в моїй це силі й волі! Не можу!
Соломирецький. Стань ворогом для свого серця. Задуши його, як свого лютого ворога, бо ти князівна, бо ти нащадок князів Соломирецьких, з роду сенаторів. Не тут, не в козацькому Чигирині твоє місце, а в Варшаві, серед гурту й блиску славних польських дуків, сенаторів. Он де твоє місце!
Зінаїда. Тепер мені, тату, непотрібний той блиск. В моєму серці такий блиск, така радість, що я за це ладна оддать усе на світі: і князівство, і блиск, і славу, і багатство, і всі свої маєтності. Ой тату мій, тату!
Соломирецький. Дурість, молода дівчино! все то дурість, глум, нісенітниця. Мене слухай, а не свого серця! Геть з-перед моїх очей!
ВИХІД 16
Ті ж самі й князь Любецький.
Любецький. Ти, князю, тут? Чого ж це ти одхи-ляєшся од бенкету? Там тебе жде кружковий пугар доброго венгерського. П’ють за твоє здоров’я. Ага! і князівна Зінаїда тут! Падаю до ніжок ясновельможної князівни й цілую, тричі цілую її малесеньку ручку й черевичок. (Цілує Зінаїду в руку).
Соломирецький. А я піду допивать до дна недопиту чару венгерського. Ще не пішов пан Беньовський?
Любецький. Ні, князю. Все питає про тебе. Хоче пити за твоє здоров’я, а ти десь зник.
Соломирецький. Піду вип’ю з ним на прощання пугар до самісінького дна за польського короля. Ой, що за чудова людина отой Беньовський! Яка препишна душа! (Виходить).
ВИХІД 17
Зінаїда й Любецький.
Любецький. Князівна чогось смутна, чогось невесела? Що трапилось? Що вчинилося з князівною? Очки неначе заплакані, брівки насуплені, погляд невеселий… Хто насмілився нагнать сум та смуток на твої чорні очі? Хто? Смерть тому од князя Любецького!
Зінаїда (сердито). Хто тобі казав, що я смутна? Де ти вглядів сльози в моїх очах?
Любецький. Ой ні, ні, князівно! Мене не піддуриш. Багато бачив я чорних очей, і веселих, і смутних. Мене не піддуриш.
Зінаїда. Ти помиляєшся! Протри лиш очі раз і другий, і ти не вглядиш сліз в моїх очах. (Тихо). Буду дурить його, буду знущаться з цієї ясновельможної лисини. Ой, остогид же він мені з своїм залицянням! Я ж йому виварю воду.
Любецький (протирає очі). От я й очі протер і все-таки бачу на твоїх щічках мокрий слідок, а на твої чорні вії неначе впала дрібнесенька роса.
Зінаїда (приставляється веселою й жартовливою). Яка там роса? Хіба мої вії трава чи лопух, щоб на їх впала роса?
Любецький. Гм… трава, лопух… Не ті прирівняння ти береш. Не там їх шукаєш, де треба… Твої вії — шовк, чорний оксамит; твої очі — то ясні зірки під наметом чорної ночі.
Зінаїда (удає, ніби залицяється до князя). Невже мої очі чорні, як ніч, і ясні, як зорі? Я про це не знала й досі і чую вперше. Люде кажуть, що я не дуже гарна, не така гарна, як тобі, князю, уявляється.
Любецький. Ой, гарна ти, гарна, як літня ніч, як літнє небо вночі, обсипане зірками. (Хоче взять Зінаїду за руку, Зінаїда оступається).
Зінаїда. І багато на мені насипано тих зірок? Може, мішок або й два?
Любецький. Тебе обсипано усіма зорями, скільки їх є на небі. Ти краща за майську ніч, за майський день. Огнем сиплять твої очки, але вміють вони повівати й холодом… От я почуваю холод з твоїх очей, князівно! (Приступає до Зінаїди й хоче вхопить її руки. Зінаїда оступається далі й сміється). Князівно! Чом твої очі віють на мене холодом?
Зінаїда. Бо ти, князю, дуже гарячий. Я хочу тебе прохолодить. Хи-хи-хи! (Крутиться перед Любецьким).
Любецький. Ой сирено, сирено солодкоголоса! Ой сирено! Не будь же така холодна, як морська хвиля. Я хочу вогню, а не холоду. Я люблю вогонь, пал серця, жар очей. Зінаїдо! (Хоче догнать і хапає Зінаїду. Зінаїда пручається і втікає од його).
Зінаїда. Ой, не зловиш мене, князю! Правда, прудкі ніжки маю?
Любецький. Діано прудконога! Не тікай од мене! Ти причарувала мене своїми чарами: і красою очей, і чорними брівками, і прудкими ніжками. Але й я Аполлон прудконогий: не втече од мене ніяка Діана в світі в най-густіших гаях. (Ловить Зінаїду, Зінаїда звивається коло його).
Зінаїда. А бачиш, я прудча од усіх Діан на світі.
Любецький. Дай лишень впіймать твоє серце! А твоє серце спинить твої прудкі ніженьки, бо Купідон хоч маленький, але справді дуженький божок. (Падає навколішки перед Зінаїдою). Князівно! не втікай од мене! Я тебе люблю, люблю гаряче! Як не любитимеш мене, я сам не знаю, що я собі заподію.
Зінаїда. Що схочеш, те й заподієш, князю!
Любецький. Ой, не жартуй, князівно! Я тебе люблю, як богиню; я до твоїх ніжок покладу усі мої маєтності, покладу своє живоття.
Зінаїда. Ото радість! Не клади нічого цього, князю, бо я тебе не люблю. Хи-хи-хи! (Зозла регочеться; тихо). Боже мій! Ой, яка мені мука вдавати з себе веселу та жартувать, коли в очах сльози, а на серці туга!
Любецький (цілує в Зінаїди руки, впавши навколішки). Люблю тебе, раю мій! (В той час Юрась одчиняє двері і вбігає в світлицю).
ВИХІД 18
Ті ж самі й Юрась.
Юрась. Що це таке! Де в чорта взявся оцей лисий та ще й цілує її в руки? Що це таке? І той цілувався з нею, і цей цілується. Усі її цілують, а мені не можна? Це справді гарно! Що це таке?
Зінаїда. А таке, що ти, Юрасю, тикаєшся скрізь по закутках, де тебе й непотрібно; та тобі й нечлй микаться тут у наші справи. Ось завтра повезуть тебе в Мо-гилянську академію в Київ. Отам твоє місце.
Завіса спадає.
