ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Через три роки після перших дій, вже за гетьманування Юрія Хмельницького.
Картина І
На сцені густий гай в долині й по горбах. Навкруги гори й скелі. Смеркає, потім ніч. Місцина на Подолії.
ВИХІД 1
Сотник Остап Золотаренко, Крутив’яз і козацький загін входять у гай. Усі узброєні.
Остап Золотаренко. Добривечір тобі, зелений гаю! Сховай нас, гаю, на цю ніч од наших ворогів! Гай густий, навкруги заслонений і захищений горами та скелями. Тут нам безпечно буде ночувать. Тут нас не вглядять та й не застукають польські жовніри Андрія Пото-цького й Маховського.
Охрім Крутив’яз. Місце для ночівки й справді гарне, захисне. І течія близько: вода недалеко.
Остап Золотаренко. Ну, козаки! ставте списи на рушниці під скелею, роздягайтесь, одпочивайте, а ви, кухарі, заходжуйтесь коло вечері, розкладайте багаття та чепляйте на триногах казанки. Розстеляйте кожух та хутчій місіть тісто на галушки. їсти дуже хочеться.
Козаки становлять списи та рушниці попід скелями, коло дерева; декотрі сідають на землі, декотрі лягають на моху та листі. Кухарі розкладають багаття, становлять таганй й чепляють на їх казанки, розстеляють кожушинку й на їй місять тісто на галушки та затірку.
Один козак. От і добре, що готуєте на вечерю галушки та затірку, а то все хліб та куліш, куліш та хліб, як співають в пісні: “І учора куліш, і сьогодні куліш”.
Крутив’яз. А тобі, мабуть, заманулось вареників та пундиків? Вернешся додому, тоді твоя Мотря нагодує тебе варениками та всякими пундиками. А тепер терпи, козаче,— отаманом будеш.
Остап Золотаренко (кличе Крутив яза й два козаки). А ви тим часом йдіть на вивідки: обійдіть гай од шляху та й засядьте в балці або за окопом в кущах на засідки коло шляху; дивіться та кмітьте мені, хто йтиме, хто їхатиме, плазуйте на животі або лізьте рачки по-запорозькій, а не стовбичіть на видноті. Вернетесь і розкажете мені. Та, може, там впіймаєте якогось польського шпигуна, то візьміть з собою вірьовочок, зв’яжіть йому руки та й ведіть його сюди на розправу.
Козаки. Добре, сотнику! (Одходять в гущавину лісу. Остап сідає на колоді й задумується).
Остап Золотаренко. От і Хлипнівка князя Со-ломирецького вже недалечко: за верстов три звідсіля. Під захистом польських жовнірів Потоцького та Маховського князь прибув в свою Хлипнівку з Литви, засів в їй і вже одібрав од хлопів землі та ліси, оре й сіє, як було за давніх часів ще до Богдана. Знов напустив Виговський польських панів на Україну, знов тут у цім краї починається старий уклад та лад… А що ж то поробляє моя князівна Зінаїда в хлипнівському палаці свого татуня? Чи доходили мої листи до неї, котрі я передав через Охріма Крутив’яза? Чи жде вона мене до себе в гості? А завтра я з своєю сотнею завітаю в гості до славного та гордовитого князя Соломирецького… Ой, буде в нас битва, і я таки вихоплю з його рук князівну. Ох князівно, князівно! Третій рік от минає, як нас розлучили з тобою, а я тебе й тепер неначе бачу перед собою отутечки в зеленій гущавині, неначе ти стоїш отам під калиною і дивишся на мене з докором. Ця коротенька літня ніч буде для мене довга-довга, як вік. Але я таки діждусь свого щастя.
ВИХІД 2
Ті самі, польський шпигун і два вивідчики.
Два козаки вивідчики (вертаються до табору й ведуть зв’язаного невідомого чоловіка). Пане сотнику! Ось ми впіймали якогось чудного птаха. Він не з наших українців, бо й вид в його інший, і говорить він чудернацькою мовою, все закидає на польське. Це, певно, польський шпигун.
Остап Золотаренко. Хто ти такий, чоловіче? З якого села?
Шпигун. Я… я… з села Петрашівки, “билем”, пане, на ярмарку і “тераз” вертаюсь до господи.
Остап Золотаренко. Неправда твоя! (З криком). Признавайся, хто ти?
Шпигун. Я Микита Гуляєнко з села Петрашівки. Далебі “йездзїлем” на ярмарок…
Остап Золотаренко. Козаки! одійдіть лиш на кільки ступенів і націльтесь йому в груди в самісіньке серце. (Кільки козаків одходять і націлюються).
Остап Золотаренко. Признавайся, а то й не зоглядишся, як тобі проб’ють серце десятьма кулями. Ти польський жовнір? Ти польський шпигун? Еге?
Шпигун. Пане “пулковніку”! (Падає навколішки). Змилуйся надо мною. “Мам жоне і мале дзіеці”. Все розкажу дочиста, тільки даруй живоття.
Остап Золотаренко. Хто тебе послав на вивід-ки та на вислідки?
Шпигун. Комендант Маховський, пане “пулковніку”!
Остап Золотаренко. Далеко звідсіля стоїть польське військо?
Шпигун. В Білій Церкві, а звідтіля послані сюди скрізь загони жовнірів. Один загін стоїть за Хлипнівкою, за дванадцять верстов звідсіль.
Остап Золотаренко. Великий цей загін?
Шпигун. Буде жовнірів з сім сотень або й більше.
Остап Золотаренко (тихо). О, погана справа! В мене вдвоє менше козаків. (Голосно). Козаки! Зв’яжіть лиш цьому шпигунові руки й ноги й покладіть його під скелею, нехай тут переночує. А завтра світом, як розвидниться, побачимо, що з ним зробити.
Козаки зв’язують ноги й руки шпигунові й кладуть його під скелею.
Остап Золотаренко (до вивідчиків). А ви знов ідіть на засідки та засядьте за окопом; може, ще впіймаєте якогось птаха. (Вивідчики йдуть у ліс).
ВИХІД 3
Ті самі, другий шпигун, польський вивід чик, Охрім Крутив’яз.
Крутив’яз (веде шпигуна, вхопивши за барки). Пане сотнику! От упіймав у лісі заморського птаха. Це, певно, двірський якогось польського пана, привезений з Польщі. Мабуть, сам пан вернувсь та й привіз його сюди на Україну з собою. Мабуть, не йме віри нашим селянам.
Остап Золотаренко. Ану, козаки, приставте лиш йому до грудей з п’ять рушниць. (Козаки націлюютъся). Може, од рушниць добудемо правди. Рушниці скажуть правду. Кажи всю правду, то ми тебе пустимо живим.
2-й шпигун (труситься, як у пропасниці). Скажу, скажу всю правду. Ото я йшов з ярмарку додому, до панського двору, оглядаюсь, а позад мене йде козацьке військо. Я, господи, як злякався і впав у бур’ян. Військо поминуло мене та й пішло в гай. Я тоді пішов до свого пана Ковальського. Прийшов до його та й кажу йому, що бачив козаків. Пан дуже злякався й послав мене з двірським жовніром, щоб я показав той гай, де сховались козаки, а сам зараз послав дати знать польській сотні жовнірів, що стоїть тутечки недалечко од нашого села.
Остап Золотаренко. От були б нас поляки вночі й накрили в гаю, мов перепілок волоком. А де ж той жовнір?
Крутив’яз. Втік псяюха. Я вискочив з-за кущів та й крикнув: гов! Оцей впав на землю з переляку, а жовнір дав драла. Я оцього за барки та й привів сюди.
Остап Золотаренко. Зв’яжіть же руки й ноги і в цього птаха та й киньте під скелю. (Козаки зв’язують шпигунові руки й ноги і кладуть коло скелі). Хто ще їхав шляхом попід лісом?
Крутив’яз. Покатав на коні Виговський, той, що був гетьманом, і повернув шляхом просто до Хлипнівки. Та й кінь же під ним баский та прудкий! Катав тобі, як вихор! (Йде знов на вивідки).
Остап Золотаренко. Це Виговський пробуває тут в своєму селі; таки не всидів на спокої в своєму селі в Галичині, що подарував йому король. Все тягне його на Україну. Мабуть, знов хоче стати за гетьмана. Це він поїхав до князя Соломирецького на^ пораду або в гості. (До козаків). Нуте козаки! вечеряйте, моліться богу та лягайте спать, підклавши кулаки під голови. (Одходить осторонь і сідає на колоді). А мені й їжа не йде на думку, і сон мене не бере. І гай пишний, і ніч тепла та тиха, і пугач не кричить, не наводить смутку на мою душу, а мене чогось бере сум. Знов сновигають, знов нишпорять по лісах, по байраках польські шпигуни, знов на козаків збирається лихо. (Задумується). А Зінаїда тепер так близько од мене! Приміг би, летів до неї, щоб хоч глянути на неї, хоч промовить до неї словечко. Але завтра, як тільки свіне, буду в Хлипнівці й потривожу міцний сон старого ясновельможного, а Зінаїду візьму з собою. Ох, коли б швидше минула ця ніченька! Коли б швидше зійшла вранішня зоря! Як тихо, як не швидко плинуть зірки по небі! Як помаленьку тягнеться ніченька!
ВИХТД 4
Два вивідчики й селяни.
Вивідчики приводять селян у табор. Декотрі селяни з козацькими списами, декотрі з рушницями, а декотрі з киями й сокирами.
Перший вивідчик. Сотнику! це селяни з Сан-жарівки, давні панщанні польського пана Ковальського. Довідавшись на ярмарку, що ти йшов з загоном, вони прийшли оце з Санжарівки і мають щось тобі казати.
Остап Золотаренко. А що ви маєте мені казать, люде добрі?
Один селянин (виступивши наперед). А те, сотнику, маємо казати, що Виговський, отой, що передніше гетьманував на Україні, та польські жовніри вже напустили знов до нас в Брацлавщину польських дідичів. В декотрі села вже повертались з Польщі пани, пооднімали землю од хлопів і кажуть, щоб ми, бездольні бідорахи хлопи, послухали на роботі. Це воно йдеться знов до панщини.
ВИХІД 5
Ті самі, Охрім Крутив’яз і два хлипнівські чоловіки.
Охрім Крутив’яз. Оце, сотнику, селяни князя Соломирецького, довідавшись, що сюди прийшов козацький загін, шукали тебе й мають щось казать тобі.
Остап Золотаренко. А що ви скажете, люде добрі?
Один селянин. Ми довідались, що прибули сюди козаки, та оце прийшли тебе просити, щоб ти нам допоміг вигнать з села князя, бо він вернувся в своє село, одібрав од нас землю, вже оре й сіє, всівся на господарстві, а нас силує до послухання на роботу. Його “жондца” казав нам, що знов усе буде по-давньому, що всі католики дідичі вернуться на Україну, знов одберуть од нас землю, а ми знов будемо робить на панів панщину. Ми не хочемо тієї панщини. Навкруги княжого палацу високий вал, обтиканий частоколом. Трудно нам самим добуться до палацу. Ми не хочемо, щоб князь зоставався в Хлипнівці та силував нас до роботи; ми хочемо витурлить його звідсіль; одчинимо вночі козакам браму коло княжого палацу, розваляємо частокіл на валах і впустимо вас, а ти, будь ласка, вижени князя з Хлипнівки. Нехай собі йде на Литву, звідкіль прийшов.
Остап Золотаренко. Ви хочете, щоб ми зробили напад оце зараз вночі?
Селяни. Та зараз-таки, зараз, бо вночі якось зручніше.
Один селянин. Час для нападу на палац саме добрий, бо до князя з’їжджаються гості. Йому тепер не в думці обороняться, бо він чи завтра, чи й цього вечора думає вінчать свою дочку та, мабуть, буде справляти весілля. Отут би на їх усіх напосістись та й витурлить геть.
Остап Золотаренко (з криком). Думає цього вечора вінчать свою дочку? З ким же?
Один селянин. З князем Любецьким, бо й цей мав тут одне село й оце вернувся в своє село, та все заїжджає до князя, та, кажуть, не так до князя, як до князівни.
Остап Золотаренко. Козаки! Вставайте! Рушаймо до Хлипнівки, та хутчій, мерщій! Ой, коли б не спізнитись! Ой, коли б швидше похопиться! (Козаки хапком встають, забирають зброю). А не знаєш ти, чоловіче, шляху до Хлипнівки навпростець?
Один селянин. Знаємо. Межами та суголовками буде вдвоє ближче.
Остап Золотаренко. Веди ж нас тими межами та суголовками, щоб нам бути там в одну мить. Чуєш? В одну мить! Ох, як забилось в мене серце! Якби мав крила, летів би туди, щоб тільки не опізниться. Швидше, козаки, збирайтесь в дорогу! Бога ради, швидше, якмога!
Козаки. Зараз, зараз, сотнику! В одну мить!
Остап Золотаренко. Ой, коли б не опізниться, коли б не опізниться! (Остап Золотаренко, козаки й селяни похапцем заливають водою багаття).
ВИХІД 6
Ті самі й польська ватага жовнірів.
В лісі чути вистріл. Польські жовніри несподівано набігають і нападають з шаблями на козаків.
Жовніри (оддалік). Ось де вони схизматики, “льот-ри!” Бий їх, ріж, рубай впень!
Остап Золотаренко. До зброї, козаки! Нас ви-слідкували польські шпигуни й навели на нас жовнірів! Нумо разом!
Охрім Крутив’яз (схвачується й хапає шаблю). Ну та й важкий же час знов тепер настав на Україні! Куди не повернись, навіть у сні, скрізь наткнешся або й настромишся на меч та на спис.
Один селянин. Ой боже наш милостивий! Це ж жовніри перейшли навпростець через наші жита й, мабуть, витолочили їх так, що од житів та пшениців і колосочка не зосталось. Пропала наша праця! Нумо ж, хлопці, в битву! (Козаки й селяни хапають шаблі й списи і кидаються в битву).
Жовніри. Наступай дужче!
Козаки. Не подаваймось! Нумо разом!
Селяни (кидаються в битву з сокирами та киями). Анумо, хлопці, до помочі козакам! (Жовніри подаються назад і тікають).
Козаки. Стріляй їм в потилицю навздогінці! Тепер рушаймо в дорогу.
Остап Золотаренко. Ставаймо в лави! козаки попереду, селяни позаду. Рушай в дорогу! (Йдуть).
Завіса спадає.
Картина II
Дія діється в селі Хлипнівці в палаці князя Соломирецького на Подслії, коло Бара. На сцені велика світлиця в палаці князя, убрана стародавніми портретами предків, дорогою зброєю, полицями, заставленими стародавнім посудом, срібними полумисками та пуга-рами. По обидва боки двері. Дія діється вже смерком, лягома.
ВИХІД 1
Князь Соломирецький і конюший.
Соломирецький (сидить, задумавшись, потім гукає). Нехай увійде конюший!
Конюший (входить і низько кланяється). Добрий вечір, ясновельможний князю!
Соломирецький. Щоб було доволі вівса й ярої пшениці! Сьогодні буде вінчання князівни. Певно, наїдуть деякі гості. Щоб було коням вівса та пшениці по коліна. Чуєш?
Конюший. Чую, ясновельможний князю!
Соломирецький. А кухареві дай загад, щоб заходжувався й пекарні коло печі… на всякий випадок, щоб незабаром була готова вечеря. Чуєш?
Конюший. Чую, ясновельможний!
Соломирецький. А чи не чуть чого за козаків гетьмана Юрія Хмельницького? Чи не наступають вони часом звідкіль? Чи не видно де пожежі?
Конюший. Нічого не чуть ні про козаків, ні про пожежу.
Соломирецький. Пане конюший! Осідлай лиш кільки коней, щоб стояли на припоні на всякий час осідлані, щоб були напоготові в дорогу. Час небезпечний!
Конюший. Добре, ясновельможний! (Тихо). А собі я осідлаю найпрудшого, щоб дать драла, як часом трапиться яке лихо.
Соломирецький (рукою показує, щоб конюший виходив з світлиці. Конюший виходить).
ВИХІД 2
Соломирецький сам.
Соломирецький. Аж серце в мене болить, як згадаю, що не вдалося діло Виговського. Правда, польський король зласкавивсь і прийняв Україну під свою державну руку; дав шляхетство значнішим з старшини, але що з того? Половина козацької старшини й народ не пристали до Польщі й зостались вірні московському цареві. Прості козаки та хлопи й слухати не хотять про Польщу, а сам Виговський втратив гетьманську булаву й насилу втік з козацької ради в Германівці: трохи не наклав своєю головою. Козацька рада оддала гетьманську булаву Юра-севі Хмельницькому. От і я під захистом польського війська вернувся в свою маєтність і тепер сиджу тут в палаці, мов на вогні. Може, вже десь наступають козаки Юрія та Золотаренка. (Заглядає в вікна). Чи не видко де диму та полум’я пожежі? Ох, треба хапатись з вінчанням. І Лю-бецький вернувся на Подолію в свій Кальниболоцький палац; все намагається, щоб швидше повінчатися з Зінаї-дою. Треба хапаться, бо буде пізно, як часом набіжать сюди Юрієві козаки… Зінаїда чогось жде. О, вона хитра й розумна! Тямить і вона, що заварюється на Україні каша! Але не вона, а я таки поставлю на своєму!
ВИХІД З
Соломирецький і Виговський.
Виговський (входячи похапцем). Добривечір тобі, дорогий князю! А я оце запізнився до тебе на твої запросини на весілля. Трохи задлявся в своєму Барі.
Соломирецький. Доброго здоров’я, воєводо київський! (Цілується з Виговським). Доброго здоров’я, воєводо київський, але теперечки вже не гетьмане український. Ох!
Виговський. Мабуть, вже така воля божа, що я не гетьман.
Соломирецький. Більше воля козацька, воля са-таняча, а не божа. Сідай, воєводо! будь моїм дорогим гостем, як і в передніший час, інший час, багатий на великі надії. А тепер охо-хо! Що то далі буде тепер? (Обидва сідають).
Виговський. Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, як не помремо. Буде бійка між двома партіями козаків. Буде бійка між королем та царем. От що буде! (Вставши й ходячи по світлиці). Зате я тепер з ласки найяснішого короля київський воєвода й сенатор! Король подарував мені на Поділлі Бар, в Холмщині — Любомль, а в Галичині село Руду; подарував сто п’ять сіл в двох староствах і чотири десятки миль полів та лісів. Але як тільки король буде до мене не ласкавий, то я “продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду”. Не того я сподівався од короля, постановляючи з Польщею гадяцьку умову, “Гадяцькі пункти”. Король не піддержав мене на гетьманстві й на великому князівстві.
Соломирецький. А тут морока мені з дочкою.
Виговський. Кажуть, князівна не хоче вінчаться з Любецьким, все чогось бришкає.
Соломирецький. Як причеплюсь до неї, то ота бришка й згодиться, а потім згодом знов спротивиться та й одкладає весілля; та все спротивлюється, справдовується, та й знов не хоче, тільки морочить мене.
Виговський. Чи не жде пак Зіня Остапа? Чи не пише він до неї часом листів через потайних посланців?
Соломирецький. Не повинно бути, бо я держу Зіню в палаці взаперті й стережу її і день, і ніч, як ока в лобі.
Виговський. Ой, трудно, князю, встерегти дівчину, та ще й розумну, угаристу й навратливу, як до неї приступає. (Тихо). Це я знаю по своїй Олесі, як я її викрав.
Соломирецький. Це я, воєводо, запросив тебе і на вінчання, і задля того, щоб ти став свідком при “ґвалтовному” чи силуваному вінчанні й записав своє ймення на вінчальному засвідченні моєї Зіні та на акті князя Лю-бецького, по котрому він за живоття повинен одписати моїй Зіні частку своїх маєтностів і покладних грошей.
ВИХІД 4
Князь Соломирецький, Виговський, Катерина, Олена й Стеткевичева.
Катерина, Олена й Стеткевичева (входять убрані по-дорожньому, закутані хустками). Добривечір, князю!
Соломирецький. Доброго здоров’ячка! доброго здоров’ячка! Чого це ви так загаялись? Я думаю повінчать свою Зіню.
Катерина й Олена. Ой боже наш милосердний!
Стеткевичева. Ой господи! гм… мм… спаси нас і помилуй од напасті.
Соломирецький і Виговський. Що там таке трапилось? Що там у вас скоїлось? Чого це ви такі стривожені? Що там скоїлось у вас в Чигирині та в Субо-тові?
Катерина. Говори вже ти, сестро.
Олена. Ой, не можу, серце! Розказуй вже ти, сестро, бо в мене все сохне в горлі.
Катерина. Ой, не можу. Нехай вже Стеткевичева розказує.
Стеткевичева (розкутуючись). Ой боже наш милосердний! Ще добре, що я Христину одіслала до вас заздалегідь. Перелякали б дівчину на смерть.
Олена. Ох-ох-ох! (Хапається за груди). Це ми втікали хапком звідтіль.
Виговський. Чого це ви тільки охаєте й нічого не розказуєте?
Олена (впавши на стілець і махнувши на Катерину рукою). Нехай вже вона розказує: в неї язик хоч і на турків! А я… ох-ох-ох! Я перелякана на смерть. Чи поймете віри? Три-дні не пила, не їла й не спала!
Соломирецький. Та розказуйте ради господа милосердного! Що там у вас у Чигиринщині скоїлось?
Катерина. Та ми оце не на весілля приїхали, а більше тим, що ми втекли з Чигирина.
Олена. А я з своєї маєтності Лисянки оце втекла.
Катерина. Мене оце недавнечко випустили з Чигирина, а вони обидві тільки що випущені з Лисянки.
Олена. В мене в домі в Лисянці саме були гості. Була й вона (показує на Стеткевичеву) з чоловіком. Сидимо ми та розмовляємо, та п’ємо по чарці.
Стеткевичева. Та саме вечеряємо за столами.
Олена. Ба ні-бо! Ще не вечеряли, а тільки посідали за столи. А наші наймички не подають та й не подають страви, аж мене злість узяла. Встала я з-за стола та сама пішла до пекарні, щоб нагнать наймичок.
Соломирецький. Та приступай-бо, полковнице, до діла!
Виговський. То од цього ти так перелякалась, що аж на Подолію з Лисянки дременула?
Олена (до Стеткевичевої). Говори вже ти, а я не можу, бо в мене зараз в горлі сохне.
Стеткевичева. Ото розбуркала Олена наймичку… (Запикується й микає). Куди вже мені розказати про ці страхи! Не вміла я зроду розказувать, гм… мм… Розказуй вже ти, Олено.
Олена. Насилу добудилась, бо наймичка лежала п’яна, як ніч, як квач.
Стеткевичева. Ото подали вечерю, гм… мм… Гостей було багато. Був і мій полковник Стеткевич, був Оленин сват з кумою і його свість з чоловіком.
Олена. Чого вже та свість притарабанилась до мене в гості, то я й сама не знаю: вона мене ладна в ложці води втопить, а таки приїхала чогось.
Стеткевичева. Сидимо собі та вечеряємо, гм… мм.. коли тут як загуркотить, як застукотить, як блисне в усі вікна, гм… м… Ой господи!
Олена. Ой господи! Хоч не розказуй про це!
Стеткевичева. Мені здалось, що в хату вдарив гм… мму.
Олена. Добрий грім! Я одразу постерегла, який то грім: раз у раз гур, та гур, та гур! Гармати гуркають, аж земля двигтить та стугонить. А тахлі в шибках дзень-дзень! дзень-дзень!
Соломирецький. Напали на Лисянку татари, чи що?
Олена. Свої, а не татари. Та це ж ті Ганнині Золо-таренки та Сомки з Юрасем та з запорожцями. Це ж їх діло! Підпалили Лисянку. Ми повибігали з хати, а хати вже палають за нашим огородом. А дим валує аж до хмар. Нас забрали в полон вже в диму та в полум’ї.
Стеткевичева й Катерина. Ой, забрали, забрали. Ох!
Олена. Набігли на нашу оселю, нас забрали в полон, як прихильників польського короля та Виговського, а самі сіли за столи й нашу вечерю самі стріскали і всі вина, усі меди, усі наливки забрали з льоху та все дочиста самі повипивали, ще й з нас наглузувались та насміялись. Три дні держали нас в полоні взаперті, в домі, ще й вартових поставили на сторожі, а потім зласкавились й визволили нас.
Стеткевичева. А оце тільки недавно нас випустили на волю та й кажуть… гм… ум… ум… їдьте собі, куди хочете, хоч і до Варшави.
Олена. Та оце ми спорудили підводу та й утекли сюди до вас.
Катерина. А на Чигирин та на нас напав Юрась з москалями та запорожцями: облягли станом місто та як почали гуркать з гармат! Але я не дуже-то злякалась Юрася та його гармат. Там-то настрахали мене полоном! Бачили ми дещо страшніше на віку. Подержав мене брат в полоні та й випустив. А мою оселю в Смілі зруйнував і спалив рідний брат моєї мачухи, полковник Василь Золотаренко, бо я ж жінка твого брата, Іване Остаповичу. Це правда, що тепер брат пішов на брата з списом та з мечем у руках.
Виговський. Я вже давненько писав до жінки, щоб вона виїхала з Чигирина заздалегідь. Боже мій! невже оце вона не встигла виїхати?
Катерина. Олеся? Авжеж не встигла. Тепер там запанувала наша мачуха, Ганна Хмельницька. Заправто-рили вони Олесю з синком, хоч вона сама скочила на коня й правувала військом, щоб оборонить твердиню в Чигирині.
Виговський (схопившись з місця). Заправторили? Куди? Що? Як? Розказуй-бо ради господа милосердного. Може, її вбили?
Катерина. Тепереньки вже наша мачуха, ота зажерлива Ганна, панує в усьому добрі мого батька: і в Чигирині, і в Суботові. Вона ладна загарбать собі усе наше добро.
Виговський (з одчаєм). Та мені непотрібна твоя Ганна! Де ж вони діли мою милу жінку? Ой Олесю моя, голубко моя!
Катерина. Ганна виперла її.з усіх покоїв і сама господарює, а Олесю держать в полоні в Суботові. Заперли її в одній кімнатці, ще й сторожу приставили.
Виговський. Ой боже мій! То це Юрась держить її в тюрмі?
Катерина. Атож! Держить, ще, може, й голову зітне або повісить на шибениці і її, і синка.
Виговський (тикаючись по світлиці). Ще, може, й повісить? Цього можна сподіваться од цього навісного хлопця.
Катерина. Та й ти тікай з свого Бара, бо Юрась нахвалявсь, що візьме Бар і спалить, а твої скарби заграбує, бо ти забрав собі скарби його батька. Вже його військо погналось і доконечно за тобою.
Виговський. Пропащий я! (Хапається за голову руками). Там же в Барі мої скарби! Ой боже мій, боже мій! Прощайте! (Вибігає з світлиці).
Соломирецький. Наближається лихо, як чорна хмара, та все ближчає та ближчає. А тут саме розпочали весілля, ніби в диму та серед полум’я.
Катерина. Думаєш, князю, цього вечора вінчати дочку, чи що?
Соломирецький. Думаю повінчати зараз, хоч дочка того й не хоче.
Стеткевичева. А може, й схоче хоч через женихове багатство.
Соломирецький. Йдіть же та скажіть, щоб Зінаїда мерщій убиралась до вінця та увійшла сюди в світлицю, бо вже от-от незабаром над’їде князь Любецький. Вже й ксьондз жде. Я ще з нею поговорю.
Катерина, Олена й Стеткевичева виходять у другі двері.
ВИХІД 5
Князь Соломирецький і князівна Зінаїда.
Зінаїда (виходить убрана до вінця; на голові між білими квітками в перлах княжа діадема). Ти кликав мене, тату? Ти звелів мені убраться до вінця? Я вже убралась.
Соломирецький. Приступи до мене ближче. Ти все неначе мене боїшся, ніби ти приступаєш до ворога, а не до свого батька.
Зінаїда (ступивши уперед на кільки ступенів). Ні, тату! Я тебе не боюся!
Соломирецький. Зінаїдо! Чи ти вже готова до вінця?
Зінаїда. Убранням готова, хоч мені теперечки не до весільних убраннів, але серцем… не готова.
Соломирецький. Все не готова серцем. Коли ж твоє серце буде готове?
Зінаїда. Воно, тату, вже давно готове, та нема для його твоєї ласки й твоєї згоди. Чом же мені Остап не рівня?
Соломирецький. Те-те-те! Старої пісні заводиш. Забудь цієї, співай іншої, і співай зараз. Козак тобі не рівня. (Встає). Цього вечора прибуде князь Любецький. Я оце його сподіваюсь. Він доконечно прибуде. Нема чого нам длятись.
Зінаїда. Хіба силою повінчаєте, бо сама я з Лю-бецьким не стану під вінець.
Соломирецький. Чом не станеш?
Зінаїда. Тим, що його не люблю. Я й досі люблю Остапа Золотаренка, як і любила, і ладна вмерти з ним укупі. А Любецького я не люблю, ненавиджу! Дух його мені поганий, противний; його мова, його голос для мене гидкі!
Соломирецький. Ти збожеволіла! Як у тебе стало сміливості промовить такі слова! Ти плямуєш своєю дурістю славний рід князів Соломирецьких. Опам’ятайся! Схаменись! (Бере Зінаїду за плече й торкає її). Чуєш? Ти щось верзеш, ніби сонна, нечувственна, несамовита.
Зінаїда. Ні, тату. Я не верзу, а кажу те, що в мене на думці і що я почуваю в серці! Тату, милий мій, дорогий мій! (Стає навколішки й цілує князя в коліно). Ти, тату, хочеш принести мене ніби на жертву.
Соломирецький. Коли ти не станеш до вінця по добрій волі, то станеш поневолі.
Зінаїда. Не стану по своїй волі ніколи.
Соломирецький. Неправда твоя! (Одпихає Зінаїду). Станеш чи доброхіть, чи поневолі, бо я того хочу. Годі вже тобі думать та гадати. Ти мене морочиш, ти мене дуриш. Станеш зараз до вінця з князем.
Зінаїда. Не стану, тату! Що хочеш роби зо мною, а я не стану.
Соломирецький. Станеш!
Зінаїда. Не стану! (Встає).
Соломирецький. Так знай же, що я вчиню з тобою “ґвалтовне” шлюбне присилування!
Зінаїда. Про мене! Роби, як знаєш. Але я не стану, ніколи не стану під вінець з Любецьким, ніколи, бо він якась непотріб.
Соломирецький. Не станеш? (Одчиняє двері в кутку, в темну башту). Бачиш оцю тісну та вузьку башту? Як не встигну тебе повінчати з Любецьким, то упхну тебе в цю башту, замкну оцим важким ключем, сам втечу од козаків до Варшави, а тебе тут покину на одчай. Вмреш, замурована отам, наглою смертю! Там згинеш і зогниєш.
Зінаїда. Я ладна там пропасти, а все-таки мені смерть буде легша, ніж моє життя з нелюбом. Тут я й так в тебе в палаці ніби невольниця: я крадькома ловила ясний промінь сонця, клаптик синього неба, крадькома слухала, як десь далеко лящать соловейки, заперта в кімнатах та все під доглядом, як у тюрмі. (Ходить, як несамовита, по світлиці). Непотрібні мені оці білі весільні шати! (Зриває з голови білий серпанок і топче ногами). Я розіб’ю оцю княжу діадему! В мене вдача козацька!
Соломирецький (хапає Зінаїду за руки й накладає на неї серпанок). Схаменись, навіжена! Не зачіпай діадеми твоєї матері! Ти збожеволіла! Дайте сюди вірьовки! Я тебе прив’яжу коло самого вівтаря, скручу тобі руки вірьовками; кров бризкатиме з твоїх рук, бо я таки наважився тебе повінчать сьогодні. Йди сюди! Іди в ці двері, в цю башту, поки вступить в покої князь Любецький. Отам будеш справлять свій дівичвечір, будеш вить своє весільне гільце. (Веде Зінаїду до дверей башти).
Зінаїда. Обіллєш, князю, моє весільне гільце моїми ж слізьми.
ВИХІД 6
Ті самі й Христина.
Христина (вбігає в світлицю, убрана в чорну чернечу ряску, в послушницьку чорну оксамитову шапочку й з чотками в руках). Батько хоче вбити тебе, Зінаїдо? (Хапає князя за руки). Князю, що ви робите? Куди ви хочете замкнути Зінаїду? Я все чула отам за дверима. Ой господи! спаси нас грішних і помилуй. Князю! Опам’ятайтеся! Ви вб’єте свою рідну дитину. Ви стали страшні, як саме пекло. Рятуйте! рятуйте!
Соломирецький (одпихає Христину). Геть звідсіль! Яке тобі діло? Чого ти увігналась сюди й умикуєшся не в своє діло? Хто тебе сюди кликав? Сиди отам нишком та вишивай воздушки на монастир. Геть в свою кімнату!
Христина. Не піду, бо ви вб’єте Зінаїду і вчините великий гріх! (Стає поперед Зінаїди й заступає її од князя). Не піду звідсіль, доки ви не заспокоїтесь. Не піду!
Соломирецький (одпихаючи Христину). Геть звідсіль! Чого ти сюди притарабанилась?
Христина. Я прислухалась з своєї кімнати, як тільки ви покликали Зінаїду до себе, бо я постерегла усе. Я знаю, навіщо ви звеліли Зінаїді убратись до вінця, з ким ви думаєте її вінчать. Я за все дізналась.
Соломирецький. Яке тобі діло до нас? Ти ще дитина. В тебе розум дитячий.
Христина. Князю! нехай я дитина; нехай в мене розум дитячий. Але як одну дитину б’ють та мордують, то друга дитина так само з нею плаче. Ви караєте Зіню, а в мене самі сльози ллються.
Соломирецький. То ти ще смієш мене вчити, мене, старого, сивого? мене, князя Соломирецького? Геть з-перед моїх очей! (Хапає Христину за руку й одпихає її набік).
Христина (падає навколішки перед князем). Князю! Я вирекла обітницю перед образом, що піду в монастир і прийму чернечий постриг. Пустіть зо мною й Зінаїду. Я написала в Київ у Лавру до свого дядька, ченця Михайла Стеткевича, і він вже замовив мені в ігуменії місце в монастирі. Я візьму з собою й Зінаїду. Там у монастирі ми будемо щасливі.
Соломирецький (перекривляє Христину). Те-те-те, моя голубонько! Вуркотали вдвох у мирі, будемо вуркотати вдвох і в монастирі. Князівна Зінаїда черниця! Хи-хи-хи! Зінаїда черниця, та ще й у схизматицькому монастирі… Хи-хи-хи! Подуріли діти, зовсім подуріли, неначе блекоти об’їлись.
Зінаїда. Я тепер піду в той самий монастир в Києві, що й Христина, бо ти став католиком, а твій панотець, а мій дідусь був благочестивої віри, а твій, тату, один брат социніян, а брат гетьманшин, Михайло Стеткевич, став ченцем у Києві в Лаврі, а дядько гетьманші, Христофор Стеткевич, став кальвіністом. Усей наш рід пішов по вірі врозліт, і я піду за Христиною й собі врозтіч з тобою, як волить моя воля в цей час. Тату! пусти мене в Київ в монастир з Христиною вкупі. Христино! Я знаю, що ти й досі любиш Остапа, як і я. Будемо в монастирі вдвох згадувать за його та все молитимемось вкупі за його, щоб бог витав над ним своїм духом, де ступить його нога.
Соломирецький. Дурість! дурість! Скинь, Христино, оце чорне дрантя та йди заміж! Це все твої дурні вигадки та примхи. Цей черничий убір ганжує твоє гарне личко, зганжував твій вид і занапастить твій вік молодий. Іди собі до своєї кімнати! (Випихає Христину в двері. Христина виходить).
ВИХІД 7
Князь Соломирецький, Зінаїда і князь Любецький.
Князь Любецький (входить убраний в той час, як Христина виходить). Добривечір, мій коханий князю! Що це в вас таке? Якась схизматичка-черничка вийшла звідсіль, а в князівни очки заплакані; ти, князю, збурений, насуплений. Що тут скоїлось, що трапилось? Князівно! Ти вже вбралась до вінця. Ой, який я радий, який я щасливий! Падаю до твоїх ніжок (падає на одно коліно перед Зінаїдою) і цілую твої гарненькі маленькі ручки. (Цілує Зінаїду в руку). Але чого ж, князівно, твої очки заплакані, а твій зір ніби пригас?
Соломирецький. Бодай не казать… Горенько мені з князівною! Поговори вже ти з нею на самоті, а я пошлю за патером, щоб зараз прийшов повінчать вас в моїй домовій каплиці. Треба хапаться: Юрасеві козаки гарцюють вже недалечко од нас.
Любецький (вставши). О! то “лайдаки, льотри”! Нехай тільки прийдуть сюди! Ми їм втремо носа: од вінця та за шаблю! Правда так, князю? Правда, що буде напродиво гарно? Од вінця та просто в битву! Га?
Соломирецький. Поговори ж ти, князю, з Зінаїдою, доки я дам загад, бо наша князівна чогось дибки стала. (Виходить).
ВИХІД 8
Любецький і Зінаїда.
Любецький. Звичайна річ з молоденькими панночками: кохати кохає, а все-таки чогось дибки стає. Чи правду я кажу, князівно? Чого ж ти мовчиш, неначе сердишся на мене? Правда, кохаєш мене, та не смієш сказати? Було це зо мною на Литві двадцять п’ять… чи то пак… Ой ні! п’ять рік перед цим… Закохалась в мене одна молоденька шляхтянка. І любить мене, і цілуватись хоче, аж труситься, а все чогось дметься, пиндючиться та одвертає личко. Я до неї, а вона од мене. Я її за руку, а вона навтікача. Я впіймав її та цмок у щоку, а вона мене лясь по щоці! А я добре знаю, що вона любила мене, аж умирала за мною! Чудні ті молоденькі паняночки. Правда, моя кохана?
Зінаїда. Я не твоя кохана.
Любецький. “Фрашки!” Любиш мене, та не смієш сказати, бо ти ще молоденька, малесенька. Отакенька! (Показує рукою).
Зінаїда. Я не малесенька. Моє горе, моя печаль та скорбота вже ізстарили мене.
Любецький. Горе? В тебе, князівно, горе! Яке може бути горе в князівни Зінаїди?
Зінаїда. Мені тоді горе, як я тебе бачу, як ти розмовляєш зо мною.
Любецький. Хи-хи-хи! Ото жарти, так жарти! Я й не знав, що ти, князівно, вмієш так жартувать. Ну, поцілуй же мене, моя рибонько, то й станеш весела. Мій поцілунок— це чари для паннів. (Цілує в Зінаіди руку). Давно я в цьому пересвідчився своїм досвідом.
Зінаїда (висмикує руку). Геть од мене! Одчепись! Іди собі звідсіль!
Любецький. Оце я люблю! Ой, яка гарна буває молоденька панна, як надме губки, мов ті стиглі вишеньки. Я люблю, як молоденькі панночки сердяться: Пррр! Фррр! Чисто, як сердиті кошенята! Ну, поцілуй же мене, моя кохана, перед вінцем.
Зінаїда. Князю! мій панотець хоче мене присилувать повінчатись з тобою. Я не хочу силуваного вінчання; я не буду з тобою вінчаться, бо тебе не люблю. Силою я не стану ні з ким під вінець, хоч би він був тричі князь, хоч би він обсипав мене золотом і перлами.
Любецький. От тобі й на! Знаю я, знаю добре, які то молоденькі панни; як каже — ненавиджу, то це вона любить так, що аж серце в неї палає. Пам’ятаю, двадцять сім рік… чи то пак сім рік перед цим. Це було в Вільні. (Бере за руку Зінаїду).
Зінаїда (випручується). Ти мені гидкий! Не доторкуйся до мене, бо я гидлива. Я люблю іншого і ладна вмерти за його, а твоєю ніколи не буду. Чуєш, князю?
Любецький. Ой, яка ж вона пишна, як сердиться, як прискає приском! Ой, яка пишна! З очей сипляться іскри, од неї аж пашить огнем. Серце моє, золото моє! (Обнімає Зінаїду за стан і хоче її поцілувать. Зінаїда пручається, вихвачує з-за пояса ножа з золотим держалном і замахується на Любецького; він одскакує).
Зінаїда. Не доторкуйся до мене! Не підступай, бо встромлю в твоє трухляве стліле серце оцей ніж по самісіньке держално.
Любецький (одскакує). Ого-го! Князівна з ножем, мов та козачка! І це мені до вподоби. Чиста Іудиф! Правдива біблійна Іудиф!
Зінаїда (наступаючи з ножем в руках). Коли будеш чепляться до мене, то я й справді стану для тебе Іудиф’ю.
Любецький. Це все — “фрашки”. (Кидається раптово до Зінаїди, хапає її за стан, вихвачує од неї ножа й кидає в куток). От тобі, князівно, і кінець битви! От тобі й побіда. Ага! Тепер ти моя полонянка, моя навіки. (Обнімає й цілує Зінаїду).
Зінаїда (випручується й хапає знов ножа). Неправда твоя! Ти помиляєшся. Тікай, бо я сама собі розпанахаю серце, а з тобою під вінець не стану. (Приставляє ножа до серця).
Любецький. Схаменись ти, несамовита, забісова-на! Дай сюди ножа!
Зінаїда. Не дам! Не дам! Виходь зараз звідсіля, бо впаду мертвою коло твоїх ніг. Тоді волочи мене до вінця. Виходь хутчій, зараз! (Любецький виходить).
ВИХІД 9
Зінаїда, Павло Тетеря й Данило Виговський.
Павло Тетеря й Данило Виговський (входячи). Вітаємо тебе, князівно, од щирого серця й поздоровляємо тебе з близьким шлюбом з славним князем.
Зінаїда. Не дякую вам. Я не думаю йти до шлюбу з ким-небудь.
Тетеря. Але ж князівна вже убрана ніби до вінця?
Зінаїда. Мусила вбраться! Мені звеліли так убратись, а навіщо, я й сама не*знаю.
Тетеря. Де ж твій панотець? Дай йому про нас знати. Ми прибули, щоб заповіститься й поздоровить тебе, князівно.
Зінаїда. Добре! (Виходить).
Данило Виговський. Князь, мабуть, думає присилувати свою дочку до вінця. Я вже бачу, що він силує її. Але “силуваним волом багато не виореш”, як кажуть в приказці.
ВИХІД 10
Князь Соломирецький, Данило Виговський і Тетеря. Князь Соломирецький входить, кланяється Данилові Виговському й Тетері.
Данило Виговський і Тетеря. Добривечір, ясновельможний!
Соломирецький. Дуже радий вам! Дуже приємні гості, і саме в добрий час. Я думаю, ви не одмовитесь стати за свідків при шлюбі моєї дочки з князем Любецьким і підписатись під вінчальним актом. Тільки я мушу сказати вам, що буду вінчать дочку силою, “ґвалтовним шлюбом”, хоч би й поза очі, хоч би вона й не стояла під вінцем. Я, замість неї, скажу патерові, що вона, мов, згоджується на шлюб з Любецьким. Вона не хоче самохіть брати шлюбу з князем Любецьким.
Данило Виговський і Тетеря. Нічого-те! Нічого! Підпишемось.
Соломирецький. От і спасибі вам! А я оце в клопоті. Іван Виговський не діждався й шлюбу і погнався в свій Бар, щоб писати умову з Юрієм та визволять з полону свою жінку й сина.
Тетеря. Підпишусь, підпишусь, князю! Але за цю послугу прошу й од тебе заздалегідь послуги. Ти маєш ласку в короля і, само по собі, будеш і потім мати. Не забудь замовить за мене слівце перед королем, як я буду добуваться гетьманської булави.
Соломирецький (бере за руку Тетерю). Добре, полковнику, добре! Буду пам’ятать за тебе, не забуду.
Тетеря. А тут лихо наступає слідком за нами. Козаки Юрія Хмельницького наближаються, наступають все далі та далі, беруть місто за містом; може, їх загони вже тут недалечко.
Соломирецький. Треба хапаться. Ой, лиха моя годинонька! (Гукає в двері). Катерино! Олено! добродійко Стеткевичева!
ВИХІД 11
Ті самі й Катерина, Олена та Стеткевичева вступають в світлицю, убравшись по-весільному.
Катерина. Чого це ясновельможний такий стривожений?
Соломирецький. Ведіть мерщій сюди князівну Зінаїду до вінця. Нехай іде князь Любецький і веде Зінаїду до вінця.
Катерина, Олена й Стеткевичева. Добре, князю! Зараз вийдемо з Зінаїдою. В нас усе вже готове. (Виходять).
ВИХІД 12
Соломирецький, Данило Виговський і Тетеря.
Соломирецький (ходячи по світлиці). Ой боже мій! Які важкі часи нам довелось перебувать! І лягаєш спати — боїшся, і встаєш — боїшся, і сідаєш за обід з тривогою, бо й їжа не йде на душу. Все держи меч в руках напоготові.
Тетеря. Нічого—те, князю. Було ще й гірше. А з цієї каламутні, може, й нам щось перепаде, та ще й добре щось перепаде. Правда, Даниле? Ловися, рибко, велика й маленька!
Данило Виговський. Авжеж правда. Та й ясновельможному перепаде і панство, а може, й дармова панщина в українських наших селах, як було до Богдана. Коли небо вкрите хмарами, то з тих хмар випаде добрий дощ. З ясного неба не сподіваться дощу й… ніякої користі.
ВИХІД 13
Ті самі й шляхтич конюший.
Конюший (вскакує переляканий). Ясновельможний князю! За десять верстов за лісом видно пожежу. Щось палає дуже здорове, неначе клуня й тік. Дим піднімається аж під хмари. Щось там скоїлось, може, небезпечне й для нас.
Соломирецький. Не випадкова часом та пожежа?
Конюший. Душа моя почуває, що не випадком трапилась пожежа в містечку. Та й наші хлопи чогось заворушились, никають по вулицях, безперестанку все вештаються коло подвір’я, все чогось никають кругом твого палацу.
Тетеря й Виговський. Чи не наступають часом Юрасеві загони?
Соломирецький. Душа моя стривожилась. Пане конюший! сідлай коні, звели запрягать коні, щоб мені все було напоготові, ще й зараз, зараз. Чуєш? Не дляйся, не гайся там довго! Треба хапаться з вінчанням та після того зараз і втікать звідсіль.
Конюший. Слухаю, ясновельможний князю! (Виходить).
ВИХІД 14
Князь Соломирецький, Данило Виговський, Тетеря, князівна 3інаїда, Катерина, Олена, Стеткевичева, Христина й інші панії, князь Любецький, конюший.
Катерина й Стеткевичева виводять Зінаїду, убрану до вінця; за нею йде Олена й Христина. Позад їх Любецький.
Соломирецький (до Тетері й до Виговсъкого Данила). Шановні полковники! Підпишіть же “шлюбне” засвідчення моєї дочки як свідки, а ти, князю Любецький, підпиши зараз акт, як ми з тобою умовились, що за своєї жизності ти даруєш, як віно, князівні Зінаїді третину усього свого рухомого й нерухомого добра, усіх своїх маєтностів і свого грошового скарбу, а після своєї смерті одписуєш Зінаїді й її нащадкам, як спадок, усю свою маєтність, рухому й нерухому.
Любецький. Добре, мій дорогий князю! Згода! Я свого “слова гонору” не зламаю, додержу. Даю “слово гонору”.
Соломирецький кладе на стіл засвідчення. За стінами стріляють з рушниць все густіше та частіше. Огонь блискає у вікна.
Усі. Боже! Що це таке? Стріляють десь! палять за-будування.
За стінами чуть крик та галас, спершу далеко, а потім гомін наближається. Князь одчиняє вікно. Усі кидаються до вікон і заглядають у вікна. Чуть, як люде топотять, біжать вгору по сходах.
Соломирецький. Пропаща година! Напад хлопів на палац! Що нам робить? Конюший! зараз коні, “повози”!
Любецький. Тікаймо! тікаймо, Зінаїдо! (Хапає Зінаїду за руки).
Зінаїда. Геть од мене, поганцю! одчепись! Я радніша отут завалиться з палацом. Нехай отутечки згорю живцем, а з тобою не піду.
Любецький. Моя мила! моя кохана! як ти загинеш в пожежі, я… я сам собі смерть заподію. Тікаймо з цього пекла! Там далеко, далеко на Литві ми знайдемо свій рай. (Бере Зінаїду за руки й хоче вивести її в двері. Зінаїда пручається).
Зінаїда. Одчепись од мене, князю! Я лучче кинуся в дим та в полум’я, ніж піду з тобою. Де ж той огонь? Де ж те полум’я? Я ладна вскочити в його! (Хоче вискочить в вікно, Катерина й Олена придержують її за руки й одводять од вікна. Вистріли есе ближчають. Чуть, як тупотять за стінами, за дверима). Ой, яка я рада! Ой, яка я щаслива! Згорю на своєму весіллі в весільному вінку і з чистим, як кришталь, серцем полину до бога; полину з чистою щирою любов’ю все вище та вище, он туди в синє небо до самих зірок. Моя любов зіллється з синім небом й рожевим світом зірки. І сама я стану зіркою, і буду з високості дивиться на милого, буду ловити усі його слідочки; буду світить йому з ранку до вечора! Тепер серце моє вольне. Тепер я, в диму та в полум’ї, вольна, як пташка в небі, як вода в морі, і вас усіх не боюся! Тепер я не злякаюсь вас! (Швидко бігає по світлиці).
Катерина, Олена й Стеткевичева (беруть Зінаїду за руки). Князівно, схаменись! ти втратила розум! Що ти говориш? Опам’ятайся, очутись!
Зінаїда (виривається од їх). Ой, яка я тепер щаслива! Душить мене радість, дихати не дає. Я ладна співать, я ладна реготатись: хи-хи-хи! (Огонь блискає в вікнах). Тепер я вас не злякалась; вас не боюся. (Бігає по світлиці, як несамовита). Не замкнете, не замуруєте мене живцем, не скрутите вірьовками. Хи-хи-хи! (Огонь блискає в вікна все ясніше та червоніше. В світлицю вбігає Остап Золотаренко з шаблею. За ним слідком убігають козаки з шаблями, за козаками входить Охрім Крутив’яз в козацькому убранні). Невже це він? Остап? (Оступається назад). Його очі, його кучері! Він прийшов… Я не в полум’ї? (Хапається за голову). Чи я жива? Чи я дишу? Де ж той огонь? Де ж те полум’я? Що це діється тут? Ох! душить мене коло серця. Ох! Я не горю? (Озирається диким поглядом).
ВИХІД 15
Ті самі, Остап Золотаренко й козаки.
Остап Золотаренко. Добривечір вам у хату! Правда, князю, ти не сподівався таких гостей на Зінаїди-не весілля? А я от несподівано прибув до тебе, князівно, на весілля. Вітай, князю, гостей, хоч і непроханих.
Козаки. Вітай, князю, непроханих сватів та бояр.
Остап. Чим же, князю, будеш нас частувати? Чим ми вп’ємося на весіллі твоєї дочки? Чи старим медом, що зветься п’яне чоло, чи кривавим пивом?
Соломирецький. Уп’єшся кривавим пивом, вбий-нику, душегубе! Геть з моєї світлиці, наволоче! (Вихвачує шаблю, наскакує на Остапа).
Остап. Жартуєш, князю! В тебе вже руки трусяться, мов у переляканої дитини. (Вибиває своєю шаблею з рук князя шаблю, ламає її на коліні й кидає в куток). Зінаїдо, чи впізнаєш мене?
Зінаїда (кидається Остапові на шию). Рятуй мене, мій милий! рятуй, бо я пропаща навіки! Я тебе впізнала б і з сивою головою. Моє серце тебе впізнало. Ждала тебе, сподівалась в гості щодня, щогодини. Я очі свої видивила, тебе виглядаючи, а таки діждалась тебе. Рятуй же мене, бо тільки один бог або ти вирятуєш мене з біди.
Остап. Кінець твоєму лиху! О! Тут і Тетеря, і Данило Виговський, і Любецький, убраний до вінця! Зострілись ми не за столами, не за чарками, як було колись за гетьмана Івана Виговського, стрілись ми тепер лютими ворогами, ми, діти однієї України. А ти, князю, з тих, котрі ради користі й пошани перші оступаються од свого рідного краю й цураються свого народу.
Козаки. Чого це ми стоїмо та землю дурно топчемо?
Охрім. Час або биться, або по чарці пити, або весілля грати.
Остап. Годі! Шшш! Час нам весілля грать, а з весілля та далі в поход. Чи так я кажу, козаки? А Зінаїду після вінчання сховаємо в такому захисті та пристановищі, що ніякі Любецькі та Соломирецькі її не знайдуть, доки я вернусь з походу.
Козаки. Так, сотнику, так! Свята правда! Оце добра порада!
Завіса спадає.
