В одчинені вікна почувся чудовий оркестр з Царського садка. Царський садок був зараз за пригорком. Музику було чуть ясно й виразно, бо одляски йшли по високій думі.
— А ходім лиш усі в Царський садок на прогуляння!—гукнула непосидяща Меланія Андріянівна.— Там ми в компанії нагуляємось і приємно проведемо вечір. Ходім хутчій, бо мене вже бере нетерплячка!
Всі встали раптом і разом, неначе підведені тими голосними згуками, мов електричною течією. Усіх манила до себе музика, як троїсті музики манять сільських дівчат до танців.
Почувши з столової ворушіння в горниці, Никандр Петрович схопився й похапцем вийшов в горницю, подякувавши за чай. В його очі повеселішали, аж лисніли. Червоні уста осміхались. Було знать по його очах, що Ірина Михайлівна дуже сподобалась йому.
Пани хапки хапали свої брилі. Вони почали прощаться з хазяйкою так само похапцем, неначе, опізнившись, поспішали кудись на службу.
— Та приведіть, прошу вас усіх, мою Ірину додому живісіньку й здоровісіньку. А ти, дочко, не довго там бався. Не барись лишень, бо я незабаром ляжу спати! А ви, Аристиде, мерщій надівайте офіцерські еполети. Ой, який же ви гарний! Мабуть, вас мати купала в купілі в любистку. А як надінете еполети, то ще більше покращаєте; зведете з ума й розуму усіх паннів в Петербурзі! — гукала хазяйка через поріг в прихожу.
— Добре, добре! для вас надіну еполети, як ви радите мені. Але навряд чи од еполетів збожеволіє будлі-яка панянка. Тепер гроші грають першу роль, а не еполети.
— От і не зовсім правда! Тепер правує усіма людьми потяг до волі в усьому. Хіба ж ви не читали про це в газетах! — гукнула з прихожої Меланія Андріянівна.
— То це вже й ви заметились сьогочасними модними потягами? — спитав в неї Рев’якін.
— Атож! Доки була дідичкою, доти я була з правих, та ще й запеклих та закатованих правих; а як продала маєтність, я знову стала лібералкою, бо тепер скрізь пішла поведенція на лібералізм,— одповіла Меланія Андріянівна, само по собі маючи на думці одну поведенцію — на вольне кохання й гуляння.
Весела Заболотня зосталась в покоях сама. Вона стала коло одчиненого вікна й кмітила за веселою юрбою довго, доки вона не зійшла наниз по Софіївській вулиці й зникла на поворотці коло думи. Вона вгляділа, що її дочка й Клапоухов йшли окроме, позад гурту, і зраділа, бо прикмітила, що дочка сподобалась Клапоухову.
Син вернувся з вечірньої служби в канцелярії й гуркнув дверима. Заболотня жахнулась, кинулася, згадавши, що забулась замкнуть двері. Вона пішла в столову наливать чай синові й розказала йому за нових знайомих, котрих недавнечко навела в її житло Меланія Андріянівна Уласевичева.
— Пий же, сину, мерщій чай та й сам іди в Царський садок, в Шато. Знайдеш Іринку, то стережи її там, та приведеш додому, бо вона ж начепляла на себе, певно напоказ, на кільки сотень брильянтів: і сережки, і брошку, і браслети, що понакуповувала на чоловікові гроші в Петербурзі. Мене бере острах, щоб в Шаті не поквапився якийсь злодюжка на її діаманти та не повисмикував сережок та брошки. В неї на думці тільки гульня, мов у тієї щебетливої пташки, бо вона й досі неначе ще не зовсім дійшла людина, як угариста, але ще недійшла розумом навратлива дитина.
Тим часом весела юрба проводила час дуже приємно. Вечір був теплий, погожий. Електричні ліхтарі спахнули в одну мить. Було ясно, як удень. Натовп народу був дуже великий. Перед кіоском, де грав оркестр, сливе усі довгі рядки стільців обсіли й навіть обстали пани й панії. Після концерту почались співи співачок та співців в кафешантані. Через годину по драбинах полізли гімнасти й гімнастки. Гімнастки заколивались на високих гойдалках. Було весело й людно.
Никандр та Ірина Михайлівна одбились од свого гурту і в парі никали окроме по далеких закутках в алеях. При електричному делікатному світі Ірина була ще краща. На шиї іскорками блищав дорогий разок чималих ізумрудів; в сережках і в брошці вогнем сяли алмази. В м’якому, неначе місячному сяєві світла, в ярих блискучих діамантах вона здавалась ніби якоюсь феєю в лісі. Чудові, сливе чорні чималі очі теж лисніли, як діаманти. Никандр аж очамрів од тієї краси, тонкої, делікатної. Він примітив, що й Ірина горнеться до його, і взяв її під руку.
Вони скрізь никали по алеях, а Іринчин брат аж засапавсь, никаючи та бігаючи по Шаті й по алеях, доки зострівся з ними й пристав до їх. Він натякав сестрі, щоб вона не барилась, бо матері час лягать спати.
Але Ірина й її кавалер, очевидячки, й думки не мали вертаться, хоч вже був пізній час. Вони швидко знайшли свою компанію, стикнувшись з нею при виході з алеї. Рев’якін як углядів Ірину в сяйві світла, як побачив на їй ярий блиск діамантів, то аж гукнув:
— Ось де пишна фея Царського садка та оцих зелених алей! Ви виникнули з темної алеї, ніби фантастична пишна фея з лісу.
Рев’якін повів усіх на здорову веранду ресторана, що стояв на терасі, ніби ввесь у вогні, посадив фею за стіл і запросив усіх до столу. Слуги принесли морожене, за мороженим подали вино. Старий бадьор виголодавсь і звелів подать закуску, а потім пляшку шампанського на знак свого пошанування двох дам. Довго вони сиділи й бавились. І вже як на небі зоряло, Рев’якін заплатив усей кошт, і всі вони рушили з гулянки. Невважаючи на те, що за Іриною прийшов її брат, усі гуртом провели Ірину до самого житла.
— Не забувайте ж нас! Коли ваша ласка, приходьте до нас, доки пробуватимете в місті. Мама моя буде вам дуже рада,— сказала на прощанні Ірина, подаючи передні-ше од усіх руку Никандрові Клапоухову.
— Спасибі вам за ласкавість! Добре, добре! Ми пробудемо в Києві ще довгенько, може буть, що аж до осені, до ярових жнив або ще й трохи довше. Тоді доконче треба буде їхать додому, щоб спродать усяку пашню та забрати гроші. Знаєте, як співають в пісні: “та нажнемо копки,— та вдаримо гопки!”
Од того часу і Рев’якін з Аристидом, і Клапоухов почали частенько заходить до старої Заболотньої. А найбільше вчащав до неї Никандр Петрович. Ірина Михайлівна дуже сподобалась йому. Меланія Андріянівна своїм досвідним очком зараз це постерегла. І як тільки до неї заходила на одвідини Ірина Михайлівна, вона зараз гнала до Рев’якіна й Клапоухова свою Зіньку з листом і запрошувала їх зайти до неї не гаячись. І вони втрьох приходили до неї буцімто випадком. Меланія Андріянівна пересвідчилась, що й Рев’якін уподобав Ірину і навіть закохався в неї! Це її бавило й розважало в самотині, бо вона й сама любила заводить романи, любила й зводити докупи закоханих, щоб кмітить збоку й потім клепати своїм сорочим язиком по салонах про такі новинки, а часом і піднімать на смішки й глум закоханих знайомих.
Восени, після ярових жнив, бунти за більшу плату й забастовки на селах вже зовсім перестали. Небезпечність для панів на селах, як вже обжались скрізь, зовсім минула.
І тоді Никандр Петрович зараз посватав Ірину Михайлівну. Вона згодилась з великою охотою їхать з ним на село. Перед другою пречистою вони постановили повінчаться й не справлять ніякого бучного весілля. Рев’якін був за посаженого батька й поблагословив їх до вінця, поцілувавшись з небожем і поцілувавши молоду в чоло та перехрестивши її в напутіння на нове життя.
Зібравшись зовсім на виїзд і скупивши усякі закупки, вони всі гуртом рушили в дорогу. Мати й Іринин брат випровадили їх на вокзал і розпрощались з ними.
III
Вокзал, де треба було вставати з вагона й їхати в маєтність обох дідичів, був недалеко од Києва. На вокзалі їх вже ждали два екіпажі, вислані зарані з сіл. Екіпаж Рев’якіна був новенький, лиснючий. Коні були чудові, ситі й баскі, бо недурно приказують, що “видно пана по походу”. По екіпажеві Рев’якіна, по убранню погонича було одразу видно заможність дідича. Екіпаж Клапоухова був старий. Коні були захуджені, захарчовані.
— Ірино Михайлівно! не знехтуйте моїм ландо, бо в йому вам буде догідніше сидіть. Шлях тут через ліс бакаюватий, і з корчами, і з бакаями,—сказав Рев’якін.—А ви вдвох сідайте проти нас: веселіше буде нам їхать гуртом.
Він ухопив молоду панію під руку, посадив в ландо, а сам сів попліч з нею. Клапоухов і Аристид сіли проти його. Додому було не більше п’ятнадцяти верстов. Незабаром коні вискочили з бору. За бором розстелялась ніби гальовина. То були смуги полів, вкритих жовтою стернею. Подекуди біліли неначе білі розстелені полотна: то були пізні гречки саме в цвіту.
— Он мріє здорова клуня! Ото моя оселя! А ондечки вигулькнула наша дзвіниця! — промовив Рев’якін до Ірини Михайлівни.— Але ми їх поминемо й повеземо вас далі до вашої Панасівки,— сказав Рев’якін.
Прудкі та баскі коні так швидко докатали до тієї Панасівки, що Ірина Михайлівна навіть і не зогляділась, бо все розмовляла з своїм чоловіком. За приліском незабаром з’явилась Панасівка, розкидана між соснами та дубами, а край села, ніби серед старого парка, заманячів чималий, але старий, наче присадкуватий, панський дім з високою покрівлею, станями, коморою, загородою та з усяким забудуванням.
— От і моє житло, та теперечки й твоє, — сказав Никандр Петрович.
Коні влетіли в зелений, зарослий отавою здоровий двір і під’їхали під ґанок, здоровий, як веранда, оповитий виноградом. Никандр Петрович взяв під руку Ірину Михайлівну й повів по сходах на веранду.
Гості ввійшли в невеликі, але високі старі горниці з невеличкими старосвітськими вікнами. Рев’якін поздоровив молоду з вхідчинами й поцілував її в руку, а потім посадив на канапі. Уся челядь заглядала з прихожої в одчинені невеличкі двері й дивилась на молоду панію.
Незабаром бокові двері одчинились, і в покої увійшла економка, вже літня, пристаркувата, і винесла на тарілці на вишиваному рушнику пухкий свіжий хліб і дрібок солі, поклонилась молодим, поцілувала в руку, поздоровила з вхідчинами й подала молодій хліб та сіль, говорячи усякі сільські поетичні привітання та бажання.
Як міська людина, Ірина Михайлівна тільки скоса поглядала байдужним оком на ті сільські церемонії, зовсім нудні, сливе чудні задля неї.
Економка оповістила хазяйці, що закуска затого буде готова.
— От тепер ви, Ірино Михайлівно, вже наша, сільська! — сказав Рев’якін.— От підемо та побачимо, в який гарний та зелений край ви оце залізли.
— А справді, ходім та прогуляємось трохи в лузі, доки економка зготує нам снідання. Подивись лиш, Ірино, які гарні наші наддеснянські луги, луки та сіножаті! Це зовсім не те, що смердячі болота, мочарі та багна коло Петербурга,— промовив Никандр Петрович, підводячи жінку під руку.
Усі вийшли в садок, а з садка пішли доріжкою в здоровий зелений парк, де вилась гадюкою доріжка, недавно посилана жорствою та піском. Парк був здоровий, чудовий! По зеленій траві скрізь стояли нарізно віковічні дуби, липи, ялини та кучеряві столітні берези. Дуби траплялись такі завтовшки, як кадовби, що їх ледве могли обхопить два чоловіки в обіймища. Ялини, рівні, як щогли, кучеряві берези були гарні, ніби намальовані на зеленому фоні.
— Отут ваше місце, Ірино Михайлівно! Тут до вас пристає оця лугова та лучана розкіш, як до феї. Але ви в цій зеленій розкоші будете вже не фея,— сказав Рев’якін.
— Будеш вже русалкою нашої Десни, — обізвавсь, жартуючи, Никандр Петрович.— Ця уся зелена обстава, зелений простір личить тобі найкраще од усякої обстави.
— А по-моєму, й тут ви будете тільки Іриною Михайлівною, а не русалкою, бо в русалок, як кажуть, зелені коси, мов осока, рогоза й татарське зілля, а в вас, хвалить бога, на голові не осока й не рогоза,— обізвавсь Аристид і зареготався.
— Одразу знать, що ви, Аристиде, реалістична людина і в вас у голові тяма реалістична, без фантастичних прикрас,— обізвалась Ірина й засміялась своїм голосним і ніби солодким сміхом.
Доріжка кінчилась. Уся оселя й дім були на чималому сугорбі. Сугорб кінчався за парком спадистим покатом наниз, на луку. Доріжка вела на край сугорба, де була поставлена довга лавка під двома густими віковічними липами. А на низині, скільки сягало око, розстелялись понад Десною соковиті та зелені луги. На лугах скрізь росли нарізно престарезні дуби, віковічні липи та граби. Уся місцина була схожа на чудові англійські парки, котрі стелились без кінця. Скрізь манячили віковічні нарізні дуби, неначе темно-зелені башти, розкидані по яро-зелених луках. Осокори на мочарах в опрічних купах стояли, неначе церкви та дзвіниці. Дерева були велетенські! їм було, може, по дві сотні років. За лугами понад Десною зеленіли луки й сіножаті в береговині по обидва боки річки. Десна повертала на північ і лисніла на сонці, ніби широке срібне полотнище, розстелене по зелених луках. Над цією зеленою низиною десь далеко піднімались над лісом височенькі горби, а на їх лисніли бані, миготіли блискучі позолочені хрести.
— А справді тут гарно в вас! Яка зелена широчінь! Яка сиза далеч ондечки за Десною! Я не думала, що ваше Полісся таке гарне та зелене; зелене, аж очі бере в себе! — сказала Ірина Михайлівна і все придивлялась до тієї широчезної картини, бо бачила її вперше на віку.
— Хоч і гарно тут, так що й очей не можна одірвать од цього вигляду, але мені вже їсти хочеться, та й додому вже час,— промовив Рев’якін.
В покоях наймички завештались коло стола. Пани посідали за стіл і з жадобою кинулись на сніданок після проїздки. Поснідавши всмак, Рев’якін почав прощатись, бо хапався додому.
— Приїжджайте до нас на вхідчини. Я думаю запросити до себе сусід на вечір, як тільки об’їздимо з Іриною близьких сусід та приятелів з одвідинами,— запрошував Никандр.
— Конче приїдемо! А ви ще й до вхідчин приїжджайте до нас, Ірино Михайлівно! Побачите, які наші дідицькі поліські гніздища та селитьби. Негарні, навіть погані вони в нас, як і оця Никандрова хата,— сказав Рев’якін на прощанні, цілуючи в руку і в чоло Ірину Михайлівну.
Через кільки день Никандр Петрович Клапоухов з жінкою поїхав до Рев’якіна. Рев’якін і Аристид були дуже раді, вибігли на ґанок стрічать гостей. Дім Рев’якіна був ще старіший од Никандрового, з високими кроквами, так само вшитий куликами. Горниці були так само невеличкі, так що й одлйчки між домами сливе було мало. Сам Рев’якін обсміяв свою халупчину, в котрій навіть ґанок пере-хнябивсь набік, ще й колонки розставив, ніби слаба коняка ноги. Але в покоях обстава була дуже багата.
— Ой, час нам, небоже, будувать нові будинки! Мені аж сором, що в мене таке старосвітське житло. Дивіться, як мій ґанок розчепірив ножища! достоту неначе старий кінь з ганжею в ногах.
— Поживемо, розстараємось грошей, то й збудуємо будинок, вартий моєї коханої Ірисі. Чи так, Ірисю?
— Як хочеш. Мені байдуже про покої, аби тобі була догода в домі у всьому,— обізвалась Ірина Михайлівна , якось байдужно.
Трохи згодом, вже як упорались коло хліба й рішили останні пізні гречки, молоді об’їхали з одвідинами близьких сусід-дідичів. Никандр Петрович запросив усіх сусід до себе на вечір, на вхідчини.
Гостей з’їхалось чимало. Невеличка зала була сливе повна. Приїхав і Рев’якін з Аристидом. Ірина Михайлівна вийшла до гостей убрана, ніби на якийсь вечір в Петербурзі, ще й у сережках та в брошці блищали діаманти. Провінціалькі панії скоса оглядали її з усіх боків, і їм, очевидячки, було ніяково, що вони були простенько повбирані. На панах манішки й комірчики були погано випрані й вигладжені. Усе товариство було якесь сіре, і для Ірини Михайлівни здавалось навіть чудним. На канапі сиділи дві хамулуваті й зателепуваті товстулі, котрі скидались на київських міщанок, і все ніби щулились. В кутку розмовляли, неначе кричали, дві старі панни, Никандрові тітки, в простеньких дешевих сукнях, і неначе були шуті в своїх низеньких старосвітських чіпках. По горниці сновигали старі пани.
Рев’якін розмовляв з гладким старим сусідом, а гурт збився коло їх і слухав розмову про пашню та про ціни на неї й на сіно.
Ірині Михайлівні була зовсім не цікава та розмова, не цікаві були й гості. її думки перелетіли в Петербург; пригадались веселі вечори з іншими, кращими гістьми. Промайнули в думці випещені офіцери, елегантні паничі. І вона важко та тяжко зітхнула. Усе те, теперечки в селі, було схоже на пишний сон, що колись снився та й зник навіки, тільки й зосталась приємна згадка за його.
“Це не товариство, а ніби якась збірня поліських вовкулак”,— подумала вона.
Але вона опам’яталась і стала привітніша до гостей. В столовій подали самовар. Вона запросила гостей до чаю. Гості заворушились і за чаєм повеселішали. Ірина Михайлівна оговталась з компанією й стала весела й привітна до всіх. Бадьористий Рев’якін говорив і жартував наче за всіх. Незабаром і панії зовсім оговтались і зацокотіли так, що заглушили й розмову Рев’якіна. Після чаю посідали грати в карти. Молодші збились докупи, скупились в кутку й весело розмовляли та реготались.
