— Як же це ви так зубожіли, коли ваш батько був не вбогий чоловік? — спитав я в Василя.
— Зубожіти не велика труднація, а забагатіть так оце труднація. Мене мабуть побила лиха година од того часу, як граф напустив злиднів у наш двір. Як помер батько, в мене було грошей більше як триста карбованців. Я купив пару добрих коней, справив панську бричку, возив панів по всій околиці з Фастова та з Білої Церкви тоді, як ще не було залізних дорог, держав і простіші коні й ставав під хуру з вагою. Але раз якось повіз я одного пана з Фастова далеченько, за верстов шістдесят. Вертаюсь назад, аж у Білій Церкві усе жидівське місто згоріло: погоріли трохи не усі жидівські хати та крамниці, їду я через те пожежище, а в мене й у душі похололо. Мабуть погоріли й мої хати, бо обидві стоять просто на улиці, недалечко од міста, думаю я, та вже й коней не поганяю. Руки з віжками й батогом так і опали на коліна, неначе мертві; самі коні якось потрапили довезти мене до моєї оселі. Дивлюся я, мого батьківського дому, що стояв над самою вулицею, нема. Тільки головешки куряться. Дім стояв під вітром та під іскрами й згорів дочиста. Небагацько дечого з дому й вихопили, бо пожежа трапилась пізно, вже в обляги. Друга оця хата, що досталась мені од моєї баби, стояла далі в садку, то якось, бог хранив, і не згоріла. Перебрався я в ту хату, оцю, що ви в їй були, випровадивши з неї одного панка пожильця, та й живу там і до цього часу. А тут на тобі другу біду, ніби до мене в двір унадились злидні: через рік, якось влітку, повів я до Росі напувати коні. Завів я їх у воду. Один кінь ліг у воді, побрьохався та й устав. Потім ліг і другий, почав перекидаться та якось набрав води в вуха. Як тільки вода залила вуха, кінь ніби сказився. Я тягну його до себе, до берега, а він вирвався, сліпцем кинувся в Рось на глибиню, потрапив на ковбаню та й сів на дно. Другий кінь чогось заслаб, почав миршавіть, і я мусив продати його за безцінь водовозові. Так і пропали мої коні ні за що, ні про що. Од того часу я втратив заробітки, не спромігся купити другі добрі коні та й зубожів і мусив оце найнятись за дванадцять карбованців на місяць на своїх харчах у одного старого тутешнього пана, що колись держав одно село в графа в посесії та забагатів і тепер живе на бруку в своєму домкові в містечку. Вдень я на службі, а ночувати йду додому. Теперечки довелось мені служити за наймита в такого пана, що колись був достоту такий убогий шляхтич, як тепер я. А він забагатів з графської ласки та з ласки графського управителя, цебто рондзи, тепер живе та хліб жує без роботи, бо він католик. А я мушу служити у його за погонича, хоч ми колись були дідичі й державці.
— Це мені дивно. Як же воно так трапилось? — питав я, здивований.
— А так трапилось, як воно тепер тутечки скрізь по цих панських польських маєтностях у нас буває. Ще люде пам’ятають, як оцей самий пан, в котрого я служу за наймита, колись возив у свого батька мливо до млина, сидів зверху на мішках, пас батькові коні в діброві. А тепер він пан на всю губу, хоч нігде в школах не вчився й ледве вмів читати та писать. Його батько був простий убогий шляхтич, а дехто каже, що він навіть був сірий білоцерківський мужик. Але як тільки ксьондзи затягли його до костьолу та він став перевертнем і почав запобігать ласки в панів, то пани зараз посадили його за лісничого в діброві, а як підріс його син, то й сина настановили за пригінчого коло робітників на буряках, а потім і старого, і його сина взяли за ікономів на графські ферми. Од того часу він так і пішов угору й забагатів, бо ті ікономи обкрадають панів, скільки влізе в капшук та в кишені. А потім ото вже, як назбирав чимало грошей, знайшов собі спільників, таких самих, як і він, і з ними в спілці взяв одно село в графа в посесію. Спілка їх розпалась. Спільники прогайнували свої гроші й одстали, а він вдержав посесію сам та й забагатів. Тепер він вже старий, вже не держить посесії; поставив собі дім на графській землі в містечку, платить за грунт чинш і живе собі та хліб жує без роботи. Таких тут у вас набереться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчити в гімназії. А нам далеко тепер до гімназій, як куцому до зайця.
— Чом же ви не напитували собі місця тут таки в канцеляріях у пана? їх же тут багацько. Або чом ви не стали хоч будлі-де за пригонича або за іконома в якогось посесора?
— І шукав, і питав, та мені місця пани не дали, бо я не католик і не поляк. Тут в канцеляріях, на фермах, в посесіях, в питлях, скрізь усі місця обсаджені або поляками, або євреями, або й нашими людьми, тільки католиками, хоч вони по-польській і говорити незугарні. Наших нігде не приймають на службу, хіба вже буде недостача в своїх, тоді тільки заткнуть порожню дірку або українцем, або руським, або німцем. Од нас тут одбили цей хліб в великих польських панів. Та я їх не люблю й не йму їм віри ні в чому. А батько мій після отого горя став недовірливий і панам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч добре знаю, що вона ніколи ні в чому мене не дурить. Але як прийде з торгу та лічить гроші, то усе чогось не йму їй віри, бо я нікому не йму віри. Аж мені самому це чудно! — і щиросердий Василь зареготався дрібним веселим сміхом.
Знов сумні думи та почування заворушились в моїй душі. Я щирим серцем спочував цьому безталанному чоловікові. Сумні думи збавили мені радісні хвилі одвідин рідного краю, котрого я давно не бачив, котрим милувався од щирого серця.
Улиця вже була наприкінці. Де кінчалась улиця, зараз починався старий густий парк, перероблений з старого віковічного лісу. Виступили з сизої імли довгі рядки тополь, що тяглися по улиці попід парком наниз до Росі, неначе москалі на муштрі, поставлені в довжезний рядок.
— Отут, паничу, серед парку коло Росі колись була прездорова псярня гетьманова! — промовив Свікліцький і тикнув пужалном на тополі. — Яка то була псярня! Старий гетьман Ксаверій кохався в ловах, держав двісті ще й п’ятдесят вловчих собак усякових там пород, усякої масті. Он там стояли й казарми для собарні коло самого парку. Було ріжуть для собак щодня вола. Як ріжуть було мужики вола, здорового та круторогого, то трохи було не плачуть. Щодня з м’яса німці варили юшку для собак. Наймити псарі наливали юшку в мармуряні корита, а німці тільки походжали та стерегли собак коло корит, а після того собачого обіда обтирали хусточками їм морди та носи, щоб пси не лизались та не загризались. Стріляти вовки, лисиці та зайці тоді, та й потім, було усім заборонено. Та й розплодилась же тоді сила вовків! Скільки вони покалічили та порозривали худоби в людей! Хапали свині, лошата та телята, навіть смерком, навіть на вулицях по селах. Теперечки од тієї псярні й сліду не зосталось, бо й великі магнати трохи порозумнішали. А яка була стадниця в старого гетьмана! Які коні там були позаводили! Я тепер і не бачу на стадниці таких коней, які там були передніше. А які тоді були в графів карети! Які були виїзди на влови! Було виїжджає син старого гетьмана Браніцького на влови, мов той король, а з ним їде сила панів та вловчих з собаками, що й полічить усіх не можна було. Як було в’їдуть у ліс, у гущавину, то ліс неначе аж гуде, аж стогне. Труби десь раз у раз ревуть, собаки гавкають, аж вищать, аж скиглять. Рушниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! неначе завирюха ламає старе гілля дубів. Оці діброви понад Россю неначе ревли, мов живі, а по той бік росі на горбах ті реви труб, ті бахкання рушниць та гавкання псів лунали, неначе котилися луною по горбах. В містечку було чуть той гук стріляння та труб, неначе там десь у діброві скоїлась страшна баталія з нападом якихсь ворогів. А слідом за тим вловчим поїздом виїздить другий поїзд. Служники та кухарі вивозять усякові наїдки та вина, та пляшки з горілкою. Ідуть з посудом та поскладеними на возах наметами для бенкетів. А за ними тарабаняться на возах музики. Везуть столи, стільці. Казав небіжчик батько, що як було виїжджає той натовп, то здається, ніби цілий графів палац перевозять на інше житло в діброву, тільки бракує бебехів та перин для ночівки… На гальовині попід дубами безліч слуг, аж кишить, мов комашня в комашнику, як його хтось розгорне та зрунтує купу. Служники напинають попід дубами намети, ніби десь в поході на войні. Кухарі розкладають здоровецьке багаття з труску та хворосту, щоб розігрівать навезені наїдки. Рядками ставлять столи й стільці й усякі дзиґлики навкруги столів. Надвечір, як уже сонце стане на вечірньому прузі, пани вертаються з рушницями на плечах, усі повбирані в зелене куце убрання. Музики грають. Череда псів вискакує з лісу на гальовину й бреше на музик, вищить на радощах. Стрільці зносять і зволікують купи застрелених кіз, серн, лисиць, вовків. Застрелені серни, лисиці, зайці та вовки складають на подовжасті ноші й обкладають й обтикають зеленим листом та гіллям.
Аж тоді пани було сідають за столи на бенкет. Служники вештаються, козачки-хлопці в червоних штанях бігають, мов несамовиті, коло возів та багаття, ставлять посуд, пляшки й чарки по столах; служники подають усякові потрави. Музики грають безперестанку. Пани балакають, регочуться, аж луна йде по лісі. Для собарні з різниць було привозять цілого зарізаного вола й розкидають яловичину по траві. Псарі ріжуть м’ясо на шматки й годують захлявших од біганини псів; кидають їм пообтинані заячі ніжки. Голодні, перепавші од ганяння по діброві пси аж вищать. Пани п’ють вина, п’ють за здоров’я ясновельможного старого гетьмана й кричать — віват! віват! — аж полохають пташок у діброві.
Небіжчик Чалий, котрий був директором Білоцерківської гімназії, видав біографію художника Сошенка, од батька котрого графиня Олександра Браніцька одняла землю, а граф попалив документи. Він згадує і про ті псарні. Та й мені казав небіжчик, що часто забирали усе молоко по хатах для цуценят.
А ввечері усей поїзд рушає до міста до палацу, неначе довжезна валка чумаків їде з Криму в степу. Попереду йдуть музики й вигравають. За ними панщанні служники й лісовики козаки несуть рядком ноші на плечах, заквітчані зеленим гіллям, з кізками, зайцями та вовками, неначе несуть ті ноші на якесь кладовище, як-от часом несуть мари з небіжчиками в великий помір. А за цією перезвою ідуть карети з панами одна за другою повагом, помаленьку до самого палацу, а позад їх сунуться вози з усякою вантагою, з посудом та столами, а псарі ведуть на шворках та реміняках псярню.
Як ця перезва було доїжджає до брами в двір, то пани дають знать і трублять в ріжки та труби, а декотрі стріляють з рушниць. Коні харапудяться, стають гопки. Пани регочуться. Браму одчиняють, і ввесь поїзд поглинає брама й двір. З палацу неначе висипаються панії й панни, наймички й козачки. Ноші з дичиною кладуть кругом ганка. Лакеї й кухарі збігаються. Цікаві панни обстають ноші й оглядають лисиці та зайчики. В великому дворі була збірня така, ніби там став якийсь ярмарок у будлі-якому містечку, в Рокитні, або в Шамраївці, або в Фастові. Галас, шум, крики, регіт! Двір неначе галасує од радощів, наче навезли добутку після того, як розбили вороже військо й заграбували й опанували всі незліченні скарби.
Усей натовп запрошують не в палац стародавній та невеликий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть проти палацу аж у парку, в ту залу на два етажі з двома рядками вікон — унизу й угорі. Там вже порається ціла юрба лакеїв, котрі розносять чай на здоровецьких срібних підносах і розставляють стакани на двох рядках мраморних столиків, що стоять по обидва боки зали попід стінами. А там вже грають музики до танців. Жінки й дочки приїжджих гостей і собі йдуть у той просторний і високий, наче церква, павільйон, зумисне збудований для літніх балів і танців. Паничі розпочинають танці і, не зважаючи на те, що ввесь день ганяли пішки по діброві, гацають цілу коротку ніч та вже, як свіне надворі, роз’їжджаються додому вже тоді, як люде прокидаються й устають, щоб йти на панщину в поле.
— Чи пак і теперечки ставляють козаки в лісах ятки на стовпах з покрівлею й накладають в ятках копиці сіна для серн на годівлю на зиму? — питаю я в свого візника.
— Атож! Ставляють, але кіз чогось небагацько в лісах, їх певно їдять вовки. Бо в лісах козаки забороняють стрілять вовки. І їх розплодилось сила! Як тільки смеркне, то де тільки ходить товаряка коло лісу, зараз з чагарника десь візьметься вовк та й душить худобу. Оце недавно ми не загнали телиці в двір, а вовк вискочив з ліска та й обгриз бік. Теличку не одрятували од смерті, — пропала. Те ж саме роблять вовки з графськими сернами й зайцями, котрі йдуть на годівлю… вовкам.
— Чом же ви й ті, що од їх графи пооднімали поле, не завели крамниць, не пішли в крамарі? — питав я в Василя.
— Не завів, бо не було за що. Та й граф Ксаверій зараз накликав із Варшави євреїв купців і поставив отой мурований “гостинний ряд” з крамницями навкруги в йому, отой, що й тепер стоїть серед пляца на містечку. А вони зараз понавозили з Варшави усякого краму та й осілись у нас і по цей день. А тепер за ними й не потовпишся.
“Вас поховав старий гетьман Ксаверій живцем, без спобоління, без жалю, а натомісць позаводив псярні та розплоджував вовки та лисиці”, — майнула в мене думка. Культура вловчих собак, дорогих коней, культура пишних парків та краківських хомутів… та панщини, — це була одна й єдина культура, яку несли на Україну давні польські магнати. Я пригадав мемуари про ті часи М. Чалого та П. Лебединцева й пересвідчився, що вони були правдиві.
Ми вже їхали широким поштовим трактом. Тут вже починався давній гетьманів парк, перероблений з справічного лісу. По один бік трахту тягся без кінця густий здоровий, як ліс, парк, обсаджений акаціями понад окопом; по другий бік стояв обрідний дубовий та грабовий старий ліс. Широкий трахт став схожий на алею, обставлену високими деревами, наче зеленими стінами. День зранку був ясний, сонячний, жовто-золотий, а як звернуло з півдня, став якийсь білий, наче срібний. Усе небо затяглося ніби прозорою імлою, а крізь неї, неначе через намітку, ледве світилась небесна блакить. Подекуди на небі в білій імлі плавали неясні срібні хмарки, неначе розлите сиве молоко з ледве примітними блискучими обідочками та тонесенькими обвідами. Ті прозорі розмазані хмари стояли непорушно, неначе плавали в тихому мертвоводі. Сонце світило тихим білим світом, неначе серед неба чиясь рука запалила вінок з дротиків магнія. На парк, на ліс, на всю землю лився тихий молочно-білий світ. День ні хмарний, ні сонячний, не золотий, а якийсь ніби срібний. Небесна блакить подекуди проглядала й визирала, неначе синя атласова підбійка. Усе небо з непорушними, ледве обмежованими хмарами в імлі здавалося наче намальоване, накидане першим ескізом маляра на якомусь велетенському плафоні. Сріблястий світ заливав парк та ліс зверху донизу. Між деревом снувався легесенький туманець. Ліс світився наскрізь, наче засипаний сріблястим пилом. Тіні од дерева були неясні, не різкі, а м’які, розливчасті, неначе потрушені пилом. Зелене бадилля папороті, червона смілка, білі та жовті соняшнички в лісі й на окопах неначе потонули на саме дно в прозорій імлі. Ліс став ніби легший. Усей ліс, уся дорога, усей парк — усе було ніби залите прозорим морем, ніби затонуло на саме дно. Щось було фантастичне, надзвичайне в тому освітленні срібного сонця. Серед білого дня з’явилось трохи навіть фантастичне з’явище, мрійна картина, схожа на ману — міраж. Подекуди в гущавині лісу та парку білі тони та сутінки були інші й переходили в голубуваті ніби од місячного сяєва.
— Еге, тута вже десь лили ливцем тучні дощі? — спитав я в Василя.
— Оце недавно лили ливцем місцями страшні наглі дощі. Подекуди вже повиривало греблі на Раставиці, позносило млини, позатоплювало луки, а млинові колеса порозкидала вода по луках між вербами та вільхами, — обізвався Василь. Картина була пишна, та чомусь вона тепер мене не звеселяла так, як звеселяли колись передніше ці самі місця рідного краю.
Сумні Василеві оповідання навели на мою душу смуток та невеселі думи. І оригінальна, сливе фантастична картина срібного переддощового неба й сонця та залитих сріблястим сяєвом лісів не могла перемогти і вгамувать важкого почування. Срібне небо, срібне сонце, пишний білястий веселий день, білястий ліс, — а на душі в мене смуток та наче якась чорна темрява, а на серці жаль.
Добре опасені коні швидко катали по широкій, трохи піскуватій алеї. Фаетон наче несло на руках. Базар саме рушив з місця й почав роз’їжджатись. Ми доганяли й випереджали кінні й волові вози та усякі валки хур з вагою, що тягайся шляхом без кінця. Перед моїми очима манячіли й миготіли на возах молодиці, чоловіки, діди, чепурненько убрані, неначе я переглядав на малярській виставі довгий, довгий рядок картин Трутовського, братів Маковських, Бодаревського. От перед моїми очима промайнули інші вози. На возах сидять молодиці, біліють вмощені в соломі та в переїдах нові горшки, макітри та глечики, стримлять нові білі лопати, граблі й заступи. На одному возі біліє двоє нових ситів з чистенькими лиснючими обичайками. А далі поперед нас котиться кінський віз, а на возі сидить баба в намітці на голові й держить у руках нове вікно з уставленими тахлями. Сонце б’є в шибки. Скло страшенно блищить, ніби на шибки впало четверо сонечок, і ті сонечка ріжуть мені очі, штрикають та колють неначе розпеченими в огні шпичками.
— Ой Василю! Бога ради, поганяйте швидше! — гукнув я до погонича, — минаймо оте каторжне вікно. І виніс же дідько бабу на великий трахт з вікном в руках! Повертає та й повертав те вікно на всі боки, мов цяцьку, ніби грається ним, ніби зумисне наводить блиск просто мені на очі. Ця баба певно виїхала на великий трахт, щоб дражнить мої очі своїм вікном. Вже в мене аж сльози котяться по щоках, ніби я плачу за старим бабиним розбитим вікном.
— Та й мене вже взяв жаль за старим бабиним вікном, бо й я плачу, — сказав Василь, сміючись, і махнув на коні батогом.
Коні смикнули й побігли швидше. Вікно ще раз заглянуло мені в самісінькі очі, ще раз різнуло ножем по очах. Майнула баба в намітці, і вікно зникло, і баба зникла, опинилась позаду. А перегодя ми наздоганяємо цілу валку возів. На одному возі лежить на соломі годована сита льоха, простяглась на усю свою свинячу довжину на соломі, неначе гладка купчиха на перині. Свиня виставила проти сонця товсте черево, ніби обтикане рожевими шпичками, і стогне, і трясеться всім салом, ніби її трясця трясе. А на другому возі поросята, прив’язані за ніжки до полудрабків, кувікають, аж скиглять, ніби зав’язли в тину або неначе хтось їх коле ножем. Ця музика грає та грає, посовуючись рядом з нашим фаетоном, і не дає мені думати, заважає мені милуватись веселими картинами. Приніс дідько ярмарковий свинячий оркестр під самісінькі вуха.
— Ой рятуйте! Ой ґвалт! Поминайте мерщій ці гусла-самограни! — вже кричу я до візника.
Ми поминули ту ярмаркову музику, і я починаю заспокоюваться. Але згодом ми наздоганяємо дві єврейські балагули, ніби напхані й навантажені єврейками й євреями. То були єврейські ярмаркові диліжанси. Євреї, поярмаркувавши, очевидячки ще були в ярмарковій направі, ґерґотали та розказували усі заразом про свою купівлю та продаж та про свої бариші. Клекіт у балагулах був такий, ніби вони не розмовляли, а лаялись, аж кричали.
— Знов приніс дідько під самісінькі вуха ярмаркові цимбали! Бога ради, минайте їх! — гукнув я до Василя.
Василь свиснув батогом. Рвачкі коні аж скочили, аж гопки стали. Цимбали різнули мені в вуха й затихли десь позаду в куряві, ніби в них одразу й заразом порвались усі струни.
Знов стало тихо. Знов пішли мої думи за думами, мрії за мріями тихо, тихо, неначе тиха вода в Росі. Серед чудових картин та виглядів у дорозі пливуть мої думи одна за однією, наче промінь за промінем ллється з сонця на землю безперестану, без спину, пливуть самохіть, не по моїй волі. Я знов задумався, милувався картинами по обидва боки широкого трахту й очей не зводив. От ми внов догнали віз, а на возі сидить молодий чорнобривий чоловік, гейкає на воли й полуднує, держачи в руках скибку хліба та шматок сухої тарані. Він обертається до молодиці й подає їй хліб. Молодиця простягав руку, бере недоїдок і чогось регочеться; білі рівні зуби блискають на сонці; блищать і очі в гарного молодого чоловіка. А ондечки на другому возі стоїть зелена з червоними квітками нова скриня, а коло скрині сидить молоденька гарненька дівчина в доброму намисті, в червоній стрічці на голові. Вона весело розмовляв з батьком, щось йому розказує. Очі в неї блищать. Вона весела, вона сміється, ніби зачула десь музики. Я вгадую, що батько купив скриню для неї, що її незабаром посадовлять на ту скриню й повезуть з музиками до свекрового двору. І я вже ніби бачу той поїзд і ту веселу перезву. Мені вчуваються співи приданок та свашок. Я ніби бачу бояр з червоними стьожками на шапках, бачу музик позад воза з скрипками та з решетом у руках. Та перезва ніби пересунулась перед моїми очима вкупі з скринею та дівчиною на возі й десь зникла позад фаетона в гарячому та душному повітрі, мов міраж.
От ми наздоганяємо й випереджаємо довгу валку возів з земляним вугіллям, котра повагом йде од вокзалу. Чорні, схожі на крижини, шматки та грудки вугілля лиснять на срібному сонці, ніби потрушені борошном. Коло возів ідуть погоничі, припавші чорним вугілляним пилом, чорні на виду, з чорними руками, з чорними шиями. Проти цієї валки йде друга валка возів з мішками пашні. По один бік шляху в холодку попід акаціями йдуть стежечкою молодиці з новими горшками та мисками в руках, з клунками на плечах. Одна молодиця несе в руках нову лампу з склом і ступає так обережно, неначе вона на Страсть вертається з церкви додому з засвіченою свічкою в руках. Я ловлю швидкими очима ті рядки картин, котрих я вже давно не бачив, навиглядаю, придивляюсь до усього, ловлю, що можна вхопити оком на швидкому льоту. І ці картини звеселяють мене, загладжують мій сум. І важкі вражіння та сумні почування починають помаленьку зникать у моїй душі, неначе їх кудись зносив тихий вітер. Мені стає веселіше. Але пісня не йде на душу, як було колись давніше, коли я приїздив у рідний край. Щось ніби залягло на серці й неначе мулом замулило світлу течію повного щастя, повної веселості, яку я передніше почував, вертаючись на Україну з далекої далечі.
От ми поминули парк, виїхали на поле. Зазеленіли навкруги буряки на полях, неначе поля хто вкрив зеленим оксамитом. Ми виїхали на високий пригорок. І несподівано передо мною нанизу розгорнулась широка долина річки Кам’янки. Блиснув у долині здоровий широкий ставок край села Фурсів, неначе скло, обсипане срібним світом. Зазеленіли два рядки старих верб на широкій греблі. Коло греблі зачервонів високий, на три поверхи, мурований питель. Недалечке од питля над шляхом забіліли чотири шинки та жидівські крамнички. Коло шинків завізно, неначе коло млинів. Побазарувавши в містечку, селяни поставали з возами коло шинків, п’ють могоричі, декотрі полуднують, посідавши кружалами коло возів. В селян у руках скрізь блищать пляшки та чарки, миготять іскрами на сонці. Коло возів вештаються чоловіки та молодиці, манячать жиди та жиденята. Над ставком на зеленому березі стоять циганські шатра. Чорні циганки в червоних спідницях та юбках надзвичайно виразно визначуються над водою на зеленій траві. Нижче од спусту між камінням в білому шумі та в бризках купаються циганчата та пастушки, а недалечко од спуста, в холодку над річкою, під старими вербами стоїть та дрімає череда на стіглі, лежать покотом ніби чорні хмари овець, неначе чорніє рілля. Я з пригорка окинув очима усю картину. І ця картина, і ставок, і верби, і люде, і вози, і цигани — усе було залито срібною імлою. Люде ворушились наче в легкому білястому тумані. Уся картина здалеки нагадувала перший неясний ескіз, накиданий маляром на швидку руку. І мені усе здавалось, ніби це усе знаходиться не на долині під ясним сонцем, а десь ніби на морському дні, залите прозорою блідо-блакитною водою.
От копі збігли з спадистого пригорка й вибігли на широку греблю. Коло питля стоять валки возів, навантажених білими мішками з питльованим борошном. На двох ґанках питля на лавках сидять мірошники та євреї, обсипані обметицею, з білими щоками та губами, з білими бровами та бородами, в білих брилях та ніби побілених жупанах. Декотрі мірошники вештаються по греблі. І покрівля на питлі біла, і вікна, і усі карнизи, і обидва ґанки білі, обсипані обметицею, і мішки на возах з борошном білі. І ця уся біляста картина засипана й неначе залита білим срібним світом сонця. І білі мельники, і білі євреї з білими бородами та бровами були облиті білою імлою й манячіли та ворушились перед моїми очима оддалік, неначе вироблені з білого павутиння, ніби серед дня з темних дверей темного питля без сорому виступила на світ божий усяка біляста та попіляста мара.
Василь спинив коні недалечко од мосту над спустом. Йому схотілось пити. Він устав і побіг до криниці, що було видно нижче од спуста під вербами в холодку. Я сидів і задивився на ставок, на білих людей, ніби вироблених з туману, на чорних циганчат, що хлюпались нанизу в воді й лазили по березі між камінням, наче чорні раки десь глибоко на дні, на дрімаючу череду під вербами, на сполоханих гусей. Я задивився, задумався й забув про сумні Василеві оповідання. Мені знов стало весело на душі. Оригінальні картини рідного краю одібрали од мене сумні думи й викишкали їх з моєї душі.
