У хатці недалеко від річки жили собі дві маленькі сестрички, старшенька була білява, і звали її Ляля. А меншенька сестричка мала чорні косички й малого котика Котуся, і звали її Туся. Ляля вже до школи ходила, а Туся ще вдома сиділа, свого котика гляділа, щоб він не втікав із хати й тільки у кошику лягав спати.
Котик був увесь біленький і ще такий маленький, що не вмів навіть занявчати, щоб собі молочка попрохати. А як почне було молочко пити, то не знає, куди лапки подіти – так з ними в мисочку і вбереться. Витягне його Туся звідти й сміється:
— Дурненький ти, Котусю, нащо тобі молочко бруднити? Ти ж його мусиш пити!
А котик тільки зітхає, бо й за що його Туся дурненьким називає?
Раз упала зі столу Лялина торбинка додолу, а котик туди й заліз по самісінький ніс. Побачила то Ляля, з торбинки його прогнала, ще й дурненьким назвала.
Зітхнув котик тяженько та й пішов собі тихенько з хати на ґанок подрімати. А там горобчики сиділи, побачили котика, пурхі — і полетіли. Котик з переляку за поріг зачепився і на землю з ґанку скотився. Хотів він від болю занявчати та не знав, як почати. Тільки засичав.
Підняла його мама швиденько:
— Ох, ти, котику, — каже, — дурненький! Хіба ж можна з ґанку стрибати? Ти ж міг собі лапки поламати.
Та й пішла мама кашку варити, а один горобчик підлетів та й ну котика дражнити:
— Ой, ти, дурненький Котусю! Попрохай свою господиню Тусю, щоб вона тебе до школи поводила та розуму навчила.
«А й справді, — подумав котик, — якби я до школи ходити почав, мене б ніхто дурненьким не називав. Он Ляля вміє вже читати, а я не вмію навіть нявчати».
А тут якраз із хати вийшла Туся.
— До побачення, — каже, — Котусю! Я годні з Лялею вже йду до школи вчитись. Прощу тебе не журитись, бо я швидко повернуся, мій дурненький Котусю! А тепер посидь хвилинку, я нарву квітів собі у торбинку.
Та й побігла Туся квіти собі рвати, а котик не став на неї чекати, а півиденько в торбинку забрався й на самому споді сховався.
— Прощавай, — каже, — горобчику! Піду і я до школи вчитись.
А горобчик сміється:
— А я полечу за тобою дивитись.
Тут підбігла Туся, квітки у торбинку поклала, про котика навіть і не згадала, бо її Ляля вже кликала-ждала. І хоч сестрички йшли, не барились, та через Тусині квіти до школи трохи спізнились.
Підвела Ляля Тусю до якихось дверей:
– Оце твій клас! Іди до тих дітей!
Діти Тусю до класу привели, зразу з нею розмову почали: Як її звати? Хто її тато? Чи вже вона читає? Чи ляльку має?
— Авжеж, маю Лялю, — каже Туся, — ще й котика біленького, Котуся! І ми маємо садок, а в ньому багато квіток… Ось я принесла тут і вам. Зараз вийму і всім роздам.
Відкрила Туся торбинку, а звідти котик вигинає спинку. Діти у крик:
— Оце так квіти! Треба їх у садочку посадити!
Хотів був якийсь хлопчик котика взяти, а він злякався та й ну тікати!
Туся у крик:
— Зачиніть двері, щоб котик не втік!
А тут вчтелька як на те:
— Ви чому кричите? Кінець вашій забаві! Швидше сідайте на лави!
Діти одразу немов поніміли, тихесенько за столики сіли, тільки губи від сміху кусають та під лаву нишком заглядають. А Туся посеред класу стоїть, сльози ковтає, що робити — не знає. Не знає-бо, де їй сідати, та треба ж їй і котика свого спіймати. Вчителька за руку її взяла, до лави підвела.
— Сідай, — каже, — тут, та не журися, лише добре вчися.
АА тут котик із-під Тусиної лави «няв!», Тусю налякав. А вчителька як крикне:
— Звідки тут кіт узявся?
Котик так її крику злякався, що кинувся тікати, а Туся за ним — здоганяти. Котик пострибав з-під лави на лаву всім дітям на забаву. Вчителька швидко відчинила віконце, котик туди!
Та проти сонця не попачив, що там його сусід – горобчик сидить. Котик на нього зосліпу скік! А горобчик пурх! – та й утік. Прилетів він до Тусиного садочка, кричить:
– Бережіться коточка! Погано нам тепер буде жити, бо вже навчився котик горобців ловити. Мало мене не вловив! Джив! джив!
А наш котик і сам горобця злякався, сів він на віконечку, зібгався та й просидів там, аж поки його Туся на руки взяла, як додому із школи йшла. Принесли Ляля й Туся котика до хати, давай молочка йому наливати. А котик сказав їм «няв!» — і зразу молочко пити почав, і все молочко гарненько попив, навіть лапок своїх у мисочку не встромив. Взяла тоді його на руки Туся.
— Тепер ти, — каже, — розумний Котусю! Ти вже навчився нявчати й лапок в молочко не вмочати.
А котик на неї хитренько подивився та й каже:
— Няв! Я ще й горобчика налякав!
Та ні Ляля, ні Туся його не зрозуміли, бо їх у школі котячої мови не вчили.
