Давним-давно жив у світі бідний рибалка на ім’я Абдаллах. Він ледве міг прогодувати свою дружину та дев’ять маленьких дітлахів. Того дня, коли в нього народилася десята дитина, рибалка, як завжди, пішла до моря і закинула у воду мережу. Витяг він її на берег і не знайшов там нічого, крім якихось уламків та морської трави. Рибалка знову закинув мережу, але йому пощастило не більше, ніж уперше.
Працював він цілий день, то закидав мережу, то витягав її назад, але так і не впіймав жодної рибки. Сумний вирушив він додому з порожніми руками.
— Абдаллах, — гукнув його пекар. — Скільки ти візьмеш сьогодні хліб хліба?
Абдаллах навіть очі на нього не зміг підвести. Побачив тут пекар порожню сітку і сказав:
— Заходь, візьми собі хліба, скільки захочеш. Не можеш за нього заплатити сьогодні, завтра заплатиш.
Він засунув Абдаллаху в руки десять буханців. У рибалки одразу стало веселіше на серці. “Як добре, що на світі ще не перевелися добрі люди”, – думав він.
На другий день Абдаллах знову вирушив до моря, але ніби хтось зачарував його мережу. Щоразу витягав її на берег порожній. На зворотному шляху рибалка хотів швидко прошмигнути повз лаву пекаря. Соромно було Абдаллаху, що йому нема чим заплатити вчорашній борг. Але пекар наче чекав його. Вибіг він з лави і крикнув:
— Знову тобі не пощастило, бідолахо! Заходь, візьми собі хліба, скільки захочеш, щоб твої діти не померли з голоду. Коли будуть у тебе гроші, повернеш мені борг.
Пекар знову дав Абдаллаху десять буханців, побажав йому на добраніч і удачі наступного дня. Абдаллах веселіше попрямував до будинку. Але турботи про завтрашній день не залишали його. Що буде, якщо він знову нічого не зловить?
І другого дня, і третього рибалці не щастило. Щовечора повертався він додому з порожньою мережею, і щоразу позичав у пекаря хліб. Сорок днів переслідувала його невдача. Абдаллах мало не зомлів від горя.
На сорок перший день вирішив він востаннє спробувати щастя. А якщо йому й цього разу не пощастить, доведеться зайнятися іншим ремеслом, щоби якось прогодувати сім’ю. Прийшов Абдаллах до моря, закинув сітку і витяг її порожню на берег. З раннього ранку до обіду працював марно.
Коли сонце стояло високо над головою, втомлений і зневірений рибалка ліг у тіні величезної скелі і почав думати: “Зараз чи піти мені додому чи ще раз спробувати? А може взагалі додому не повертатися?”
Але згадав тут Абдаллах про своїх дітей, яких він так любив, і почав лаяти себе за такі грішні думки.
І тут побачив він, як із міських воріт вийшли раби. Вони розстелили на землі килим, і цим килимом пройшов цар, оточений візирями і вартою. У воїнів у руках були золоті мечі, що сяяли на сонці. За царем, скромно опустивши голови, йшли прекрасні невільниці в покривалах, усіяних перлами та дорогоцінним камінням.
Абдаллах подумав, що цар, мабуть, подався до священної купальні. І захотілося йому в ту мить стати візиром, другом і порадником царя. Тоді б йому не довелося дбати про те, як прогодувати дітей, а доброму пекарю він повернув би свій обов’язок сторицею.
Але він був лише бідним рибалкою. Надивившись удосталь на пишну ходу, рибалка встав і вирішив знову спробувати щастя: може, вдасться йому щось зловити.
Закинув він мережу в море, почав її витягувати і відчув, що в неї потрапило щось важке. Довго вовтузився рибалка з мережею. Боявся він, щоб у нього від цієї тяжкості не вивернулися руки. Але все ж таки Абдаллах не випустив її доти, поки наполовину не витяг з води. І тут рибалка не на жарт злякався: замість великої риби побачив він у сіті людини:
— О рибалку, допоможи мені вибратися з мережі, — вигукнув чоловік. — Я тобі добре заплачу!
— Хто тебе кинув у воду? – Запитав Абдаллах.
— Ніхто мене не кидав у воду, — відповів незнайомець. – Я морський житель. Ти живеш на землі, а я живу у морі. Якщо ти допоможеш мені вибратися з мережі, я щодня чекатиму тебе на цьому місці і приносити тобі смарагди, рубіни, перли. А ти мені даватимеш за це виноград, дулі, дині та персики: у нас під водою нічого цього немає. За кошик фруктів ти отримаєш від мене кошик дорогоцінного каміння.
Абдаллах не повірив тому, що казав цей дивний чоловік, але допоміг йому вибратися з мережі.
— Як тебе звати? — спитав рибалка.
— Абдаллах Морський, – відповів незнайомець. — А тебе як звати?
— Теж Абдаллах, – сказав рибалка.
— Виходить, ти Абдаллах Земний, — вирішив морський мешканець. — Стривай тут хвилинку. Я принесу тобі подарунок, щоб ти повірив моїм словам.
Він зник під водою і невдовзі знову виринув. Абдаллах Морський простяг здивованому рибалці жменю перлів і великого дорогоцінного каміння. Він нагадав Абдаллаху, щоб той завтра чекав його на цьому місці з кошиком фруктів і зник у глибині моря.
Абдаллах розгубився від несподіванки: що робити з таким багатством? Сховав каміння під сорочку, кинув свою мережу і пішов додому. Зупинився рибалка перед лавою пекаря і відсипав половину своїх скарбів.
— Візьми це собі. Я повертаю тобі свій борг. Пекар почав відмовлятися:
— Я хочу отримати тільки те, що ти мені справді винен. Але Абдаллах змусив його взяти перли та коштовне каміння.
— Ти чекав на сорок днів, — сказав він. — І напевно чекав би ще довше. Я даю тобі це каміння не лише за хліб, а й за твою доброту. Пекар узяв каміння, яке йому дав Абдаллах, і сказав:
— З сьогодні я твій вічний боржник.
Він поклав собі на голову кілька буханців хліба і поніс їх додому до Абдаллаха. Потім він сам роздобув овочі та м’ясо, приготував їжу та не дозволив Абдаллаху нічого робити.
Абдаллах терпів, терпів, але нарешті не витримав:
— Я не хочу, щоб ти служив мені. Якщо ти згоден, давай краще будемо друзями.
Пекар нічого не заперечив, і з того дня вони стали вірними друзями. На другий день опівдні Абдаллах вирушив на берег моря з кошиком, повним персиків, динь, апельсинів та інших фруктів. Він поставив кошик на пісок і крикнув:
— Я тут, Абдаллах Морський!
Абдаллах Морський одразу виринув із хвиль, узяв у Абдаллаха Земного кошик із фруктами і зник з нею під водою. Незабаром він повернувся і простяг рибакові його кошик, до країв наповнений перлами, рубінами, смарагдами та іншими рідкісними каменями.
— Прощай до завтра! – сказав морський житель, і хвилі зімкнулися над його головою.
Абдаллах повертався додому з кошиком, у якому було таке багатство, що він міг би купити за нього ціле місто. Рибак зайшов до свого друга пекаря і знову дав йому жменю дорогоцінного каміння. Пекар швидко вибрав найсмачніші булки, які тільки в нього були, і відніс їх у будинок Абдаллаха.
Другого дня Абдаллах відібрав по одному дорогоцінному каменю з усіх, які в нього були, і подався до ювеліра, щоб продати їх. Як тільки ювелір побачив таке рідкісне каміння в руках у бідно одягненої людини, він тут же подумав, що перед ним злодій. Непомітно подав знак своєму слузі, і той привів стражників. Стражники схопили Абдаллаха та привели його до царя.
Ювелір хотів вислужитися перед царем. Пішов він разом із стражниками і сказав цареві:
— О повелителю, дійшла до мене чутка, що з твоєї скарбниці зникло дорогоцінне каміння. Я зловив злодія, ось він. — І ювелір показав на Абдаллаха. Цар покликав царицю і поклав перед нею каміння, яке відібрали у Абдаллаха. Але цариця тільки глянула на них і одразу сказала:
— Це не моє каміння. Ці камені набагато прекрасніші за ті, що були в мене.
І вона попросила царя, щоб він купив їх для царівни. Цар відразу наказав стражникам відпустити Абдаллаха і вилаяв ювеліра за те, що він запідозрив ні в чому не винну людину. Потім він почав розпитувати Абдаллаха, як той роздобув ці скарби. Абдаллах розповів йому про все. Цар вислухав його і промовив:
— З сьогоднішнього дня ти будеш правити разом зі мною, Абдаллах. Абдаллах Морський весь час поповнюватиме царську скарбницю, так що подібної їй не буде ніде на світі. Іди та приведи сюди свою дружину та дітей.
У Абдаллаха від щастя запаморочилося в голові, адже про таку милість він навіть мріяти не наважувався. Пішов він додому за сім’єю. Цар тим часом наказав пошити для всіх розкішний одяг. З того дня Абдаллах правив разом із царем.
Щодня опівдні ходив він на берег моря з кошиком фруктів і щоразу приносив у палац перли та коштовне каміння. Царську скарбницю було переповнено, довелося її розширити. А оскільки Абдаллах міг вплинути на державні справи, люди в тій країні стали жити набагато краще. Абдаллах не забув про те, що таке голод і злидні, і почав дбати про бідних. Для тих, хто не мав даху над головою, він наказав збудувати будинки. За його наказом, запаси зерна справедливо ділили між бідняками. Багато нововведень запровадив Абдаллах. Царським вельможам це припало не до смаку, але вони були безсилі у своїй злості: цар вважав Абдаллаха своїм найкращим другом. Та й не могло бути інакше: адже завдяки Абдаллаху царська скарбниця наповнилася перлами та рідкісним дорогоцінним камінням, яких світло раніше не бачив.
Абдаллах об’їздив усю країну і робив, що міг, для блага своїх підданих. Одного разу, прогулюючись містом, він зупинився перед лавою пекаря і здивувався, що вона замкнена. Абдаллах почав розпитувати сусідів, що сталося з його другом. Йому розповіли, що пекар якось пішов із міста і не повернувся. Абдаллах почав шукати його по всій країні. Через тиждень пекаря привели до Абдаллаха; знайшли його в далекому селі, де він відкрив пекарню і жив, не знаючи потреби.
Пекар упав навколішки перед Абдаллахом і вигукнув:
— Я не зробив нічого поганого, о повелителю, змилуйся наді мною, пошкодуй моїх дітей!
— Ти що, не впізнаєш свого друга? – Запитав Абдаллах. — Устань, ідемо до моїх покоїв, там ми згадаємо старі часи.
Здивований пекар підвівся на ноги і наважився глянути на Абдаллаха. Тільки тут він упізнав рибака, з яким вони колись були друзями. Пекар розповів Абдаллаху, як він злякався, побачивши свого друга під вартою. Він подумав, що бідолаху повели до царя через ці дорогоцінні камені. Пекар не на жарт злякався, що і його покличуть на суд за те, що він за
міг Абдаллаху. Зі страху він втік із міста. А тепер, коли так добре скінчилося, радості друзів не було кінця. Абдаллах зробив пекаря своїм візиром, і з того часу вірні друзі не розлучалися. Абдаллах Земний не забував про Абдаллаха Морського. Щодня ходив він до моря з кошиком фруктів, а отримував за неї кошик дорогоцінного каміння та перлів. Якось він знову прийшов до моря, покликав свого морського друга, і коли той виринув із хвиль, простяг йому кошик із фруктами. Абдаллах Морський взяв кошик і сказав:
— Настав час, Абдаллах Земний, настав час показати тобі наше підземне царство.
— Але ж я загину в морі! – вигукнув Абдаллах. — Людина не може жити у воді, як риба.
— Не бійся, — заспокоїв його Абдаллах Морський. — Я намажу тебе особливою маззю, приготовленою з риб’ячого жиру, і ти чудово почуватимешся під водою.
Він поринув у воду і невдовзі знову виринув на берег.
— Роздягайся, Абдаллах, – сказав морський житель. — І він намазав свого друга якоюсь дивною маззю. Потім він узяв його за руку, і вони спустилися в море.
Друзі плавали під водою, їм траплялися зграї дивовижних риб: одні світилися, наче зірки, інші переливались усіма кольорами веселки. На деяких було страшно дивитися, такі це були чудовиська. Але всі вони пропливали повз і не звертали на друзів уваги. Абдаллаху Земному здавалося, що все це він бачить уві сні. Навколо зеленіли чудові рослини, вони відкривали свої величезні квіти та пелюстками, наче ротом, ловили маленьких рибок.
Абдаллах Морський привів свого друга до міста, розташованого на дні моря. Там жили істоти, схожі на людей, тільки від пояса вниз замість ніг вони мали хвости, як у риб. Абдаллах Земний не зміг відмовити морському другові, коли той запросив його до свого будинку, збудованого з черепашок та перламутру. Той не хотів відпустити його, доки покаже йому все в підводному царстві.
Абдаллаху Земному здавалося, що він провів під водою лише кілька годин. “Непогано було б подивитися на всі ці дива, – вирішив він. – Адже жодному смертному до мене не довелося цього побачити”.
Сподобалося Абдаллаху, що тут під водою не було ні багатих, ні бідних, у всіх були гарні будинки з черепашок та перламутру. Цар підводного царства ходив серед своїх підданих, розпитував людей про їхні потреби, вирішував їхні суперечки, ніби він був простим смертним.
— Всі ці порядки я заведу на землі, – вирішив Абдаллах. Він уже не думав про те, скільки часу провів під водою, а тільки намагався все дізнатися і запам’ятати, щоб потім з користю застосувати у себе вдома.
На дні моря не було ні ночі, ні дня. Промені сонця туди не проникали. Тільки незабаром Абдаллаху здалося, що він провів під водою тиждень. Подумав він, що рідні, мабуть, переймаються ним, а його друзі, цар і пекар, уже шукають його по всій країні. Та й сам Абдаллах боявся, ніби за той час, що він провів під водою, не пробралися до влади незадоволені вельможі і не зіпсували все те, що він зробив для свого народу.
— Дозволь мені, друже Абдаллах, – сказав він одного разу, – повернутися на землю. У мене там багато справ, а сім’я та друзі турбуються про мене.
Спочатку Абдаллах Морський просив Абдаллаха Земного залишитися, але коли побачив, що ніякі вмовляння не допомагають, проводив він друга на поверхню моря і сказав:
— Прощавай, ми вже ніколи не побачимось. Жаль, що ти не залишився з нами. На землі на тебе не чекає нічого хорошого.
І перш ніж Абдаллах Земний встиг відповісти, його друг назавжди зник у морській безодні.
Пішов Абдаллах до скелі, під якою він залишив свою сукню, перш ніж спуститися в підводне царство. Але там він нічого не знайшов. У душі він проклинав злодія і не знав, що йому тепер робити: не йти ж у місто роздягненим. А тут якраз ішов повз рибалку. Поглянув він на Абдаллаха і каже:
— Що шукаєш, друже, вчорашній день? Ходімо зі мною, допоможеш мені ловити рибу.
— Мене звуть Абдаллах, я друг царя, позич мені якийсь одяг, а завтра приходь у палац за нагородою. Рибалка засміявся:
— Ти скоріше зійшов би за царського блазня. Я не чув про жодного царського друга, та й взагалі сумніваюся, що в нього є друзі. Я охоче вірю, що тебе звуть Абдаллах. Абдаллахов тут хоч греблю гати, цілий полк би нас набрався. А йти до палацу за нагородою я не наважився б. До царської столиці звідси тисяча верст.
— Тисяча верст! – вигукнув Абдаллах.
Тільки зараз він подивився на всі боки і побачив, що там, де раніше зеленіли великі сади, сяяли білизною стіни будинків і блищали під синім небом вежі царського палацу, тепер ростуть хирляві дерева та туляться бідні хатини. перестав сміятися, підійшов до Абдаллаха і запропонував йому пообідати разом із ним. Він думав, що перед ним божевільний. Абдаллах подякував йому і, опустивши голову, вирушив у ті місця, де ще недавно стояв його будинок. Ніяк у нього все це не лягало в голові.
Підійшов Абдаллах до першої хатини. Біля порога сидів дідок і лагодив рибальську мережу.
— О старий, чи не скажеш ти мені, як пройти до царської столиці? – Запитав Абдаллах.
— До столиці? Тобі довелося б йти туди довго-довго, тижні та місяці, — відповів старий.
— Як же так? Адже столиця була тут у цих місцях, — здивувався Абдаллах.
— Так, ти маєш рацію, але це було так давно, що про це навіть дід мого прадіда не пам’ятає. Люди розповідають, що правил тут колись Абдаллах, добра та справедлива людина. Кажуть, що він навіть дружив з королем моря. Але хтозна, що з цього правда, а що вигадка.
Абдаллах мало не збожеволів, коли почув це. Зрозумів він, що провів йод водою не тиждень, а сто років. Не сказавши старому жодного слова, він пішов до моря.
— Абдаллах Морський, Абдаллах Морський, допоможи мені! – кричав він, що було сили.
Хвилі з шумом розбивалися об скелі, але скільки Абдаллах ні кликав, ні благав, ніхто не вийшов до нього.
І тоді Абдаллах увійшов у море, він заходив все глибше, ось вода була йому до пояса, по шию, але він заплющив очі, зробив ще один крок, і солона хвиля захлеснула його. У Абдаллаха закружляла голова, він хотів розплющити очі, але не міг. Повіки в нього стали раптом такі важкі, наче налилися свинцем. Але якийсь голос весь час повторював: “Відкрий очі, відкрий!” Абдаллах зібрав усі сили і підняв повіки.
І раптом він побачив замість зеленої води небо над головою, білі будинки в зелені садів купалися в сонячних променях.
Абдаллах лежав, прикрившись своєю старою рибальською мережею. А одяг був на ньому той самий, що він носив, перш ніж став другом царя. Тряхнув Абдаллах головою, ущипнув себе, зібрався з думками і нарешті зрозумів, що все це йому тільки наснилося. Як був він рибалкою, так і лишився. Схопився рибалка на ноги і застрибав від радості, що незабаром знову побачить своїх дітей і принесе їм замість іграшок гарні мушлі. Але тут згадав Абдаллах про свої негаразди. Адже він уже сорок днів не може повернути пекареві борг, сьогодні йому вже соромно йти повз його лавку. А чим він нагодує своїх дітей?
— Спробую ще раз, — подумав Абдаллах і закинув мережу в море. Тільки мережа зникла під водою, а рибалка вже відчув, що вона стала важка. Тягнув її, тягнув, уже думав, що не витримає, але все ж не випустив сіті з рук. Впіймав він цілу купу великих жирних риб. Взяв рибу на спину і весело попрямував до міста. Зупинився рибалка біля лави пекаря, дав йому дві найкращі риби, а решта відніс на ринок і вигідно продав.
Абдаллах повернув борг пекареві, а оскільки на ринку він накупив для дітей цілий оберемок овочів і фруктів, то не зміг взяти в пекаря хліб. Пекар поклав собі на голову десять найкращих буханців, і скільки не вмовляв його Абдаллах, сам відніс їх рибалці додому. Тільки це й здійснилося з його сну. І ще те, що вони з пекарем стали друзями. Вечорами зустрічалися вони біля його лави, розмовляли один з одним, і пекар дуже часто просив рибалки розповісти про Абдаллаха Морського.
— Ах, от якби ми могли так радити цареві, як радили уві сні, — не раз зітхали друзі, — людям тоді жилося б краще.
І пекар з рибалкою знову і знову бралися обговорювати, що змінили б вони у своїй країні. Діти уважно слухали їх і думали, що вони напевно будуть тими щасливцями, які зможуть давати поради цареві.
