Був собі цар, а в нього три доньки та один син. Жили вони собі привільно у пущах, мали пригожі палаци і всього вдосталь, чого лиш душі забагнеться.
Аж тут прийшло до них Щось уночі під вікно та й мовило:
– Царю! Віддай за мене найстаршу свою доньку!
Цар з палат відгукнувся та й каже:
– Коли ти не лихе, то йди в хату.
Найстарша царівна відчинила двері й визирнула надвір, а Воно і вхопило її та й помчало геть, невідомо куди. Цар спохопився на розшуки, нишпорив по всіх пущах, по всіх місцинах – не знайшов.
На другу ніч знову Щось підійшло під вікно та й мовило:
– Царю! Віддай за мене середульшу свою доньку!
Цар з палат відгукнувся і каже:
– Коли ти не лихе, то йди в хату.
Середульша царівна метнулася з хати, визирнула в темряву, а Воно і вхопило її та й помчало в безвість. Цар, вискочивши з своїх палат, ще довго і довго шукав свою доньку і, не знайшовши, вельми розпачав і побивався.
І померли з горя цар із царицею, залишилися лиш син їх і найменша донька.
А на третій день, в ніч глуху, знову Щось підійшло під віконце та й мовило:
– Віддай, царевичу, найменшу сестрицю!
Відгукнувся з палат царевич:
– Коли ти не лихе, то заходь у хату.
Наймолодша сестра його відчинила віконце – виглянути, що то за з’ява така, а Воно і вхопило її та й помчало, хто і звідки, – Бог знає. Затужив тоді гірко царевич, шукав, шукав сестру свою по всіх усюдах і, не знайшовши, пішов у світ за очі, куди ноги несуть. Ішов зо три неділеньки і надибав трьох чоловіків, котрі билися поміж собою. Запитав у них царевич:
– Навіщо ви б’єтеся?
А вони, задивившись на його красу молодецьку, відповіли:
– За спадок вітцівський.
– За який іще спадок?
– За сорочку, за шапку, за чоботи.
– Що ж то за сорочка така, і шапка, і чоботи такі?
– Та такі, що сорочку тую не проб’є жодна куля, а шапку як натягнути на голову, то й не видко людини зовсім, а чоботи такі, що як взути їх і сказати: «Несіть мене, куди я захочу», – то вони й понесуть.
Тоді царевич пораяв їм:
– Підіть он у хащі, наріжте лози і зробіть із неї по луку і по стрілі на кожного і стріляйте: хто найдалі влучить, візьме собі сорочку, хто поближче, тому чоботи, а третьому дістанеться шапка.
Втішилися чолов’яги та й гайнули в лозиння, а царевич мерщій шапку на голову, чоботи на ноги, сорочку на тіло і зі словами: «А тепер несіть мене, чоботи, до найстаршої сестри», – помчав лісами та ярами зі швидкістю блискавиці. Аж поки на другий день не вгледів у гущі камінний град, та такий, що звичній людині, а то й птиці навіть не перелетіти, не те що пролізти в нього. Завдяки шапці-невидимці зайшов царевич у той град, а в ньому камінні палати, а в них сестра його у світлиці шиє своєму чоловіку хустинку золотом. Уздрівши брата, кинулася до нього, а він до неї, одігнали злого тура, що вартував вхід у хороми, вскочили разом у світлицю. Привіталися, як годиться, і запитує брата сестра:
– Чого ти, брате, сюди приїхав?
– Та ноги самі занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?
– Мій чоловік – грім ясний. Ох! Мій чоловік лихий дуже, як прилетить, то спопелить, заб’є тебе. Де ж мені тебе сховати?
– Не бійся, сестронько, щось придумаю.
Одягнув він собі шапку-невидимку та й присів у куточку. Аж тут і сам грім ясний надлетів, вдарився об землю і перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і з порога вже:
– Щось тут руською кістю чути.
А жона йому:
– Там, де ти літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним заносить.
Тоді вдарив її він по щоці, вдарив і процідив крізь зуби:
– Видно, в тебе полюбовники завелися.
А вона й відповіла спересердя:
– Що ж! Брат мій приходив, але ж твого духу налякався, не знаю, куди подівся.
Кинувся тоді грім на пошуки. Зі сльозами в голосі проказував:
– О, хоч би я його та знайшов!
А жона його сумно так:
– Що ж! Коли ти його знайдеш, ти ж його заб’єш.
А він:
– Та ні, нізащо.
Тут царевич і вийшов на світ божий зі свого закуття:
– Здоров, зятю!
– Здоров, швагре!
Привіталися, як належиться, стали пити й гуляти, і сказав царевич:
– Зятю, навчи мене свого лицарства.
– А що, навчу.
Вийшли разом із палат, перекинулись громами і піднялись високо, ген за хмари, стали стукотіти й гриміти: вчитель добре, а учень іще ліпше. Повернулись вдоволені назад у хороми, стали знову пити й гуляти. І промовив нарешті царевич:
– Зятю, і ти, сестрице, прощайте, дорога мене чекає.
Вони ж плачуть за ним і не хочуть випускати. Насилу відкланявся, вийшов на двір і приказав чоботам-скороходам:
– Несіть мене, чоботи, тепер до середульшої сестри.
Мчав він лісами чотири дні і попав у такі хащі та нетрі! А там далі град камінний, а в ньому палац мурований, а перед палацом двір великий. І зайшов царевич на той двір, бачить – сестра його у світлиці своєму чоловіку хустинки шиє. Кинулись вони одне до одного в обійми, віталися та здоровалися, одігнали псів чатових та й зайшли разом до світлиці. Тоді й запитала сестра братика свого:
– За чим ти сюди прийшов?
– Та ноги занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?
– Мій чоловік – дощ рясний. Ох! Мій чоловік лихий, коли він прилетить, заб’є тебе, заллє тебе! Куди б то мені тебе сховати?
– Не бійся, сестронько. Якось буде.
Та й рукою по шапку-невидимку!
Аж тут земля застугоніла, дощ рясний летить! Вдарився об землю, перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і забубнів:
– Щось тут руською кістю чути.
А жона йому відповідає:
– Там, де ти бував, де літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним чути.
Тоді він її як вдарить по щоці!
– Значить, в тебе полюбовники завелися?
– Що ж! Мій брат приходив, але ж твого духу злякався, і не знаю, куди подівся.
Кинувся дощ на пошуки брата-прибульця, гірко зітхаючи:
– О, коли б мені його знайти!
А жона йому говорить:
– Якщо знайдеш його, то погибель йому принесеш, заллєш, заб’єш його!
– Та ні, не буду.
Аж тільки тоді царевич вийшов зі своєї схованки:
– Здоров, зятю!
– Здорово, швагре!
Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти, а невдовзі царевич попрохав свого зятя:
– Чи не навчив би ти мене лицарства свого?
– Навчу, а чого ж.
Вийшли вони з палат, перекинулись дощами й стали лити, топити села та гради: вчитель гаразд, а учень іще ліпше. Повернулися вдоволені собою додому пити й гуляти. Попрощався тоді царевич:
– Зятю, і ти, сестро, бувайте. Жде мене дорога.
Вони ж плачуть за ним, не випускають з хати, насилу якось розпрощався. Вийшов царевич на двір, відкланявся, відійшов трохи і приказав своїм чоботам-скороходам:
– Несіть мене до найменшої сестри.
Мчався лісом вісім днів, аж поки не вздрів серед хащ великий камінний град, та такий, що і не пролізти, і не перелетіти через нього. Але з допомогою шапки-невидимки пробрався він у той град, а в ньому – муровані палати. Бачить царевич – сидить у світлиці сестра його і шиє чоловікові хусточки шовком. Але ж ворота надійно охороняються від прибульців! Пильнує їх прикований олень семирогий. Та прорвався непоміченим повз того оленя царевич, вскочив у світлицю – просто сестрі в обійми. Розцілувалися, та й питає царевич:
– Сестронько моя рідна! А хто твій чоловік?
– Мій чоловік – вітер буйний. Де ж мені, бідній, тебе сховати від нього? Лихий він дуже, заб’є тебе, рознесе по світу.
Аж тут і сам чоловік надлетів, вдарився об землю, перекинувся молодцем хвацьким, зайшов у хороми і з порога зразу:
– Щось тут руською кістю чути!
А жона йому:
– Там, де ти бував і літав, там і руського духу набрався.
Він її тоді як вдарить по щоці! І так, крізь зуби:
– Цить, полюбовників собі завела!
Тоді вона й випалила:
– Що ж! Мій брат був, та твого духу перелякався, не знаю, де він зараз подівся.
Кинувся тоді буйний вітер на розшуки, гірко побиваючись:
– Лишень би я його знайшов!
Одізвалася тоді жона його:
– Ну добре, знайдеш ти його, так уб’єш же і рознесеш по світу.
– Та що ти, не буду!
Тоді аж царевич відгукнувся:
– Здоров, зятю!
– Здоров, швагре!
Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти. І просить царевич:
– Зятю, навчи мене лицарства свого.
– Навчу.
Вийшли вони з хоромів, перекинулися вітрами та й заходилися дути й повівати, цілі царства роздувати, хати перевертати: вчитель старається, а учень іще ліпше. Прилетіли назад додому, вдарились об землю, перекинулись молодцями, увійшли в палати і знову пити й гуляти! Аж поки не став царевич прощатися:
– Бувай, зятю, і ти, сестронько, бувай, жде мене дорога дальня.
А вони його не випускають, плачуть за ним, прохають:
– Живи у нас.
Ледве відкланявся їм та й пішов. Іде собі та й гадку гадає:
– Куди ж тепер мені податися?
І згадав собі, що казала якось йому рідна баба, буцімто єсть у нього ще брат Іван Білий, під білим наметом живе. Приказав тоді царевич своїм чоботам-скороходам:
– Несіть мене до брата.
А вони відповіли йому хором:
– Ходили ми по всіх царствах і по всіх державах, а такого не знаємо.
Тоді покинув він їх під лісом, а сам подався в такі вже нетрі та пущі! Аж бачить у тих нетрях – град камінний! Підійшов царевич під самі ворота, стукнув паличкою, і вийшов до нього старезний дід. Привіталися:
– Здорові були, діду.
– Здоров, синку. Для чого ти сюди зайшов?
– Чи не знаєте ви, дідусю, мого брата, Білого Івана під білим наметом?
– Та щось не пригадую. Скільки градів і царств я звідав, перейшов, а такого не знаю, хіба би мої слуги знали, запитаю.
Вийшов старець поза двір і як свисне! Назбігалося повно всілякого гаддя, і каже він до них:
– Чи не знаєте ви, слуги мої, Білого Івана, який під білим наметом живе?
– Та ні, не знаємо!
– Мусите знати! Бо інакше вам голови постинаю!
А сам звернувся до царевича:
– Не знають вони, синку, а то, напевно б, сказали! Але єсть у мене старший брат, піди ще до нього та й запитай: мо’ він знає.
І пішов молодець лісом, йшов зо три неділеньки і знову надибав у пущах град камінний. Підійшов під ворота, грюкнув паличкою, вийшов білий-пребілий старець:
– Для чого ти сюди прийшов?
– Може, ви, батеньку рідний, знаєте. Єсть у мене брат Іван Білий, під білим наметом живе. Чи не чули про такого?
– Щось не пригадую, хіба би мої слуги знали. Вийшов за град, свиснув богатирським голосом, назбігалося повно всякої звірини, якої лишень водиться по світах, і питає в них:
– Чи не знаєте ви, слуги мої, Івана Білого, що під білим наметом живе?
– Та ні, не знаємо.
– Мусите знати, бо інакше голови вам постинаю!
– Та ні, не знаємо!
Тоді звернувся старець до царевича:
– Вони б сказали, але ж дійсно не знають. Звернися ще, синку, до мого старшого брата, той знає.
Пішов царевич знову лісом, ішов зо шість неділь і знову угледів у нетрях град камінний. А в ньому під сріблом палати. Стукнув царевич паличкою край воріт, і вийшов до нього такий престарезний дід, що годі повірити очам своїм, і запитав:
– За чим ти мене кличеш?
– Чи знаєте ви, дідусю, мого брата Івана Білого, що під білим наметом живе?
Думав старець аж три дні і не міг згадати:
– Скільки я по світу ходив, по різних царствах і всякого чоловіка знаю, а такого не пам’ятаю. Ще запитаю у слуг, чи не знають.
Вийшов за ворота і свиснув, та так, що аж земля зрушилась, і злетілися всі птиці, які лиш водяться на світі. І запитав їх старець:
– Чи не знаєте ви, слуги мої вірнії, такого чоловіка?
– А якого?
– Білого Івана, що під білим наметом живе.
– Та ні, не знаємо такого.
– Мусите знати, бо голови постинаю вам.
Всеньке птаство позліталось на раду. Лишень однієї птахи не було, саме тієї, котра має таке перо, що як запалити його, то де б та птаха не була в тій хвилі, а мусить прилетіти до свого пера. Запалив старець оте перо, і прилетіла птиця та й запитує у свого пана:
– Чому ти мене кликав?
– Чи відаєш ти такого чоловіка, старшого брата оцього парубка, того, що Іван Білий, під білим наметом живе?
– Як тут не відати? Я щойно від нього.
Сказав тоді старець:
– Слухайте ж, мої слуги! Візьміть сього чоловіка та занесіть туди.
А птахи й відказують:
– Приготуй же п’ятдесят бочок м’яса і п’ятдесят бочок меду, набий дичини, то ми його і доставимо до того місця.
Приготував старець то все, сів царевич зі своїм спорядженням на килимок, птахи підняли свою ношу та й полетіли. Всю дорогу кидав царевич шматки м’яса для птиць, а вони його все питали:
– Чи видно вже землю?
– Не видно.
Ще вище здіймалися вони і питали:
– Чи видно землю?
Наприкінці піднесли його так високо, що аж волосся на голові загорялося, і знов спитали:
– Глянь назад і наперед: чи видко вже землю?
Він розглянувся довкола і відповів їм:
– І ззаду вода, і спереду вода.
Що вони закричать, то він їм кидає шматки м’яса, і так без кінця, викидав геть усе, що мав. Наостаток, коли вони знов закричали, відрізав шмат м’яса зі своєї ноги і кинув їм.
Впустили вони його долі і говорять:
– Що ти кинув нам під кінець таке солодке?
Він злякався і не відповідає. А вони наполягають:
– Скажи, не бійся.
Признався він:
– Та я зі свого стегна вам відрізав м’ясця і кинув.
Плюнули вони йому тоді на рану, і загоїлася вона. Дивиться царевич – і спереду себе, і ззаду – стоїть він на острові, а на ньому білий кінь, хорт і сокіл. Нагадав він собі, як зяті вчили його свого лицарства. Перекинувся він вітром і схопив свого коня, понісся високо та впустив коня на березі, впав кінь і забився. Став плакати царевич, став його водою відливати і відлив-таки, втішився дуже, сів на коня та й поїхав. Прибув до свого брата Івана, котрий спав. А кінь Іванів, кінь богатирський, жар їв, хорт зайця поїдав, а сокіл качкою смакував. Одігнав царевич коня отого, свого коня приставив до жару, відігнав сокола і теж приставив свого. Сам ліг собі біля брата свого поспати. Прокинувся брат його Іван Білий і думає собі:
«Що се? Чий би то був кінь, і сокіл, і хорт? Адже мій кінь збоку стоїть, а чужий жар його їсть; мій хорт збоку, а чужий зайця їсть; мій сокіл збоку, а чужий качку їсть».
Подивився на свою постіль: лежить на ній якийсь прибулець. Від обурення схопив Іван Білий свій меч-самосіч і хотів спершу тому чоловікові голову відрубати, але ж роздумав собі: «Щось тут не так: коли б він був лихий чоловік, то відрубав би мені сплячому голову; значить, добрий то чоловік».
Став будити його:
– Встань, чоловіче. Для чого ти до мене зайшов?
Прокинувся царевич і відізвався:
– Я твій брат молодший, а ти мій брат старший, Іван Білий.
– Так, я Іван Білий.
Привіталися вони, як годиться, стали пити й гуляти. Аж тут приходить до Івана Білого лист: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на битву».
– Зараз іду, – відповів той.
Пішов Іван Білий під міст, став гострити свій меч-самосіч. І просить його брат-царевич, згадавши про свою непробивну сорочку:
– Давай, брате, піду я за тебе на ту битву. Подивишся, чи гідний я тобі брат.
– Куди, братику! Той змій з трьома головами посіче тебе на дрібен мак.
Тоді порадив йому брат:
– Ти, брате, всіх рубай, окрім того триголового змія. Його не руш.
Пішов царевич на бій і став рубати зміям голови, порубав геть усе військо, аж сам тяжко здивувався:
– Скільки ж я тисяч поклав?
Наліг на свого богатирського коня та й понісся.
А триголовий змій мчиться за ним, та тільки ніяк не наздожене, гора розступилася перед царевичем і сховала його від змія.
Повернувся молодець до свого брата і каже:
– Порубав усіх.
Аж через три дні знову приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на баталію!» Пішов Іван Білий гострити свій меч-самосіч, і знову просить його царевич:
– Давай, брате, піду я замість тебе на битву.
– Та ні, братику, отой змій з шістьма головами тебе точно порубає на сей раз.
– Що б ти, брате, не казав, а все ж піду.
І знову попросив Іван Білий, щоби не чіпав змія з шістьма головами.
І пішов царевич на битву, став рубати зміям голови, порубав дощенту геть усе військо. І знову здивувався сам собі:
– Скільки ж тисяч я порубав?
Тоді наліг на свого богатирського коня та й понісся, знову гора розступилася перед ним і сховала. Повернувся до свого брата живий-здоровий і каже:
– Всіх порубав.
І знову через три дні приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко, виходь на битву».
Взяв Іван Білий свій меч-самосіч і пішов під міст гострити, і гострив зо три доби. А царевич знову своє:
– Давай, брате, я піду на герць.
– Та що ти, братику, єсть тут такий змій із дванадцятьма головами, він же тебе посіче на дрібен мак.
– Та вже якось буде. Не ликом шитий.
Пішов, вийняв свій меч-самосіч і як махне на два боки! Наче косою підтяте, падає військо зміїне направо і наліво, падає, як у покоси трава. Сиплються голови зміїні, наче пісок на берег. Всіх вирубав, залишився лишень єдиний змій, отой, що з дванадцятьма головами. І думає собі царевич: «Скільки тисяч порубав, то невже не подолаю і цього, єдиного? Помагай мені, Боже милостивий».
Наліг на свого богатирського коня і ринув за тим змієм! Змій утікає щодуху, царевич за ним, жене і не наздожене. Пригнались вони разом під гору велику, розступилася та гора, і скочив змій усередину її. А царевич ніяк не зумів стримати свого коня богатирського, і теж занесло його в нутро тої гори, а вона зійшлася назад і щільно перекрила усі виходи.
Як втішиться тут усе гаддя, котре жило в тій горі!
– А, попався, проклятий сину, що хотів нас усіх порубати! Ось тепер ми вже тебе, напевно, вб’єм, та ось кари відповідної тобі ще треба намислити. Наразі лізь до нашої сестри, спочивай і потерпай за свою шкуру трикляту.
А в тих горах була світлиця велика. В ній рідна сестра отих трьох головних зміїв сорочки шила своїм братам. Поліз туди царевич, щоб трохи спочити після битви. Привіталися вони зі зміївною, і питає вона його:
– За чим ти сюди приїхав?
– Мене сюди мій кінь заніс.
Здивувалася тій відповіді зміївна, а по хвилі каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то мої брати не вб’ють тебе, а як ні – то таки вб’ють.
– Та чого, візьму.
І заприсягся, що візьме.
Аж тут викликає його змій:
– Ану, дмухни на тік, будемо молотити!
– Твій дім, твоя воля, дми ти.
– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.
Царевич дмухнув – і посріблився тік, змій дмухнув – помідився; стали вони битися, і вбив царевич змія. Аж тут другий змій одізвався:
– Лізь битися! Але поперед тим дмухни на тік!
– Дми ти.
– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.
– Твій дім, твоя воля, дми ти.
– Дми, царевичу! Я вб’ю тебе.
Царевич дмухнув, помідивши, змій дмухнув, посрібливши, стали битися. І ніяк не вдавалося царевичу побороти змія. Аж згадав собі він, що зміївна дала йому два ножі булатних, і як вдарить отими ножами змія під серце! Убив на місці. Поліз у світлицю спочивати, і питає зміївна:
– А що, убив?
– Убив.
Почав царевич гарячково шукати вихід по всіх коморах і дірках – як би йому вибратися відтіль на волю. А зміївна йому говорить:
– Всюди ходи, тільки не йди в ту комору, що золотою печаткою мічена.
Але він таки не втерпів, закортіло і туди зиркнути. І бачить царевич – висить там рідний батько зміївни, підвішений за залізний гак ребром, а під ним горить вогонь великий, а на тому вогні казан смоли кипить. І мовить змій:
– Прийми он ту смолу. Зніми мене з гака.
Царевич запитав:
– А ти не будеш битися?
– Не буду.
Уволив його волю царевич. А тоді змій накинувся на нього:
– За віщо ти синів моїх побив? Тепер я тебе за те у смолу вкину. Пішли на герць!
Вийшли вони з комори, а зміївна прошептала царевичу на вухо:
– А що я тобі говорила, щоб ти не йшов туди?
– Як же мені його вбити?
– Його не вдасться нікому вбити, бо він весь кам’яний.
Зажурився царевич. Вона тоді говорить:
– Дам я тобі такого піску, що як одне лиш зерно попаде в око, то осліпне око.
Аж тут кричить змій:
– Іди битися!
Пішов царевич, стали битися. Наприкінці як жбурне царевич отим піском змію межи очі! Змій і здох.
Повернувся царевич до свого брата Івана Білого:
– Здоров, брате старший мій!
– Здоров!
Стали на радощах пити й гуляти.
– А тепер нумо, брате, і женитися. Вже пора нам двом.
– Нумо.
Поїхав менший брат невідомо куди і привозить згодом до Івана Білого свою жінку. Сподобалась вельми старшому брату обраниця царевича. Стали пити й гуляти. Коли це менший брат говорить старшому:
– Візьми собі, брате, мою жінку. Лишаю її тобі. Сам же поїду шукати для себе Семикрасу.
Охоче згодився на таке старший брат. А царевич поїхав по свою зміївну Семикрасу, віднайшов її, повернулись вони разом додому, стали пити й гуляти, й матір поминати, як говориться: «Богу нашому слава во віки віків, амінь».
