Жили за старих часів у маленькому селі на схилі гори батько, два сини та невістка. Коли молодший син народився, батькові під п’ятдесят було. Назвали хлопчика Ер-сяо. Виріс він кмітливим, охочим до роботи і всі його любили.
Коли Ер-сяо минуло тринадцять років, батько захворів і помер. І став Ер-сяо жити зі старшим братом та невісткою. Брат — ледар, а невістка зла та вредна. Була в них стара корова. З ранку до вечора пасе її Ер-сяо. Роз’їлася корівонька, стала товстою і гладкою.
Ось якось і каже зла дружина своєму ледачому чоловікові:
— Треба зілля добути, Ер-сяо отруїти —тоді не треба буде ділити господарство!
Лінивий брат у цей час на ліжку дрімав. Відповідає він дружині, ледве язиком крутить:
– Гаразд!
Наварила зла невістка пельменів, з білої муки та чорної. У білі отрути поклала, молодшого брата пригощати зібралася. А чорні собі та чоловікові залишила.
Пасе Ер-сяо корівку на березі річки, вже й обід настав. Наїлася корівонька, живіт роздувся. Та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому принести.
І каже хлопчик корівці:
— Ходімо, корівко, додому. Обід надворі, сонце вогнем палить.
Стоїть корівка, не ворухнеться, а у самої сльози з очей капають.
Здивувався хлопчик, запитує:
— Ти що, корівко, не наїлася, не напилась?
Відкрила корівонька рота і заговорила людським голосом:
– Добрий хлопчику! Вернешся додому, їж пельмені чорні, не їж білі.
Не зрозумів Ер-сяо до ладу, в чому справа. Вернувся додому, а зла невістка посміхається і лагідно так каже:
— Ти, братику, корову пас, траву косив — мабуть, притомився. Я тобі білих пельменів приготувала. Їж швидше поки не прохололи!
Відповідає їй Ер-сяо:
— Залиш, невістко, білі пельмені собі та старшому братові, а мені й чорні смачні!
Сказав так, присунув до себе пельмені із чорної муки і давай їсти. Невістка поряд стоїть, злі очі витріщила. Дочекалася, поки Ер-сяо піде, взяла білі пельмені викинула і знову недобре замислила. “Гаразд! – думає. — Хочеш чорні пельмені їсти, то я тобі й у чорні отрути покладу». Так вона й зробила. Наробила другого дня чорних пельменів, отрути в них поклала, а білі собі та чоловікові залишила поласувати.
Пасе Ер-сяо корівку на схилі гори, вже й обід настав. Наїлася корівонька, аж живіт роздувся, та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому принести.
Каже хлопчик корівці:
— Ходімо, корівонько, додому! Обід надворі, сонце вогнем палить.
Стоїть корівка, не ворухнеться, а у самої сльози з очей капають.
Здивувався хлопчик, питає:
— Ти що, корівко, не наїлася, не напилась?
Відкрила тут корівка рота і заговорила людським голосом:
– Добрий хлопчику! Вернешся додому — їж пельмені білі, не їж чорні.
Цього разу збагнув Ер-сяо, в чому річ. Вернувся додому, а зла невістка посміхається і лагідно так примовляє:
— Ти, брате, корову пас, притомився. Говорив ти вчора, що до смаку тобі чорні пельмені, от я тобі чорненьких і наварила. Їж швидше, поки не прохололи!
А Ер-сяо бровою не повів, оком не моргнув, відповідає:
— Невістонько, як батько помер, ви з братиком завжди білі пельмені їсте, дай сьогодні мені ними поласувати!
Сказав так і почав білі пельмені їсти. Невістка поряд стоїть, злість її розбирає. Вчора хотіла хлопчика занапастити, нині пробувала — ніяк не виходить. Задумала вона тоді по-іншому позбутися Ер-сяо і каже своєму лінивому чоловікові:
— Скоро зима, сніг випаде, ніде буде корову пасти, навіщо даремно Ер-сяо годувати? Давайте ділитися. Ер-сяо дамо тік з маленькою коморою і десять соток пісної землі. Нам – корова, на якій орати можна, йому великий рудий пес. Нам – курка-несучка, йому – великого півня. Нам – справний плуг та міцний хомут, йому – зламаний плуг та гнилий хомут.
Позіхнув лінивий старший брат, погодився: гаразд, мовляв!
Так і поділилися, молодшого брата навіть слухати не стали. Прийшла зима. Ер-сяо в гори ходить, траву та хмиз збирає, півень йому допомагає, зернятка підбирає, пес гілки носить. Розгодував Ер-сяо півня, розгодував собаку. А лінивий старший брат до самого вечора стайню не відчинить, сіна корові не дасть. Холодно корівоньці, голодно, обмерзла вона — одна шкіра та кості. Гляне на неї Ер-сяо – серце щемить від жалю.
Настала весна, саме час орати. Зажурився хлопчик. Побачив рудий пес, що господар його сумний ходить, загавкав:
– Гав-гав-гав! Мене запряжи – за корову зійду! Гав-гав-гав! Мене запряжи – за корову зійду!
Побачив великий півень, що його господар сумний ходить, закричав:
– Ку-ку-рі-ку! Я орати можу! Запряжи мене! Ку-ку-рі-ку! Я орати можу! Запряжи мене!
Запряг Ер-сяо рудого пса, запряг великого півня, пішов поле орати. Махає півень крилами, тягне плуг, старається. Махає пес хвостом, тягне плуг, надривається. Ер-сяо позаду йде, плуг тримає. Так і ріже плуг сиру глину, так і ріже.
Невдовзі Ер-сяо всю землю переорав. Дізналася про те зла невістка, знову недобре замислила, каже своєму лінивому чоловікові:
— Зовсім немічна стала наша корова, віз тягнути не може. Піди до Ер-сяо, візьми рудого пса та великого півня, може, на них возити будемо?
Мовчить Ер-сяо, ніби й не бачить старшого брата. Розпрямився тоді старший брат, розігнув свою ліниву спину і каже:
— Не даси, повернусь додому, замордую стару корову до смерті.
Пожалів Ер-сяо корівку, дав старшому братові пса та півня. Запряг їх ледар, повний віз гною навалив, вдарив батогом і примовляє:
— А ну піднатужтися, старшому братові послужіть!
Сам віз не штовхає, тільки вигляд робить, прикро йому, що півень та пес його самого не везуть. Трохи минуло часу, зморилися півень та пес, ледве тягнуть, а ледар знай батогом їх стьобає. Розсердилися бідолахи, зупинилися, йти не хочуть. Бив їх ледар, бив, так і забив до смерті. Сам утомився, повернувся додому, заліз на ліжко і заснув.
Прийшов молодший брат із поля, про обід і не думає, одразу до старшого брата подався.
Побачив у дворі злу невістку і питає:
— Де мій рудий пес та великий півень? Я їх додому відведу погодую!
Махнула невістка рукою і каже:
— Ох, і не згадуй краще, забив пса та півня твій старший брат, лежать вони на дорозі.
Почув це Ер-сяо, зайшлося в нього серце, побіг до дороги. Дивиться – лежить на дорозі великий рудий пес, а поруч півень. І злість взяла Ер-сяо, і гірко йому. Плакав, плакав, потім узяв на руки півня та пса, до себе притиснув, поніс додому. Закопав він їх перед хатиною. Як вернеться з поля, біжить на могилку подивитися. Минуло кілька днів, і виріс на могилці в’яз, листочки ніжні, світло-зелененькі, блищать як дорогоцінні камінці виблискують. Щодня його Ер-сяо поливає. Виріс за рік в’яз вище за Ер-сяо. Настала весна, на в’язі бруньки з’явилися – круглі монетки. Підніме юнак голову, милується. Раптом ненароком стовбур дерева під рукою труснув. Шу-шу-шу – зашелестіло, зашуміло, бруньки з дерева дощем посипалися. Нахилився Ер-сяо, хотів підняти, дивиться — очам своїм не вірить: не бруньки це зовсім — монети золоті та срібні так і сяють, так і переливаються. Зібрав їх Ер-сяо, купив буру корівку. З того часу ще старанніше почав працювати.
Дізналася про це зла дружина брата. І ось одного разу, коли Ер-сяо в полі працював, перелізла через стіну до нього на подвір’я, схопилася за стовбур в’яза і давай його трясти. З дерева бруньки дощем посипалися. Буць-буць-буць — злу невістку по голові б’ють. Відпустила вона стовбур, двома руками за голову схопилася.
– Ой-ой -ой! – Кричить.
Нахилилася, дивиться — ніяких монет на землі немає, ні золотих, ні срібних, одні камінці валяються. Помацала невістка голову — вся голова в гулях. Розлютилася, сокиру знайшла. Бах- ба-бах – зрубала в’яз. Тут саме Ер-сяо з поля повернувся. Побачив: і прикро йому й гірко. Запитує він злу невістку:
— Ти навіщо мій в’яз зрубала?
А та очі закотила і каже:
— І не згадуй ти краще про своє дерево, усю голову мені поранило.
Сказала вона так, рукою махнула та до себе пішла.
Засмутився Ер-сяо, дерево рукою погладив, потім ножик дістав, гілок нарізав, кошика сплів, під стріхою підвісив. Прилетіли птахи з півдня, прилетіли з півночі, яйця в кошик знесли. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли з півночі, яйця в кошик поклали. Надвечір кошик до країв наповнився.
Дізналася про це зла невістка і каже своєму ледачому чоловікові:
— Мабуть, не любиш ти яйця їсти! Дивись, скільки їх у молодшого брата в кошику під стріхою!
Почув це старший брат, очі витріщив, на ноги схопився.
– Збігаю, попрошу кілька штук.
А дружина відповідає:
— Не яйця проси, а кошик. Нехай ластівки та інші птахи самі нам яєць нанесуть, он скільки їх буде, не те що в хаті, на подвір’ї не помістяться.
Пішов старший брат до молодшого. Іде, а про себе думає: раптом не дасть йому Ер-сяо кошик чарівний? Увійшов, обличчя жалісливе, і каже, мало не плаче:
— Дай, брате, твоїм кошиком покористуватися, бо я з голоду скоро помру. Останній раз це, потім сам старанно працюватиму.
Серце в Ер-сяо добре, почув він, що старший брат з голоду помирає, позичив йому кошик. Побачила це зла невістка, аж рота від радості роззявила. Підвісила кошик під стріхою, сама біля воріт сіла, покрикує:
— Птахи, зі сходу летіть, птахи, із заходу летить, у мій кошик швидше кладіть яйця! Ластівки, з півночі летить, ластівки, з півдня летить, швидше в мій кошик яйця кладіть!
Прилетіли птахи з півдня, послід у кошику залишили, прилетіли птахи з півночі, послід у кошику залишили. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли ластівки з півночі, теж послід у кошику залишили й далі полетіли. Розсердилась зла невістка, схопила палицю та як ударить по кошику!
Малі пташки цвірінькають:
— Цвірінь – цвірінь -цвірінь! Невістка зла, серце має зле, печінку має злу! Цвірінь! Клюнемо її в око! Клюнемо її в око! Цвірінь!
А ластівки їм допомагають:
– Фьють, фьють, фьють! Невістка зла, серце має зле, печінку має злу. Фьють-раз! Клюнемо її в праве око, клюнемо її в ліве око!
Кинулися тут разом на злу невістку різні птахи та ластівки, закрутилась-закружляла зла невістка, боляче їй, репетує, кричить, а лінивий чоловік на ліжку лежить, крізь сон бурмоче:
— Чого репетуєш, мені спати не даєш?
Виклювали птахи злій невістці очі. Ледачий брат невдовзі з голоду помер. А працьовитий Ер-сяо жив у щасті та достатку.
