Жив собі колись один старий рибалка. Мав він дружину та трьох дітей і був дуже бідний. Щодня закидав він у море невід – чотири рази, ні більше, ні менше. Такий був у нього звичай.
Вийшов він якось опівдні на берег, поставив свого рибальського кошика і, підібравши поли халата, зайшов у воду й закинув невід. Відчувши, що невід поважчав, рибалка спробував його витягти, але не зміг. Вибрів рибалка з води, забив на березі кілок і прив’язав до нього невід, а сам роздягнувся й пірнув у воду.
Кілька разів пірнав він, аж поки витяг невід на берег. Зрадів рибалка, хутенько вдягся й зазирнув у невід, однак побачив там тільки мертвого осла. До того ж, невід був порваний. Зажурився рибалка і вигукнув:
– Оце так спіймав!
Він полагодив невід і знову закинув у воду. Почекав, поки невід зануриться, потяг і відчув, що він важчий, ніж минулого разу, і наче зачепився за щось. «Бач, яку рибину виловив!» – подумав рибалка і, роздягнувшись, пірнув. Пірнав доти, доки звільнив невід. Коли ж виволік його на берег, то знайшов там тільки старий глек, повний піску та мулу.
Рибалка жбурнув глек подалі, викрутив невід, обчистив його від мулу і знову закинув у воду. Коли втретє витяг він невід, то знайшов у ньому саме лиш череп’я, бите скло та старі кістки.
Заплакав рибалка і мовив:
– Горе мені! Я рибалю тільки чотири рази на день! І оце вже тричі закинув невід, а нічого не спіймав! Невже і за четвертим разом нічого не зловиться і нічим мені буде годувати сьогодні дружину й дітей?
Востаннє закинув рибалка невід, проте й цим разом витягти не подужав. Роздягнувся він, пірнув у воду й довго відчіплював невід.
Розклав його на березі й побачив, що там блищить глечик із жовтої міді, а шийка в того глечика запечатана свинцем, а на свинці – печать Сулеймана ібн Дауда. Рибалка дуже зрадів і подумав:
«Продам я цей глечик на базарі мідникам і візьму за нього не менше десяти золотих динарів!»
Він зважив глечик на руці, відчув, який він важкий, і, глянувши на печатку, сказав сам собі:
– Ану ж бо гляну, що там усередині, а вже потім продаватиму!
Старий заходився колупати свинець ножем і врешті зірвав його з шийки. Поклав він глечик набік і потрусив, але звідти нічого не полилося й не випало, і це здивувало рибалку.
Та за мить із глечика пішов дим. Здійнявся той дим до неба, а тоді поповз над землею, загуснув, затремтів і зробився злим духом – іфритом.
Ноги іфрита стояли на землі, а голова, здоровенна, наче баня мечеті, сягала хмар. Руки – як вила, рот – як печера, зуби – як скелі, ніздрі – як сурми, а очі – як ліхтарі. Він був страшний і гидкий на вигляд.
І коли рибалка глянув на іфрита, коліна в нього затремтіли, зуби заклацали, а в очах потемніло від страху.
Та іфрит, побачивши рибалку, вигукнув:
– О пророче аллаха Сулеймане! Я більше не порушу твоїх наказів!
Приголомшений рибалка мовив:
– О іфрите, ти називаєш мене Сулейманом, пророком аллаха, але ж мудрий Сулейман помер тисячу вісімсот років тому! Тож розкажи мені, де ти був протягом цього часу і як опинився в глечику?
– Радуйся, рибалко, – відповів іфрит, – бо за хвилину я вб’ю тебе. І смерть твоя буде страшна!
– За що ти вб’єш мене, і навіщо тобі моє життя? Адже я підняв тебе з дна морського і випустив з глечика, – відповів рибалка.
– Скажи, якою смертю ти хочеш померти і яку кару прийняти? – правив своєї іфрит.
– За який же гріх ти хочеш так тяжко мене покарати? – вигукнув рибалка. – Краще розкажи свою історію.
– Я, щоб ти знав, рибалко, один із джинів-віровідступників. Колись давно я не послухався царя Сулеймана, і царський візир привів мене до нього, і Сулейман схотів, щоб я став під його руку, але я відмовився. Тоді цар звелів принести глечик, і ув’язнив мене в ньому, заливши шийку свинцем і відтиснувши на ньому ім’я аллаха. Потім цар віддав наказ джинам, і ті кинули мене в море. Я пробув на морському дні сто років і заприсягся сам перед собою, що дам величезне багатство тому, хто визволить мене. Минуло сто років, а мене ніхто не звільнив. І ще сто років минуло, і я знову заприсягся: тому, хто випустить мене, я відкрию всі багатства землі. Проте знову ніхто не звільнив мене! Минуло ще чотириста років, і я пообіцяв: я виконаю три бажання того, хто врятує мене! Та й тоді ніхто не вибавив мене. І я розлютився й поклявся самому собі: коли хто-небудь мене випустить, я вб’ю його, але смерть хай вибере собі сам.
Вислухавши іфрита, рибалка вигукнув:
– Яких тільки див немає на світі! І чому я спізнився аж на тисячу років?! Не вбивай мене за те, що я тебе врятував! Адже я вчинив з тобою по-доброму, а ти мені хочеш відплатити злом!
– Твоя смерть уже за плечима! Вибирай, як ти хочеш померти! – не відступався іфрит.
І тоді рибалка сказав собі: «Він джин, а я – людина. От я й подумаю, як перемогти джина розумом і хитрістю, поки він міркує над тим, яку смерть на мене наслати».
І він спитав у іфрита:
– Невже мені не минути смерті?
А іфрит заревів у відповідь:
– Не минути!
Тоді рибалка вигукнув:
– Заклинаю тебе іменем, яке вирізьблене на персні пророка Сулеймана, і прошу тебе відповісти правду на одне-єдине моє запитання!
– Гаразд, питай. Але нехай твоя мова буде короткою.
– Ти кажеш, що сидів у глечику. Але там не поміститься навіть одна твоя рука чи нога. То як же ти весь туди вліз?
– Ти не віриш, що я сидів у глечику? – крикнув джин.
– Ніколи не повірю, поки не побачу тебе в ньому, – відповів рибалка.
Джин ураз обернувся на дим, зібрався в хмарину і почав потихеньку входити в глечик. Нарешті ввійшов увесь. Тоді рибалка схопив свинцевий корок, заткнув ним глечик і вигукнув:
– Тепер вибирай, джине, якою смертю хочеш померти! Присягаюсь небом, я кину тебе в море і побудую на цьому березі дім. І хоч би хто прийшов сюди, я нікому не дам ловити риби. Скажу, що тут лежить на дні іфрит, і тим, хто його витягне, він пропонує вибирати, якою смертю померти!
Почувши слова рибалки й зрозумівши, що його знов ув’язнено в глечику, іфрит спробував вилізти, але не зміг, бо йому не дозволяла печать. Збагнувши, що рибалка перехитрив його, він сказав:
– Та я ж пожартував з тобою!
– Ти брешеш, о найнікчемніший із джинів! – відповів рибалка і поніс глечик до води.
– Ні! Ні! Не треба! Не кидай мене в море, – закричав іфрит.
– Ба треба! – відповів рибалка.
Тоді іфрит сказав улесливим голосом:
– Ні, я не вірю, що ти здатен на такий жорстокий учинок!
І рибалка відповів:
– Я кину тебе в море! Якщо ти вже пробув у ньому тисячу вісімсот років, то й лежи там далі, аж до страшного суду. Хіба я не просив тебе: «Пожалій мене, не вбивай!» Але ти не послухався й хотів мене знищити. Однак це тобі не вдалося – я обманув тебе!
– Випусти мене, і я стану твоїм добродійником! – благально мовив джин.
– Брешеш, негіднику! – вигукнув рибалка. – Ми з тобою, наче візир царя Юнана та лікар Дубан.
– А хто вони такі, візир царя Юнана та лікар Дубан, і що з ними трапилося? – спитав джин. – Прошу тебе, розкажи.
Оповідка про царя Юнана та його візира
– У давні часи, – почав рибалка, – жив собі в персидській землі цар на ймення Юнан. Був він багатий та пишний, мав силу-силенну воїнів та рабів. Але на тілі в царя були страшні виразки. І лікарі не вміли вигоїти їх. Цар пив різне зілля, мастився різними мастями, однак нічого йому не допомагало. Ніхто не міг його вилікувати.
Якось прийшов у місто славетний лікар Дубан. Був він уже старий і прочитав багато грецьких, персидських, візантійських та арабських книг, знав науку лікування і науку зірок, володів знаннями про безліч рослин і трав, свіжих та сухих, цілющих та небезпечних, вивчив філософію і багато всяких інших наук.
Пробувши в місті кілька днів, лікар дізнався про цареву хворобу, про те, що найкращі лікарі та вчені не можуть його вилікувати. Дубан просидів ніч над мудрими книгами, а коли настав ранок і засяяло сонце, він убрався в найкращий свій одяг і пішов до царського палацу. Поцілувавши землю біля ніг царя, Дубан шанобливо побажав йому вічної слави та щастя, а потім назвав себе і мовив:
– О царю, я чув, що ти страждати під тяжкої недуги і ніхто не знає від неї ліків. Я вилікую тебе, царю! Але я не даватиму тобі ніякого зілля, ніяких мастей.
Почувши Дубанові слова, цар Юнан дивом здивувався й вигукнув:
– Як же ти мене вилікуєш? Присягаюся небом, я зроблю багатим і тебе, і твоїх дітей, і дітей твоїх дітей, якщо ти вибавиш мене від недуги! Все, що захочеш, буде твоїм! І їстимеш ти за одним столом зі мною, і станеш ти моїм улюбленцем!
Цар Юнан подарував лікареві почесне вбрання і ще раз спитав:
– Невже ти вилікуєш мене без зілля та мастей?
І лікар Дубан відповів:
– Так, я тебе вилікую!
І тоді цар спитав:
– Якого ж дня і якої години це станеться? Поквапся, сину мій!
– Слухаю і корюся! – відповів лікар. – Це станеться завтра!
Він подався в місто, найняв будинок і переніс туди всі свої книги та зілля. Потім дістав із мішка якісь ліки і вклав їх у держак дерев’яного молотка, що його змайстрував раніше.
Наступного ранку Дубан пішов до царя. Він шанобливо поцілував землю біля його ніг і сказав, щоб цар їхав на поле, де вправляються воїни-вершники, і грав там з молотком та м’ячем. Цар вирушив, а слідом потяглися візири, різні вельможі та придворні.
Не встиг іще цар приїхати на поле, як з’явився там лікар Дубан, подав йому молоток і мовив:
– Візьми цей молоток, міцно тримай за держак і гасай полем, б’ючи з усієї сили по м’ячу, аж поки руки й тіло в тебе змокріють від поту. Тоді лікі перейдуть з держака в руку і розтечуться по всьому тілу. А ти вертайся в палац і піди в лазню, після чого лягай спати. Ти прокинешся здоровим!
Цар Юнан вихопив у лікаря молоток, скочив на коня й кинув перед собою м’яч. М’яч покотився, а цар його наздогнав і щосили вдарив молотком, стиснувши рукою держак.
Він бив по м’ячу і ганяв його доти, аж поки весь спітнів. Рясний піт тік по його руках.
Коли лікар Дубан побачив, що ліки розлилися по царевому тілу він звелів йому вернутися в палац і йти до лазні.
Цар помчав у місто й наказав звільнити собі лазню. Лазню звільнили і раби один поперед одним побігли до царя, щоб повідомити його про це й приготувати білизну. Цар добре помився, одягнув чистий одяг, поїхав у палац і ліг спати. Прокинувшись, він поглянув на своє тіло й побачив, що на ньому немає жодної виразки. Тіло стало чистим і білим, наче срібло! І цар невимовно зрадів, і груди його розширилися, і він вільно зітхнув.
Лікар Дубан тим часом повернувся додому, ліг і проспав цілу ніч. Коли настав ранок, він прийшов до царя й попросив дозволу зайти в залу для нарад. Цар це йому дозволив.
Побачивши лікаря, цар підвівся, обійняв його, посадив поряд із собою і подарував дорогий та розкішний одяг.
Раби накрили столи, і цар запросив Дубана до щедрого частування, і вони сіли до столу, їли й приязно між собою гомоніли.
Весь день провів лікар Дубан із царем. Коли ж настав вечір, цар, окрім чудового одягу та інших дарунків, дав лікареві дві тисячі динарів і свого коня, і Дубан поїхав додому. А цар Юнан знай дивувався з його майстерності, захоплено примовляючи:
– Цей лікар вигоїв мої виразки і не мастив їх ніякими мастями! Оце мудрість! Я повинен виявити до нього найвищу ласку й пошану! І хай він завжди буде поряд зі мною, щодня зі мною розмовлятиме і їстиме за одним столом!
Цар провів ніч спокійно, радіючи зі свого зцілення. Коли настав ранок, він вийшов з покоїв і сів у залі за престол, вельможі стали перед ним, а візири й еміри сіли по праву та по ліву руку. Потім цар покликав лікаря Дубана. Той увійшов і поцілував землю біля царевих ніг, а цар підвівся й посадовив Дубана поряд із собою. Він попоїв разом із лікарем, побажав йому довгих років життя, подарував одяг та різні інші дарунки і вів з ним бесіду до самого вечора, а тоді звелів видати Дубановї п’ять пишних убрань та тисячу золотих динарів. І лікар подався додому, підносячи до неба хвалу цареві.
У царя Юнана був один візир – мерзенний і бридкий на вигляд, скупий і дуже завидющий на вдачу. Коли він побачив, що цар наблизив до себе Дубана і робить йому всяке добро, взяли його нестерпні заздрощі, і він затаїв на Дубана серце. Правду-бо кажуть люди, що ніхто не вільний від заздрощів і що в деяких серцях живе несправедливість, яку сила виявляє, а слабість приховує.
Підійшов якось цей візир до царя, поцілував землю біля його ніг і сказав:
– О царю часу, я виріс під теплими променями твоєї ласки, тож хочу дати тобі одну пораду. Дозволь мені це зробити!
– Яка ж це порада? – стурбовано спитав цар.
І візир відповів:
– О благородний царю, колись, за прадавніх часів, люди казали: «Хто не думає про кінець розпочатої справи, тому доля – не товариш». Я ж бачу, що цар наближає до себе, вшановує й ущедряє своєю ласкою того, хто бажає кінця його царству.
Цар змінився на обличчі.
– Про кого ти говориш і на кого натякаєш? – спитав він.
І візир відповів:
– Якщо ти спиш, то прокинься! Я маю на гадці лікаря Дубана.
– Горе тобі! – вигукнув цар. – Це мій друг. Він мені дорожчий за всіх інших людей – адже він зцілив мене від страшної недуги, перед якою були безпорадні всі лікарі світу. Такого лікаря, як він, не знайти ні на сході, ні на заході! Від сьогоднішнього дня я щомісяця даватиму йому тисячу динарів. Проте якби я навіть поділив з ним своє царство, то й цього було б замало за те, що він зробив для мене! Мабуть, ти сказав свої слова тому, що заздриш цьому лікареві. Це нагадує мені пригоду, яка сталася з царем ас-Сіндбадом.
– А що ж із ним сталося? – спитав візир.
Пригода царя ас-Сіндбада
– Розповідають, – почав цар, – що був колись у персів цар, який дуже полюбляв веселощі, розваги, прогулянки, звірині лови й соколине полювання. Приручив він гарного сокола і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі; навіть коли спав, сокіл сидів у нього на руці. Звелів цар зробити для сокола золоту чашу, повісив ту чашу йому на шию і сам напував птаха з неї.
Якось сидів цар у себе в палаці – аж коли підходить до нього головний сокільничий і каже:
– О царю, час тобі їхати на полювання!
І цар вирушив на лови, посадивши сокола собі на руку.
Їхали мисливці, їхали, поки опинилися в якійсь долині. Там розгорнули мисливську сітку, і незабаром у неї втрапила газель. Тоді цар вигукнув:
– Якщо газель перестрибне через чиюсь голову і втече, я того вб’ю!
Мисливці почали стягувати сітку навколо газелі. А газель підійшла до царя, стала дибки і склала передні ноги на грудях, мовби хотіла поцілувати перед ним землю. Цар кивнув газелі, та вона зненацька стрибнула через його голову і помчала в пустелю.
Цар помітив, що почет його переморгується та перешіптується, і спитав візира, чого це його підданці так дивно поводяться. І візир відповів:
– Вони кажуть, що ти мовив такі слова: «Якщо газель перестрибне через чиюсь голову і втече, я того вб’ю!»
І тоді цар вигукнув:
– Головою своєю присягаюсь, я буду переслідувати її, поки дожену!
І він помчав услід за газеллю й не відставав від неї ні в горах, ні в пустелі. А коли газель хотіла сховатись у сухих чагарях, цар спустив на неї сокола, і сокіл став бити її крилами, і газель упала на землю. А був саме час денного відпочинку. Цар ас-Сіндбад відчув спрагу, і кінь його теж захотів пити. І цар побачив дерево, з якого текла рідина, схожа на олію. Руками в шкіряних рукавицях він зняв із шиї сокола золоту чашу й наповнив цією рідиною. Та коли поставив чашу перед собою, сокіл зненацька ударив по ній крилом і перекинув. Цар підняв чашу і почав знову набирати в неї рідину, яка стікала з дерева.
Думаючи, що сокіл хоче пити, цар поставив чашу перед ним, але птах знову вдарив її крилом і перекинув. Розгнівався цар, втретє наповнив чашу й поставив перед конем. Але сокіл і цього разу перекинув її. Тоді цар вигукнув:
– Гей, пташе, ти позбавив питва і мене, і коня, і себе самого!
І, вдаривши сокола мечем, відрубав йому крила.
А сокіл підвів голову і показав знаком: «Поглянь-но на вершину дерева!» Ас-Сіндбад звів очі й побачив на дереві єхидну; та олія була її отрутою. І стало цареві гірко та прикро, що відрубав вій соколові крила. Сів він на коня та й поїхав, тримаючи сокола в руці. Раптом птах жалібно закричав і сконав, а цар заридав, картаючись тим, що вбив свого вірного сокола, який урятував його від загибелі.
Отака пригода трапилася з царем ас-Сіндбадом.
Вислухавши розповідь царя Юнана, візир сказав:
– О високий царю, хіба ж я маю серце на цього лікаря? Він не зробив мені нічого злого, і я кажу так лише з жалю до тебе. Мої слова слушні, і якщо ти на них не зважиш, то загинеш. Дубан зцілив тебе чимось таким, що ти взяв у руки. То невже ти почуваєшся тепер у безпеці? Адже він може так само і вбити тебе якоюсь річчю, що її ти візьмеш у руки.
– Мудра твоя мова, візире, – відповів цар Юнан. – Цей лікар і справді прийшов наче ворог; мабуть, він хоче моєї смерті. Якщо він вилікував мене чимось, що я взяв у руку, то може мене і вбити чимось, що я візьму в руку. Як же мені бути?
– Пошли по нього, а коли він прийде, відрубай йому голову, – порадив підступний візир. – Тільки так ти перешкодиш його лихим замірам.
– Ти маєш слушність! – вигукнув цар і вирядив до лікаря посланця.
Дубан прийшов радісний і веселий.
– Чи знаєш ти, чого я тебе покликав? – спитав цар Юнан.
– Не знає таємниць світу ніхто, крім аллаха, – відповів лікар.
– Я покликав тебе, щоб позбавити життя, – мовив цар.
Лікар, прикро вражений, спитав:
– О царю, навіщо ж ти хочеш убити мене? Чим я завинив?
– Мені сказали, – відповів цар, – що ти шпигун і прийшов, щоб погубити мене й забрати моє царство. Але я вб’ю тебе раніше, ніж ти мене!
Цар покликав ката й звелів:
– Зітни голову цьому зрадникові, вибав нас од його підступів і зла!
– Пожалій мене – і доля пожаліє тебе, не вбивай мене – бо доля вб’є тебе! – вигукнув лікар.
Але цар Юнан сказав:
– Я не можу жити в безпеці, як не вб’ю тебе: ти мене зцілив чимось, що я взяв у руку, і тепер я боюся – ти вб’єш мене чимось, що я візьму в руку.
– О царю, така твоя мені нагорода? – докірливо мовив Дубан. – За добро ти платиш злом?
Та цар був невблаганний і знову вигукнув:
– Тебе треба вбити негайно!
І тоді лікар, упевнившись, що цар справді хоче його смерті, став гірко картатися тим, що зробив добро недостойній людині.
А кат тим часом підійшов до лікаря, зав’язав йому очі, вийняв меч і сказав цареві:
– Дозволь!
А лікар, плачучи, благав:
– Пожалій мене, царю – і доля пожаліє тебе, не вбивай мене – бо доля вб’є тебе!
Тоді підвівся хтось із придворних і мовив:
– О царю, подаруй мені життя цього лікаря! Адже не бачив жоден із нас, щоб він скоїв якийсь злочин, а бачили ми, що він зцілив тебе від недуги, яку не могли прогнати ні лікарі, ні ворожбити.
– А ви знаєте, чому я вбиваю його? – мовив цар. – Тому, що коли я його не вб’ю, він неодмінно вб’є мене! Адже той, хто вилікував мене річчю, яку я взяв у руку, може й убити мене чимось, що я візьму в руку! Я боюсь, що він кимось підкуплений і прийшов тільки для того, щоб позбавити мене життя!
– Пожалій мене – і доля пожаліє тебе, не вбивай мене – бо доля вб’є тебе! – знову обізвався лікар.
Та впевнившись, що цар не відступиться від свого наміру, Дубан сказав:
– Якщо вже моя смерть неминуча, відклади її на день, царю! Я піду додому, звелю родичам та сусідам поховати мене як належить і попрощаюсь з усіма, а потім роздарую людям свої лікарські книги. Найдорогоціннішу з книг я подарую тобі, а ти поклади її в скарбницю й бережи, мов зіницю ока.
– А що в тій книзі? – спитав цар.
І лікар відповів:
– У ній стільки таємниць, що не злічити! І коли ти зітнеш мені голову, то перегорни в книзі три сторінки й прочитай три рядки на лівій сторінці, – і тоді моя голова заговорить до тебе й відповість на будь-які твої запитання.
Цар, зчудувавшися, спитав:
– О мудрий лікарю, невже справді твоя голова, коли я її зітну, заговорить до мене?
– Авжеж, царю, – відповів лікар.
Цар дозволив Дубанові піти додому, і лікар пішов у супроводі варти й залагодив усі свої справи, а наступного дня повернувся.
У царський палац зійшлися візири, еміри, придворні та славні вельможі, і став палац схожий на квітучий сад.
Два воїни підвели лікаря до царя. Дубан тримав у руках стару книгу і горнятко з якимсь порошком. Він сів і сказав:
– Принесіть мені таріль.
Коли ж принесли таріль, Дубан висипав на неї порошок і мовив:
– Візьми цю книгу, але не розгортай, поки не зітнеш мені голови, а коли зітнеш поклади її на таріль і накажи натерти цим порошком – тоді кров перестане юшити. А вже потім розгортай книгу.
І цар Юнан узяв книгу й наказав зітнути лікареві голову. Кат змахнув мечем, і Дубанова голова впала на таріль. Коли ж цар натер голову порошком, кров перестала юшити, і тоді голова розплющила очі й сказала:
– О царю розгорни книгу!
Цар розгорнув і побачив, що сторінки книги злиплися. Він послинив палець і став гортати сторінки: одну, другу, третю – та все одно гортати їх було важко.
Цар перегорнув шість сторінок, але не побачив на них жодної літери.
– О Дубане, тут нічого не написано! – вигукнув він.
Цар перегорнув іще три сторінки – і тут отрута, якою була просякнута книга, враз розлилася по його тілу, і він затремтів і крикнув страшним криком:
– Я помираю!
І тоді лікарева голова сказала:
– О, скільки їх було –
Царів лихих, султанів.
Та вік чи два минув –
Ніхто їх й не згадає.
Хто справедливо жив,
Той щастя меду вип’є,
Хто ж кривді й злу служив,
Тих долі меч всіх виб’є.
І коли голова скінчила говорити, цар Юнан упав мертвий.
– Отака була історія царя Юнана, підступного візира й лікаря Дубана! – мовив рибалка. – Якби, іфрите, цар Юнан не скарав лікаря, він би сам не загинув. І якби ти мене пожалів, пожалів би і я тебе. Але ти хотів моєї смерті, і тому я кину глечик з тобою у море!
– Благаю тебе, не роби цього! – заволав іфрит. – Якщо я був злим, то будь хоч ти добрим! Недарма-бо кажуть: «Злочинець покараний уже й тим, що вчинив злочин!»
– Облиш ці балачки, – сказав рибалка, – я все одно кину тебе в море, і не сподівайся, що тебе коли-небудь звідти витягнуть. Я ж тебе просив, я ж тебе благав, а ти водно торочив, що вб’єш мене, хоч я й визволив тебе з ув’язнення! Ні, я кину глечик у море, а щоб ніхто не виловив, розкажу всім, що ти хотів зробити зі мною. І ти лежатимеш на дні моря, поки не сконаєш!
– Відпусти мене! – жалісно мовив іфрит, – Будь великодушним! Ніколи ні в чому я тебе не ослухаюсь і зроблю тебе багатим! Присягаюсь святою присягою!
І рибалка пожалів іфрита й узяв з нього клятву, що той не буде йому шкодити, а робитиме саме лиш добро. Після цього він зірвав із шийки глечика свинцеву затичку, і звідти пішов дим, полинув до неба й зробився іфритом.
Іфрит копнув глечика ногою, і глечик упав у море.
Побачивши, що іфрит кинув глечика в море, рибалка подумав, що загибель його неминуча, і в нього затрусилися жижки. Але він не показав свого страху й вигукнув:
– Виконуй свою обіцянку, іфрите!
Джин засміявся, став перед рибалкою і гукнув:
– Рибалко, йди зі мною! Не відставай!
Рибалка подався слідом за іфритом, не вірячи, що той його не вб’є. А іфрит ішов та йшов. Вони проминули місто, піднялися на гору, потім спустилися в широку долину. Нарешті вони спинились біля якогось ставка. Іфрит зайшов у воду і сказав рибалці:
– Іди за мною!
Рибалка забрів у воду вслід за іфритом. Той звелів закинути невід і ловити рибу. Рибалка глянув у воду й побачив силу-силенну риб: білих, блакитних, червоних і жовтих. Він закинув невід і, витягши його, знайшов там чотири рибини: білу, блакитну, червону й жовту.
Рибалка дуже зрадів, а іфрит мовив:
– Піди до царя й піднеси йому цю рибу, і він дасть тобі золота, і ти станеш багатим. Лови тут рибу, але один тільки раз на день! І не гнівайся на мене за те, що я хотів тебе вбити. Адже я тисячу вісімсот років пролежав на дні моря, тож голова в мене пішла обертом, коли я побачив землю!
Іфрит попрощався з рибалкою, тупнув ногою об землю, і земля розчахнулася й проковтнула його. А рибалка подався до міста, дивуючись із своєї пригоди.
Прийшовши додому, рибалка взяв миску, налив у неї води, пустив рибу, і риба там заплюскотіла. А він поставив миску собі на голову й попрямував до царського палацу.
Коли рибалка підніс цареві свій улов, той зчудувався: ніколи раніше не бачив він такої риби.
– Віддай цю рибу дівчині-куховарці! – звелів він візирові.
Дівчину йому подарував три дні тому цар румів, і цар хотів дізнатися, чи вміє та готувати страву.
Візир наказав куховарці підсмажити рибу й докинув:
– О дівчино, до царя прийшов з подарунком старий рибалка, і нікому приготувати цю рибу! Покажи нам своє вміння!
Візир повернувся до царя, і той звелів дати рибалці чотириста динарів. Рибалка сховав їх за пазуху й мерщій побіг додому, падаючи й спотикаючись, і здавалося йому, що все це – сон.
І він накупив їжі, питва, одягу й прийшов до дружини, радий та щасливий.
А дівчина-куховарка почистила рибу і кинула на сковороду, яку перед тим підвісила над вогнем. Коли риба підсмажилася з одного боку, дівчина перекинули її на другий бік – і в цю саму мить стіна кухні раптом розсунулась, і з неї вийшла молода жінка, висока, струнка й дуже гарна на вроду; очі в неї були підведені дорогоцінною чорною фарбою, яка зветься сурмою. На плечах у жінки була напнута шовкова хустка, у вухах блищали сережки, на зап’ястках – браслети, на пальцях – персні з самоцвітами, а в руці вона тримала бамбукову паличку.
Жінка торкнулася паличкою до сковороди й мовила:
– Гей, риби, чи дотримуєте ви угоди?
Дівчина-куховарка зомліла від страху, а жінка повторила своє запитання, і риби підвели голови й відповіли людською мовою:
– Як ти, так і ми!
Тоді жінка перекинула сковороду і зникла в стіні, з якої з’явилась.
Коли дівчина прийшла до тями, то побачила, що всі чотири риби згоріли й зробилися чорні, мов вуглини.
– Горе мені, горе! – мовила дівчина і знову впала непритомна.
По недовгім часі до кухні зайшов старий візир і побачив, що дівчина лежить долі. Він штовхнув її ногою, і дівчина очуняла, вдарилась у сльози і розповіла все, як було.
– Це справді дивна річ! – мовив візир, вислухавши її.
Він послав по рибалку і, коли того привели, наказав:
– Гей, рибалко, швидше принеси нам чотири такі самі рибини!
Рибалка подався до ставка, закинув невід і витяг чотири рибини, такі самісінькі, як перші. Він одніс їх візирові, а той пішов до дівчини й сказав:
– Підсмаж цю рибу при мені, аби я на власні очі бачив, що буде!
Дівчина почистила рибу і, підвісивши над вогнем сковороду, кинула на неї рибу. І тої самої миті стіна розсунулась, і звідти з’явилася та сама жінка, і в руках у неї знову була паличка. Вона тицьнула нею в сковороду і спитала:
– Риби, чи дотримуєте ви угоди?
– Як ти, так і ми! – відповіли риби, підвівши голови.
Коли риби це сказали, жінка перекинула паличкою сковороду і зникла в стіні.
Візир схопився на ноги й мовив:
– Таке диво не можна приховувати від царя!
Він побіг до царя її розповів про те, що бачив.
І цар вигукнув:
– Я мушу усе це побачити на власні очі!
Він послав по рибалку й наказав принести чотири такі самі рибини, як і раніше. А щоб рибалка не втік, приставив до нього трьох стражників.
Рибалка побіг до ставка й незабаром повернувся з рибою. Цар звелів дати йому чотириста динарів. Потім він мовив до візира:
– Устань і сам засмаж рибу отут, переді мною!
– Слухаю і корюся! – відповів візир.
Він приніс сковороду, повісив її над вогнем і, почистивши рибу, кинув на сковороду.
І в цю мить стіна розсунулась, і з неї вийшов величезний, як гора, чорний раб із зеленою гілкою в руці. І мовив раб страшним голосом:
– Гей, риби, чи дотримуєте ви угоди?
І риби підвели голови й відповіли людським голосом.
– Як ти, так і ми!
І раб перекинув сковороду гілкою, після чого зник у стіні, а цар та візир глянули на рибу й побачили, що вона зчорніла на вугілля. І тоді цар вигукнув:
– О диво, диво! Я повинен розгадати цю таємницю!
Він звелів привести рибалку і, коли той прийшов, сказав:
– Горе тобі, рибалко! Де ти взяв цю рибу?
– У ставку за містом, отому, що поміж чотирма горами, – відповів старий.
– А скільки днів треба до того ставка їхати? – спитав цар.
– За півгодини доберешся, володарю! – відповів рибалка.
Цар звелів придворним негайно вирушати, а воїнам сідати на коней, і рибалка пішов попереду, показуючи дорогу й подумки лаючи іфрита.
Вони піднялися на гору, потім зійшли у широку долину, і цар та його воїни дуже здивувалися, бо ніколи раніше не бували в цій долині. І тут вони помітили ставок, а в ньому плавали червоні, жовті, білі та блакитні риби. І тоді зачудований цар мовив до свого почту й воїнів:
– Чи бачив хто-небудь із вас цей ставок раніше?
І всі відповіли:
– О царю часу, ніколи в житті ми його не бачили!
Цар спитав найстаріших дідів, які були серед його придворних, і ті теж відповіли:
– Ми ніколи в житті не бачили цього ставка!
І тоді цар вигукнув:
– Присягаюсь аллахом, я не повернуся в місто, поки не дізнаюсь, що це за ставок і чому тут водиться така риба!
І він звелів придворним та воїнам стати табором поміж цих гір, а потім покликав достовірного й мудрого візира і сказав йому:
– Я хочу відкрити тобі свій задум. Сьогодні вночі я піду сам один із табору, аби розвідати, що це за ставок з такою дивною рибою. А ти сядь біля входу в мій намет і всім, хто мене питатиме, відповідай, що цар занедужав і звелів нікого до нього не пускати. Тільки не кажи нікому про те, що я надумав!
– Слухаю і корюся! – відповів візир.
Цар перевдягнувся, підвісив до пояса меч і подався в дорогу. Зійшов він на одну з гір, попростував далі і йшов без упину решту ночі, ранок і весь наступний день. І хоча спека зморила його, вій не спинявся й пройшов так усю другу ніч і аж уранці побачив: удалині щось чорніє. Зрадів цар і вигукнув:
– Невже я не знайду тут нікого, хто б міг розповісти про дивний ставок і дивну рибу в ньому?
Він підійшов ближче і побачив перед собою палац із чорного каменю й заліза. Одна стулка брами була відчинена. Цар постукав у браму, але відповіді не почув. Постукав він удруге і втретє, але відповіді не було. І тоді цар грюкнув у браму кулаками так, що аж загуло, але знову ніхто не відповів йому.
– Мабуть, цей палац порожній, – мовив цар сам до себе і, долаючи страх, пройшов під брамою до внутрішнього входу й голосно гукнув:
– Гей, мешканці палацу! Я чужоземець і мандрівник; чи не дасте мені чогось попоїсти?
Він повторив ці слова, але відповіді не почув. І тоді він зміцнив своє серце мужністю і зайшов усередину, проте ніде нікого не знайшов, хоч палац був прикрашений і шовками, і килимами, і завісами. Посередині палацу був внутрішній двір з чотирма підвищеннями – одне проти одного, – камінною лавою, водограєм та басейном; над басейном стояли чотири леви з червоного золота; з їхніх пащек лилася вода, мінячись різними кольорами. Літали в дворі барвисті птахи; золота сітка, натягнена над палацом, не давала їм піднятися вище у небо. Але не було там жодної людини, і цар дивом із цього здивувався, а потім зажурився, бо не було в кого спитати ні про долину, ні про ставок, ні про рибу, ні про палац. Сів він біля дверей і замислився.
Раптом до нього долинув стогін – жалісний і сумний.
Цар скочив на рівні й побіг на той стогін, і незабаром опинився перед завішаними дверима. Коли ж він підняв завісу і ввійшов до кімнати, то побачив юнака, який сидів на ліжку, піднятому на лікоть від підлоги. Юнак був дуже вродливий, ясночолий, рум’яний, а на щоці в нього чорніла родимка.
І цар зрадів, побачивши юнака, й привітав його, але юнак не встав із ліжка йому назустріч. Був він убраний у шовковий каптан, вишитий єгипетськими золотими нитками, а на голові в нього сяяла корона, обсипана самоцвітами. Обличчя в нього було сумне, і коли цар привітав його, юнак відповів йому найчемнішим вітанням, а тоді мовив:
– О володарю мій, ти вищий за те, щоб вставати перед тобою! Тож даруй мені пробачення.
– Я вже пробачив тобі, юначе, – відповів цар, – Адже я твій гість і прийшов у важливій справі: я хочу дізнатися про ставок і кольорову рибу, а також про те, чому ти сидиш сам у такому гарному палаці і чим журишся.
І коли юнак почув ці слова, з очей у нього ринули рясні сльози й залили йому груди.
– Чого ти плачеш так гірко? – спитав цар.
І юнак відповів:
– Як же мені не плакати? Ось подивися!
І з цими словами юнак підняв полу каптана, і цар побачив, що нижня частина його тіла кам’яна.
І тоді цар і собі зажурився великого журбою й вигукнув:
– О бідолашний юначе, ти додав свою турботу до моєї! Адже я хотів дізнатися лише про ставок, рибу та палац, а тепер мушу спитати ще й про тебе! Розкажи мені свою історію!
– Віддай мені твій слух і зір, – відповів юнак.
– Мій слух і зір тут! – вигукнув цар.
І тоді юнак сказав:
– Я розповім тобі дивовижні речі. Почуєш ти і про ставок, і про рибу, і про палац, і про мене. І якби записати мою розповідь, то була б вона корисною й повчальною для багатьох людей, а надто для тих, хто бажав осягнути закони життя.
– Я чекаю твоєї розповіді, – мовив цар.
Розповідь зачарованого юнака
– О володарю, – почав юнак, – батько мій був царем цього міста, і звали його Махмуд – володар чорних островів. Він царював рівно сімдесят років, а коли помер, я став царем після нього. І я одружився з дуже вродливою дівчиною, яка покохала мене великим коханням. Коли я на якийсь час залишав її, вона так скучала за мною, що не їла й не пила доти, доки я не повертався.
Ми прожили у коханні та в щасті шість років.
Якось моя дружина пішла до лазні, а я звелів кухареві зготувати вечерю, а сам зайшов у цю кімнату й ліг відпочити, наказавши одній невільниці сісти біля моєї голови, а другій – біля ніг. Мені було сумно буз дружини, сон не брав мене, і, хоч очі були в мене заплющені, душа моя була на чатах. І тут я почув, як та невільниця, що сиділа в узголів’ї, сказала подрузі:
– Бідолашний наш володар, дуже нещаслива його молодість! Горе йому з нашою володаркою, тією клятою чаклункою!
– Авжеж, – відповіла друга невільниця, – Хай покарає доля злих чаклунок! Наш молодий володар і не знає, що вона кожної ночі тікає з палацу.
Перша невільниця мовила:
– Наш володар кохає її й беззастережно їй вірить. Він навіть не розпитує нікого, де вона буває.
Та друга дівчина заперечила:
– Горе тобі! Хіба ж він знає, що дружина залишає його? Вона підносить йому келих із тим напоєм, який наш володар випиває щовечора перед сном, і він засинає й не бачить, куди тікає його дружина. Вона вбирається, напахчується і йде кудись із палацу, а повертається аж на світанку й курить чимось над обличчям у нашого володаря, і він прокидається.
Почувши слова невільниць, я впав у страшний розпач і тугу.
Коли дружина повернулася з лазні, ми розстелили скатертину, повечеряли, а після вечері, як завжди, любо між собою гомоніли, а потім вона зволіла, щоб принесли напій, який я завжди пив перед сном, і простягла мені келих, і я прикинувся, ніби п’ю, а сам вилив напій собі за пазуху. В ту ж мить я ліг і удав, що заснув, навіть захропів. Раптом чую, як моя дружина каже:
– Бодай би ти й зовсім не прокидався! Ти мені гидкий, ненависний, і я не знаю, коли вже аллах візьме твою душу!
І вона убралася в найкращі шати, обвіяла себе дорогоцінними пахощами і, повісивши собі на пояс мій меч, відімкнула браму й вийшла в місто. А я встав і подався за нею вслід.
Дружина проминула місто і дісталася до міських воріт. Там вона зупинилася й мовила слова, яких я не розчув, і всі замки та засуви попадали, й ворота розчахнулися навстіж. Не помічаючи, що я йду за нею назирці, дружина дійшла до міського звалища і попрямувала до огорожі, за якою притулилася халупа з необпаленої цегли. Моя дружина зайшла в халупу, а я виліз на її дах, зазирнув через шпарину й побачив: дружина підійшла до чорношкірого раба в брудному лахмітті, що лежав на купі очерету, і поцілувала перед ним землю, а раб сказав:
– Горе тобі! Чому ти забарилася?
– О володарю, – відповіла дружина, – хіба ти не знаєш, що я заміжня? Але чоловік мені осоружний! І я хочу заволодіти цим містом, і якщо ти не допоможеш мені, то хай місто перетвориться на руїну, хай над ним кричать чорні ворони, хай у ньому знайдуть притулок самі лиш лисиці та вовки!
Після цих її слів чорношкірий раб підвівся і почав навчати мою дружину злих чар. Ці чари мали вбити мене і допомогти дружині заволодіти моїм містом. І дружина повторювала його заклинання і зрештою схилилася йому до ніг, втративши від хвилювання тяму.
Переді мною, коли я побачив і почув усе це, померк світ, і я перестав володіти собою. Я стрибнув із даху, вбіг у халупу, схопив меч, який висів на поясі моєї дружини, і намірився вбити обох. Спершу я вдарив мечем раба. Я подумав, що вбив його. Але за мить він захрипів. А тут дружина моя заворушилась, і мені стало жаль її вбивати, і я кинув меч, вийшов з халупи й подався в місто. Повернувшись у палац, я ліг у ліжко і пролежав до ранку. А коли дружина повернулася й розбудила мене, я побачив, що вона обрізала собі коси і надягла жалібне вбрання.
– О сину мого дядьку, – мовила вона, – не забороняй мені робити те, що я роблю! Повідомили мене, що матінка моя померла, а батька вбито у священній війні, а з двох моїх братів один сконав, укушений коброю, а другий впав у безодню. Я маю право тужити за ними й плакати.
Я помовчав, а потім відповів:
– Роби, що хочеш, я нічого тобі не заборонятиму і ні в чому не перечитиму.
Цілий рік моя дружина тужила, плакала й побивалася. А як рік минув, сказала:
– Я хочу збудувати у твоєму палаці гробницю з банею і ходитиму туди плакати й тужити. А назву її «Притулок журби».
І дружина звеліла обладнати в одній із кімнат гробницю на взірець склепу, а потім перенесла туди чорного раба-чарівника. Він не міг говорити і рухатись, але ще не звікував свого віку.
Дружина щодня ходила до нього – вранці й увечері, – плакала й побивалась над ним, напувала його вином та цілющим зіллям.
Цілий рік вона ходила до чорного раба, і я не забороняв їй цього, навіть слова супроти не мовив.
Якось, зайшовши до дружини, я побачив, що вона плаче, примовляючи при цьому:
– О, чому ти криєшся від мене, володарю?! Поговори зі мною, навчи, як звести зі світу мого ненависного чоловіка?
Почувши це, я дуже розгнівався й вигукнув:
– О негіднице! Доки ти будеш мене дурити? Думаєш, я не знаю, що це він навчив тебе злих чар?!
І коли донька мого дядька почула ці слова, вона зірвалася з місця й заволала:
– Горе тобі, псе! Це ти поранив мого коханого? Ось уже третій рік, як він ні живий ні мертвий! Я помщусь тобі за нього страшною помстою!
– Так, це зробив я! – відповів я дружині і схопив меч, щоб зарубати її.
Але вона засміялась і мовила кілька слів, яких я не зрозумів, а потім сказала:
– Тепер ти в моїх руках! І я нашлю на тебе чари, і ти скам’янієш!
І я в ту саму мить став таким, яким ти мене бачиш, і відтоді не можу ні встати, ні сісти і не знаю, живий я чи мертвий.
А дружина після того зачарувала ще й місто з усіма його базарами й садами – обернула місто на ставок. А що в нашому місті жили мусульмани, християни, іудеї та вогнепоклонники, то вона обернула всіх їх на риб: білі риби – мусульмани, червоні – вогнепоклонники, блакитні – християни, жовті – іудеї. Чотири острови біля міста вона перетворила на гори, і гори ті оточують ставок. До того, вона катує мене: щодня завдає сто ударів батогом. А потім одягає на мої зранені плечі волосяну одежу і вже зверху накидає оцей розкішний каптан.
І юнак, розповівши про свою нещасливу долю, гірко заплакав.
– Ти додав турботи до моїх турбот! – мовив цар. – А де ж, юначе, та гробниця, в якій лежить поранений чарівник? І де твоя дружина?
– У тій кімнаті, що навпроти дверей, – відповів юнак. – Дружина приходить сюди вранці, зриває з мене одежу і шмагає батогом, а я плачу й кричу, але не можу відштовхнути її від себе. А вона, вдаривши мене сто разів, іде до чарівника з вином і зіллям. І так кожного ранку!
– Юначе! – вигукнув цар. – Я не завагаюсь зробити добре діло, і люди будуть згадувати мене добром!
Цар розмовляв із зачарованим юнаком, поки настала ніч і їм схотілося спати. На світанку цар прокинувся, встав і, взявши меча, попрямував до гробниці, де сидів чорношкірий раб-чарівник. Там він побачив свічки, курильниці й посудини для олії.
Підійшовши до раба, цар змахнув мечем, зарубав його, відніс до колодязя, що був у палаці, і кинув туди.
Повернувшись, цар ліг у гробницю, накрийся рабовим ганчір’ям, а поряд поклав свого вірного меча.
По недовгім часі з’явилася чаклунка. Вона зірвала каптан зі свого чоловіка й почала шмагати його батогом.
– Пожалій мене! – благав юнак. – Чи мало ще мені муки!
Але дружина вигукнула:
– А ти пожалів мого володаря?
І вона била юнака, аж поки стомилась, а тоді накинула на його зранені, скривавлені плечі розкішний каптан. А потім узяла келих з вином, чашку з цілющим зіллям і попрямувала до гробниці.
– О володарю, скажи мені що-небудь! – мовила вона плачучи. – Поговори зі мною!
Цар, змінив голос і сказав мовою чорних людей:
– Ох, ох, немає в мене ні сили, ні снаги!
Почула ці слова дружина-чаклунка і аж знетямилася з радощів. Оговтавшись, вона сказала:
– О володарю, невже ти заговорив? Невже це правда?! Мені не віриться…
І цар відповів кволим голосом:
– А хіба ти заслуговуєш на те, щоб з тобою хто-небудь говорив?
– А чому б і ні? – спитала чаклунка.
А тому, що ти щодня катуєш свого чоловіка, а він кличе на допомогу від світу до смерку й не дає мені спокійно спати, проклинаючи і тебе, і мене, – сказав цар. – Якби не це, я, мабуть, давно видужав би. Тим-то я й не розмовляю з тобою.
– Якщо ти хочеш, я зніму з нього чари, – мовила чаклунка.
– Визволи його і дай нам спокій, – відповів цар.
– Слухаю і корюся! – сказала вона, подалася до кімнати, в якій сидів юнак, узяла чашку з водою й почала над нею чаклувати. Вода в чашці забулькотіла, закипіла, мов у казані над вогнем.
Чаклунка покропила тією водою юнака й мовила:
– Заклинаю тебе всім, що я тут казала-примовляла: якщо ти наполовину скам’янів од моїх чарів, то прибери тепер ту подобу, в якій був!
Юнак ураз стріпнувся і скочив на рівні й зрадів великою радістю.
Але чаклунка сказала:
– Забирайся звідси і не повертайся ніколи, бо я тебе вб’ю!
І юнак вийшов з кімнати, а вона побігла до гробниці.
– О володарю, тепер ти можеш вийти! – вигукнула вона.
І цар відповів кволим голосом
– Ти вибавила мене від лихої гілки, але не вибавила від лихого кореня! Що мені з того?
– О володарю, який же це корінь? – спитала вона.
І цар вигукнув:
– Горе тобі! Корінь – це городяни цього міста і чотирьох островів! Опівночі риби завжди випливають на поверхню ставка й волають про допомогу і проклинають тебе й мене. Через це і не можу я видужати. Звільни їх від злих чарів! А потім вертайся сюди, візьми мене за руки й підніми – і я одужаю.
І коли чаклунка почула слова царя (а вона думала, що це і є чорний раб-чарівник), вона дуже зраділа й вигукнула:
– О володарю, я все зроблю, як ти кажеш!
І вона побігла до ставка, зачерпнула з нього води й почала над нею чаклувати, – і риби враз заплюскотіли й вийшли з води, і чари з них спали, і вони обернулись на людей, а ставок – на місто, а гори – на острови. В місті завирувало життя.
– О володарю, подай мені руку і встань! – вернувшись, мовила чаклунка.
– Підійди ближче! – ледве чутно озвався цар.
І коли вона підступилася до нього, цар вихопив меч, вдарив її в груди – і вона впала мертва.
Цар вийшов із палацу й побачив зачарованого юнака, який стояв, чекаючи на нього, і привітав його з порятунком. Юнак поцілував своєму рятівникові руку і подякував йому, а цар спитав:
– Хочеш жити тут чи підеш зі мною в моє місто?
– О царю часу, – відповів юнак, – а чи знаєш ти, скільки звідси до твого міста?
– Два з половиною дні пішки, – мовив цар.
– О царю, якщо ти спиш, то прокинься! Подорожньому треба йти до твого міста цілий рік! Ти ж подолав цю відстань за два з половиною дні лише тому, що місто було зачароване. Але не турбуйся, я не залишу тебе!
– Слава ласкавій долі! Ти станеш мені за сина – адже я не маю дітей! – зрадівши, вигукнув цар.
І вони обнялися, радісні і щасливі, а потім повернулись до палацу, і юнак, який позбувся злих чарів, наказав своїм вельможам збиратися й приготувати все, що потрібно для тривалої подорожі.
За десять днів вони вирушили в путь. Разом із ними їхали п’ятдесят невільників, які везли подарунки.
Їхали вони вдень і вночі цілий рік. Доля була до них ласкава і берегла їх від небезпек, і нарешті вони добулися до міста, куди прямували, і вислали вперед гінця, щоб той сповістив візира про їхнє щасливе прибуття. Візир, який уже втратив надію побачити свого царя, вийшов йому назустріч з усіма його воїнами.
Прибувши до палацу, цар сів на трон і почав розповідати візирові та придворним про свої дивовижні пригоди, а ті, його вислухавши, зчудувалися і ще раз привітали царя із щасливим поверненням.
Потім цар роздав своїм придворним нагороди і сказав візирові:
– Хай покличуть рибалку, який приносив мені рибу.
Негайно послали по строго рибалку, який допоміг звільняти місто від злих чарів, і коли його привели, цар щедро обдарував його й розпитався, як рибалці ведеться і чи є в нього діти.
Рибалка сказав, що має двох дочок і сина.
Цар звелів привести їх до палацу й одружився з однією дочкою, юнакові віддав другу дочку, а сина зробив своїм скарбником. Потім він наставив візира царем у місто на чорних островах і вирядив туди ще й тих п’ятдесят невільників, що приїхали з юнаком. Візир поцілував цареві руки і не гаючись вирушив у дорогу.
А рибалка жив, горя-біди не знаючи, і мав славу найбагатшого чоловіка свого часу, а дочки його були дружинами царів, аж поки прийшла до них смерть.
