У давню давнину на світлому Алтаї жив золотаво-гнідий кінь і жила руда корова. Кінь завжди ввічливий, озивався лагідним іржанням, коли його кликали. Корова ж сердито мукала, навіть коли її погладжували.
Ось одного разу, йдучи попасом підніжжям гори, смакуючи солодку траву, кінь і корова піднімались усе вище й вище, віддаляючись від рідного пасовиська, від прохолодної ріки. А сонце світило дедалі яскравіш, дедалі дужче гріло.
М-м-м-у-у, – замукала корова, витягнувши шию,– м-м-м-у-учить мене спрага, ммм-у-у…
– Нумо піднімемось на вершину гори до Білого Лося, хранителя джерел,– сказав кінь.– Білий Лось покаже нам, де слід угамувати спрагу там, на горі, щоб не скаламутити воду для тих, хто живе унизу.
Корова, ледве дослухавши, нетерпляче мукаючи, розкидаючи своїми ратицями землю, ринулася в гори. Кінь ні бігти за нею, ні обганяти її не зважився.
Боячись, що корова побачить його і ще дужче заспішить та з поспіху й зірветься з кам’яного осипу, кінь повернувся і подався в обхід, дальньою дорогою.
Білий Лось стояв на вершині синьої гори. На його могутніх рогах шістдесят відростків. Його золота шерсть сяяла, мов сонце, його срібна шерсть блищала, мов місяць. Його місячно-сонячна шерсть мерехтіла, мінилась.
Важко дихаючи, корова налитими кров’ю очима втупилася в Лося:
– Гей ти, що зідерся так високо! Нехай мічена куля тобі серце прошиє! Ти, що так гордо задер голову! Нехай тобі роги в спину віткнуться. Якщо ти той самий Лось, про якого кажуть, що він оберігає джерела, дай води!
– Якщо ти та сама корова, у якої голова приплюснута, наче хто обухом сокири по голові вдарив, то оглянься, вода поряд.
Корова повела очима й побачила озеро. Через озеро з одного берега на інший отара овець мілким бродом перейшла. Вівці воду скаламутили, кізяком забруднили.
Не почекавши, доки каламуть осяде, корова всіма чотирма ратицями ступила у воду, опустила голову і втягнула в себе пів-озера, вилізла на берег і, не обернувшись, не подякувавши, пішла, гойдаючись і похитуючись, униз під гору, на своє пасовисько.
Тепер Лось побачив коня.
Золотаво-гнідий, він ступав, обходячи молодий поріст, біг, спілу траву не толочачи, мчав, синіх квітів не ломлячи!
Зійшовши до Білого Лося, кінь торкнувся гривою землі, мовив:
– Ви прекрасні, коли тут, на вершині, стоїте і, піднявши голову, джерела стережете.
– Благородний коню, яке в тебе до мене прохання?
– О, Великий Лосю! Далеко я відійшов од рідного пасовиська, від прохолодної ріки. Словами не скажеш, як пити хочеться. Де ви дозволите мені води ковтнути?
– Іди за мною.
І вони пішли туди, звідки місяць сходить. Кінь ковтнув там води, мерехтливої, мов срібло. Вони пішли туди, звідки сонце сходить, і кінь ковтнув води, що відсвічувала щирим золотом.
У народі кажуть, що з того часу корови й каламутну воду пити не відмовляються, і помиями не гребують.
Та благородні коні гамують спрагу лише чистою прозорою водою.
