Колись дуже давно жили собі в селянина двоє друзів — кіт Мбіші і собака Омбва.
Посіяв якось селянин пшеницю і ячмінь.
Коли зерно доспіло, його обмолотили, просіяли, зсипали у великі гарбузові глечики й поставили в комору. Але селянин боявся, щоб зерно не покрали злодії й не поїли миші. Покликав він Омбву й Мбіші і наказав їм охороняти зерно вдень та вночі.
Спочатку друзі стояли на варті вдвох. Але ні мишей, ні злодіїв не було видно.
— Давно ми вже тут стоїмо, а нічого не сталося, — промовив кіт Мбіші.— Давай-но стояти на варті по черзі.
Омбва погодився і сказав, що піде відпочивати першим. Тільки-но собака покинув варту, з’явилися злодії. Вони забрали з комори кілька глечиків. Мбіші бачив це, але подумав, що не його це справа — проганяти злодіїв. Згорнувся в клубочок і заснув.
Коли собака вернувся, кіт йому нічого не сказав. А коли кіт пішов, мишка Омуку разом зі своїми дітьми та родичами залізли в комору і почали їсти зерно. Омбва бачив їх, але вирішив, що не його це справа — проганяти мишей. Улігся якнайзручніше, поклав голову на передні лапи й заснув.
Якось селянин зайшов до комори і перелякався, побачивши, що частину зерна з’їли миші, а решти взагалі нема.
— Омбва! Мбіші! — сердито закричав він. — Де зерно, яке я наказав вам охороняти?
Собака і кіт злякано перезирнулися.
— Це Мбіші винен. Миші тягали зерно, поки його тут не було.
— Ні, це Омбва винен, — виправдовувався кіт. — Злодії крали зерно, а його тут не було…
Довго кричали вони, звинувачуючи один одного. Селянин розсердився.
— Замовкніть! — вигукнув він. — Ви обидвоє винні! Жодному з вас я більше не вірю. Геть із мого дому!
Відтоді кіт і собака стали найзлішими ворогами. Хоч би де вони зустрілись, завжди гризуться і б’ються доти, поки котрийсь із них втече.
