Серед перших поселенців провінції Альберта зустрічалося чимало любителів прибрехати і взагалі людей, які, як кажуть, не лізуть за словом у кишеню. Але, на загальне переконання, трьома найвидатнішими брехунами на околицях Калгарі були брати Макдугал – Дейв і Джон. Чому трьома, спитаєте ви? Ну, першим брехуном був, звичайно, Дейв, а Джон… Джон брехав за двох!
– Коли я вперше побачив ці місця, – розповідав Дейв, – бізонів тут було видимо-невидимо. Прерії були просто вкриті стадами бізонів. Проходу від них не було. Не повірите, часом доводилося півгодини крокувати по бізонових спинах, перш ніж знайдеш місце, куди зістрибнути!
– Істинна правда! – підтверджував Джон. – Був тут зі мною в молодості такий випадок. Одружився я, поставив собі невеликий затишний будиночок неподалік джерела. Вранці будить мене дружина: піди по воду. Виходжу, і ось яка дивина. Зовсім інше місце. Що ж сталося? Вночі проходило повз стадо бізонів. Один бізон почухав спину об кут мого будинку, другий почухав… Поки все стадо пройшло, відсунули вони мій будинок на півмилі від джерела. Уявляєте, яка була череда?
Одне з незвичайних явищ природи у Калгарі – це чинук, раптовий теплий вітер у розпалі зими. Він приносить із собою різку відлигу та бурхливе танення снігу. Старожили люблять дивувати приїжджих байками про чинук.
Дейв, наприклад, часто згадував, як одного разу взимку за ним погнався ведмідь.
– Якби не чинук, мені б каюк! Але вийшло так вдало, що сніг танув за моєю спиною з такою ж швидкістю, якою я тікав на лижах. А ведмедеві, зрозуміло, довелося гнатися за мною по коліна в бруді та сльоті. Тільки це мене врятувало!
А Джон додавав:
– Або ще було. Їхали з Морлі індіанець із дружиною удвох на одному коні, і тут несподівано повіяв чинук. Приїхали вони до Калгарі, і що виявилося? Індіанця вхопив сонячний удар, а дружина, що сиділа в нього за спиною, замерзла на смерть!
-Так, примхлива погода в наших краях, – міркував Дейв. – Взяти бодай літню спеку. Якось у таку пору, а було, мабуть, градусів дев’яносто по Фаренгейту, бачив я, як собака погнався за кішкою. Погналася, але як? Вони ледь-ледь шкутильгали один за одним і відпочивали через кожні кілька метрів. Ось яка виснажлива була спека!
– Це ще, що! – додав Джон. – А я пам’ятаю таку посуху-було, напевно, градусів сто десять, – так що мій собака взагалі кроку не міг ступити. Доводилося возити його на тачці за чередою, щоб вона хоч гавкотом підтримувала якийсь порядок серед корів. Добре, що вона могла ще гавкати!
– А морози! Які у нас бувають морози, чули? Не те, що птахи, слова замерзають на льоту. В одного фермера всі накази, які він давав працівникам на своєму подвір’ї, замерзали біля його губ. Було, як пам’ятається, градусів сімдесят п’ять нижче за нуль. Так ось, доводилося йому розколювати свої слова сокирою і роздавати кожному по шматку. Тільки так і вдавалося пояснити людям, що від них потрібно,
– Схожий випадок був із моїм сусідом, – підтакував Дейву Джон. – Якось у морозний день висунувся він у двір крикнути своїм свиням, щоб йшли додому, Але його слова замерзли в повітрі, і свині нічого не почули. Тільки навесні, коли потеплішало і крик сусіда розтанув, свині почули його і повернулися додому. Уявляєте собі, як вони схудли за зиму, бідолахи!
– Шкода, що ви ще не бачили тутешніх комарів, – тлумачив, бувало, Дейв якомусь заїжджому диваку. – Для них ще не сезон. А може, й ваше щастя, що ви їх не бачили. Комари тут величезні і зухвалі! Ось якось сталося – погналася за мною ціла комарина зграя. Ледве встиг я додому забігти, двері за собою зачинити, як налетіли ці кляті комарі на двері, дюймові дошки, не повірите, наскрізь гострими своїми жалами пробили! Схопив я тут, не довго думаючи, молоток, загнув усі ці жала з внутрішнього боку, як цвяхи. Ну, гадаю, попалися, голубчики! І що? Задзижчали мої комарі, сіпнулися всі разом, двері з рамою вирвали і з собою забрали!
-А найбільші комарі, – додав Джон, – водяться в Намаку. Це трохи на південь, на кордоні з Монтаною. Там такі величезні комарі, що ними землю орють. Сам бачив минулого року. І ніяка особлива упряж не потрібна, а найпростіша, кінська. Тільки запрягати треба вміти.
Як і скрізь, у калгарців популярні мисливські та рибальські історії. Ось що розповідав якось Дейв Макдугал:
– Жила у нас по сусідству поважна жінка років п’ятдесяти, міс Лу Нельсон. Вона зараз, кажуть, тримає готель містить у Лейк-Сіті, штат Юта. Дуже любила риболовлю. Зустрічаю її одного разу біля Уоттертонських озер, бачу: повертається з риболовлі наскрізь мокра, без вудки, без риби. “В чому справа?” – Запитую. Вона і відповідає: “Вудила я сьогодні посеред озера з каное. І попалася мені велика риба. Найбільша риба, Дейв, яку я бачила у своєму житті. Фунтів на сто, ніяк не менше. Підтягнула я її до човна, а вона як рвоне, як ударить хвостом! Перевернула каное і скинула мене у воду. Добре, що у мене в руках залишився уривок волосіні. Накинула я цю волосінь їй на морду, як вуздечку, вилізла верхи на рибину – і п’ятами їй в боки луплю щосили . Довелося цьому чудовиську винести мене на берег”. – “А де ж сама риба?” – питаю я. Подивилася мені Лу прямо в очі і каже: “Невже ти думаєш, Дейве, що я могла вбити істоту, яка врятувала мені життя?”
А ось інша історія. Її, як то кажуть, чули з вуст самого Джона Макдугала.
– Пішов я одного разу порибалити. Взяв із собою рибальське знаряддя, сніданок, усе, як годиться. Підходжу до річки, раптом чую-шурхіт у кущах. Дивлюсь, а там величезний ведмідь! Іде прямо на мене. Видерся я на дерево. Ведмідь підійшов, понюхав, погарчав, а потім став на задні лапи і давай розгойдувати тополю туди-сюди, щоб струсити мене з дерева. Я тримаюсь міцно. Погарчав він ще трохи і пішов кудись. Хвилин за десять вирішив я, що небезпека минула, і почав злазити з дерева. Та не так сталося, як гадалося. Дивлюся – повертається мій ведмідь. Іде, хмиз під ним тріщить, а в передніх лапах у нього по бобру. Лізу я назад на верхівку тополі. А ведмідь підійшов, поставив обох бобрів на землю і загарчав на них. Бобри одразу взялися до роботи. Тріски так і летіли з-під їхніх гострих різців. Ну, гадаю, пропав я зовсім. Не минуло й п’яти хвилин, як тополя затріщала, захиталася і впала на землю. Ну і я разом з нею, ясна річ…
На цьому місці обов’язково знаходилася наївна людина, яка, хвилюючись, запитувала:
– Ну, а що ведмідь?
– Як що? — повільно відповів Джон. – Зжер мене, звичайно. На те він і ведмідь. Хижак!
