Давним-давно, спокійно доживав у своєму замку останні роки багатий князь. Був у нього єдиний син – лицар, статний і сильний, що прославився своєю хоробрістю і сміливістю. Але старій княгині дуже хотілося мати дівчинку, от і попросила вона одного разу князя взяти якусь сирітку на виховання. Так вони й зробили, а потім жодного разу не пошкодували, бо росла дівчинка доброю та слухняною, всім на радість. Звали її Марія.
Якось у замок прискакав весь у пилюці гонець і оголосив, що король пішов війною на невірних і закликає всіх, хто може тримати зброю, вступити до його війська. Потяглися дорогами хоробрі воїни. Старий князь, хворий і немічний, послав замість себе сина.
Вирушив молодий лицар зі своєю дружиною на війну — заблищали їхні кольчуги, як ясне сонце, заблищали їхні мечі, мов блискавки.
А посеред дороги — сивий кобзар грає, пісні співає, кожному по руці ворожить — долю пророкує. Зупинився і княжий син, захотілося йому дізнатися, що на нього чекає, війна — не забава! Подивився на його долоню старий і сказав так:
— Світлий князю, щаслива в тебе доля: на війні відзначишся, зі славою, живим і неушкодженим додому вернешся і одружишся з славною дівчиною. Тільки буде вона не з шляхетського роду, а бідна сирота, у добрих людей вихована.
Кинув лицар золоту монету кобзареві, пришпорив коня і помчав своєю дорогою.
Довго точилася війна, багато крові пролилося, багато воїнів полягло. А як тільки вона скінчилася, щедро нагородив король княжого сина за те, що він хоробро бився, багато невірних винищив і відпустив його зі славою та почестями додому. Коли прискакав княжий син до батьківського замку, важка брама відчинилася і вийшли йому назустріч старий князь із княгинею та прийомною донькою, яку вони полюбили, як рідну. Молодий воїн зіскочив з коня, поцілував руку батькові, потім матері, а на Марію навіть не глянув. Згадав він слова старого кобзаря і подумав: «Досі збулося все, що він передбачив. Чи не предрік він, що це дівчисько стане моєю дружиною ».
Слава так закрутила йому голову, що він запишався, як це часто буває з молодими людьми, зненавидів Марію і вирішив прогнати її геть з очей.
А Марія виросла, як співається в піснях, дівчиною-красунею, розумницею, зіронькою ясною, лагідною голубкою. Як побачила вона княжого сина, такого статного та гарного, відразу закохалася. І чим далі він дивився на неї, тим більше подобався — таке вже дівоче серце!
Якось наказав молодий лицар своєму вірному слузі спустити в річку човен без весел і без керма і покласти туди трохи їжі. Рано-вранці покликав він Марію ніби прогулятися берегом, посадив дівчину в човен, і відштовхнув її далеко на середину річки.
Течія швидко понесла човен. Спочатку Марія ламала руки та плакала, а потім від втоми та горя забулася і заснула. Вночі човен зупинився під колесом водяного млина.
Вранці мірошник відсунув камінь, пустив воду, а колесо не крутиться. Пішов він подивитися, чи не застряг там якийсь корч і раптом бачить човен, а в ньому сплячу дівчину в гарному вбранні. Покликав він дружину, і вони вдвох перенесли її до хати. Коли Марія прокинулася, то все розповіла про своє лихо. Мельник та його дружина були добрими людьми. Вони зглянулися на бідну сирітку і дозволили їй жити в них. Марія була працьовитою та розумною дівчиною. Почала вона допомагати в хаті, і незабаром курний млин засяяв, як палац.
Якось сіла Марія в маленький човник і вирушила на протилежний берег у ліс за хмизом. Несподівано почувся звук мисливського ріжка і стукіт копит. Виглянула дівчина з-за кущів і бачить: мчить до неї на коні сам княжий син, який полював у цих місцях зі своєю свитою. Кинулась бідолаха бігти прямо крізь хащі. Але лицар побачив її і впізнав. Розгнівався він, що вона знову стала на його шляху. Сподівався, що вона потонула або річка віднесла її в далекі краї. Наказав своїм слугам упіймати дівчину. Кинулися ті за нею навздогін, та тільки вона, неначе злякана лань, добігла до болотистого місця, та й заховалася. Повернулися слуги в розірваному одязі, з подряпаними обличчями.
Коли стало смеркати, Марія пішла куди очі дивляться. Не посміла вона повернутися до млина, побоялася, що туди нагряне княжий син. Ішла вона, йшла темним лісом усю ніч, а на світанку вийшла в чисте поле. Далеко попереду вона побачила вежі якогось замку і пішла туди. Дійшла до огорожі прекрасного саду з барвистими клумбами і побачила серед квітів дванадцять шляхетних дівчат, які вишивали на п’яльцях золотими та срібними нитками. То були дочки тутешнього князя.
Низько вклонилася їм Марія і попросила хліба та притулку. За її мовою та дорогою, хоч і розірваною сукнею, княжни признали в ній дівчину з гарного роду, яка знала кращі дні. Пошкодували княжни бідолаху і впросили свого батька залишити її у замку.
Минув день, другий, і ось одного разу Марія сіла за п’яльці і вишила такий чарівний візерунок, що всі ойкнули від здивування. Почали розпитувати її, звідки вона і що привело до них. Тоді Марія розповіла про свої нещастя від початку до кінця. Її розповідь так засмутила добрих княжон, що вони розплакалися, а потім обійняли Марію і наказали їй більше не журитися — від цього дня вона буде їм тринадцятою сестрою, і вони нікому не дозволять ображати її. Одягли Марію в дороге вбрання, посадили за свій стіл і стала вона їхньою названою сестрою.
Знову настали добрі часи для бідної сироти. Але не забула вона княжого сина і, хоча він завдав їй стільки горя, вона все сумувала за ним і тишком-нишком плакала.
Багато днів минуло у веселих іграх та забавах. І ось одного разу прискакав гонець і повідомив, що до них їде молодий лицар зі своєю свитою сватати одну з князівських дочок. Дізнавшись про це, Марія перелякалася і попросила своїх подружок десь заховати її. Княжни відвели названу сестру до найвищої вежі замку і присяглися, що жодна з них не стане дружиною жорстокого княжого сина.
Князь і княгиня прийняли гостей з почестями і сказали, що згодні віддати лицарю за дружину ту з дочок, яка сама захоче вийти за нього заміж. Подивився лицар на дівчат — усі гарні, кожна з них могла б стати доброю дружиною. Заговорив він люб’язно з найстаршою, почав зітхати та хвалитися своїм багатством і славою, а вона прикинулася, ніби нічого не чує і не розуміє — холодна, мов камінь. А коли завів княжий син розмову про одруження, вона йому відмовила. Розгнівався молодий лицар, не чекав він відмови. На другий день він спробував щастя з другою сестрою, але й вона йому відповіла тим самим. Щодня намагався юнак умовити одну з дочок князя, але даремно. Прожив княжий син у замку цілих дванадцять днів. Коли ж і наймолодша сестра відмовилася вийти за нього заміж, позеленів від злості, скочив на коня і, не прощаючись ні з ким, вихором вилетів із замку. А за ним, опустивши голови, потяглися приголомшені й присоромлені свати та слуги — як вони повернуться додому без нареченої?
Опівдні зупинилися свати-бідолахи відпочити в лісі біля напівзруйнованої каплички, де жив старий майже сліпий і глухий чернець. А молодий лицар місця не може собі знайти: як повернутись додому без нареченої! Адже він обіцяв батькам привезти їм невістку! Про весілля розтрубили на всі кінці. Бути йому тепер посміховиськом.
“Одна з них стане моєю дружиною, навіть якщо доведеться привезти її силою!” — вирішив він і наказав слугам повернутись до замку і викрасти одну з княжон.
Вирушили слуги виконувати наказ молодого господаря. В сутінки дісталися вони до замку. Саме в цей час Марія вийшла в садок погуляти. Цілих дванадцять днів довелося просидіти їй у вежі. Підстерігли її слуги, підкралися до неї, схопили, зав’язали їй рота, щоб вона не кричала, і відвезли. Вночі дісталися вони до каплиці. А там уже все було готове для вінчання: чернець стояв перед вівтарем, осяяним мерехтливим світлом двох маленьких свічок.
Почувши стукіт копит, княжий син вискочив назустріч своїм слугам, схопив на руки дівчину, що ще не встигла прийти до тями від страху, і відніс її в каплицю, навіть не глянувши їй в обличчя. Монах повінчав їх нашвидкуруч, як це буває в таких випадках, і свати з легким серцем вирушили додому. Княжий син посадив наречену на коня позаду себе і зник у темряві.
Вранці гонець сповістив старого князя та княгиню про те, що їдуть молодята. За звичаєм, усі вийшли зустрічати молодих хлібом та сіллю до воріт замку. Забили в барабани, заграла музика, зібралося багато народу.
Під’їхала весільна процесія. Передали свати княжичу, що зіскочив з коня наречену, а він ледве її з рук не впустив, коли побачив, кого привіз. Марія ж упала старим у ноги. Літні люди дуже зраділи і всі дивувалися, бо давно вже вважали її мертвою. Підняли вони Марію з колін, стали її обіймати та цілувати.
Зрозумів тоді молодий лицар, що від долі не втекти. Придивився він пильніше на наречену, і ніби пелена спала з його очей — Марія виявляється прекрасніша за всіх красунь. Пожалкував він, що так жорстоко обійшовся з сиротою, відкинув свою пиху, став навколішки перед дівчиною і вибачився. Пробачила його Марія від щирого серця, адже він завжди був їй дорогий і любий.
Відсвяткували вони веселе весілля. Звідусіль приїхали почесні гості. Прибули й дванадцять дочок сусіднього князя, привезли багаті подарунки своїй сестрі. А коли веселощі скінчилися і гості роз’їхалися, молодята почали жити та поживати в замку старого князя та княгині. Дожили вони до глибокої старості і жодного разу слова поганого один одному не сказали.
