Це було дуже давно. Жив у одному місті умілий коваль. Руки його могли зробити все, що спроможний придумати людський розум, але прогодувати себе і дружину коваль не міг. Бідний був народ у тому місті, і коваль, безробітний, голодний, бідував чи не найбільше за всіх. Але ніколи він не тужив, завжди жартував з товаришами, співав пісень, але серце його почорніло від турбот, як вугілля. Сам він був готовий до всіляких злигоднів, та гірко йому було дивитись, як страждає молода дружина – така красуня, які народжуються лише раз у століття.
От і надумав коваль вирушити на заробітки в столицю до хана, де багатим людям, може, знадобляться його руки і вміння.
Прощаючись з дружиною, він сказав:
– Життя моє! На три роки я йду на чужину. Чи згадуватимеш мене? Чи будеш вірна мені в розлуці?
Нахилилася красуня до землі, зірвала блакитну квітку й віддала її чоловікові з такими словами:
– Любий мій! Візьми цю квіточку й бережи її так, як я берегтиму подружню честь. Де б ти не був, скільки б не мандрував, знай: поки не зів’яне квітка – не зів’яне моя любов до тебе…
Прийшовши до столиці, коваль завітав у чайхану, щоб випити з дороги чашку чаю. Тут серед безлічі відвідувачів побачив він трьох добре вдягнених чоловіків, котрі мовчки сиділи, не торкаючись ні до їжі, ні до напоїв, наче їх гнітило якесь горе.
Помітивши незнайомця, ці люди почали розглядати його так пильно, що ковалеві стало не по собі.
– Чого ви так дивитеся на мене, шановні? – запитав коваль.– Я бідний, але чесний чоловік. Прийшов до столиці у пошуках роботи. Я майстер, коваль, і той, хто доручить мені щось робити, ніколи не шкодуватиме.
Троє чоловіків перезирнулися, старший із них покликав коваля і мовив:
– Слухай, ковалю, уважно кожне моє слово. Ми – ханові візири. Про це не знає і не повинен знати хазяїн чайхани. Не марність і допитливість примушує нас ходити базарами, караван-сараями та іншими людними місцями. Хан наказав нам побудувати для нього палац із золота й срібла. Якщо бажання його здійсниться, він обіцяє нагороду. Якщо палац не буде побудовано в строк, він нас покарає. Ми не знаємо, що робити: час минає, а ми ніяк не можемо знайти майстра, який наважився б узятися за таку незвичну роботу. Чи не допоможеш ти нам, якщо не ділом, то хоча б порадою?
Коваль на радощах сказав:
– Мудрі візири, сама доля відчинила переді мною двері в цю чайхану. Дайте мені скільки треба золота й срібла, дайте сімдесят помічників, і я в строк побудую такий палац, якого ще не було в жодного хана.
Того ж дня коваль став до роботи. Запалали горна, задзвенів під молотом дорогоцінний метал, забігали туди-сюди меткі робітники, виконуючи розпорядження головного майстра.
У призначений день палац був готовий. І справді, ніколи ще жодну столицю не прикрашала схожа на нього будівля: золото й срібло, з яких були стіни й покрівля палацу, не мали ніякої ціни в порівнянні з красою цього витвору.
Коли хан побачив новий палац, він, мов дитина, зрадів і одразу ж утричі збільшив платню своїм візирам. Потім він сказав:
– Я хочу бачити майстра, що створив на землі це неземне диво!
Привели коваля. Хан обняв його ніжніше, ніж сина, і сказав слова, яких від нього ще ніхто не чув:
– Віднині ти будеш моїм найближчим другом і порадником. Я не хочу, щоб хтось з моїх підданих чи чужоземних володарів скористався б твоїм хистом і майстерністю. Тепер ти житимеш зі мною в цьому чудовому палаці й працюватимеш тільки на мене.
З цієї хвилини візири, хоч вони й були зобов’язані ковалеві життям і незліченним багатством, затаїли проти великого майстра заздрість і злість та стали думати про те, щоб якось звести його зі світу наклепом чи обмовою.
Коваль оселився в палаці. Щодня він підносив ханові якусь дивовижну річ, причому кожний новий подарунок затьмарював попередній витонченістю й красою. Хан дедалі більше схилявся душею до коваля, а візири все дужче й дужче його ненавиділи. Вони пильнували за кожним кроком простодушного майстра й незабаром помітили, що час від часу він виймає з-за пазухи блакитну квітку, довго дивиться на неї, ворушачи губами, ніжно цілує й знову бережно ховає її.
Якось візири доповіли ханові:
– Всесильний хане! Улюбленець твій, коваль,– звичайний чаклун. Він побудував палац і здобув твою прихильність за допомогою диявольської квітки, яку ховає від людських очей. Нам здається, що лиходій щось замислив проти тебе й твого священного життя.
Хан був помисливий і запальний. Він звелів покликати коваля і, коли той прийшов, гнівно вигукнув:
Яку ти квітку ховаєш у себе за пазухою? Зізнавайся, якщо хочеш пощади.
Коваль збагнув, хто виказав його таємницю, і, діставши нев’янучу квітку, щиросердно розповів ханові про свою красуню-дружину та про її напутні слова.
– Цей нахаба насмілюється казати неправду своєму повелителеві! – перебив коваля старший візир,– Нам добре відомо, що дружина давно його забула й рада б вийти заміж за першого, хто трапиться. Нема такої жінки, яка б не спокусилася на гроші та подарунки! Якщо великий хан дозволить, я доведу йому це.
Хан сказав:
– Гаразд.
А коваля, поки повернеться з доказами перший візир, з ханового наказу взяли під варту.
І ось перший візир поскакав до міста, де жила ковалева дружина. Тут він познайомився з якимсь непевним чоловіком і, підкупивши його, відкрив свої задуми.
– Нема ні в нашому місті, ні в цілому світі такої вірної жінки, як ковалева дружина. Одна тільки Жалмауїз-Кемпір може допомогти тобі, – сказав візирові новоспечений друг і, не відкладаючи на завтра, привів підступну бабу.
Жалмауїз-Кемпір прогугнявила:
– Якщо у тебе, пришельцю, знайдеться тисяча золотих, я зроблю все, щоб познайомити тебе з цією жінкою.
Отримавши тисячу золотих, вона половину грошей взяла собі, а другу понесла ковалевій дружині.
– Дочко моя, – загугнявила Жалмауїз-Кемпір, – чоловік твій поневіряється по чужих містах і, видно, зовсім не думає про тебе. Ці гроші посилає тобі на дрібні витрати один достойний добродій, який тебе дуже любить. Він знатний і багатий. Якщо ти будеш привітною до нього, він озолотить тебе й ощасливить.
Молода жінка мовила:
– Добра бабусю! Приведи цього чоловіка до мене в гості. Я залишу відчиненою хвіртку. Покажи йому вхід, а сама можеш іти додому. Я прийму його так, як він того заслуговує.
Баба зустрілася з візиром і сказала:
– Ковалева дружина так і схопилася за гроші. Вона погоджується на все. Сьогодні ввечері ти будеш у неї. А що я за це матиму?..
Візир сунув старій пригоршню золотих – такий він був задоволений удачею.
Коли стемніло, візир уже був у будинку коваля. Красуня прийняла гостя з усмішками й жартами, посадила його біля вогнища й поставила перед ним кумис, м’ясо і ласощі. Тільки-но візир, розніжившись, простяг руку до їжі, як раптом щось різко застукало в хвіртку.
– Що це? – з острахом запитав візир.
Ковалева дружина добре знала причину того стуку: вона ще вдень підвісила біля хвіртки чоловіків молоток, а тепер нічний вітер розгойдав його, і молоток застукав по дереву. Але жінка вдала, ніби й сама перелякалась, і, сплеснувши руками, швидко заговорила.
– О дорогий гостю, це, напевно, мій брат стукає. Він не затримається надовго. Сховайся, благаю тебе, на хвилинку в сусідній кімнаті.
І відчинила перед гостем двері.
Тільки-но ступив візир за поріг, як жінка підштовхнула його ззаду, і він полетів стрімголов у глибоку темну яму. А ковалева дружина сміялася досхочу.
В цю хвилину, сидячи під вартою в ханському палаці, коваль дістав блакитну квітку й подивився на неї: квітка була свіжа й запашна, як у день розлуки з коханою. І коваль ніжно поцілував квітку.
Наступного дня ковалева дружина кинула в яму жмут овечої вовни і наказала своєму полоненому вичесати її.
– Та гляди мені, працюй старанно, бо опівдні не дам тобі й просяного коржика!
Чимало днів пробув візир у ямі за роботою, одержуючи в обід просяний коржик, а хан ждав-ждав його, та й набридло йому.
Одного разу хан і каже другому візирові:
– Видно, перший візир нічого не добився, коли не показується мені на очі. Горе вам, якщо ви звели наклеп на майстра!
Візир аж побілів од страху.
– Великий хане, – сказав він, – ми казали тобі щиру правду. Накажи – і я доведу тобі це.
Хан мовив:
– Гаразд!
Минуло кілька днів, і з другим візиром трапилося все точнісінько так само, як і з першим. Викинувши на вітер гроші, і він скочив у темну яму. Опинившись на дні, він побачив людину, що чесала овечу вовну.
– Ти хто? – спитав другий візир.
– А ти хто? – спитав у нього перший візир.
Тут вони впізнали один одного й почали лаятись, звалюючи всю вину за свої нещастя на хана та третього візира. А ковалева дружина сміялася, слухаючи цю сварку. Потім вона опустила в яму прядку й наказала другому візирові прясти овечу вовну.
– Та гляди мені, погано працюватимеш – не одержиш на
І обід і просяного коржика!
Коваль тієї ж хвилини дістав блакитну квітку і побачив, що вона така сама свіжа, така сама запашна, як і раніш.
А хан, не діждавшись другого візира, посилає до ковалевої дружини третього.
– Якщо ти не повернешся назад через три тижні, то тобі і тим двом негідникам дорога прямісінько на шибеницю!
Засмучений і убитий горем, передчуваючи недобре, вирушив у дорогу третій візир і незабаром зустрівся, хоч і без радості, зі своїми приятелями на дні сирої ями. Всі троє звинувачували один одного в тому, що трапилось. А ковалева дружина сміялася, стоячи над ямою.
Новий в’язень одержав від жінки ткацький верстат і таку пораду:
– Ти повинен зіткати мені за три тижні красивий килим. Берись-но швидше до роботи та не бий байдиків: від тебе самого залежатиме, чи їстимеш ти в обід просяний коржик…
Одного дня наказав хан при вести коваля.
– Три моїх візири до цього часу не повернулись до мене від твоєї дружини. Я підозрюю, що вона погубила їх чаклунством. Якщо це так, я зітну голову і їй, і тобі. Та якщо візири даремно звели на тебе наклеп, ще суворіша кара впаде на їхні голови. Я їду сам у твоє місто. Ти супроводжуватимеш мене в дорозі.
Через кілька днів розкішний ханський караван уже був у тому місті, де жив коваль. Під’їжджаючи до свого будинку, коваль попросив у хана дозволу попередити дружину про приїзд такого високого гостя. Хан згодився, і коваль увійшов у хвіртку.
Побачивши чоловіка, красуня кинулась йому на груди, і вони за одну хвилину розповіли одне одному все, що трапилося з ними після розлуки. Потім коваль з пошаною увів у дім хана, супроводжуваного охоронцями.
Поклонами і привітаннями зустріла жінка знатного гостя. І була вона така прекрасна, рухи її відзначалися таким достоїнством, а мова – таким розумом, що хан відразу полагіднішав серцем і милостиво прийняв частування з рук простої жінки. Сидячи з чашкою кумису на красивому килимі, хан сказав:
– Жінко, чи не приходили до тебе, коли не було вдома чоловіка, один за одним – три моїх візири?
– Тисяча років тобі життя, великий хане! Місце візирів біля свого повелителя. Що б могло їх заманити в хатину бідної і самотньої жінки?
Хан промовчав і, щоб сховати своє зніяковіння, почав дуже уважно розглядати химерний візерунок на килимі.
– Звідки, жінко, у тебе цей багатий килим?
– Великий хане, цей килим зіткали мої служники.
Хан насупив брови.
– Служники? Але твій чоловік казав мені, що залишив тебе дуже бідною. Де ж ти взяла гроші, щоб тримати служників?
– Мої служники не вимагають плати, вони виконують усе, що я їм накажу, за просяний коржик у день.
– Цьому неможливо повірити, – насупився хан.
– Володарю, зараз ти побачиш моїх служників на власні очі, і вони ствердять мої слова, – мовила жінка й зникла за дверима.
Випустивши з ями трьох візирів, вона сказала їм пошепки:
– Біда – повернувся мій чоловік! Що буде, як він вас побачить?!
– Я покарала вас за зухвалість, але не хочу вашої смерті. Ось вам бритва – збрийте якомога швидше вуса і бороди, ось вам мої старі плаття – переодягніться в них, і я виведу вас з будинку під виглядом своїх подруг.
Візири беззаперечно виконали все, що вимагала жінка. Тоді вона наказала їм узятися за руки і ввела їх у кімнату, де важно сидів хан, оточений охоронцями.
Побачивши перед собою свого грізного володаря, візири закам’яніли, а хан довго дивився на них спантеличено і нарешті сказав:
– Якісь вони дивні… Мені здається, ніби я їх десь бачив. Хто вони такі?
– Це ті, – сказав коваль за дружину, – що звели наклеп на мене і ганьбили мою вірну дружину. Така істина, мій хане/
Тут візири впали на коліна і покаялися в усіх своїх чорних ділах.
Гнівним був хан на початку їхньої сповіді, та коли візири почали розповідати про свої пригоди в будинку коваля, губи його затремтіли, плечі затряслись, і він так зареготав, що розхлюпав на свій шовковий халат весь кумис із піали. Насміявшись до сліз, хан набрав поважного вигляду і сказав:
– Давно у мене не було такого веселого дня! Хай же з цього часу три дурні, яких ошукала жінка і яких я раніше називав своїми візирами, служать при мені жалюгідними блазнями. Ти ж, мій славний майстре,– звернувся він до коваля, – разом із своєю вірною дружиною поїдеш у столицю як мій дорогий гість, і я нагороджу тебе по заслузі й достоїнству.
Минули роки і століття. Давно вже зотліли кістки хана, підступних візирів, що стали блазнями, коваля і його красуні-дружини. Але палац, побудований великим майстром, і досі стоїть на місці, сяючи дивовижною красою.
Все минає. Безсмертні на віки вічні лише думки та творіння рук людини!
