Росло у полі дерево, було у дереві дупло, у дуплі – гніздо, а в гнізді троє пташенят та їхня мати – Куклухай.
Ішов якось полем хан-вовк. Побачив Куклухай з ії дітками-пташенятами і загарчав:
Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,– все моє!
Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?
– У мене їх лише трійко, ясний мій хане,– відказала Куклухай.
Вона тремтіла від страху та все низенько вклонялася.
Розгнівався хан-вовк:
– Як троє? Отже, одне росте без пари? Віддай його мені, бо накажу зрубати дерево. Незабаром зима впаде, мені дрова потрібні.
Заплакала Куклухай, затріпотіла крилами й кинула вовкові одне пташеня.
Вовк проковтнув його та й пішов собі.
На другий день причвалав він знову, завив під деревом:
Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,– все моє!
Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?
– У мене їх тільки двійко лишилося, ясний мій хане,– мовила Куклухай і низько-низько вклонилася.
– Нащо тобі двоє? У злиднях живеш, тобі й одного зростити важко. Віддай мені другого, я сам його виховаю.
– Ні, – сказала Куклухай,– не віддам!
Гукнув тоді хан-вовк лісорубів. Прийшли лісоруби з гострими сокирами.
Заплакала-затужила бідолашна Куклухай і кинула вовкові ще одне пташеня.
Хан-вовк заглитнув пташа та й подався геть.
За день утретє прийшов вовчисько і втретє завив, ще лютіше:
Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,– все моє!
Гей, Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?
– Тепер у мене один-єдиний син, ясний хане,– відказала Куклухай, ледь жива від жаху.
– То й нічого тобі через одного клопіт мати! Я беру його на службу, а ти гуляй собі лісами без турбот.
– Ні, не віддам! Хоч що роби – не віддам! – зойкнула Куклухай.
Тоді вовк розгнівався й наказав лісорубам дерево зрубати. Здригнулося дерево. Випало з гнізда останнє пташа. Вовк зжер його і оком не змигнув.
Заголосила, заридала Куклухай, залетіла далеко до лісу, сіла на кизиловий кущ і заспівала:
В полі дерево росло,
В тому дереві – дупло,
А в гніздечку, у дуплі,
Жили дітоньки малі.
Неживі вже, неживі
Бідні дітоньки мої.
Аж тут хитра лисиця надбігла. Вона давно вже метикувала, як би їй стати ханом замість вовка.
– Чого плачеш, любенька Куклухай? – медовим голосом запитала вона.
І довірлива Куклухай заспівала лисиці:
У полі дерево росло,
В тому дереві – дупло,
А в гніздечку, у дуплі,
Жили дітоньки малі.
Лютий вовк пожер усіх
Трьох пташаточок моїх.
Як мені мовчати,
Як не горювати.
– Не плач, любесенька Куклухай, – стала втішати лисиця. – Я добра. Я допоможу тобі помститися лихому вовкові. А ти – лети-но лісами та розповідай усім про його страшний злочин.
І полетіла Куклухай розповідати про лютий злочин вовка-хана.
Лисиця ж побігла простісінько до вовчого барлога.
– Гей, лиско, куди поспішаєш? – забачивши лисицю, спитав вовк.
– До млина біжу, борошенцем поживитися. Хазяйка саме пішла до аулу по вогонь, і на млині – нікого… Чи не хочеш разом піти, хане-вовче?
– Ходімо,– погодився вовк.
Прийшли вони до млина. Вовк перший запхався в комору і нажерся борошна досхочу. Коли ж надійшла лисиччина черга, вона сказала вовкові:
– Гей, хане-вовче, тепер тобі сторожувати. Та гляди, не надумай тікати!
– І. чого б я тікав? їж собі спокійно!
– Е ні, хане-вовче, все-таки краще я тебе прив’яжу. А сама я хутенько.
– Ну, якщо хутенько – прив’язуй.
Лисиця прив’язала вовка за хвіст до млинового колеса, а сама пустила воду. Колесо закружляло разом з вовком. Що вже било його, що вже тіпало! Насилу вирвався вовк та дременув. Тільки вовчий хвіст так і залишився метлятися на колесі.
Натішившись удосталь, помчала лисиця до лісу й розповіла про все Куклухай.
Через кілька днів лисиця, ніби ненароком, знову трапила на очі ханові-вовкові.
– А-а-а, це ти, капосна? Ти що зо мною вчинила? – загарчав розлютований вовк.
– А що я такого вчинила? – здивувалась лисиця.– Я ж тебе вперше в житті бачу.
– Як? Хіба це не ти заманила мене до млина? Хіба це не ти залишила мене без хвоста?
– Та що ти, що ти! – вискнула лисиця.– І знати нічого не знаю. Я – стара лікарка, рани лікую.
– Чи не брешеш, руда? – закліпав хан-вовк.
– Якщо не ймеш мені віри, то не стану на тебе і часу марнувати! – І лисиця вдала, що хоче піти.
– Пожди! – заволав вовк.– Вилікуй мене, лікарко, зроби таку ласку… Соромно мені показатися перед своїми підлеглими Хіба ж вони шануватимуть безхвостого хана?
– А звісно, не шануватимуть! – відказала лисиця. – Вилікую тебе, але пам’ятай: маєш коритися мені в усьому!
Хан-вовк обіцяв коритися.
Привела лисиця вовка до стіжка сіна.
– Заховайся тут,– наказала вона.
Зарився вовк у сіно, а лисиця підпалила стіжок та навтьоки.
Вовк терпів, аж поки загорілася на ньому шкура. Вискочив із стіжка безхвостий та голий і тут-таки й здох з болю й досади.
– Тепер бачиш? – мовила лисиця до Куклухай. – Он як я помстилася вовкові! Лети ж мерщій, скликай усіх птахів, розповідай усім, яка я добра! Нехай оберуть мене на хана.
І Куклухай полетіла з краю в край по всьому лісу, виспівуючи про добрість лисиці, про її сміливість та безкорисливість.
А лисиця й собі помчала по всіх усюдах, вихваляючись, яка-то вона милосердна. І розповідала, що злого хана-вовка вже й живого немає.
– Тепер,– солоденько казала вона,– треба нам обрати нового хана, та не абиякого: а щоб і шкура в нього була пухнаста, і хвіст довгий.– І полискувала своїм м’яким хутром.
Всі погодилися обрати лисицю на хана, тільки кури боялися. Та хто тих курей слухав? І стала лисиця ханом. Минула зима, розквітла весна, і знову Куклухай вивела собі діток.
Сіла вона на вершечку дерева й заспівала:
Ну й щаслива ж я:
Маю діток я!
Вбиваються в пір’ячко,
Виростають крилечка,
Скоро зринуть вгору,
Між ліси та гори.
Вільно заспівають:
Вовка вже немає…
Та не встигла Куклухай доспівати пісні, як побачила хана-лисицю в гаптованому золотом бешметі і з срібним кинджалом. Лисиця бундючно виступала, прямуючи простісінько до дерева. А за нею слідом ішли два лісоруби з гострими сокирами.
Підійшла лисиця під дерево й заверещала:
Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,– все моє!
Куклухай, Куклухай,
Всіх дітей мені віддай!
– Послухай, добра лисице,– закричала Куклухай,– тут же я живу з діточками, я, Куклухай!.. Чи ти мене забула? Ми ж були друзями ще до того, як ти стала ханом.
– Дурна ти була, дурною й лишилася, – відказала лисиця й звеліла лісорубам зрубати дерево.
Впало дерево. Похапала лисиця з гнізда пташенят, схрумала їх усіх відразу й пішла собі далі.
Отака відплата випала бідолашній Куклухай за те, що повірила хитрій лисиці. Бо й справді: хіба ж краща хан-лисиця за хана-вовка? Ні, довірливій Куклухай про це слід було добре пам’ятати!
