Жили собі, були собі там, де, може, й зовсім не жили та не були, курочка, мишка та півник.
Якось курочка знайшла житнє зернятко. Знайшла його й закудкудакала:
– Ко-ко-ко, ко-ко-ко! Гляньте-но, що я знайшла! Хто віднесе зерно до млина?
– Я – ні,– сказала мишка.
– Я теж ні,– сказав півник.
Понесла курочка сама зернятко до млина. Мірошник змолов його на борошно.
– Хто понесе борошно додому? – спитала курочка.
– Я – ні,– сказала мишка.
– Я теж ні,– сказав півник.
Понесла курочка сама борошно додому.
– Хто замісить тісто на хліб? – спитала курочка.
– Я – ні,– сказала мишка.
– Я теж ні,– сказав півник.
Замісила курочка тісто сама.
– Хто затопить піч? – спитала вона, коли тісто висходилось.
– Я – ні,– сказала мишка.
– Я теж ні,– сказав півник.
Гаразд. Запалила курочка вогонь у печі сама.
– Хто спече хліб? – спитала вона.
– Я – ні,– сказала мишка.
– Я теж ні,– сказав півник.
Спекла курочка хліб сама.
– А хто ж їстиме хліб? – спитала курочка, коли спекла вже хліб.
– Я! – сказала мишка.
– Я теж! – сказав півник.
– Ні! – відповіла курочка.– Хліб я з’їм сама із своїми курчатками. Так і сталося. Коли хліб добре випікся, курочка з своїми курчатками зі смаком його з’їли.
Через тиждень курочка знову знайшла житнє зернятко і знову надумала спекти хліб.
Тільки-но мишка та півник почули про це – схопили зернятко, побігли з ним до млина, змололи його на борошно й хутенько принесли додому.
Півник замісив тісто на хліб, а мишка допомогла курочці розпалити в печі.
Спекли курочка, мишка та півник хліб і смачно його з’їли гуртом: курочка з курчатами, мишка та півник.
Ото був добрий обід!
